Епізод 17

Цими гостями виявляються Хранителі Знань, які вистежили Кетча по своїх каналах і наносять йому візит “ввічливості”. Але попередньо вони обшукують номер. Хвала Небесам, я трохи відновила свою здатність створювати ілюзії, тим самим примудрившись обдурити досвідчених найманців та Хранителів.

З кухні доносяться тихі голоси, а я сиджу на ліжку в очікуванні тої години, коли вони нарешті заберуться звідси й Кетч мені коротко перекаже все. Самотність мені прикрашає Барто з залишками своєї здобичі. Їсть вона максимально тихо, розуміє, що будь-який звук може видати нас з головою, а Кетч там, між іншим, життям ризикує.

– Вони про тебе знають, – Кетч заходить в кімнату. – Пішли, – і тягне мене на кухню. Там сидять двоє чоловіків в однакових костюмах зразка минулого століття з фетровими капелюхами на колінах. – Дозволь представити тобі містера Джонсона та містера Спенсера.

– Приємно познайомитись з вами, міс Вінчестер, – Джонсон протягує мені руку.

– Ви сюди не на чай заглянули, – я переводжу погляд з одного на іншого.

– А Ви мені подобаєтесь, – Джонсон сідає назад і жестом показує мені на вільний стілець, ніби це я у нього в гостях, а не навпаки. – Ваше прагнення перейти одразу до справи дуже похвальне.

– Я просто хочу, щоб ви забрались звідси чимшвидше.

– Містер Кетч, ви не говорили, що ваша супутниця така зухвала, – містер Спенсер із задоволеною усмішкою переводить погляд з мене на Кетча.

– Сперечаємось, ви й не питали? – я нарешті сідаю. – Що ж за справа привела вас сюди?

– Місяць тому в Єгипті зникла група археологів, серед яких були два наших агенти. Ми послали за ними пошукову групу на чолі з Гарольдом Кізом, – Джонсон вимовляє це таким тоном, ніби я цього Кіза знаю особисто і знаю, ким він є для британських Хранителів Знань. Хоча ім’я “Гарольд” таки має для мене значення. – Пошукова група зникла два тижні тому. Ми сформували другу групу…

– Вони також зникли? – із часткою знущання питаю.

– Поки ще ні, тому що вони не відправились. Ми хочемо, щоб ви вирушили разом з ними, – Джонсон підводиться та натягує свого капелюха.

– Завтра по обіді за вами заїдуть, – містер Спенсер наслідує приклад товариша. – Попереджую, містере Кетч, якщо Ви не з’явитесь, ми Вас судитимемо за Кодексом британських Хранителів Знань, а Вас, міс Вінчестер, просто вб’ємо. Всього доброго.

– І вам не хворіти, – проводжаю поглядом чоловіків.

***

По обіді за нами з’являється водій та відвозить в аеропорт, де нас уже очікує рятувальна експедиція. На щастя, полетимо приватним літаком, тому можна не приховувати наявність зброї.

– Доброго дня, мене звуть Герет Стюарт. Я глава цієї експедиції. Приємно з вами познайомитись, – юнак, який виріс перед нами ніби нізвідки, протягує руку. – Це так бентежно. У дві тисячі двадцятому році ще залишились місця для археологічних розкопувань. Цікаво, ми знайдемо хоча б одну гробницю фараона?

– Хлопче, ти фільмів надивився, – я підбадьорливо плескаю його по плечі й рушаю до трапа. – Один з ваших?

– Здається тільки школу закінчив, – Кетч оцінює його поглядом. – Завжди мріяв попасти під керування сопляка.

Я тільки гмикаю. Вся команда набрана з молодих хлопців, які напевне ще не бували в ситуаціях, серйозніших за шкільні бійки. Влипли так влипли.

– Ми туди повинні дістатись тільки заради того хлопця Гарольда. Щось мені підказує, він саме той, кого ми шукаємо, – я передаю Кетчу свою сумку, яка належить до ручної поклажі. – Що з ними могло статись, як думаєш?

– Нічого хорошого. Сама знаєш, що пастки древніх єгиптян в пірамідах смертельно небезпечні, – він вкладає багаж і пропускає мене до ілюмінатора.

На борт підіймається команда. Хлопці веселі, жартують, штовхають одне одного в плечі. Сумки з інструментами та зброєю вони кидають прямо в проході. Я встигаю схопити Кетча за руку до того, як він накинувся на хлопців.

– Зараз не час.

Весь політ ми насолоджуємось сороміцькими жартиками та непристойною поведінкою. Ніби школярі на пікнік зібрались, чесне слово. Невже не можна ставитися до таких речей серйозніше?

По приземленні нас зустрічає місцева поліція, яка люб’язно погоджується супроводити нас до місця пропажі першої експедиції. Вигляд озброєних арабів сприятливо впливає на хлопців і вони слухняно поводяться всю дорогу.

– Вони не можуть з нами залишитись? – шепоче мені Кетч. Нас проводять до одного з найвіддаленіших поселень корінного народу Єгипту. Ламаною англійською один із поліціянтів пояснює нам, що це люди забобонні, а тут і так вже зникла купа народу.

– Тут їх бачили останнього разу, – поліцай махає рукою в сторону залишків древньої споруди, одна плита якої відсунута.

– Схоже на вхід в гробницю, – я підходжу і дивлюсь всередину. – Кого могли поховати в цьому місці?

– Імхотепа, – кидає “смішний” жарт один з хлопців.

– Той, який архітектор? – я повертаюсь до них. – Говорю ж, ви фільмів передивились. Будьте насторожі. Тут багато людей зникло.

Рятівники перезираються та відступають на декілька кроків назад. Залишаємося тільки ми з Кетчем. Ось ви серйозно? Хоча, що взяти з недосвідчених хлопців?

Гробниця досить бідно, за мірками древніх єгиптян, прикрашена. Невелика кругла зала з нішами для свічок, посередині знаходиться кам’яний стіл з саркофагом на ньому. Він відчинений. Тіло похованої тут людини зникло. Ми спантеличено переглядаємось. Ні, це вже виходить за всілякі рамки. Раптово з вулиці лунає крик і ми біжимо туди. Правда, в одному мені не щастить: милицею чіпляюсь за невеличкий виступ і провалююсь під підлогу. Безшумно плита знову стає на своє місце і панує темрява. Ну, мені так здається, адже мої очі вже давно не реагують на зміну дня/ночі й на різкі переходи від світла до темряви.

Повільно я підводжусь на ліктях і оглядаю мережу підземних переходів, де опинилась. Здається, хтось, навпаки, фільмів недодивився. Аж надто вони нагадують ті, з “Мумії”. Але тут є також сліди принаймні однієї з груп. Рятівники чи археологи, мені невідомо, тому потрібно перевірити. Безшумно рушаю по слідах, перехопивши милицю так, щоб в разі чого використати її як зброю. Сліди ведуть мене в велику кімнату з горою трупів. Серед них як археологи, так і члени першої рятувальної групи. Підходжу ближче і знаходжу, що деякі з них ще живі.

– Ей, привіт, я тобі допоможу, – чоловік, який лежить на самому краю гори, насилу підіймає руку. – Тихіше, тихіше. Як Вас звати?

– Гарольд, – ледве хрипить той. Оце сюрприз! Обережно промацую його душу і переконуюсь, що це таки той Гарольд, якого ми шукаємо. Його потрібно звідси витягнути.

– Гарольде, що на вас напало? – мені вдається відтягнути чоловіка в найближчий прохід.

– Воно, – він вказує рукою мені за спину і я замахуюсь милицею. Удар приходиться по голові тій істоті, яка спробувала напасти ззаду. Який мій остаточний вердикт? Істота… Даруйте, мумія, схожа на мумію з однойменного фільму, за виключенням того, що вона не шукає Анк-су-намун, а просто хоче вбивати.

Бігти з важкою ношею на плечах важкувато. Кинути Гарольда тут я собі не дозволяю, тому що мумія в будь-який момент може втратити до мене цікавість. Доводиться діставати таємну зброю. Побачивши меч, мумія відсахується від страху і з того часу тримає деяку дистанцію, що дає мені можливість підняти з землі Гарольда і потягнути його до місця, яке є одночасно входом та виходом звідси.

– Вінчестер! – зверху чується знайомий задоволений голос. Разом з рятівниками Кетч витягує непритомного Гарольда, а я підіймаюсь слідом в дуже незручній позі, оскільки меч потрібно тримати перед собою.

– Вони там всі мертві. Це перевертень.

– Що?

– Він зреагував на срібло. Хоча це не зовсім срібло, – я вказую на свій меч.

В цей момент з незачиненого входу на нас вискакує мумія. Ця тварюка збиває з ніг Хранителя і до смерті лякає хлопців. Одного з них їй навіть вдається розірвати на частини. Сила в цих руках нелюдська.

– Сучий ти син, подивись на мене, – мумія відриває свій погляд від другого вбитого і рушає до мене з вельми лютим виразом. Дивитись на голий череп з очима, що дико обертались, те ще задоволення. Раптово тварюка вирішує показати, хто в домі татусь, вилізає на стіну і як павук повзе до мене. Зупиняється в декількох дюймах від мого обличчя.

– Даремно ти, – я докірливо хитаю головою. Мумія замахується, напевно для того, щоб знести мені голову з пліч, але Кетч зі срібним ножем встигає якраз вчасно. Один точний удар прямо в серце і перевертень перетворюється на черговий труп у нашому довжелезному списку.

– Як там Гарольд? – уже в літаку цікавиться Кетч.

– Житиме. В Австралії його уже чекає палата інтенсивної терапії класу люкс, куди не пускатимуть нікого, крім родичів.

– Що з його душею? Вона підходить?

– Я до нього не дісталась. Хлопці з рятувальників ні на крок від нього не відходять. Мене не пускають. Наказ Хранителів.

– Плювати на Хранителів з їх наказами. Пішли, – Кетч веде мене в салон першого класу. – А тепер всі геть звідси! – кричить він на хлопців. Ті від несподіванки таки відступають. – Швидше, поки вони не отямились, – мовчки я берусь до роботи.

Душа Гарольда веде у світ, який по суті є просто випаленою пустелею. З живого там немає нічого. І ось стою я посеред пустелі, аж раптом чую шум зверху. Підводжу голову, а там дракон, але не такий як в нашому світі. Істота гігантських розмірів, з велетенськими перетинчастими напівпрозорими крилами з дивними візерунками на них, чотири могутні лапи з довгими кігтями, які на землі залишають дуже глибокі борозни, довгий хвіст. Голову вінчають шість наростів по три з кожної сторони. Видовище одночасно і прекрасне і страшне. Дракон позіхає і демонструє мені два ряди гострих як бритва зубів.

Коли я вже збираюсь йти, на горизонті показується інший дракон. Він ненабагато менший за того, на якого дивлюсь я, і не менш прекрасний. Дракон вже недалеко від мого знайомого, як раптом той розвертається в сторону противника і дихає на нього полум’ям.

Сказати, що того дракона вогонь хоч трохи зачепив, не сказати нічого. Замість того, щоб бігти якомога далі, дракон приземляється прямо перед своїм ворогом. Зав’язується кривава бійка, яка показує, що луску одного дракона можуть пошкодити тільки кігті (навіть не зуби) іншого дракона. Поваленого ворога дракон з’їдає, не залишаючи навіть кісточок.

– І? – Кетч запитально дивиться на мене.

– Не підходить, – я гірко хитаю головою. А хто сказав, що буде легко? Під несхвальні погляди рятівників ми вертаємось у свою частину літака.

***

Пригоди в Австралії починаються з того, що в один прекрасний ранок в наш номер навідується велетенський павук. Кетч пропонує його пристрелити, а ще краще спалити номер, але в мене краща ідея, яка виливається в те, що я весь день ходжу з отруйним павуком на плечі.

– Кетч! Ти знущаєшся? – я різко розвертаюсь і люди, котрі й так обходять мене десятою дорогою, відсахуються. Мій охоронець йде позад мене на достатньо великій відстані.

– Я ненавиджу павуків, – тільки й каже. Жаль, що потім нам довелось розлучитись. Я павуку не сподобалась.

Потім сталась сутичка з кенгуру, який забрався на газон нашого орендованого будинку і вигнати його звідти виявилось вельми проблематично.

– Тобі смішно? – з горем навпіл Кетчу удалось виперти тварину з території будинку. – Спробувала б сама.

– З милицею? Чудове було б видовище.

Тваринний світ континенту дивує різноманіттям. Більшість представників фауни цілком миролюбні, але трапляються й хижаки. Переїжджаючи зі штату в штат протягом цілого місяця в марних спробах знайти Єлизавету, ми досхочу насолоджуємося й одними й другими до того, що хочеться сховатись там, де ніяких тварин не існує.

– Штат Тасманія, наша остання надія. Якщо її тут нема, то у нас два варіанти: відправитись в кругосвітню подорож і знайти її, або забити, може сама припхається, – ми якраз проїжджаємо знак “Ласкаво просимо в Тасманію”. Кетч за кермом, я біля нього з ноутбуком.

– Не хотілось, щоб цілий місяць проминув марно, – ми зупиняємось на заправці. – Брати ще щось, крім кави?

– Нє, – я повертаюсь до ноутбука. Кетч приносить мені великий стакан міцної кави. Уже ближче до вечора ми прибуваємо в Хобарт.

– Приїхали, – машина зупиняється біля маленького одноповерхового котеджу. Нас виходить зустріти мініатюрна жінка з чорним волоссям, зібраним у високий хвіст. Кетч виходить з машини, забирає ключі від будинку, говорить із господаркою і повертається за речами з багажника. Жінка з усмішкою прощається та їде.

– Милий будиночок, – байдужим тоном промовляю. На стіні в передпокої висить стенд з фотографіями, деякі з яких датуються минулим століттям. Я уважно роздивляюсь кожну з них, поки Кетч розставляє наші речі по місцях. – Дияволе, – я зупиняюсь біля однієї з них, на якій зображена велика компанія молодих людей, посередині якої сидить дівчина в ковбойському капелюсі, зі складеними на колінах руками.

– Це вона, – Кетч зупиняється біля мене. – Фото датоване тисяча дев’ятсот шістдесят шостим роком. Його потрібно відсканувати й постарити її. З фотороботом ми хоч будемо знати, кого шукати.

– Або можна спитати господарку будинку, хто ця дівчина. Пощастить, і адресу дістанемо, – він фотографує знімок і відправляє його. Через декілька хвилин приходить відповідь. – Вона не знає, хто це. Пише, що знімки тут з часів попереднього господаря. Є адреса доньки покійного. Живе в декількох милях звідси.

– Ти час бачив? Завтра зранку розберемось, – у вітальні одна стіна відведена під вікна, три з яких відкриваються. Також є скляні двері, що ведуть у двір, але їх відчиняти не ризикуємо. Попри втому і якесь підсвідоме бажання опинитися в тому місці пітьми я стійко тримаюсь всю ніч, не склеївши повік.

Зранку ми навідуємось до тієї дівчини й показуємо їй знімок. Виявляється, що одразу після того дня, як було сфотографовано цю дівчину, вона загинула в автокатастрофі. Подробиць немає, оскільки справу дуже швидко зам’яли, хоча загальні факти й просочились в маси, але вона не встигла потрапити в газети.

– Чисто теоретично. Вона могла померти, а ти про це не знаєш?

– Ні. Смерть не була природною. В той же момент повинна була з’явитись тріщина між світами. Про це я б дізналась.

Дома я зламую поліційний архів і виношу на світ Божий цю справу.

– Отже, Єлизавета Голдсміт. Померла чотирнадцятого травня тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року. Багато тут не пишуть. Тільки про те, що вона втратила управління, виїхала на зустрічну смугу і врізалась в машину директора місцевої промислової компанії. Обидва водії загинули на місці. Свідків не знайшлось. Фото з місця події нема.

– Зам’яли так зам’яли, – Кетч дивиться мені через плече. – Таке відчуття, що це все фальсифікація.

– Тоді б навпаки преса повинна була підняти шум навколо цієї справи, щоб всі знали, що вони загинули.

Справа набирає обертів, коли мені вдається вийти на поліціянтів, які її розслідували.

– Вони мертві!

– Хто?

– Поліцаї. Ті, які першими виїхали на місце аварії. Обидва під час виконання службових обов’язків в один день. Ні разу не підозріло, – повертаю ноутбук Хранителю. – Тільки ось тоді була неділя, вони не працювали. Ось, сторінка друга, через декілька років поліцаям удалось зафіксувати місцеперебування обох: один провів день у своєму заміському будинку, а другий – у квартирі, яка належить його тещі.

Ще декілька хвилин і пара чашок кави йдуть на те, щоб зламати засекречені файли, що залишились. Серед них також знаходиться документ про смерть Єлизавети.

– На рахунок смерті дівчини. Є фото результату зіткнення, – дві розбиті машини, море крові, трупи. – Нічого підозрілого не бачиш?

– Їх трупи ніби обгризли.

– Ага. Глянь, ти зміг би упізнати  при цьому дівчину?

– Хіба що по волоссю, ну і за результатами ДНК, які можна з легкістю підробити.

– Тобто доказів, що ця дівчина Єлизавета, нема. Цікава думка, що якщо вони мисливці? Якась тварюка сплутала Єлизавету з іншою дівчиною, напала на неї, привела до аварії, тим самим давши час Єлизаветі зникнути, скористатись можливістю, а поліціянти їй в цьому допомогли, – по виразу обличчя Кетча зрозуміло, що це із розряду: “що ти, чорти б тебе побрали, несеш?”. – Просто дослухай до кінця. Коли вони прибули на місце аварії й побачили спотворені тіла, вирішили не наводити паніку на місцеве населення. Можливо, вони навіть з’ясували, що це за тварюка і поплатились за це. Але якщо у тебе друга думка, я слухаю.

– Для початку перевіримо твою теорію.

Так, посеред ночі ми опиняємось в заміському будинку одного з поліціянтів. Таке відчуття, що сюди ніхто не заходив з шістдесят шостого року, хоча у нього була дружина та двоє дітей.

– Якби я була австралійським мисливцем, де б ховала все, пов’язане з полюванням?

– У мене інше питання. Чим відрізняються австралійські мисливці від американських та всіх інших? – Кетч веде мене в підвал будинку, де ми знаходимо потаємну кімнату.

Там стоять протипожежні сейфи з документами в алфавітному порядку. Хранитель знаходить шафу зі зброєю і деякі експонати його дуже цікавлять.

– Дивись, що тут є, – він повертається до мене з кулеметом. – Відмінний подарунок для твого брата.

– Ей, ми від нього ледве гранатомет забрали, не давай йому фальшивих надій.

Я повертаюсь до документів і нарешті знаходжу те, що шукала:

– Є! Баргест. На них напав велетенський примарний пес. Це пояснює появу тварюки в машині й те, що вона не постраждала. Я маю на увазі, що немає ніяких слідів, крім слідів аварії.

Здалеку чується собачий гавкіт. Ми переглядаємось і я берусь за папери в пошуках способу вбивства цих тварюк.

– Є ймовірність, що це Барто?

– Вона не гавкає. Є одна штука, яку ти повинен знати. Я Барто не бачу, коли вона не ротвейлер.

– А раніше ти сказати не могла? – в цей момент в кімнату вривається великий чорний пес з червоними очима і не дуже приязним виразом морди. Він зупиняється біля дверей та починає гарчати, але не нападає. Ситуація загострюється, а потім з’являється і вся зграя. Ну все, приїхали.