The Ball we met at | Бал, на якому ми зустрілися

У просторій залі стоїть запах парафіну – сотні свічок вкривають столи, полиці, що були спеціально відведені для цього, підвіконня, які незграбно вчепились у декоративні і непропорційно маленькі вікна, вкриті дорогими вітражами, що приховують у собі історії життя видатних митців. Пахне дорогими винами: господарі цього балу, здається, готувались до нього все своє нікчемне життя. Вина ці розливаються бокалами зі швидкістю, подібною світлу. Постійно оновлюються графіни, змушуючи офіціантів часто вертатись на кухню. Пахне і закусками. Деінде стоять багатоповерхові порцелянові таці із виноградом: Mondeuse, Jacquère та Roussanne. На ще більш витончених – асорті. Горіхи, ще трохи Roussanne, інші заморські фрукти, привезені із країв настільки далеких, що навіть місцева аристократія затримує погляд на столах трохи довше, ніж зазвичай, вивчаючи і роздивляючись, хоч і намагаються сховати погляд зацікавлених очей за маскою байдужості, проте двір зневажає акторів і їх діяльність, тож їхня власна гра здається очевидною.

Єдиний, хто не соромиться вивчати застілля – чоловік середніх років, одягнений у суцільне біле: це диво, що він ще не зіпсував дорогі тканини червоним вином, випадково зачепивши танцюючу пару. Сам він, однак, не запросив жодну леді за вечір, через що неодноразово отримував багатозначні погляди у свою сторону. Він, може, і помітив би ті погляди, якби хоч на хвилинку підняв небесно-блакитні очі і перестав досліджувати ласощі.

– Гей, Янголе. Той чолов’яга у протилежному кінці зали ладен зжерти тебе на закуску до цього жахливого вина, – жінка (чи, радше, на диво фемінний чоловік?) із яскраво-рудим волоссям кольору вогню тих самих свічок, одягнена у чорну сукню, прикрашену тонким і ажурним мереживом, втомлено сперлась на стіл, продовжуючи пити свій напій.

– Кроулі.

Погляд зелених очей із трохи дивними зіницями зацікавлено і плавно перемістився на чоловіка, а на червоних вустах з’явилась тонка посмішка. Такою усмішкою не вітаються: нею, радше, зваблюють.

– На завданні тут?

– Взагалі-то, ні, – Азирафаїл дивиться трохи зверхньо – він все ж дивиться на свого ворога. Проте ця зверхність згасає, щойно він продовжує, – Хотів насолодитись цим явищем. Бал. Люди інколи можуть винайти доволі потішні речі.

Кроулі не приховує дурнуватого смішку, що вирвався з її вуст, на що отримує засуджуючий погляд ангельських очей.

– Вибач, Янголе, – вона віддала свій бокал вина якомусь лордові, що проходив повз, ніби той офіціант, але він дивом не зважав на таке ставлення, – Потанцюємо?

– Що? Ні.

– Серйозно? На цьому балові всі вже давно вирішили, що ти… Забудь.

– Я “що”?

– Ні-ні, ти не хочеш знати.

– Кроулі!

– Я іду зваблювати Лорда Борсато і не хочу проґавити жодної можливості це зробити.

Кроулі награно і надзвичайно повільно направилась у сторону чорт-зна-як-його-звати лорда, сподіваючись, що її план спрацює і їй не доведеться нудьгувати у компанії цього покидька. Гості навколо них розступилися, дозволяючи парі вирішити свої стосунки і вдаючи, ніби вони геть не зацікавлені.

– Лорд… Леді Кроулі, – Азирафаїл заговорив тихіше, ховаючи сором за несправжньою посмішкою. Він наздогнав демона – заради Сатани, її план спрацював! – Дозвольте запросити вас на танець.

У зелених очах ледь помітно блимнула перемога, але Кроулі була набагато вправнішою акторкою за будь кого з присутніх.

Простягнута для запрошення рука Янгола і рука демона, що прийняла це запрошення – картина, варта пензля Ботічеллі і перевершила би “Nascita di Venere”. У обох руки холодні, і холодні настільки, що людині, як і будь якій смертній істоті, цей холод би завдав шкоди. У руках одне одного вони відчували цілий світ, що здавався надзвичайно неправильним, але таким привабливим – чи справа у тому, що Змій лише те й уміє, що спокушати?

Інша рука Азирафаїла зручно розташувалась трохи вище талії демона, але лише тому, що нижче опускати було ніяково. Рука Кроулі ж, навпаки, прагнула вивчити склад тканин всіх одежин Янгола, але чомусь, мабуть, вперше за вічність, стримувалась правилами етикету.

Ангел вів, ніби справжній джентльмен, почавши танець з правої ноги і кроку вперед. Вперше за історію створення Всесвіту Янгол і демон були настільки близькі. Обидва не соромились дивитись в очі: Кроулі хотів закарбувати цей магічний момент у пам’яті, дивився із викликом на свого Янгола, у той час як Азирафаїл запевняв себе, що робить це виключно для того, аби запобігти демонічним планам, але згодом він визнає, що це повна брехня. Чи, хоча б, на деякий незначний відсоток брехня. І хоч навколо них кружляли десятки інших пар, жодна не зрівняється із ними, хоча б тому, що ефемерні істоти рухаються набагато більш плавно та, як би банально це не звучало, чарівно. І поки музики грали на столітніх скрипках, збиваючись з нот, нескінченна кількість пар взуття – підборів і черевиків – безбожно псувала дорогий мармур на підлозі.

Янгол і демон танцювали вальс, поки їх крилаті тіні неслись у танку космосом. Десь на іншому боці планети астрономи, споглядаючи у свої по-смішному величезні телескопи, вперше стали свідками зорепаду. Безсмертний та неосяжний танок простягався нескінченним простором: Землею і космосом, – так мало їм було місця. Чи є у цих істот душі? Якщо є, вони точно споріднені. І поки світ безповоротно змінювався, двоє вели свою гру, хизуючись магічно точними рухами. Ніби білий та чорний лебеді – вони переплітались, грали одне з одним, вдаючи, що вони залишились наодинці у цій величезній залі. Довга темна спідниця слідувала штучному вітру, обгортаючи ніби в обійми витончені брюки кольору слонової кістки. У їхніх рухах вже давно спала первинна напруга, і тепер ця боротьба перетворювалась на дещо більше, але це більше ще не готове було вийти на світ, показати себе і свою силу. Це почуття залишить слід на їхніх серцях, і житиме ще довго у тінях сумнівів і внутрішніх докорів, у думках про жахливу помилку і втрату власної святості й незайманості. Це почуття до біса непотрібне, але так само приємне. Це почуття знайденого поміж цього великого Всесвіту кохання.

Оркестр, стомлений тривалою композицією, припинив грати, дозволяючи парам зробити відпочинок і відвідати гарно вистрижений сад. Щойно остання нота спустилась зі струн скрипаля, щойно диригент востаннє опустив руки, Кроулі зробила глибокий кніксен, як відповідь отримавши нахил голови Азирафаїла.

– Непогано, як для Янгола.

– Мусиш зливатись із суспільством, у якому живеш, – незважаючи на те, що сказані слова не були схожі на прийняття компліменту, на обличчі все ж промайнула тепла посмішка, – Непогано, як для демона.

У просторій залі стоїть запах парафіну, що тепер вивітрюється, адже після гарного бенкету й декількох танців гостей запросили надвір. Тепер господарі хизувались не лише загадковим інтер’єром, але і роботою кваліфікованих садівників. Десь поміж лабіринтів з рівно вистрижених кущів стояли Янгол і демон. І демон думав про те, як доповісти про невиконане завдання. А може, не думав. Його думки перебивало власне серце, що тепер ще більше гуркотіло від однієї лише згадки про Янгола.