What If I Tell You

Примітка автора:

Писалося під
«Hollywood» LA Vision, Gigi D’Agostino
«LoveGame» Lady Gaga
«Why I Love You» JAY-Z, Kanye West, Mr Hudson
«Clouds» Pastel Ghost

Клаус йшов довгим коридором готелю, що здавався йому просто нескінченим тими днями, в які доводилося підніматися пішки, бо хтось зайняв ліфт з ненайпристойнішими намірами (але ми не будемо тикати пальцями в Дієго з Лайлою). Коли двері його номеру вже видніли в далині і до них залишалося зовсім трошки (Клаус всерйоз почав радіти), коричневі двері з ліва відчинилися, чиясь тонка рука вистромилася крізь них і міцно схопила Клауса за його гавайську сорочку.
В наступну мить він опинився в тісній пральній кімнатці, в його попереку віддавався біль від удару об якусь жорстку поверхню, а комірець його сорочки стискали руки. Руки П’ятого. І виглядав він прецікаво: його біла сорочка була м’ятою і напівзаправленою, краватка висіла просто поверх неї, а піджак знаходився деінде. П’ятий в цілому на себе не був схожий — він усміхався. Розмазано, оголюючи свої ідеальні зуби з гострими іклами (Клаус і без цього багато думав про них і, більше того, знайшов для них ідеальне пристосування), і хитро. Хитро, як зазвичай, бо “хитро” — синонім П’ятого. А ще він був гарним. Можливо, трохи гарнішим, аніж зазвичай, тому що зазвичай він не усміхався.

— Клаус…  — тільки і мовив він. Протяжно, ліниво і не втрачаючи тієї усмішки, дивлячись своїми зеленими очима зовсім розфокусовано.

І Клаусу цього було досить.
Досить для вироку, що П’ятий — п’яний, і до того ступеню, що втратив свою різку, агресивну, довічно незадоволену частинку характеру, а це — дуже сильно п’яний, не на одну пляшку.
Він не переставав стискати сорочки Клауса, ніби той від нього збирався тікати, і повільно обводив його обличчя своїм мутним поглядом.

— Клаус, ти тааак вчасно, допоможи мені.

Клаус, з огляду на стан П’ятого, сам вже хотів запропонувати йому допомогу. Допомогу з доставкою хлопця в його номер і подальшим піклуваням про його протверезіння. Хоча, бігцем думав він, випивший П’ятий був трохи приємнішим, ніж тверезий. Наприклад, цей за дві хвилини їх перебування в одному приміщенні ще ні разу не подивився на нього так, ніби планує вбити уві сні.

— Так? — непевно видавив з себе Клаус.

Йому було дуже тяжко про щось думати, коли П’ятий облизував свої губи. Це маленький грішок Клауса, про який він зізнається тільки собі і тільки тоді, коли замикається одинцем, коли більше не може не думати про П’ятого і в кінці кінців дозволяє собі це робити, коли прокручує в своїй голові всі збуджуючі речі, які той робив. І це завжди закінчується однаково: Клаус кінчає з ім’ям свого молодшого-старшого брата на вустах, а наступного дня уникає його, бо соромно. Але, звісно, Клаусу вистачає нахабства забути про це за той день і на наступний продовжити поводитися як завжди.

— Поцілуй мене, Клаус, — ледь чутно мурчить П’ятий.

Він дивиться вичікуюче, тепер дозволяючи собі п’ялитися на Клаусові губи.
А Клаус забув, як дихати. Він хотів, почути це від П’ятого, він бляха мріяв, але ніколи не сприймав це за щось, що може статися в реальності. Ні, це тільки в його голові, тільки у його вологих мріях.

— Щ-що ти сказав? — спантеличено перепитує Клаус і його голос звучить слабко, жалюгідно. Він дивиться на хлопця, як заворожений, і П’ятий набуває ще більш вдоволеного вигляду.
— Поцілуй мене, Клаус, — повторює він вже голосніше і, о боже, благаючи додає: — Прошу, поцілуй мене.

І Клаусу стає занадто. Занадто добре від цих слів. Занадто збуджуюче виглядає П’ятий, коли не намагається бути педантично ідеальним. Занадто приємно, коли він стоїть так близько і стискає комірець його сорочки. Занадто гаряче виглядають ключиці хлопця, коли м’ята сорочка з’їжджає набік. І занадто нестерпно ниє член в штанях Клауса, коли він так довго дивиться на нього. А ще це все занадто добре і просто, щоби відбуватися насправді.
Але Клаус не прикладає ніяких зусиль відсторонитися, коли П’ятий таки тягне за комірець на себе, і прикладає багато зусиль втриматися на ногах, коли він торкається м’яких і вологих вуст, торкнутися яких бажав так довго, що перестав лічити. Клаусу зносить дах, коли рука П’ятого лягає на його шию і, попутно злегка дряпаючи нігтями шкіру, забирається у сплутане волосся. Клаус починає зминати губи П’ятого сильніше і той просто піддається. Здається, цього він домагався і його коротка посмішка крізь поцілунок видає, що це так. Клаус це уловлює і злегка кусає нижню губу хлопця, а потім, перериваючи невдоволенне мукання П’ятого, сильніше розсуває його губи своїм язиком і проникає всередину. П’ятий віддає контроль Клаусу повністю, і Клаус не впевнений, чи цілувався П’ятий до цього, але старанно відкидає ці думки. Якщо поцілунок і справді перший, то йому варто було б діяти ніжніше, а він зараз рот хлопця просто вилизує. Клаус робить пару коротких кроків вперед і втискає П’ятого в стіну, щоб протиснути своє коліно поміж його ніг, як завжди бажав це зробити, і П’ятий обм’якає під ним і, на коротку мить розриваючи вологий поцілунок, солодко стогне.
І Клаус прозріває, у мить відсторонюючись. Осягає ситуацію в повній мірі: він цілував свого п’яного брата, який знаходиться у тілі п’ятнадцятирічного підлітка — і в цьому реченні жахливо все. Клаус дивиться на жахливо красивого П’ятого спантеличено, але той, здається, ситуацією не переймається, тільки виглядає злегка невдоволеним.

— Клаааус, — благаючи, хрипким напівшепотом тягне він і підводиться навшпиньки, щоб знову поцілувати.

Але Клаус робить крок назад і в його голові сто і один варіант, як саме розправиться з ним цей гарячий милий хлопчик навпроти, коли протверезішає.

— Господи, ти вб’єш мене, П’ятий, — тихо видихає Клаус, задкує і хутко вибігає з клятої прачечної. 

◊

Клаус опиняється у своєму номері зі швидкістю гідною світла, зачиняє двері на ключ так, ніби об’єкт його збентеження не вміє ходити крізь стіни, і притуляється спиною до тих дверей. Він тяжко дихає від бігу, його трусить, а ще він досі жахливо сильно збуджений.

Клаус придумає, що робити з цією ситуацією, звісно, але тільки після того, як в сотий раз прокрутить у своїй голові той стогін. Блаженний, тягучий, до неможливості чудовий стогін, який, безсумнівно, був найкращим з усіх звуків, які Клаусу доводилося чути, і він зробив би неймовірні речі, аби почути його ще раз. Він прокрутить його сотню разів, разом зі всім, що встигло статися в тій прачечній, а потім, закінчуючи, сам простогне те саме ім’я.

◊

На наступний день Клаус висовується з номера тільки тому, що більше не може терпіти свої думок.
Він прослизує в коридор, долає сходи і збирається з такою ж непомітністью промайнути холл, покинути готель, знайти якусь дешеву кафешку і продовжити докоряти собі за вчорашнє за сніданком там, але він завмирає на місці, як спійманий злочинець, коли чує позаду себе вигук:

— Клаусе!

Він кривиться від свого власного імені так, ніби це такий же огидний звук, як крейда по дошці чи виделка по тарілці. Робить швидкі вдих-видих, потім ще раз, приймає свою приреченість і обертається на місці. І тепер видихає полегшено — це Лютер енергійно махає йому зі свого столу з ресторанчику.

— Йди до нас, Клаусе! — гукає він зі забитим їжею ротом.

І Клаус усміхається, навіть посміюється, легкою ходою прямуючи до свого брата. Так, ніби ще кілька секунд тому не готувався зустрічати свою смерть. Він іде, він підходить і завмирає так, як і тридцять секунд тому: там, за столом, не тільки Лютер — Слоун, Дієго, Лайла і П’ятий також зайняті своїми сніданками.

— Бери собі чогось і сідай до нас, — кидає Лютер і надалі від своєї їжі не відволікається.

Клаус секунду думає, дивиться на П’ятого, який у властивій йому манері цілком ігнорує його існування, ні разу навіть не глянувши на нього і… розслабляється. П’ятий нічого не пам’ятає.

◊

Клаус тільки повертається обравши собі за сніданок яєшню і чай з привабливим трав’яним запахом, коли інші, доївши, відставляють свої тарілки в сторони.

— Ну, що ж, — Лютер ковтає останні шматки своєї їжі, потирає руки і з піднесенням, що відображається дурною усмішкою на його обличчі, каже: — Пропоную зайнятися важливою справою, — він мигцем дивиться на Слоун і вона усміхається йому у відповідь. — Пропоную розпочати приготування до нашого зі Слоун весілля, нам ще треба багато чого встигнути зробити, до того… ну… — він ніяково чеше потилицю і пересмикує плечима, — як мінумум до того, як настане кінець світу, розумієте.

П’ятий застогнав з відчаю, коротко кинувши:

— Не за цим столом.

Лютер ще раз стенув плечима і підвівся з-за столу.

— Тоді ті, хто закінчив — за мною, а ти, Клаусе, приєднуйся, як закінчиш.

І Лютер, Слоун, Лайла пішли, а Дієго, з відчаєм на обличчі і абсолютно відсутнім ентузіазмом, поплентався за ними.

◊

Так швидко Клаус ще не їв. І хоча П’ятий сховався за газетою з чашкою чорної кави у руці, із кожною хвилиною Клаусове розслаблення розвіювало ніби вітром.
Клаус саме допивав свій чай, коли П’ятий визирнув над газетою і на мить підступно посміхнувся, пильно вдивляючись в чоловіка. Клаус відчув, як мурахи з холодом пробігли його тілом.

— А що, якщо я скажу тобі, що не пив учора? — запитав він, пильним поглядом своїх зелених очей свердлячи Клауса.

Клаус поперхнувся чаєм. Прокашлявся, дзвінко поставив чашку на блюдце. Він дивився на П’ятого широкими очима, поки той все також, лякаючи, слідкував за ним, жодною емоцією не даючи визначити настрій свого питання. Потім хлопець відпив свою каву, поставив чашку на блюдце і знову сховався за газетою.
Клаус підвівся з-за столу, відчуваючи, як його ноги підгинаються. Він доклав істотних сил, аби якнайшвидше опинитися в коридорі.
“Ти, алкоголік зі стажем, не відчув, що ні запаху, ні присмаку спиртного немає”, — засуджував Клауса його внутрішній голос.
“Ти буквально цілував його, ідіот”. Клаус зупинився посеред коридору, закинув голову назад, закрив обличчя руками і приглушено завив. А потім мовив вслух:

— І справді, ідіот.

Настільки ідіот, що засліпила перша ж можливість втілити мрію у вигляді свого брата у п’ятнадцятирічному тілі — Клаус хотів битися головою об стіну кожного разу, коли згадував, що це трапилося в дійсності.
Залишок дороги Клаус доводив своєму засуджуючому внутрішньому голосу, що взагалі-то може не вважати П’ятого за брата. А те, що він сам неодноразово називав їх сім’єю, це… забудемо це! А ще, взагалі-то, може не вважати його підлітком. Якщо осліпнути і ніколи більше не бачити тіла, в якому той знаходився, то дійсно — зовсім не підліток!
А потім Клаус думав, чи були слова П’ятого повідовленням про те, що йому кінець. Хоча, пригадуючи погляд хлопця, йому варто було б піти і повіситися, аби потім менше страждати.
Клаус взагалі багато думав, але драматичні думки плуталися зі спогадами про вчорашній вечір. Він уявляв, як П’ятий штрикає ножем у його живіт, а потім згадував, як П’ятий учора стискав комірець його сорочки. Він думав, чим саме П’ятий розкроїть його потилицю, а потім пригадував, як солодко тягнучи П’ятий вимовляв його ім’я. І ось він знову думає про П’ятого (а він переставав?) і ось йому знову спекотно, і ось в його, здавалося б, вільних штанях знову тісно, і ось він за крок від свого номеру, як і за крок від того, щоб нарешті зняти цю напругу.
Але коли він закриває на ключ двері за собою, то здригається від лагідного (напевно, йому це здалося) голосу позаду себе:

— Клаусе, ти втік вже вдруге.

Клаус мало не схипує від розуміння, що цього разу не зможе втекти.
П’ятий сидить у кріслі, закинувши ногу на ногу і виглядає дуже задоволеним собою. А Клаус припав до дверей, як до єдиної точки опору, і не може зрушити з місця.

— Я не пив вчора, що скажеш на це, м? — запитально схиляє голову набік.

Йому однозначно подобається стан Клауса зараз, як компенсація його стану вчора.
П’ятий підіймається з крісла і повільно, крок за кроком, наближається до застиглого чоловіка.
Клаус видихає, дивиться на посміхненого П’ятого приречено і, шумно сковтнувши, відповідає, розуміючи передчасно, яку дурість робить:

— То я скажу, що ні про що не шкодую.

В очах П’ятого з’явився незрозумілий блиск, він схилив голову набік, у німому вичікуванні.

— І я повторив би це ще раз, — продовжив Клаус, відчуваючи, як його починає потрухувати. — Навіть якби одразу опісля ти придушив би мене.

“Кому ти брешеш, бути придушеним П’ятим — твоя чергова волога мрія“.

П’ятий усміхнувся, оголюючи зуби, і похитав головою. Який же Клаус очевидний, господи. Він спинився за півкроку від Клауса і той помітив, що те, як П’ятий дивися на нього зараз, дуже нагадувало вчорашній псевдоп’яний погляд — грайливий і хитрий, з бажанням.
В момент П’ятий скорочує відстань між ними і нахиляє Клауса до себе, притягуючи його за комірець сорочки.

— Цього разу доведи справу до кінця, — гаряче видихає хлопець в його губи.

◊

І Клаус довів.