Things going on/ Рухаємось далі
від сонічкаБакуго був навіть більш виснажений ніж зазвичай. Втома від фізичної праці неприємно тягнулась по всьому тілу, кожен м’яз крутило та сіпало від натрудженості. Та він отримував за це гроші, тому ще раз уточнив графік своєї роботи з локальним керівником, адже зароблених грошей було поки що не достатньо.
Діставшись додому на автобусі, разом з мужиками-колегами які показали йому де зупинка та підказали де вставати, Катсукі відклав душ на завтра, плюхнувся в ліжко прямо в одязі й проспав так до самої 5-ї ранку. Далі як завжди: підйом-дорога-універ-4 пари-кав’ярня. Цього місяця Бакуго міг навіть не мріяти вийти кудись прогулятись, чи освіжити голову, адже його гаманець та шлунок не хотіли лишатись пустими, а заради цього треба було жертвувати часом та силами.
Блондин махнув Очако за стійкою та попрямував до кімнати для персоналу. Сьогодні в ночі його чекала та сама робота, взагалі вона точно чекала його наступні 2 тижні, бо аби заплатити за оренду та харчуватися хоч якось, йому потрібно було працювати приблизно скільки. Він не був в захваті від такої перспективи, але розумів, що мати покарала його по заслугах, і сам винен що не вміє тримати язика за зубами. Сесія була ще не скоро, тож Катсукі не сильно переймався своїм навчанням, і тим чи буде він на парах спати, а чи писати нікому не потрібні лекції.
Клієнтів біля каси не було, трохи не звично для години пік. Хлопець став поруч з Ураракою, натякаючи, що вона вже вільна.
– Виглядаєш недуже.
– Погано спав.
– Видно.
Вони не були дуже близькими друзями, та іноді виходили разом у бари чи клуби, на свята чи дням коли обоє були вихідні, тому знали одне про одного більше ніж просто про колег. Очако здавалась Катсукі хорошою дівчиною, трохи наївною та ще не зовсім дорослою, проте вона могла бути твердою та переконливою. Вона була з тих небагатьох людей які знали про нього більше за “холодний, злий, егоїстичний блондин, що на диво гарно вчиться”, і до подиву Бакуго, часто його підтримувала та намагалась вибудувати дружні відносини попри все. Коли вона працювала в каварні перший рік, їх відносини були максимально натягнуті, це було тортурою для обох пробути в компанії одне одного 4 хвилини, аби зробити зміну. Та з часом, хлопець вгамовував свій характер і ставав більш приязним до нової колеги, а після того, як Урарака запросила його на вечірку в честь свого дня народження (вона не хотіла, та так склалися обставини), вони взагалі здружились та стали іноді зависати разом.
Очако витерла руки об рушник та співчутливо глянувши на Катсукі пішла.
День тягся неймовірно довго. Робота була нескінченною, а пари здавалось йшли просто вічність. Все про що міг думати Кірішима був похід у кав’ярню одразу після занять. Він уже отримав на горіхи від Міни, за те що вчора її не послухав, та він не міг себе контролювати. Думки підступно лізли в голову та заполоняли весь її простір собою, не даючи словам викладачів чи колег на роботі, пробити свою залізну стіну. Ашидо вже змирилась з надто мрійливим настроєм товариша, тому лиш іноді зітхала та хитала головою, дивлячись як Ейджиро, наче зачарований, плаває десь там у своїх рожевих фантазіях, не звертаючи ніякої уваги на навколишній світ.
-Ти скоро? – Кірішима майже стрибав по дорозі.
-Так, Кірі я йду вже, йду… – Міна не поділяла його настрою, та чинити супротив теж не могла.
В каварні було ще немало клієнтів, Ашидо зайняла вільний столик біля входу, в той час, як Ейджиро намагався невимушено підійти до каси, аби нібито випадково завести розмову з баристою.
– Подвійне американо без молока та капучино з гарбузовим сиропом. – сяюча посмішка здається не справила жодного враження на Бакуго, а навіть навпаки, зробила його обличчя ще більш похмурим.
– Американо з цукром чи без?
– Без. Ти якийсь втомлений…
– Я ж казав, що йшов на роботу. Дякую, що вчора підвіз.- останнє було сказано без жодної нотки вдячності, скоріше з ввічливості, та й то не надто в приємному тоні.
– Без проблем – Ейджиро просто сяяв – Можу й сьогодні підкинути.
Бакуго зайнятий своєю роботою говорив зі спини.
– Ні дякую.
– Та чого ти, туди йти хвилин 20, давай підвезу.
– Ні.
-Та чого? Там темно та холодно – не вгавав Кірішима.
– Я. Піду. Сам. – Катсукі обернувся дивлячись суворим поглядом хлопцеві прямо в очі, кожне слово він промовляв з холодною злістю, достатньо чітко аби співрозмовник зрозумів, що він зовсім не в гуморі.
Червонокосий трохи спохмурнів.
– Як скажеш…
Блондин поставив дві паперові чашки з кавою на стіл без зайвих слів, клієнт розплатився та трохи засмучений пішов до свого місця.
Міна здивувалась сірому обличчю товариша.
– Що з тобою? – дівчина дійсно переймалась, адже 2 хвилини тому, той радісно вистрибував та дратував своїми веселощами, а зараз ходить як з хреста знятий.
– Ну це пройшло, недуже.
– Що саме?
– Ну він здається не хоче зі мною спілкуватись. Він якийсь не в настрої.
Міна тяжко видихнула, та ледве стримавшись від “я ж казала”, натомість мовила:
– Ви познайомились лише вчора, все нормально. Він не виглядає як дуже дружня людина, йому може треба час? – дівчина сама не вірила в те що говорила, та здається Кірішимі це допомагало. Презирливо глянувши у сторону стійки, панянка продовжила – Давай сьогодні відволічемось та підемо в бар, м?
– Нууу..
– Сьогодні тобі тут уже нічого не світе, тож допивай каву і гайнемо в якийсь клубчик. Я якраз нову кофтинку одягла.
Кірішима змучено всміхнувся, та був повністю не проти такого розвитку подій. У Міни був природний дар обирати клуби та коктейлі по назвах, а потім підкорювати їх танц-площадку, зваблюючи все живе у радіусі кількох метрів, в той час, як Ейджиро сам стояв осторонь та лише спостерігав за цією картиною, поки Ашидо не витягне його до себе в центр, та попередньо заливши міцним шотом, змусить танцювати. Тож вечір обіцяв бути приємним.
Бакуго рахував хвилини до закінчення зміни. Він планував дістатись до роботи пішки використовуючи навігатор в гугл картах, аби хоч трохи розуміти куди він йде. Взагалі в нього був невеликий топографічний кретинізм, і Катсукі часто губився в незнайомих місцях. В універі він, наприклад знав лише ті аудиторії, в яких постійно займався, а коли одного разу першокурсники стопонули його в повному розпачі, аби він допоміг знайти їм якусь аудиторію, третьокурсник навіть не знав як відмазатись, бо сам пам’ятав лише свої, та й то навіть не по номерам, а по “ну там у нас математика, а там англійська”.
В залі вже було пусто. Бакуго чкурнув у кімнатку та швидко одягнувшись, налаштував собі навігатор.
Прохолодний ранньожовтневий вітерець пробирав кісточки, трусившогося як осиновий лист Катсукі, що одягнувся по-модному, а не по погоді. Він думав, що одягнувши футболку під гольф зможе замінити собі шкірянку, та як він уже зрозумів така схема не працює. Ховаючи й так завжди холодну долоню в кишеню, він переминав телефон у другій, якій на відкритому холодному повітрі пощастило менше. Навігатор вів його здається таємною дорогою, адже пейзажі, що відкривались перед ним були жахливі. Він блукав якимись двориками та околицями, хоча машиною вони діставалися головною трасою, лише в кінці звернувши в хащі. Катсукі почав нервувати, адже зовсім скоро він мав би бути на робочому місці, а обіцяні гуглом 22 хвилини перетворились у далеко за 30, добре що він вийшов раніше. Він вже зовсім змерз та впав у відчай, адже тепер він катастрофічно запізнювався. Карта вела його бог знає куди, продивившись геолокацію та місце куди потрібно прийти він виявив, що він в охуїти якій пизді зараз. Та доля йому усміхнулась, по дорозі трапився якийсь мужик, що пояснив, як швидко сюди дістатись з цієї забурбелівки. Тому блондин майже бігом помчав до місця роботи. Запізнившись на добрячі 15 хвилин, та отримавши наганяй від керівника Бакуго по вибачався та приступив до роботи.
Працювати було трохи легше ніж учора, але втома брала своє. Кожен ящик здавався все важчим, а очі видавалось все складніше тримати розплющеними.
Закінчивши роботу, він здається хотів аби автобус додому їхав зі швидкістю літака. Спати хотілось неймовірно. Не те що б йому в новинку лягати вже зранку, адже старанне навчання теж потребує жертв, та сидіти за конспектами й працювати довбаним вантажником мало різницю.
Прокидатися цього ранку було ще важче ніж учора, та Катсукі не звик себе жаліти, тож не дозволив собі навіть 5 хвилиночок в ліжку, аби не спізнитись на пари та випадково не відгребти від куратора чи старости, за те що стипендіат не належно вчиться. Сьогодні Бакуго міг дозволити собі сніданок не з чаю та святого духа, а навіть з яєчні, адже грошей вже вистачало на оренду, тож він міг почати більш-менш нормально харчуватись. Не повторюючи своїх вчорашніх помилок, блондин одразу накинув на себе куртку, аби не змерзнути до чортів собачих. Та попрямував до універу.
Ранок Кірішими був майже таким же важким як і у Бакуго, адже нічне гуляння, відбивалось на його стані трохи більше ніж хотілось би. Вставати о 6 ранку було справжнісіньким пеклом, а йти на тренування в зал непосильною задачею, тож Ейджиро вирішив що сьогодні в нього вихідний і можна запізнитись на роботу.
Розбуркавшись за весь день, червонокосий був уже жвавішим, ніж уранці. Забираючи Міну з дому, він уже повернувся у свій стан Кірішими по замовчуванню.
– Ну що сьогодні повторимо? – замість привітання випалила Ашидо.
– Та ні, сьогодні я пас – з доброю усмішкою мовив Кірі.
– А шкода, вчора ти добряче відривався – легенько штурнувши у бік друга мовила дівчина.
Ейджиро завів мотор та неквапно рушив до закладу освіти. Сьогодні в його голові було вже менше думок про того блондина, а також хороше передчуття щодо його візиту в каварню.
Катсукі зробив собі каву за рахунок закладу, його мати дозволяла персоналу заварювати собі такі подарунки, та лише раз в день. На горизонті з’явилась червона голова. Знову. Здається Бакуго вже почав звикати.
– Привіт. Велике американо та лате на мигдалевому молоці.
– Добре.
– Як вчора, знайшов дорогу?
Катсукі хотів би збрехати, та він досі й гадки не мав як йому дістатись до місця призначення. Тож повернувшись в роботі до апарату, відповів.
– Насправді ні. Я заблукав в якійсь пизді, але мужик допоміг мені з неї вийти.
– Ого, ти як там заблукав? – по доброму вкусив Кірішима
– Отак.- виплюнув Бакуго
– Не злись. Просто туди йти майже по прямій, як там взагалі можна зійти не туди?
Бакуго з силою поставив паперові упаковки на стіл перед собою.
– То покажи як мені туди йти – ледве втримавшись від “придурку” розгнівано процідив Катсукі. Йому не подобалось як цей нахаба просто носом товче його у помилку. Бакуго взагалі не любить коли хтось говорить йому про його помилки, ба більше він апріорі не любить помилятись.
– Запросто. Відкрий карту – червонокосий кивнув на баристу.
Блондин будучи все ще розгніваним та ображеним, показово сердито, ткнув йому в руки смартфон.
– Тобі треба сюди так? – показавши десь на мапі запитав хлопець.
Бакуго насправді хотів сказати “в душі не їбу”, та соромитись ще раз перед цим самопроголошеним картографом він не хотів, тому лише сердито угукнув.
– Дивись ти ось тут, ось головна траса – Кірішима почав пояснювати просто та легко, там повернути там буде ось це, а там це, тут треба йти прямо, але Катсукі насправді заплутався ще з пункту “виходиш на вулицю”. Він взагалі не бачив у цих картах реального сенсу, Здавалось якби він не знав що це карта, то міг би подумати що це зображення по типу тих, які показують в псих лікарнях, де питають що ти в цій карикатурі бачиш. Купа ліній на кіл перетинались і кружляли перед очима, з’являлись назви та значки, та для баристи це все було більш схоже на чорну магію аніж на зображення, що допоможе йому кудись дістатись.
– Зрозумів? – перепитав Кірішима, який уже вдруге пояснював дорогу.
Бакуго безслівно кліпнув.
– Хаа, ну дивись ти виходиш, тобі треба на ліво і до переходу. – Ейджиро глянув у переповнені жаху очі блондина, здавалось ще кілька пояснень і з його голови піде дим. – Слухай, давай я просто тебе туди відведу. У тебе о котрій закінчується зміна?
– О пів на одинадцяту.
– Гаразд я буду чекати тебе біля входу.
– Ее, добре.
Бакуго не знав нащо він взагалі погодився, але може хоч дорогу після такої прогулянки запам’ятає. Чого цей ведмедєподібний студент взагалі у нього вп’явся? Він покрутив перстень на великому пальцеві, а хай йому грець, треба думати про навчання та те як він вивезе ще 2 тижні з 4 годинами сну на добу.
Кірішима плив до їх з Міною столика. Сівши на місце він просто танув у своїй нестримній усмішці.
– Що вже сталось?
– Вгадай хто щойно запросив його на побачення – Ейджиро здавалось просто вибухне зараз від щастя.
– Щооо?! Серйозно?! – Міна округлила свої очі та підсунулась ближче.
– Так, я сьогодні проведу його на роботу.
Запал в очах Ашидо моментально зник.
– Ее Кірі, ти ж розумієш що це не побачення?
– Ні це ти не розумієш. – цокнувши, закотив очі червоноволосий.
Дівчина підняла брову та вирішила, що краще промовчати.
– Я відвезу тебе додому, а потім повернусь сюди.
Міна взагалі то не збиралась додому так рано, та поглянувши на стан Кірішими, зрозуміла що сперечатись марно, тож покірно продовжила пити свою каву, поки товариш захоплено тріщав про щось своє.
Уже була 22.20. Клієнтів не було, тож Катсукі вимкнув світло та замкнув каварню на ключ. Кірішима дійсно чекав його біля дверей кав’ярні. Вірніше курив поряд. Запримітивши блондина, той потушив недопалок та рушив до нього.
– Ти закінчив?
– Так.
– Може я все-таки відвезу тебе?
– Ні.
– Гаразд, тоді можемо йти. Покажи, будь ласка карту ще раз.
Бакуго покірно дав телефон тому в руки. Перші хвилини 3 вони йшли в повній тиші, та Ейджиро не влаштовував такий перебіг подій, тож він почав розмову першим.
– Сьогодні прохолодно.
– Ага.
– Та здається з наступного тижня буде трохи тепліше.
– М.
Розмова про погоду не надто вразила блондина, тож Кірішима перейшов до більш відкритих питань.
– Ким ти там працюєш?
– Вантажником.
– А якщо не секрет, то чому?
– Гроші треба. – Катсукі трохи сердито зиркнув на хлопця.
Кірішима не знав що відповісти, та йти було не так далеко, тож треба було діяти швидше.
– Ти запам’ятовуєш куди треба йти?
– Більш менш. – Насправді Бакуго уже не пам’ятав куди повертати після виходу з кав’ярні, та визнавати свою “слабкість” не збирався.
– Ти давно працюєш в каварні?
– З першого курсу.
– Ого, я працюю у батьковій фірмі, та почав значно пізніше.
– Аби робити каву освіти не треба, а ти у свого батька думаю не прибиральником працюєш.
– Маєш щось проти прибиральників? – спробував пожартувати Ейджиро.
– Ні.
Кірішима хмикнув. Розговорити блондина було важче ніж він очікував.
– В машині ти оцінив металіку, любиш щось схоже?
Бакуго вже дратувала така настирність. Не те щоб він вигадував суперські відповіді, та думати зараз взагалі не хотілось, а тим більше над такими клішованими питаннями.
– Нам ще довго? – замість відповіді спитав той.
– Ні, ще хвилин 5. Може трохи менше. Ти досить швидко ходиш. – Ейджиро губився, у них ще мало часу аби йти разом, а він по суті не дізнався нічого – Ти завтра зможеш дійти сам?
– Не знаю, подивимось.
Катсукі помітив знайому будівлю:
– Далі по прямій?
– Так.
– Тоді я далі сам.
– Мені не важко я можу і далі провести.
– Ні.
Кірішима розумів, що давити на цього хлопця не діє, тож краще одразу погодитись та не тріпати йому нерви.
– Гаразд, тоді до зустрічі.
– Мг. Щасливо.
Додому Ейджиро йшов в самотності та тиші.
0 Коментарів