Фанфіки українською мовою


    —  Нороі. — шепіт, відлунням прокотився по високій, сталевій стелі, зіржавілого, старого амбару. Час від часу, мушу нагадувати собі своє ім’я. Більше нікому, так мене називати. На цій підлозі так холодно і руки, прив’язані до стовпа, вже затерпли. Як же сильно хочу додому… Там мене чекає тепле ліжко, пекельно – гарячий душ і, скоріш за все, нова, збіса небезпечна, ультра – термінова місія…блін.

     

    Позивний Камаітачі, особистий номер S0996 . З самого дитинства підпорядковуюсь Комісії зі справ загальної безпеки, як спеціальний агент розвідки.
    Навіть уявити не можу, чому, але… зовсім не пам’ятаю, як опинилася на службі. Пам’ятаю, як була мала, сумувала за батьками, яких не пам’ятала… часто плакала, чим сильно вибішувала всіх. Ніколи не виходила з кімнати з власної волі. Пам’ятаю,…  як було страшно, просто існувати там. Як важко давались тренування. Як важко і досі, зрозуміти, чому моє життя склалось саме так…

     

    Ще змалечку я навчалася усього, щоб могло знадобитися агенту, для забезпечення безпеки громадян та виконання прямих наказів Комісії. Через кілька років мені трапилась товстелезна тека з особовою справою.. Там, на одній з пожовклих сторінок, була задокументована наша перша зустріч з Дияволом. Як місцевий, божевільний старий, Мамору Такума, доповів у поліцію про крики та гамір з сусідньої кімнати, мати – одиначки, та, про її дивну доньку, яка, невідомим чином, пробиралась крізь закриті двері, до його власного саду на даху будинку. Як ненормально худа, здавалось, що хвора дівчинка, відкрила двері, навіть, не сходячи зі свого затишного кутка, в дальній частині малої та затхлої кімнати…  Як, її мати почала на неї волоти за це… як, та жінка її називала. Нороі. Яка мати б подарувала дитині таке ім’я?! Чи це я, одним своїм народженням стала її прокляттям, чи то вона хотіла проклясти мене…

    Інформації про батьків було мало.. Та що там! Майже зовсім не було. Рейна – матір. Звірина здібність – Ласка, та паскудний характер. І фантомний батько. Не імені, ні здібності. Все, що дісталося мені від матері, це зелені очі. А оскільки, діти успадковують, або надздібність одного з батьків, або нову, що є злиттям здібностей обох, вони і досі шукають людину, що є моїм біологічним батьком. Оскільки, є висока ймовірність, що він також володіє здібністю, що зараз класифікується, як небезпечна.

    Тоді, вони часто шукали обділених долею дітей, для власних цілей. Щоб зробити їх слухняними агентами або ж вбивцями і, хто знає, для чого ще. Найбільшу зацікавленість вони проявляли саме до обдарованих сильними надздібностями, чи визначними розумом.

    Що ж, побачивши мою здібність, вони одразу схотіли отримати такий ласий шматок. Матері запропонували угоду: надати нам все необхідне для нормального життя – дім, їжу, роботу для неї, а натомість просили віддати мене до нової, спеціальної програми, де наділили б необхідними навичками для служіння й захисту населення, як однієї з героїв, під прямим підпорядкуванням Комісії. Звучить як мрія, чи не так ?! Для волоцюг, чий дім нагадував притон, це могло стати шансом на нормальне життя. Але її це не влаштувало, вона висунула свої вимоги. Отож, на той час, ще молода Пані Президент, вирішила, що має отримати цю малу, най, що вона їй коштуватиме. Тому вже наступного разу, цій жінці принесли валізу напхану грішми. Багато… Дууже багато свіженьких купюр. Це все, що їй було потрібно! І, вже через тиждень, вона зникла. Ахах… Це одне з найболючіших розчарувань в моєму житті? А це – лише початок.

    Пані Президент хотіла зробити мене героїнею… Віддавши кейс з грошима вона простягнула руку і сказала: “З твоєю здібністю й нашими тренуваннями, ти станеш одним з найкращих героїв!” 

    І я стала… Однією з найкращих!… Але не героєм..
    “Я не хочу!”

    Щиро раділа б, працюючи в якомусь офісі. Секретарем, наприклад. Приносити каву симпатичному босу, розкладати папірці в шухляди, тицяти по клавіатурі компуктера, влаштовувати і скасовувати зустрічі, відповідати суворим тоном на дзвінки.. А після важкого робочого дня, йти додому. По дорозі заскочивши до супермаркету неподалік від дому. Купити зеленої цибулі та пива… Мене б чекала затишна кімната, смачна вечеря, як буде настрій… Я б могла запросити подругу, чи подзвонити її по фейс тайм… і ми б пили, пліткуючи про знайомих, обговорювали героїв новачків… Я б могла мати подругу… бути ким завгодно… могла б вирішити це сама.. .  До чого ж лежить моя душа? Мені досі не відома відповідь… В Комісії, після моєї відмови, часто обговорювали, що я можу перейти на сторону зла…Ідіоти! За печивко? Чи як вони собі це уявляли?

    За стільки років, сукупність людей з надздібностями зросла по експоненту. І за той самий період, число потенційно фатальних, для подальшого збереження миру, злодіїв росла пропорційно. Я бачу тут можливу залежність. Сила героїв – це виклик для інших. Виклик – генерує конфлікт. А конфлікт – провокує катастрофу. 

    Бути героєм чи злодієм.. це як дві сторони однієї монети. Дві неймовірні крайності, знаходяться за крок одна від одної. Для мене, ця монета впала ребром. Я не тримаю в серці зла. Гоніння за популярністю та визнанням одних, чи бажання інших, зруйнувати та нашкодити – мені не завжди зрозумілі. “Бо я хочу бути відомим багатієм?”. “Бо світ до мене не справедливий?”. Чому ж не жити для себе? З усіх сил намагатися зайняти найзручнішу нішу в соціумі, й дожити свої нікчемні години не менш нікчемного життя? 

    Так! Невід’ємний факт нашої реальності в тому, що самовіддані, щирі та добрі герої існують… Вони рятують життя, не через славу та визнання, а тому, що  це гріє їхню душу… слідують за покликом серця, ноги несуть їх у саме пекло, до тих, хто потребує цього… Так само, і злодії, чиї мотиви можна зрозуміти… Достатньо отримати смачного копняка під зад від життя, втрапити в не те місце, не той час… і не знайти підтримки у жодній живій душі… Тоді життя стає гірке, втрачає барви…

     

    А я, так сильно хочу віднести себе до простих людей, та попри все, не можу…
    Скільки про – героїв, можуть розрізати бетонну стіну завширшки в два метри? Так, звісно, є такі.. і їх багато.. Але серед них, саме я, виграю в техніці. Коли цей неймовірний прийом побачили на одному із тренувань, незадовго, після мого прибуття, очі кожного полізли на макітру. Ідеальне коло діаметром завширшки десять метрів, без єдиної тріщини… і  величезний шмат стіни, що гепнувся просто посеред тренувального корту. 

     

    Неймовірно те, що моя здібність зовсім не про розрізання предметів, а про їх переміщення. Зеленуваті кола довільного діаметру, що я можу створити в будь якій площині простору – міжпросторові портали. Одначе, краї є гострішими, за водяну пилу.
    Після інциденту зі стіною, було вирішено, провести низку досліджень моєї здібності, як саме вона працює, та знайти матеріал, що не піддався б… Та цей експеримент чекав провал. Навіть, діаманти розліталися на шматки. Що там казати про сталеві пластини, чи титан. Останнім випробування не пройшов, найвідоміший металевий сплав, що складається з хрому, кобальту та нікелю — найміцніший з винайдених. Як гадаєте чи стала я менш загрозливою в очах моєї любої Комісії? 

     

    Аж ніяк!

    Малій, переляканій, не розумній дитині, було надано лише два шляхи: Тартар, одиночна камера довічного ув’язнення, чи контракт з КСЗБ, повне підпорядкування, як один із агентів, що виконуватиме будь який наказ, аж до дня смерті. Діти цього віку обирають, який ігровий майданчик стане полем для гри сьогодні, я ж повинна була вирішити свою долю до кінця життя. Пам’ятаю, як мене тоді заціпило. Стояла і мнялась, наче, це не питання, від якого залежить майбутнє, а вибір між омлетом з беконом та млинцями з сиропом на сніданок. Та стерва, Пані Президентка, сувора та не терпляча жінка, визначила все за мене. В той же день мене змусили підписати купу паперів. За цими кіпами бумаг ховалося лише три правила: 1. Не надавати інформації, пов’язаної зі здібностями, деталями місій чи будь якої інших конфіденційних деталей третім особам, без дозволу чинного Президента комісії. 2. Не демонструвати здібностей серед цивільних, без дозволу чинного Президента комісії. 3. Виконувати прямі накази чинного Президента комісії. 

    А на випадок можливого бунту, імплантували маячок із вибуховим механізмом в шию. Я навіть не впевнена, що це законно, та в мене немає документів, що могли б класифікувати мене як повноправного громадянина, а отже, прав та свобод – я не маю. Натомість, вони завжди знають де я і можуть знешкодити, у разі необхідності. Пуф! І немає проблем… Коли біганина вщухла, коли маячок замиготів, на екрані комп’ютеру, в ту хвилину, це було полегшення.. І вже з наступного дня, розпочалися мої катування… тренування.

     

    Зараз штабний “Камаітачі” — це найкращий розвідник, та інформатор зі штату Комісії. Одна із небагатьох. Вся здобута інформація ретельно перевіряється, фільтрується, і тільки потім її надають поліції та героям. Інколи, співпрацюю з геройськими агентствами та відділами поліції напряму, звісно, з дозволу Президетки.

    Хоч, мене і вважають найкращою, я все ж не завжди виходжу сухою із води. Скільки б мене не муштрували, моє тіло не призначене для атак, чи, хоча б, звичайного захисту. Низька, бліда, повільна та слабка дівчина 20 років. Для мене випробування донести пакет з продуктами додому. Єдине, що рятує, кожного разу, це моя здібність, хоч для інших, вона і вважається однією з найбільш руйнівних.

    І ось саме тому, тепер, я тут, на брудній підлозі закинутого амбару, що біля доків, у лігві якихось сутенерів, чий основний бізнес базується на викраденні жінок зі звіриною причудою. Кляті збоченці. В мене було простецьке завданнячко: “Знайти та викрасти файли, що містять в собі історію продажу, перевезень, та список покупців.” Мене викрили в момент, коли я вже збиралась йти. Галіма випадковість. З – за вугла вискочив низький, лисий довбень, з огірковим бутербродом, і вмазав мені у живіт. А тільки я скрутилась прикриваючись, наче це може допомогти, він заїхав ще раз, просто мені в лице. І все це було абсолютно випадково. Яка іронія. Флешка з інформацією у одного з покидьків. Телепортнути його одразу в Тартар, у дбайливо зарезервовану камеру — не вийде.

    —  Хоч в тебе й немає хвостику чи вушок, кицюня, та ти така солоденька. Так би і з’їв оце. — от блін маєш, любителі фурі. Цей лисий курдупель, якого лишили наглядати за мною, розтягнув свою бридку пику в немеш огидній посмішці.
    —  Дивись, ще вдавишся, вайло. — не можу стримати посмішки, від того, як швидко змінився вираз цього покидька. Я рию собі могилу, не інакше. Та й байдуже! Ну, от, що мене чекає, за стінами цього затхлого приміщення. Кисла мина Пані Президентки. Чи не менш кислючі морди її псинок. Не бачила там жодної задоволеної життям людини. Я не виключення. Навіть, маючи власні апартаменти, достатню кількість бабла, яку не яку роботу… я була чи не найнещаснішою людиною. Охохо! Яка ж я бідненька… Ахваха Люблю жалітися собі) Бо хто ще це слухатиме? Нікому я нафіг не впала! Та і в дупу все. Рано чи пізно, моя вистава закінчиться… Обірветься на недоспіваному такті, на одному з таких дурних завдань, як це. Ніхто і не помітить… Яка я Драма Квін, все ж таки!

    Було добре чутно, як стрімкий сміх майже зірвався з вуст. Карлик підірвався з мішків, на яких, лише момент назад, розвалився й давив незадоволену пику, з мого нещодавнього коментаря. Здавалось, відстань між нами не велика, та, по частоті стуку його чобіт, можна було подумати, що він як мінімум кроків сто зробив. Склонившись, біля стовпу до якого я була прикута, просто над моїм лицем, що точно виражає задоволення, він скривив і свою морду ще більше. Мої щоки наче звело у спазмі, рот розплився у божевільній посмішці.
    —  Що смішного, лярво?! — пробулькав карлик, випльовуючи слину мені в око .. бридота… А який же голос в цього гнома бридкий.. Йойки, наче старезні двері.

    Зараз, я вважаюсь одним  найкращим розвідників і, попрошу, ця заява не безпідставна!

    —  Чуєш, буркутунчику, мені не до твоїх загонів. Клич свого Санту – Татуся і будемо вирішувати, хто цю кашу жертиме. Мені додомку вже пора… — поки той ідіот думав, щоб його мені таке розумне відповісти, я вже звільнила ноги й руки від мотузки. В іншу секунду під його ногами з’явився портал, що відправив до іншого, десь під стелю амбару, у вільний політ. 
    —  Довго думав, гноме. — тіло впало просто на землю, з огидним, чавкаючим звуком, розбризкуючи повсюди кров. Мерзенний писк цієї свинюки, рознісся громом по приміщенню.

     —  Ооу, фу, — здається, неозвучені ним думки, тепер всі на мені. — Ти, що… гигнув? І що накажеш у докладі сьогодні писати? — за стільки місій, вже і не відчуваю нічого. Здох – така його доля.
    Схоже, серенаду, яку він заспівав перед тим, як шмякнувся, почула не тільки я, а й публіка, за стінами цього сараю. Його братчики вже тупотіли десь за дверима.
    — Ґімлі, якого біса ти тут чудиш! — крикнув один у яскраво червоному піджаку, змінюючи свою гримасу від незадоволено – злої на тупо – перелякану. Так це ж та ляля, з флешкою. Ти мені й потрібен. Лице знову звело у судомах. Я, останнім часом, часто сушу зуби в найлайняніших ситуаціях. Це в мене вже біполярочка? Як би тільки я могла відвідати психолога… схоже, в цьому вже є гостра необхідність!  До приміщення забігло ще трійко.. Як же ш мені дістатися до тебе, Санто?

    —  Хей! Ти! Са.. Стоп, ти сказав ҐІМЛІ?! Ім’я цього коротуна Ґімлі?! Ахах – вха – ха! Я не можу! Ґімлі! Де він посіяв свою руду пизду з лиця?!!! Сподіваюсь це було поганяло! — ребра та живіт звело болісною судомою, та не від сміху. — Слухай, мені б поскорше додому, тому, давай не будемо чекати Різдва і я отримаю свій перстень Саурона просто зараз, Клаусе! — Лице його витягнулось, а руця полізла за комір піджаку.
    —  Що ти несеш, шкуро! Я не зби…
    —  Давай не дратуй мене і не тягни кота за яйця!… Де флешка?! — від насмішливих нот тембр голосу різко впав до погрози… Він вже витяг свою пушку і наставив на мене.
    —  Ти про це сучко? — свинтус знову посміхався.. та чи надовго? Інша рука сковзнула в кишеню брюк і витягла ланцюжок з накопичувачем. Він вистави свою граблю перед собою на рівні з пістолетом… — Це ти хочеш? — уу, так! Посмішка стала в мене менш дикою. Туга мотузка пекельної злості перестала здавлювати шию. Кожен м’яз в тілі сикнув минулу напругу. Від піднебіння, по горлу, повз серце й аж до шлунку, повільно поповзло тепле відчуття задоволення…
    —  Дякую, Санто, я і наступного року буду чемною дівчинкою! — не встиг він відповісти на мій тупняковий жарт, як обабіч від нього з’явилося невелике коло і проїхалося пералельно носу, поглинаючи та рівнесенько, відтинаючи обидві його руки. Портал, над моєю головою, виплюнув їх просто під ноги, з пістолетом, та таким бажаним білетиком додому. Як вистачить сил.. ні не душ… прийму гарячу ванну з піною! Ммм!

    —  Що ж, бандо, кислий борщ  смердючий вітер! — мій погляд сковзнув по переляканим притиркам. Один з них всцявся… ще декілька крутилися біля свого боса, намагаючись щось вдіяти з тим морем крові, що водоспадом струїлась з обрубків… А сам каліка, назначений мною Санта, верещав, як недорізана індичка на День Подяки.
    —  Хто не хоче бути кастрованим – стоїть смирно! — Я зробила напускний, серйозний погляд, наче, вчителька молодших класів й склала руки навхрест. —  Вас вже зачекалися в Тартарі. — Під їх ногами знову засяяло зелене світло і їх туші зникли, наче, і не було.

    —  Чого мені не доплачують за те, що виконую роботу героїв, га? Того знешкодь, тих до в’язниці, бо вони бачили тебе… Колись, єдиним моїм завданням було діставати інфу.. Он, гей, най Ендевор, цю маячню робить… Йому ж тре визнання і місце першого в чар… — голос скрипнув на останньому складі. Я знаю, більшість героїв працюють важко, .. набагато важче за мене. Далеко не всі розуміють, що за рекламними контрактами та сміливими посмішками, ховається справжнісінька вигрібна яма. Кожен день вони пірнають у це лайно з головою, тільки б цивільні могли ходити чисті. А попри все це вони залишаються простими людьми.. мають свої проблеми, нервові зриви, злети і падіння. В мене не має права скиглити. Ааале… З іншого боку, як би і не надздібність, я б цього і не робила. Стояла б собі десь, серед здивованого натовпу, пускаючи слину від неймовірної видовищності Леді Гори, чи пригощала б смаколиками Фетгама, як одна з його фанаток, непідозрюючи про моторошне закулісся. А можливо, я б не дожила і до повноліття…

     

    За один крок, я вже подолала шлях до своєї душної комори, яка, подекуди, слугувала мені робочим місцем, у штабі Комісії. Лише на секунду, всі думки вилетіли з голови і до вух сягнув тихенький, тікаючий звук. Циферблат, над рамою вікна, вказував на дванадцяту, а темінь, що зараз ніч. Лік часу на місіях, то відчутним багажем тисне на голову, то сиплеться, наче, пісок крізь пальці…

    Нашкрябавши, від руки, свій офіційно-діловий твір роздум на тему “Як я провела ці чудові дні”, вхопила флешкарту й направилась до офісу диявола. Так я її часто називаю, хоч ця жінка й не лякає, а скоріше бісить. Ліфт. Коридор. Десять поверхів вище. А далі – дім, ванна, все ж, можливо, краще душ і міцний сон.
    Швидко подолавши шлях від свого “інколи робочого місця”, вже стою перед шахтою ліфту і тисну кнопку “вгору”. Ніколи не бачила, щоб ним хоч годинку ніхто не катався. Робітник року, їй богу. Та, мене хвилює, лише моє зручненьке ліжко. Підіймаю очі десь під стелю на екран з мигаючими цифрами. Зупинився на п’ятому. Опускаю голову на рівень свого відображення.. Оце жах! Як, наче, мене кістлява поцілувала. Темні кола під зеленими очима, чорні, короткі пасма, прилипли краплями крові до блідого лиця, вибившись із високого хвоста, що його скрутила перед початком місії. Плечі опущені, наче до них прив’язаний вантаж, що й не підняти. Робочий комбінезон зібрав увесь пил з тої злодійської конури. Не вистачає тільки, хворобливої худоби, для повного комплекту…Добре, що тепер, хоч якусь форму маю… на відміну від малої версії мене, що більше була схожа на паскудно зроблену вішалку…
    Спробувала випрямитись і стерти з лиця залишки Санти та Ґімлі. Вже засохло. Вийшло зовсім погано… Зовсім не вийшло. Буду йти назад, забіжу до вбиральні, вмиюсь. Зайва увага мені нідочого. Створки ліфту почали повільно відкриватися і на мене впарилось купа нудьгуючих очей.

    —  Ніхто не виходить, панове? — мовчать, планктончики. Окинула кожного оком..
    —  Схоже, що ні, .. Пані! — пролунало жваво за цією сірою масою. Занадто контрастно з цим місцем. 
    —  Пхах! — смішок вирвався з моїх грудей. Дивина. Це, схоже, якийсь новенький, що досі горить своїми мріями зробити цей світ кращим місцем. В силу, свого не високого зросту, все, що бачила – це купу чорних, класичних костюмів, білих сорочок та нудних краваток. Хто з них цей веселун? Втискуючись поміж них, здалось, наче, червоне пір’я вигулькнуло в когось за спини. Хтось зібрався на карнавал у Бразилію?

    Звісно ж, зупиняючись на кожному поверсі, шлях, до триклятого офісу, десь під хмарами, зайняв цілу вічність. Забившись десь у вугол біля кнопок, що вже не горіли як ялинка в новорічну ніч, моє виснажене цим тяжким днем тіло, майже відключилось. Я локтем зачепилась за поручі й повисла на них. Коли останній раз я спала?.. Чи їла… Очі злипались. Як же я втомилась..
    —  Пані, Ви виходите? — Все ще такий, аж занадто веселий голос пролунав десь над макітрою.
    —  Га? — швидко обернувшись, натрапила на яскрово – золотаві очі, що дивились просто у мої.
    —  Це останній поверх… Ви, можливо, задрімали і пропустили свій?
    —  О, нарешті! — зітхнула. — Ні – ні це мій!— видала я “найщирішу” посмішку.
    —  Який збіг! — так само “щиро” посміхнулись мені. І ми вивалились з тої кабіни, що тхнула офісною кількою на милі вперед. Пір’я. Яскраво червоне пір’я. Так,… схоже, виснажена я не на жарт. Хрін зна яка за ліком вилазка поспіль, дає про себе знати. Як я могла не впізнати цю птаху високого льоту. Йому теж до неї?

    —  Схоже, прямуємо до однієї людини, Яструбе?
    —  Схоже на те, ем…  Пані. — в нього навіть повадки пташині, он як химерно голову набік схилив. — Чи можу я взнати Ваше ім’я?
    —  Нахіба, немає потреби. — повторила його рух макітрою. Моя рука вхопилася за металеву ручку двостворних дверей, що були в кінці коридору, і, не повертаючи зору на пташку, видала: — На жаль, вимушена попросити Вас, зачекати тут.

    Її офіс, здається, завжди був темним. У яскраві сонячні дні, від надокучливих променів, ролети закривали вікна, що як склянна стіна, стояли позаду старого, дубового столу, чи важкі, темні хмари, у негоду. У дитинстві, стоячи тут, перед цим триклятим столом, доповідаючи про результати тренування, коліна трусилися, а холодний піт вкривав тіло, від однієї думки, що в цій темряві, десь, сховалась страшна біда. Та єдиною моєю, справжньою бідою – була ця жінка.

    —  Камаі, ти вчасно! Маю для тебе нову роботу. — курва сиділа за столом і підписувала свої дебіляцькі бумажки.
    —  Ох, не переймайтесь, в мене все чудовезно! Дякую, що запитали. Хоч, знаєте, єдине, що, я б оце зараз слоняру зжерла! Хоча, мабуть, це занадто екзотично… можна і щось простеньке. Душу віддам за унагі під соусом. — сірі очі навпроти, з під лоба стрельнули, в німому наказі заціпитись. Але най не забуває, перед нею більше не мале нерішуче дівча, а сука, якій абсолютно насрати, чи зла ця карга чи ні. —  Оо, які ми злі! Теж не снідала сьогодні… —  знову посмішка спазмом вчепилась у лице. — Але, знаєте, Ваша правда, давайте до справи. — я зробила крок до її столу і кинула бумажку, що більше не мала вигляду документу, туди полетіла і флешка. —  Ось, це Вам! Подарунок від Санти і його Гномів, просто з Середзем’я. Вся інформація, про поставки, покупців, та інша дурня. Все пішло по сраці, як завжди. Тому, варто викликати клінінг – фей і доплатити їм понаднормові. Також, було б непогано навідатися до мізогінних фурі-фетешистів у Тартарі й привітати, з нагоди новосілля… — продовживши ставити штампи на своїх дорогоцінних бумажках, вона, все так само непохитно, сиділа у своєму кріслі. Я цілісінький тиждень виконувала її кляті місії, а вона навіть не хоче запитати, чи не хочу я вихідний! — Я дуже радію, що Ви не залишаєте мені нагоди засумувати і знаходите все нові, і нові… і нові задання! Це так мгх…, чудово! — роздратування, що застигло у повітрі, можна було різати ножем, як розтале масло. —  Надішліть мені одним із ваших псів деталі справи… Щойно відпочину, день – два, буду як огірок і зможу взятися до виконання. Чао какао! — хочу втекти, просто зараз! Це трошки не за правилами, бо Яструб може почати задавати питання… “Де вона поділась?”. Та вже не можу терпіти… з діри в просторі  на мене дивиться моє м’якеньке ліжко… Очі вже почали злипатися, від одного погляду, на пухке покривало,… від однієї думки, про солодкий сон.

    —  Стій! Деталі справи ти почуєш просто зараз. Нам треба дочекатися твого напарника. — нотки сталі і роздратування прозвучали в її голосі.
    —  Що! Напарник! Відколи це? Нащо мені..
    —  Так треба, замовкни вже і чекай! — як сильно ж вона може інколи бісить. Навіть не окинувши оком “подарунки”, прийнялась переглядати новий документ на підпис. П’ятірня на автоматі прошлась від лобу до самих губ. Десь з глотки почувся надривний стон.
    —  Ти мабуть зараз про курча, що я лишила за дверима офісу? — формальністю вже давно не пахне в наших стосунках. Викаю на неї тільки коли з мене сочится сарказм.
    —  І чого він там? — срібляста брова взлетіла до лінії волосся. Я впевнена, що печатка в руці, що пробирається дрібними дрижаками, вже разів так зо двісті прилетіла мені по пиці… десь у мріях цієї курви…
    —  О, мабуть, бо чекає своєї черги. — не втримала я все ж посмішки. — Звідки мені знати про твої ультра – важливі плани, що скриваються за копною сивих патл!?
    —  Скажи, нехай увійде!
    —  Немає потреби мене ганяти, як всім відому козу, стара, він і так все почув… — адже контрактом не заборонено дратувати її. Вже за півхвилини, до темного офісу зайшов цей яскравий диво – хлопчик. Обома руками відштовхнувши створки злощасних дверей, що широко відкрились і вище назване курча влетіло до просторої кімнати. 

    Напарник, блін. Нащо мені ця ціпа? Я і сама до цього чудово вправлялась. Ось коли вимушена була лізти у лігво канібалів, чи вишукувати причини сварок між кланами наркобаронів, вона не подумала, що мені потрібні помічники.
    —  Мене розкрили! Неочікувано! — розсміявся він, запускаючи клешню в патли.
    —  Мені відомі Ваші здібності, Яструбе, нічого не очікуваного. — і чого це він надувся… 

     —  То ближче до діла, Президенте. Хочу додому!
    Вона зітхнула так важко, наче сама робить за героїв їх роботу. Встала, зі свого чорного, шкіряного крісла та підійшла до панорамного вікна. Міс Загадковість. Чого ж зітхаєш, моя люба, втомилась цю печатку тримати, бідолашка?
    —  Два дні тому, стало відомо про існування проекту з виготовлення бактерії, що, по нашим міркуванням, може стати біологічної зброєю масового ураження. Поки що, тільки на папері. Над цим працює Доктор Кхеріт, один з провідних вчених на Ай – острові. Зазвичай, науковці не покидають острів, з міркувань безпеки, проте, як виключення та для забезпечення коректної оцінки абсолютно нових та інноваційних винаходів, його було запрошено на конференцію з демонстрації пристроїв для полегшення роботи героїв “Ультра – спейс” в університеті Токіо, в якості одного з суддів.  По попередній розвідці, точно знаємо, що флеш карту з нарисами своєї роботи він завжди носить у сейфі з собою. Його літак вилітає назад за два дні. Я хо…
    —  Ох, Всемогутній! То надішліть його самого, — рука взлетіла вверх, вказуючи на героя поруч, — най зупинить покидька. Велика справа, всі люблять, купа фанаток підвищення у рейтингу героїв, … — Моє роздратування сьогодні, по шкалі від одного до киплячий чайник, сягнуло рівня гарячих джерел!
    —  А й справді… — підтримав мене птах… — Я, чи будь який інший герой, міг би просто затримати його, на цій конференції… — дякую, хлопче. Навіть трошки полегшало..
    —  Ця справа не має афішуватися у ЗМІ, серед цивільни чи, навіть, героїв.  — вона перекинула свій погляд з вікна на мене та на курча, чогось очікуючи.
    —  Ти ж розумієш, що як така фігня коїться, я б і сама впоралась. Тишком – нишком, поки спатиме викраду ботана, як, наче, він принцеса з високої вежі, та й усе.  — Обидва вчепилися в мене поглядами. І це, що? Вони мене осуджують?!
    —  Дуже сумніваюсь. В нього є більше двадцяти воєнізованих охоронців та купа приладів, що викриють та знешкодять тебе, перш ніж ти зможеш щось вдіяти. На жаль, він був з десятки кращих науковців, має достатньо ресурсів, і, саме тому, зовсім не шкодує їх для свого захисту…
    —  Вха – ахах! Це ти так з мене кепкуєш?! — треба вже припиняти, стоятимемо тут до завтрашнього дня.  — То чого ж ви, серйозні мої, за ним не вслідкували, га? Чогось думалось, що такі провідні спеціалісти, мають бути під каблуком у Комісії зі справ, клятої, безпеки!!! А ніж бо! Тепер мені, оце, тиняйся серед підлітків і думай, як цього… цього доктора тобі доправити! — мої ноги вже хотіли понести мене додому, стрімко розвернувши тіло в сторону виходу.
    —  Ми ще не підтвердили наявність у нього цих розробок… Ваше завдання, не викрадення доктора, а лише його роботи. Ми мусимо отримати копію для дослідження. Після детального вивчення та аналізу, за необхідності, його затримають герої, яких ми надішлемо на Ай – острів. Це доволі складно, а тому тобі потрібна допомога.
    —  І чим, тоді, мені він допомогатиме?!

     —  Яструб, зможе долучитись до конференції, як один із запрошених героїв, матиме можливість підтримати тебе та відволікти увагу на себе, і твої дії залишатимуться непомітні! — видала вона.
    —  Він мене… ем, морально підтримуватиме?! — вже мабуть в сотий раз, тільки за сьогодні, ця дика посмішка закріплюється на моєму лиці. — План – бімба! Відволікання – це супер – клас, звучить дуже надійно!  Пан “кожна спідниця моя”, наче той клоун, хвацько всіх розвеселить! Аргументів в обвинувачення більше немає, дозвольте покинути палати суду! — розвертаюсь на сто вісімдесят градусів, знову, і киваю п’ятами до виходу з цього пекла. Як же ж я хочу у відпустку! Десь на пляжі, потягувати якийсь намудрований коктейль.
    Важкі сталеві двері закрились тихо, не додавши до ситуації достатнього драматизму.

    —  Чому у всіх склалося про мене таке чудернацьке уявлення!? І чому одразу “кожна”?
    —  Яструбе, можливо, я помилилась і, ця ідіотка справді могла б впоратись сама, та вона вже тиждень на місіях без продоху… і в мене, поки, немає для неї підміни… Тому, я сподіваюсь, ти їй допоможеш…
    —  Так, Пані Президент! Зроблю, все, що від мене залежатиме! — розпушивши крила і вклонившись, герой хотів був йти…
    —  Вона працювала весь час сама. Має важкий характер і навряд чи зможе діяти у команді. Я впевнена, ти впораєшся. Вам потрібно домовитись про зустріч, щоб обговорити всі деталі. — зробивши невеличку паузу, вона продовжила. — Отримаєш папку з необхідною інформацією вже завтра. Я надішлю її тобі в офіс.
    —  Спробую не підвести Ваших очікувань.

    Яструб вилетів у коридор в якому нещодавно стояв і підслуховував з допомогою пір’я. І побачив тільки втомлений погляд зелених очей з під густих чорних вій, у шахті, вже закриваючого своїх дверей ліфту. Дивачка. Зачепила увагу, ще на сімнадцятому поверсі. “Ніхто не виходить, панове?” — сарказм та голос видався веселим і зовсім не в’язався з цим сірим місцем і вимученими нічними змінами людьми. Вже на двадцятому вони зостались самі. Залишилось сім поверхів. Дівчина сперлась на поручі й здавалось, заснула, та все ж, тримала якийсь папірець. Вона, наче, перебувала у трансі. Така дрібна. Вляпана кров’ю. Аналіз зовнішності — не більше, ніж професійна звичка. Кожна деталь, в непередбачуваній ситуації може надати певної переваги. Злодію, потрапити до стін цієї будівлі, майже не можливо. Охоронна система і дійсно надійна. Хоча на злодійку вона зовсім і не схожа. Чомусь в цьому, Яструб був певен. Що його змусило так думати? Незважаючи на милий зріст, вигляд в неї був досить не привітним. Кров зовсім не додавала їй кокетливого шарму. Мабуть, агент, повернулась зі завдання. Але треба в цьому впевнитись. Це, лише, професійна звичка… Саме тому пір’їна втиснувшись в щілину дверей, виловлювала вібрації голосу нової знайомої.

    —  Але нам треба домовитись про зустріч. Чи .. хоча б контактами перекинутись. Як ніяк завдання в нас на двох. — слова були сказані в нікуди. Сьогодні ще треба встигнути повернутися додому, щоб було хоча б дві години на сон… Було вирішено – махлювати.
    Знайшовши найближче вікно в офісі де працювала якась жіночка, що перелякалась не на жарт, та заспокоїлась, щойно їй прилетіло: “Леді, щиро вдячний, за вашу співпрацю!”,  він вистрибнув, полетівши каменем вниз. Майже біля самої землі, піднявши куряву, розправив крила та став біля головного входу. Неодмінно виграшна стратегія, змусила кутики роту поповзти вверх. Спуск зайняв менше, ніж дев’ять секунд, тож, Насуплена Пані, ще досі катається між поверхів. І вже за сім хвилин, вищезгадана, виповзла з хмарочосу тримаючись за живіт однією рукою і за скроню іншою. Це, схоже, було важке завдання. Плям крові на блідому лиці вже не немає, а волосся розпущене і сягає поясу.

    —  Мила Панночко, все так швидко закрутилось, в нас так і не виникло нагоди нормально поговорити! А Ви, ще й так стрімко втекли… — посміхаючись, це сонечко, сказало слова так голосно, що найближчі фанатики цієї кури точно оживились й вже дістали камери та спалахи. Що можна було б подумати почувши подібне? Добре, що за спиною чеше хмари офісна будівля, а не якийсь дешманський рабу готель. Чорт, вже уявляю ці заголовки на перших шпальтах: “Невже, неймовірний і прекрасний Яструб знайшов собі дівчину” чи “Хто ця нова дівчина Яструба”, “Сенсація! Розкрито соковиті подробиці особистого життя нещодавно дебютовавшого героя Яструба!”. Жовта преса любить роздмухувати неіснуючі вогнища. А його емоційно – незріла фанбаза, що складається наразі із самих прищавих школярок, точно не сприйме такі новини адекватно! Про, що ще можуть думати ці тупі фанатички, як не про неіснуючу конкуренцію. Наче він помітить вас як ховатиметьсь в кущах. Чи одружиться з кожною? Добре, що вже так пізно і вони, мабуть, сплять. Завтра ще до школи. Очі зробили оберт і взвелись до запалившого зорі неба.
    —  Курчатко, я б з радістю побазікала, та мені край додому хочеться.
    —  Хах, я… еее, як Ви мене назвали? — більше здивовано ніж роздратовано промямлив він.
    —  Дивись, відпочину, приведу себе до ладу.. і сама тебе знайду. Як хочеш мені спростити цю задачу, напиши завтра адресу, де зустрінемось. — Я стрімголов крокувала в сторону свого дому. А ціпа не відставала. Хоча з моїми ліліпутськими кроками йому це і не в напряг.

     —  Так, звісно, я розумію. Та в мене ще завтра є справи ііі ..ем, можливо б Ви могли хоча поділитись своїм номером, чи записати мій? У разі якщо зміняться плани ми б могли зв’язатись.. чи там… — який наполегливий хлоп. Це викликало смішок, на диво, щирий.
    Я зупинилась біля підворотні, що була за пів-кварталу від багатоповерхівки з моїми апартаментами.
    —  Яке ж ти милющще! — мені не було необхідності натягати маску доброзичливості. Ця людина, по невідомим причинам, не визиває в мене блювотного інстинкту і я, з відвертими почуттями й насмішливим прищуром, повернула голову на його здивоване лице, що.. хах..  навіть зараз не покидало усмішки. Очі були широко розплющені, а рот вигнувся у переляканій посмішці. Він тримав свій телефон перед собою обома руками і хотів був щось сказати, як я, окинувши пильним оком периметр, продовжила:
    —   Пробач, схоже, мені сьогодні добряче приклали по голові. Не маю права відмовити. Не дай Всесильний, хоч одна твоя фанатка дізнається, що я тебе відшила, мене знайдуть і роздеруть на шмаття! Ахвах… — Я вихопила його телефон і почала вписувати свій номер в поле виклику..
    —  Я не думаю, що фани, можуть бути настільки кровожерливими.. Та й номерами обмінюємось для місії… — якось, тихше ніж від нього можна очікувати, проговорив він. Я вже натиснула кнопку виклику, щоб і собі до контактів записати його. Хто там в мене? Президент та Боб, що працює в кафе біля дому..
    —  Ти, мабуть, ще не був на фан зустрічах? — пролунала стандартна мелодія с підсумку, на поясі мого комбінезону, я вихопила свій новенький телефон і підписала “Курча”.

    Журнал контактів був просто неймовірний: Дияволиця, Кавове зернятко і Курча.
    —  Як влаштовуватимеш, будь готовий, що обскубуть, як бройлера перед паніровкою! — він підняв на мене свої золотаві очі наповнені..  страхом!
    —  Ти серйозно?
    —  Та знаєш, я може і погарячкувала, ти така булочка, що на тебе боятимуться дихати! 

     —  Ага, дякую.. Вам схоже дійсно сильно по голові прилетіло… — то це він зараз надувся чи розізлився. — Тож, як мені Вас підписати? — він опустив очі на екран очікуючи відповіді. 

     —  Ти ж чув, як вона мене назвала. Хіба ні?
    —  Кмаі, наче… Але…  ім’я.. Я подумав Ви б хотіли назвати мені свій псевдонім. — роздратування та гнів свинцевим комом підкотило до самого горла й тіло застрясло від скаженою люті… та лише на хвилину.

     —  Це не ім’я і не псевдонім. Я тобі не горой! Це позивний і вона його скоротила… повне Камаітачі. І припини вже “Викати”, я молодша за тебе! — я зробила широкий крок у бікі зникла за порталом, поки він старанно вписував позивний у телефон… 

     —  Демон – ласка? Це пов’язано з вашою… твоєю здіб… — міжпросторова дірка просто позаду нього закрилася і його голос розчинився в темній тиші моєї квартири.
    —  Він і справді булочка! Вха – хах — сміх потонув у м’якому покривалі. Телефон, що все ще був в руці віддав вібрацією і характерно для СМС бзинькнув.

    “Як ти так хутко зникла?!” 

    Швидко настрочивши відповідь, відправила, і, покинувши телефон на ліжку, пішла до ванни.
    “Я Демон! :)”

    ▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬▬
    12.08.2024
    Дорогі читачі,

     

    Я рада вітати вас на сторінках мого твору. Дякую, що ви знайшли час знову зануритися в світ героїв разом зі мною. Ваш інтерес і підтримка надихають мене продовжувати писати.

    Я прагну додати глибини та багатошаровості до своєї роботи, весь текст я хочу пронизати відсилками та наративами, щоб ви мали можливість розгадувати приховані значення та зв’язки. Проте я розумію, що не всі мої символізми та алюзії можуть бути розгадані, і це трохи засмучує.

     

    Тому, мені б хотілося знати, чи бажаєте ви, щоб я виписувала всі важливі моменти під розділом, пояснюючи, як саме я їх бачу? Сподіваюся, що зацікавлені цим твором, напишуть мені свої відповіді в коментарях.

     

    Крім того, будь-які відгуки надихають. Чим яскравіше ви зможете описати свої враження, тим більше натхнення я зможу отримати. Напишіть про те, які моменти викликали у вас сильні емоції: роздратування від несправедливості, чи сміх від влучного дотепу. Поділіться, що сколихнуло вашу душу, які моменти здалися “занадто”, а які “в самий раз”. 

     

    З нетерпінням чекаю на ваші коментарі!

    20.08.2024
    Все ж, хочу додати зноски)
    В такому разі, тільки бажаючі можуть прочитати їх

     

    Рубрика “Очевидно, про неочевидне”:

    1. Назва розділу “The Watcher’s Eye” має біблійні наративи, що відсилають до образу “спостерігачів” у Біблії. Спостерігачі, або “сторожі”, згадуються в Книзі Даниїла як янголи, послані Богом для нагляду за людством і втручання у випадку необхідності. Вони є символом Божого нагляду та Суду, нагадуючи про те, що нічого не приховано від Божих очей. Розділ 4, вірш 13. “І бачив я в видивах моєї голови на мойму ліжку — аж се зійшов із неба Невсипущий і Сьвятий (ангел).” Переклад Куліша та Пулюя. (Насправді, найбільше мені подобається саме їх переклад. Але, можете пошукати, є багато інших.)
    2. Нороі (англ. Noroi), (яп. 呪い) – Це ім’я головної героїні. З яп., буквально, означає “прокляття”. Наскільки мені відомо, людей з таким іменем, в Японії, майже немає.
    3. Кама – ітачі (яп. 鎌鼬), (англ. Kamaitachi) — це японський йокай (тобто, злий дух) у вигляді ласки.  Буквальний переклад – «ласка з серпами». Казки про кама – ітачі популярні в регіоні Японії Косінецу. Ці створіння з’являються завжди по троє. Є думка, що вони трійнята. (Проте, Нороі у нас одна.) Вони займаються тим, що відрізають людям кінцівки.  Послідовність дій така: перша ласка збиває жертву, друга видаляє ноги або руки серпами, які ростуть у неї замість пазурів, а третя зупиняє кров і зашиває рани.
    Але найдивніше те, що переносячись у вигляді пилового смерчу, вони рухаються приблизно на тій же швидкості, що Флеш у всесвіті DC. А на чорну справу у них йде менше секунди. Кама – ітачі примудряються провернути ампутацію так, щоб жертва зовсім не відчула болю.  Дуже мило, що дбайливі ласки знаходять час підлатати потерпілого, перш ніж відлетіти і забрати його кінцівки з собою.
    Мораль: не виходьте з дому в пилову бурю.
    4. Ґімлі — вигаданий персонаж з серії книг та фільмів «Володар перснів» та ін.. Гном – воїн, обраний представляти гномів у Братстві Персня. (Це той смішний коротун з рудою бородою)  Він, один із головних персонажів роману. Далі, звідси ж, в тексті згадується Перстень Саурона, він же Перстень Всевладдя, він же Єдиний Перстень (в залежності від перекладу) — головний перстень, який править і керує іншими Перснями Влади. Трішки пізніше, також, згадується Середзем’я – це основний майданчик подій описаних у цих книгах )
    5. Біполярочка… Насправді у неї, емоційна лабільність… існують різні терміни, що використовуються для цього розладу, включаючи псевдобульбарний афект, патологічний сміх і плач або емоційне нетримання — це неврологічний розлад, який характеризується раптовими, неконтрольованими вибухами емоцій, таких як плач або сміх, що виникають без відповідного емоційного стимулу. Цей стан може бути результатом різних неврологічних захворювань, таких як інсульт, травма головного мозку, або дегенеративні захворювання, наприклад, багатосистемна атрофія або хвороба Альцгеймера. Ці емоційні реакції часто не відповідають внутрішньому емоційному стану особи і можуть бути незручними або навіть збентежуючими для неї та оточуючих.
    6. Пір’ячко (вискубане з бідненьких папужок) активно використовуються на карнавалах в Бразилії. Вони є іконічним елементом костюмів, особливо у виготовленні головних уборів та декоруванні масок. Це одна з характерних рис бразильського карнавалу.
    7. Рабу готелі відрізняються від звичайних, перш за все, своєю спрямованістю — в них все влаштовано так, щоб створити найбільш сприятливу атмосферу для проведення часу закоханих, або не дуже закоханих. Вперше вони з’явилися в Японії в кінці 50 – х, і, за розповідями очевидців, представляли собою ще більш захоплююче видовище, ніж їхні сьогоднішні побратими.

     

     

    2 Коментаря

    1. Aug 19, '24 at 00:08

      Нічого собі! Дякую за таку главу! Неймовірно сподобалась, такі емоції у героїв та зв’язок між кожним з ни
      . Хоч було згадано і написано небагато осіб, та це дало гарну картину для діючого сюжету та майбутнього. Дуже сподобались емоції Кейґо на події, які зав’язались у нього з гг, а також сама головна героїня має
      арактер та її зміна настрою/відношення до різни
      людей – щось легке та чудове. Вашу історію легко читати, розуміти, а головне – заглибитись у
      ід сюжету. Чекаю продовження!

       
      1. @sdjwiAug 20, '24 at 22:22

        Ова!!! Як приємно ❤️
        Неймовірно вдячна за відгук)

         
    Note