The Forsaken Waltz

Примітка авторки: перед або під час прочитання історії варто прослухати композицію Joshua Kyan Aalampour “The Forsaken Waltz”

Музика повільно захоплює серця. Тонкі пальці лиш ледве торкаються білих клавіш. П’янка мелодія в його грудях огорнула всі вени. Вони горіли…

Вони стояли в тиші вже п’ять хвилин. Ніхто так і не наважився мовити й слово. Вони кохали тишу. Але чи кохали одне одного?

Прохолодний літній вітер гойдав зелене листя й спіраллю розносив солодкий аромат квітів та річкової води по парку. Сонце повільно ховалося за горизонт, ніби дитина, що безтурботно грає в хованки з друзями. Росинки на дрібній скошеній траві виблискували як перлини з невідомих морських глибин. З правого боку хвилювалась Сена, щосекунди все швидше тікаючи від буремного реального життя. Але найдивнішою була навіть не вона, а маленька качка, що з ентузіазмом оминала хвилі та твердо стояла на місці. Вона – піщинка в глибинах безумного потоку, але все ще незворушна. Все ще впевнено стоїть на місці, бо точно знає, чого хоче. Що важко було сказати про двох молодих людей, які по шию зав’язли в напружено спокійній тиші.

Два силуети наблизились до водойми, споглядаючи обриси одне одного у темній воді. Високий темноволосий хлопець посміхнувся, дивуючись, як по-наївному дівчина вдивляється у воду. Її глибокі сині очі нагадували нічну безодню, де не було місця печалю. Вона стала навколішки, протягуючи руку назустріч холодним хвилям. Коротке смолянисте волосся гойдав вітер, залишаючи теплі поцілунки на рожевих щоках. Лука не міг відірвати погляд, як би не намагався пробувати знову.

Марінетт повернула голову в його бік і загадково посміхнулася. На його обличчя впало чорняве волосся. Рука міцно тримала лямку сумки з гітарою, а на шкірі мимоволі проявлялися рельєфи вен. Його руки зачаровували її. Кожного разу, як торкалася пекельно гарячої шкіри, спостерігала за його грою, коли він тиснув комусь руку при зустрічі… Хитнула головою. Не зараз. Не поспішати.

– Вода холодна, – усміхнулась дівчина, упіймавши погляд співрозмовника.

Блакитні очі… Вони нагадували літнє безхмарне небо, в якому хотілось тільки літати й падати. Розбиватися, плакати, але ніколи не виходити. Вона хотіла бути чайкою: легкою, вільною, запальною – аби тільки потонути в блискучій блакиті.

Лука сів поруч, обережно поклавши гітару поряд. Підняв голову й замріяно споглядав червоне палке небо. На обличчі сяяла усмішка. Йому було добре. Тут і зараз. Без планів на майбутнє, проблем та нав’язливих думок. Тільки аромат її солодких парфумів, вечірнє небо та їхнє мовчання.

– Напевно, скоро буде гроза, – прошепотів він м’яким низьким голосом.

– Не люблю її, – нервова усмішка блиснула на м’якому обличчі. – Вона жахлива й асоціюється лише з проблемами. А ще я просто боюсь її.

– Але це ж лише явище природи, – він здивовано підняв брову, прикушуючи нижню губу. – Як можна боятися того, що є абсолютно нормальним?

– Але це не просто явище. Це шум, грюкіт, спалахи. Ти ніколи не знаєш, де вдарить блискавка, – заперечувала Марі, й пильно дивилась в очі хлопця. – Як і в житті. Іронічно, чи не так?

– Це лише гра долі, Марі, – її ім’я звучало ніби муркотіння, по тілу промайнув струм. – Блискавка вдарить скрізь, якщо не бути готовим до цього і вчасно не прибрати всі речі, які її приваблюють. І я далеко не про погоду говорю.

Вітер ставав все холоднішим. Густі хмари скупчувалися над ними й погрожували. Але їм байдуже. Вони зрозуміли думки одне одного і більше не прагнули брехати.

– Луко, – тихим голосом зруйнувала мовчання дівчина, натягуючи величезну кофтину на обличчя від холоду. Хлопець повільно перевів на неї погляд, посміхаючись. – Якби тобі довелось обирати між сонячним, але холодним днем та м’якою ніччю… Що б ти обрав?

Він знав, що колись ця розмова станеться. Знав і про те, що Марі ніколи не кохала його, лиш гоїла свої скривавлені рани його почуттями. Вона ніколи не говорила прямо: знаходила будь-який спосіб завуальовано розповісти про свої переживання, брехала, вперто мовчала. Але він читав її як відриту книгу ще від початку, але ніколи не демонстрував цього. Не можна.

– Ти хочеш почути правду? Нічого, – голос починав тремтіти, але Лука знав відповідь. – Я ненавиджу холодні дні, а ніч… Вона непостійна: то переповнена почуттями, то мертва і холодна. Що б обрала ти?

– Ти знаєш відповідь, – Марінетт із сумом усміхнулась та знову зазирнула у воду.

– Все добре, Адріан теж непоганий, – брюнет стримано посміхнувся й підвівся.

Лука не хотів чути відповідь. Не хотів знову обпалювати крила та з криком летіти в прірву, до якої сам прийшов. Добровільно.

– Вибач, я забув про концерт, – пробурмотів він та вхопив сумку.

Марі очікувала цього. Ще під час першої зустрічі знала, що зробить йому боляче, але не могла зупинитись. А тепер він тікає від блискавки, яка цілиться в самісіньке серце, як злочинець, що боїться почути вирок у суді. Навіть не дочекався кінця…

Музика пришвидшувалась. Тонкі пальці все сильніше і швидше ковзали по клавішах, а мелодія нагадувала грім. Різкий, злий, твердий… Музика вже ставала вихором почуттів, які розліталися залою й занурювалися в серця слухачів…

Лука витоптував знайому дорогу до клубу, де вони щотижня виступали з гуртом. Всередині все переверталось, нудило від емоцій, від своєї наївності. З вуст зірвався сміх, наповнений гіркотою. Рукою поправив волосся й сміявся прямісінько в обличчя нічному небу.

– Я знав, що так буде, – люди дивились спідлоба, та хлопця це точно не зупиняло. – На що я сподівався? Музу хотів знайти? Знайшов.

Десь далеко гриміло, але це ричання точно не могло налякати. Блискавка вже тричі вдарила в серце, але він все ще живий. Він все ще йде на клятий концерт, щоб відвести дух. Музика – ось справжні ліки.

Нічний Париж завжди огорнутий таємною романтичною атмосферою. Люди повертаються додому, прогулюються вузькими вулицями, закохуються і кохають. Лука йшов усміхнений. Йому не було боляче, як мінімум, гарно грав на публіку. В душі вже все перегоріло, але вогник любові не згасав. З кожним подихом вітру розгорався сильніше і змушував згадувати її. Чи вважала вона їхню таємницю інтимною? Чи усміхалась вона по-справжньому, коли читала його листи та обіймала? Невже вона весь час брехала, аби заглушити біль?

Мелодія знову сповільнилась. Окремі ноти ритмічно заповнювали тишу, нагадуючи стукіт серця. Стукіт розбитого й пошматованого кришталевого серця…

В клубі ще, на диво, не було нікого. Лука поклав інструмент на сцені та підійшов до знайомого, який гучно обговорював щось в кутку з людиною, яку роздивитися не зміг. Але погляд його зачепив не друг, а високий світловолосий хлопець з очима, схожими на хвойний ліс. Подих перехопило чи то від злості, чи від слів Марі, які з’їдали його зсередини.

“Ти знаєш відповідь”.

Ця відповідь стояла навпроти й привітно усміхалась йому ж. Від цього Лука не стримався й заповнив гучним сміхом зал. Хлопці озирнулись і здивовано дивились на музиканта, який вже не знав, що робити зі своїми переживаннями. Худорлявий рудоволосий хлопець вмить опинився поряд і приклав руку до чола друга, та той не міг зупинитись.

– Ти перемерз, чуваче? – з британським акцентом мовив Натаніель, знервовано оглядаючи Куффена.

– Ні, все взагалі чудово, вибачте, що налякав, – він видихнув та протягнув руку Адріану. – Привіт, блондинчику.

– Я спеціально чекав тебе вже пів години, – він усміхнувся і мимоволі скривився, коли відчув, з якою силою Лука стиснув його долоню. – Давно хотів побувати на вашому концерті.

– Ого, дійсно? Я радий, що у нас такі, – з акцентом на останньому слові, – шанувальники.

– Не хочеш випити перед концертом? – запропонував Агрест, ледь вириваючи руку з міцної пастки.

– Я не п’ю, але сьогодні, думаю, можна. Такий привід… – здавалось, скрип його зубів чули навіть в космосі. Емоції брали верх, але він вперто терпів та продовжував брехати.

– О, ти нарешті зробив сюрприз своїй музі?! – зацікавлено викрикнув Нат, стукаючи Луку по спині. – То що, можу вас вітати?!

– Ні, у мене просто день був дуже складний.

– А вона ж буде сьогодні на концерті? Вона ж завжди на тому ж місці стоїть. І очі її так палають, коли ти граєш… І ти на неї постійно так зиркаєш… І образи вона нам такі придумує… І, – співрозмовник загинав пальці, щиро радіючи за друга.

– Стій! Будь ласка, зупинись! Я нічого не можу знати, – емоції майже виривались. Його стан нагадував переповнений водою глечик: ще маленька крапля, і все розірветься, змиваючи все на своєму шляху.

Лука рушив до барної стійки, де вже напоготові стояла барменка: невисока темноволоса темношкіра дівчина в окулярах та татуюванням на руці. Кучеряве волосся стримував високо зав’язаний хвіст, а принт на смугастій футболці приховував зелений фартух з величезними кишенями. Оливкові очі із цікавістю дивились на хлопців, а в голові уже виникла дивна теорія їхнього можливого конфлікту.

– Віскі, два, будь ласка, – з усмішкою мовив за двох Адріан, поглядаючи на “товариша”. – Ти ж не проти?

– Мені байдуже. Я вже казав, що не п’ю майже, – сухо відповів Куффен, облизуючи губи. – Про що ти хотів поговорити?

– Ти й сам знаєш, – блондин усміхнувся, простягаючи келих з темним напоєм.

– Якщо тобі цікаво, як Марінетт – усе чудово. Вона повністю оговталась після того, як ти розбив їй серце, – він награно посміхнувся й за раз випив їдку рідину.

Все всередині палало. Гіркота й пекельна суміш текла вниз, розганяла кров по тілу. Лука зіщулився й закашлявся від бридотного смаку. Хотів повернути час назад і відмовитися від пропозиції Агреста. Здавалось, органи влаштували кордебалет: то скручувалися, то поверталися на місце. Агрест же спокійно й повільно пив напій, скоса зиркаючи на співрозмовника.

– Добре, що з нею усе гаразд. Хіба ж я знав, що дружба зробить їй так боляче…

– Дружба… – пошепки посміхнувся музикант, хитаючи головою. – Цікаво, у тебе із зором усе в порядку?

– Абсолютно, – саркастично буркнув Агрест і награно посміхнувся.

– Тоді раджу перевірити його ще раз.

Він поставив стакан на стіл та мовчки пішов до сцени.

Мелодія стала настільки швидкою, що пальці ледь встигали натискати клавіші. Буревій нот зірвався з такою силою, що міг би відірвати людину з місця й перенести в іншу частину величезного залу. Біль накопичувався тривалий час, тому гучність росла з кожною секундою, до крику тиснучи на серце.

В залі вже зібрався натовп, навіть соліст та барабанщик вчасно встигли, хоча саме через них часто затримуються виступи. Лука поправив широку зім’яту футболку, розправив джинси з дірками та закріпив ремінь на синій електрогітарі. Швидким поглядом проковзнув залом, зупинившись на третьому ряду.

Сьогодні її не було. Не було магічної глибини синіх очей, де завжди горів азарт та щире захоплення. Не було спокою та підтримки, який вона дарувала йому перед виступами.

Перш за все, не було дизайнерки, яка продумувала кожну деталь іміджу їхньої групи. Саме тому кожен виступ був різним та унікальним: Марі вміла компонувати речі відповідно до стилю композицій. І за це її й цінували в гурті, хоча лише Натаніель знав про справжню бурю між Куффеном і Дюпен-Чен.

Перші ноти звучали як солодке вино, що повільно мандрує тілом й ніби проводить струм. М’який баритон соліста викликав мурахи на шкірі, а басисти повністю поринули в роздуми, розповідаючи їх за допомогою струн. Удар. Металеві нитки майже рвались під вмілими пальцями Луки. Він був настільки злий, що вже не міг стримуватись. І не хотів.

“- То ти була закохана в нього? – Лука здивовано вигнув брову, доки дівчина розгублено вертіла головою.

– Я була просто подругою, – істеричний сміх їй не личив.

– Але ж є люди, які будуть тебе цінувати набагато більше, ніж подругу. Він всього лиш не твоя людина.

На її очах були сльози. Він готовий був вбити усіх, хто причетний до цього. Але найбільше не терпів Агреста”.

Спогади мелькали одне за одним, пробуджуючи старі почуття, що народились під час першої зустрічі. Медіатор все дужче бив по струнах, ніби навмисно намагався розірвати їх навпіл або порізати ними тонку світлу шкіру під час зміни акордів. Куффен не стримувався: бив безжалісно й ледь стримував хрипкий крик.
Натаніель нервово спостерігав за напарником та контролював ситуацію, аби не вивести усе за межі фіаско.

“- Ну ось, так же набагато краще! – вона широко усміхалась, а очі горіли азартним вогнем. Марінетт відійшла на декілька кроків та задоволено оглянула музиканта.

На ньому був широкий чорний класичний костюм та, найцінніше, на його думку, – на половину розстібнута біла сорочка, прикрашена слідами від її червоної помади. Дівчина старанно залишала їх і була впевнена: невелика розкутість захопить серця фанатів і фанаток цього гурту.

– Ну, зірка ж! – вона сплеснула в долоні й підстрибнула від радості. – Я б уже там на озеро перетворилася від вашої естетики!

– Дякую, – хлопець не знав, що відповісти через розгубленість.

Серце ледь не виривалося з грудей, а подих постійно рвався, ніби тонкий жовтий осінній листок. Марінетт не треба багато слів, лише усмішка на обличчі та хитрий вогник у магічній блакиті очей. Її роботу оцінили, а новий образ точно сподобався б глядачам. Та головне, що сподобалось йому – людині, заради якої вона знову почала займатися улюбленою справою та працювати над відкриттям власної справи. Людині, яка підтримує її ідеї та вірить.

Їм не треба більше. Лиш погляд живих очей та усмішка”.

Знову удар. З вуст зірвався полегшений видих, а по обличчю стікали крапельки гарячого поту. Він відчував ейфорію. На душі стало так легко і тепло, що хотілось тільки кричати. На більше сил не вистачало. Її не було. Але думати про це було важко, адже зал переповнювали гучні оплески. Усмішка не злізала з обличчя Луки, а пальці тремтіли, ніби їх щойно витягли із пральної машини.

– Дякую, принцесо, – пошепки мовив він та засміявся.

Ноти вже не літали. Вони вибили скляні вікна й вітражі. Більше не було місця почуттям – лише музика, яка зводила з розуму з кожною пережитою хвилиною. Ніхто вже не благав зупинитись – лише композитор…

На вулиці почалась гроза. Неподалік мерехтіли блискавки, а грім вже не лякав так сильно. Повітря насичував аромат свіжої трави та дощу. І на душі ставало легше. Лука сидів на сходах чорного виходу та бездумно вглядався в далечінь. Його буря зупинилась. Весь біль закінчився разом із концертом, після якого відчував грандіозне очищення. Крижана вода вже огорнула його тіло з ніг до голови, а волосся прилипало до обличчя, закриваючи блакитну безодню його очей.

Куффен не помічав нічого навкруги, лиш шум дощу та удари важких крапель по блідій від холоду шкірі.

– Як ти ще не замерз? – тонкий голос був зовсім поряд. – Вибач, я запізнилась, бо злякалась грози. Та й подумала, що ти зовсім відхрестився від мене…

– Ти як тут опинилась? І вся мокра… – у нього ледь не зупинилося серце. Реагувати було вкрай складно.

– Тримай, – тремтячими від холоду руками, дівчина простягнула мокру коробку з цигарками. – Здається, це твої улюблені…

– А як же Агрест? – схвильовано запитав хлопець, виймаючи запальничку.

– Блискавка ніколи не б’є в одне місце двічі… Я не хочу мучити себе, адже поряд є людина, з якою мені дійсно комфортно та добре… Хіба не в цьому суть?

Він підвівся й став поряд. Помітна різниця у зрості ніколи не була такою значущою, як зараз. Легким рухом огорнув її та міцно притиснув до себе, віддаючи своє тепло. Глухий грім більше не лякав її. П’янкий аромат парфумів зводив Марі з розуму. М’який, звабливий, з легкими нотами солодкого вина… Цигарки мимоволі випали з її рук, але помітила це не відразу.

– То ти обрала ніч? – з надією прошепотів Лука.

– Якби ти тоді мене дослухав… Цього всього б не сталося, – вона усміхнулась і торкнулась кучерявого волосся.

– Давай більше без натяків? Це зовсім не круто, – в очах знову мерехтів вогонь, в який вона тоді закохалась. Вперше.

– Там цигарки впали, – зі сміхом протягнула Марі, намагаючись нагнутися.

– Байдуже. Можна лиш я тільки дещо зроблю? – по обличчю текла холодна вода, з губ падаючи на одяг.

– Тільки якщо не тікати, – дзвінкий сміх зупинив різкий рух.

М’які холодні вуста торкнулися її. Повільні рухи, сповнені любові, змушували серце то зупинятися, то битися частіше. Дихання вже й забуло про своє існування, коли поряд опинилася та палка пара. Вода текла вниз, обпалюючи шкіру. Сильна рука торкнулась її шиї, пальцями ковзнувши вниз до плеча. Вони віддали себе почуттям, мимоволі перетворюючись на сірий попіл липневої грози. Гарячий подих сковував тіло ланцюгами почуттів, мучив очікуванням та дражнив довгими секундами мовчання. Вони любили тишу. Їм не потрібні більше слова, адже усе було здійснено раніше. Солодкі вуста обпалювала яскрава усмішка, ніби сонце, що пробивалося крізь призму товстих грозових хмар. Їм більше не потрібно нічого, лиш мовчання і легкі ноти, що долинали з якогось будинку.

Його вікна розбиті, а слухачі лежали на підлозі. Тільки піаніст продовжував мелодію душі. У нього не було більше болю. Лише зброя – музика.

Вихор нот переплів руки двох молодих людей. Секунди тягнулися як в’язка карамель, що спускалася до столу тонкою ниткою. Усе зупинилось. Мелодія теж. Останній акорд гучною луною рознісся по нічному дощовому Парижу.

Вони посміхались. Дивились на вікно, де в темній квартирі, на клавішах фортепіано лежав холодний піаніст. Його почуття не згасли, усього лиш перетворилися на високі ноти, даруючи почуття іншим…

La musique peut changer le monde, car il peut changer les gens.
(Музика може змінити світ, оскільки вона здатна змінити людей)