Sul Merito

Затягнуте темними хмарами небо та важке переддождьове повітря тиснуть з усіх боків точно так, як знаходження кількох неприємних Володимиру особин у радіусі менше двох метрів. Після рукостискання з президентом Франції його накриває нестерпне бажання вимити руки з милом і забутися на годинку-другу — ні того, ні іншого найближчим часом не передбачається, тому він важко видавлює з себе слабку посмішку та киває представникам інших країн проходити всередину будівлі.

Події, що відбуваються у світі, розмивають ввічливі кордони, і усмішка сама сповзає з його обличчя. Він мляво сідає на стілець і потирає перенісся вказівним і великим пальцями, не замислюючись про те, як виглядає зі сторони. Єдині петляючі в голові думки були про те, що тіло зрадливо наливається свинцем і тягнеться до твердої поверхні підлоги. Володимир намагається абстрагуватися від цього відчуття та сконцентруватися на прес-конференції, але липке відчуття чужого погляду на собі змушує стискати щелепи та опускати погляд. Він ні вперше відвертається від наполегливого француза, який настирливо намагається зустрітися з ним очима.

«Чого він намагається досягти? — думає Володимир і відвертається від нього, важко ковтаючи ком, що став у горлі; раніше увага Емманюеля була приємною та викликала дивне печіння в грудях, тепер лише претить. Боковим зором він хапається за підібгані губи Макрона, що опустив голову вниз. — Відчуваєш дискомфорт? Але точно не вважаєш себе винним…»

Він мимоволі заглядається в знайомі риси обличчя, які любив тишком-нишком розглядати, і втрачає рахунок часу, але варто їм перетнутися поглядами, як іронічно підіймає брови і вичікує на нього. У карих очах, від яких по білку розтягнулися тонкі червоні змійки, втома і глибоке розчарування, здатне розірвати всесвіт по швах.

«Ну, давай, — подумки звертається до нього Володимир, і нетерплячка раптом спалахує в ньому з надзвичайною силою, — що ти хотів сказати своїм поглядом, що пробирає до кісток?! Ну, не мовчи тепер! Після всього, що наговорив…»

Груди мимоволі стискають, і він готовий застогнати від несправедливості цього чортового світу! Один із небагатьох, на кого Володимир покладав надії, виявився до мозку кісток просоченим фанатизмом та любов’ю до російського хворого тирану. І як би сильно Зеленському не хотілося міцно обійняти його — як раніше — він буде слухатися розум, а не серце.

— Володимире, я хотів би поговорити з тобою, — англійською з невеликим французьким акцентом промовляє Емманюель, легенько торкаючись долонею обтягнутого болотяного кольору футболкою плеча після закінчення прес-конференції, коли всі камери були вимкнені, коли люди стривожені черговим гулом, який лунав десь високо в небі та спускався додолу; тепер Макрон не реагував на шум, здавалося, весь його світ зійшовся в одній людині.

— Ми, здається, все обговорили там, хіба ні? — відступаючи на крок убік від француза, промовляє Володимир.

Шкірою відчуваючи холод, що виходить від чоловіка, Емманюель в черговий раз винно опускає погляд у підлогу.

— Я…

— Мені не потрібні виправдання, якщо ви про це.

— Мені шкода…

— Правда? — з сарказмом у хрипкому голосі запитує Володимир, підводячи брови, через що на лобі пролягають горизонтальні складки, що чудово поєднуються з темними мішками під очима.

— Так, я…

— Єдиний варіант вирішення ситуації, якщо вам не все одно — зброя. Чим більше, тим краще. І членство в ЄС, зрозуміло. Думаю, що ви знаєте. Я багато разів повторював ці фрази, — він стомлено проводить долонею по змарнілому обличчю, намагаючись стерти неприємне відчуття зі шкіри.

— Володимире, я… — Емманюель простягає долоню, щоб торкнутися гарячого тіла чоловіка, що стоїть напроти, але той лише сіпається та відступає ще на крок. Рухи Зеленського різкі, але впевнені; він ніскільки не вагається, у ньому більше немає колишнього страху та невинності, лише загартованість і твердість у кожному руху та слові.

— Шановний президенте Франції, я покладав великі надії на нашу співпрацю і з горе навпіл приймав ваше бажання незліченну кількість годин говорити по телефону з Володимиром Путіним. Але ви вирішили зайти далі та переступили ще кілька невидимих кордонів, які вже так просто не зійдуть вам з рук, — він кидає погляд на своє голе зап’ястя — туди, де має бути годинник — і задумливо хмикає. — Вибачте, час підтискає, мушу прощатися з вами, Еммануелю.

Макрон, здається, затримує подих і дивиться на нього розгублено. На дні блакитних очей ледь помітно клубочиться, мов дим, переляк, але назовні не піднімається, розсіюючись глибоко під кіркою льоду. Стисаючи кулаки, він киває і слідує за неупередженим Володимиром до виходу, з кожним кроком усвідомлюючи, що колишніх довірливих та просочених широкими та щирими посмішками стосунків не відновити. Минуле розсипалося, наче кришталь. Емманюель Макрон, двадцять п’ятий президент Французької республіки, оступився і розбив дорогу вазу.

Sul Merito.