Stop embarrassing me!

Ця робота є перекладом прекрасного фанфіка автора SaintofAthena, оригінал якого можна знайти за посиланням: https://archiveofourown.org/works/39139746

—

«Проблема – це справа або ситуація, що розглядається як небажана чи шкідлива і потребує вирішення». На таке визначення натрапите ви, якщо в пошуковому вікні Гугл надрукуєте слово «проблема». На таке визначення натрапив в абсолютній паніці сімнадцятирічний Кіллуа Золдік, коли надрукував це слово на своєму смартфоні. В нього проблема… справді проблема. Та чи дійсно це була проблема? Якщо ні, то чому ж він почувається наскільки знервованим? Якщо так, то чому ж хороші новини ввели його в таке скрутне становище? Неважливо, під яким кутом він дивився на проблему, він не міг зрозуміти, чим вона обумовлена. А це вже інша проблема.

Давайте повернемось до початку і з’ясуємо, що за першочергову проблему переживав зараз Містер Золдік.

Якби ви запитали його, він навіть не спромігся б пояснити, чому він вирішив, що це буде хорошою ідеєю робити те, що він планував зробити. Але якби ви запитали його вдруге, він не зміг би також пояснити, чому це погана ідея. Зрештою, він мав зустріти свого найкращого друга в цілому світі після розлуки в декілька років. До того ж, ця зустріч була ініційована ним самим. Він був готовий возз’єднатись зі своїм найкращим в цілому світі другом, тому що він сумував за ним і мав багато чого йому розповісти. Це саме те, що роблять друзі, чи не так?

Коли вони розділились, ніхто не мав сумнівів, що вони залишаться друзями не дивлячись ні на що. Відстань між ними не мала б змінити того, як сильно вони турбувались один про одного. І справді: вона не змінила. Знову ж, якби ви запитали Кіллуа, чому він подзвонив своєму найкращому другові і сказав йому, що готовий знову об’єднатись, він не зможе вам пояснити мотив цього вчинку. Однак якби ви запитали його те саме, але трішки пізніше, він би найімовірніше відповів по-іншому.

Розділитись з Гоном було для нього найважчим. Після того як він слідував за густоволосим хлопцем протягом, як здавалось, короткої вічності, він нарешті знайшов свою мету. Але це не вберегло його від болю – ця «свобода» була для нього нова. Коли він нарешті вирвався з хватки своєї сім’ї, він знав, куди і з ким він прямує, але зараз все було по-іншому: його шляхи і шляхи людини, що надавала йому причини існувати і жити, розійшлися. В цій неймовірній подорожі він відшукав шматочки самого себе, шматочки, осяяні блиском його друга. Проте цього не було достатньо. Для того, щоб він став собою, йому треба було відокремитись від свого рятівника, від свого власного промінця світла. Отримати досвід від життя означало дослідити його самому, без Гона. Гон.  Тривога, що виникала при думці про нього, була сміховинною. Він відчував себе достатньо зрілим, достатньо сильним, аби дозволити чорноволосому хлопцю знову порушити його простір, і він не повинен цього боятись – однак він все ще боїться.

– Старший братику, можеш, будь ласка, перестати метушитись і всістись нарешті? – вигукнула Аллука. – Як я маю розчесати твоє волосся, якщо ти не можеш спокійно посидіти? – сварилась вона, розчісуючи срібні локони. Якщо хтось і здогадувався, як сильно Кіллуа нервував перед зустріччю з Гоном, то це була вона, незважаючи на всі його спроби заперечувати це. Весело було бачити брата в такому стані, однак вона намагалась стримувати свій сміх, оскільки це лише засмутись і знервує його ще більше ( це взагалі можливо?).

– Пробач, Аллука, – прошепотів він, викликавши в неї посмішку.

– Я знаю, як сильно ти занепокоєний перед зустріччю з Гоном, але ж… – почала вона перед тим як була перебита старшим братом.

– Хто тобі сказав, що я занепокоєний? Перестань казати такі сороміцькі речі, Аллука!

Тринадцятирічна дівчина могла б йому відповісти, але вона знала, як краще.

– Як скажеш, старший братику. Просто дай мені закінчити.

– Між іншим, ти сама наполягла на тому, аби розчесати моє волосся. Не те щоб я тебе просив це робити, – пробурмотів Кіллуа.

– Не будь таким грубим, братику! Не дивлячись на те, що ти ведеш себе як Цундере, я знаю, що все це возз’єднання важливе для тебе, тому я хочу, щоб все пройшло ідеально.

– Аллука! – прокричав він. Вона точно любила над ним знущатись.

– Не заперечуй це, братику! – засміялась вона. – Я маю на увазі, що це ж нормально. Ви не бачились так довго. Я впевнена, він також знервований.

– Гон і знервований? Сумніваюсь в цьому. Він не знає, як це бути знервованим, – ніжно промовив Кіллуа. Гон може бути різним: чистим, як весняна вода, спонтанним, як вітер, непередбачуваним, як море, але точно не знервованим.

– Він часто надсилає тобі свої фото? Останню його фотографію я бачила приблизно шість місяців назад.

– Чому ти думаєш, що я бачу його фото частіше? Я зазвичай даю тобі побачити все, що він надсилає мені.

– Ну не знаю. Тому і запитую.

– Що ж, відповідь – ні. Останнім часом, ми не так вже й багато говорили. Схоже, ми обоє були зайняті.

– Він мав бути дуже щасливим, коли ти сказав йому, що хочеш зустрітись.

– Ага.

– Ти також щасливий, чи не так?

– Ну… звичайно. Думаю, я також за ним сумував.

– Що ти сказав?

– Досить знущатись наді мною, Аллука! Закінчуй те, що почала. Я не хочу, щоб Гон подумав, що я забув про нашу…

Кіллуа зупинився. Забув про що саме? Це було побачення? Чи можна було це назвати побаченням? Вони були друзями, які збирались зустрітись і спланувати, що робити далі разом. Тож чи це можна було це назвати побаченням? І що вони взагалі збираються робити? Вони нічого не планували. А що буде, якщо вся ситуація стане неловкою, бо вони не матимуть, що сказати один одному? Врешті-решт, після їхньої останньої  пригоди разом пройшли роки. Якщо ще присутність і допомога Аллуки тимчасово заспокоювала його і відволікала, то зараз весь стрес повернувся знову, а його голова була забита переживаннями і питаннями без відповідей. Звичайно, Аллука це помітила, вона вже звикла до цих його приступів паніки впродовж останніх декількох тижнів. Вона поклала йому руку на плече, ніжно погладжуючи.

– Не хвилюйся, старший братику. Все пройде добре. Ви з Гоном справді близькі і турбуєтесь один про одного, нічого не здатне перервати ваш зв’язок. Я маю на увазі, ти тинявся за ним приблизно два роки, будучи закоханим в нього, а він навіть не помітив. Тож чи існує хоча б щось, з чим би ти не справився?

Кіллуа завмер.

– Про що ти говориш, Аллука?! – заверещав він.

Через дзеркало, яке вона поставила перед ним, він міг бачити її усмішку. Вона злегка засміялась і змінила тему.

– Ти впевнений, що не хочеш, аби я підрізала твоє волосся? Тобі справді час підстригтись, старший братику.

Тиша Кіллуа у відповідь не образила її, а навпаки заставила сміятись – вона знала, що він все ще роздумує над своєю очевидною закоханістю і напевно задається питанням, як вона могла дізнатись. Хоча саме протилежне мало б дивувати більше.

– Я закінчила. Це не ідеально, але ти все ще виглядаєш добре. Будемо сподіватись, що для Гона ти також виглядатимеш милим.

Вона виглядала по-дивному задоволено, коли побачила, як бліді щоки Кіллуа заливаються рожевою фарбою. Вона могла б навіть звикнути до тортур над ним.

– Досить казати нісенітниці, – слабим голосом відповів він, уникаючи її відображення в дзеркалі. Вона засміялась. З тою ж силою, якою він любив спостерігати, як його дорогоцінна сестричка сміється, він ненавидів бути об’єктом невпинних насмішок. Ну, принаймні, він зробив її щасливою, а це вже непогано. Аллука напевно була наймилішою з Золдіків, однак вона все ж успадкувала жорстокість своїх батьків, вирішив Кіллуа.

***

Вийшовши з будівлі готелю, Кіллуа був зустрітий сонцем, як завжди палаючим і сильним, майже осліпляючим. Воно нагадувало йому Гона. Цей хлопець справді був Світлом – куди б він не йшов, він світився яскравіше будь-якого смертного і приносив з собою сонце, що засліплювало будь-кого, хто мав сміливість глянути на його блиск. Будучи засліпленим сонячним світлом, Кіллуа усвідомлював, що дивитись на Гона буде ще важче. Світло його напарника ставало трішки яскравішим з кожним днем. Кіллуа міг лише здогадуватись, наскільки гарним той зараз став. Думка про це сповнила його бадьорістю, як ніби сонце стерло з лиця землі всі його переживання. Зустріч з Гоном після двох років розлуки тривожила його, але всього лише невеличкої згадки того, як він почувався поруч з чорноволосим було достатньо, аби зрозуміти якими безпідставними були його турботи. Йому було все ще трішки боязко, однак він набрався достатньо сміливості, аби побачитись з ним і бути собою.

Його роздуми були перервані телефонним дзвінком. Коли він взяв свій смартфон до рук і глянув на екран, його серце завмерло. Зненацька, він знову почав панікувати. А раптом, в Гона не виходить? А що, якщо він не хоче його бачити? Вигадати ще купу причин було б для нього кінцем, проте єдиним правильним шляхом було просто взяти слухавку.

– Кіллуа! – вітав його радісний голос Гона, змушуючи несвідомо посміхнутись.

– Привіт, Гон, – відповів він, намагаючись звучати спокійно, хоча насправді він зовсім не був спокійним, щоб не сказати інакше.

– Ну що там, Кіллуа?

Питання було легким, нормальна відповідь на нього не потребувала ніяких зусиль. Сказати щось типу «В мене все добре, ти як?» було б чудовою відповіддю, адже це звичайна, очікувана відповідь. Тим не менш, колишній замовний вбивця не міг це вимовити. Його дурний мозок знову його зрадив і змусив його сказати найтупішу і найбанальнішу річ, на яку був здатний.

– Ем, небо?

Все ж, йому слід було накласти Нен на свої мізки перед тим, як відповідати на цей дзвінок, оскільки його рефлекси і частина, що відповідає за соціальну взаємодію така ж непридана захистити його від своєї власної незграбності, як і його футболка непридатна для захисту від зимових холодів.

Та Гон засміявся, що було недивно, адже він – сонце, а його промені світла достатньо сильні, щоб проникнути в будь-яку шпаринку соціальної незграбності. Кіллуа не міг дочекатись, аби нарешті його побачити, він чекав надто довго без ніяких нарікань (майже), але тепер, коли він був за декілька миль від свого друга, його терпіння закінчувалось. Коли ти не можеш дотягнутись до чогось, ти не мрієш його схопити через страх поранити власні ж почуття. Однак коли щось близько, всі очікування і думки, що були приховані і проти яких ти боровся, з’являються знову, та ще й з такою силою, що викликають запаморочення. Ось чому Кіллуа не міг почути, як його друг промовляє його власне ім’я по телефону знову і знову .

– Хм, Кіллуа, ти взагалі слухаєш?

– Так, пробач. Я просто думав про… різне. – Різне – це сам Гон. Кіллуа дав собі уявного ляпаса і продовжив слухати густоволосого хлопця. Говорячи про нього. Він не бачив його фото Гона досить довгий час. Чи досі він має свою особливу зачіску? Чи досі він одягається в зелений?

– Нічого страшного. Хм, так ось, як мені сказати це? – продовжував Гон, не здогадуючись, що його найкращий друг зовсім не слідкує за розмовою.

– Що?

Смішно те, що він задав це питання, просто тому, що пропустив мимо вух все, про що казав Гон. Це « Що?» означало «Що ти сказав?», а не « Давай, скажи мені». Але, на жаль, другий хлопець цього не зрозумів.

– Якби я міг тобі про це так легко сказати, то я б не запитував тебе, як це сказати, Кіллуа! Я не хочу, щоб ти злився.

Кіллуа Золдік зовсім розгубився. Він не розумів, чому Гон звучав наскільки сумно, тож він замислився, що б такого сказати далі, аби розмова не виглядала односторонньою.

– Послухай, я думаю, я розумію тебе. Це нормально, якщо ти не можеш мені чогось сказати.

– Що?

– Це абсолютно нормально. Я все розумію, Гон.

– Ні, Кіллуа, ти не розумієш, – зітхнув він. – Ми не бачили один одного настільки довго, що я повіністюналяканийіпоняттянемающоробити!

– Ти… що? – Кіллуа зовсім розгубився.

– Ну, типу, я трішки боюсь. Я знаю, що це смішно, але я просто не можу позбутись цієї знервованості і я подумав, що найкраще було б тобі сказати про це.

Гон знову зітхнув.

– Розумієш? Тепер я почуваюсь трішки краще. Але це напевно тому, що я почув твій голос. Якимось чином, ти заспокоюєш мене.

Так ось що відбувалось. Гон був так само знервований перед їхнім возз’єднанням, тільки він був достатньо сміливим, аби озвучити свої страхи. Страхи, що зникли через голос Кіллуа. В цей момент Кіллуа хотів сказати йому, наскільки знервований був він сам і наскільки краще він почувався після розмови з Гоном. Але він не зробив цього, адже був боягузом. Зніяковілим і не здатним вимовити і слова боягузом. Настала пауза. Гон міг відчувати тепло від обличчя свого друга навіть через смартфон.

– Кіллуа, ти мене чуєш?

– Господи, ти говориш такі ніякові речі.

– Кіллуа так легко шаріється, що це вже навіть не смішно, – проскиглив він.

– Замовкни, Гоне, – він прочистив горло, – якщо бути чесним, я теж дуже наляканий, наляканий ще з того дня, як подзвонив тобі.

– Справді? Чому?

– В мене до тебе таке ж питання.

– Ну, я знаю, чому я нервую, і ще я точно знаю, що ти нервуєш не через ту саму причину, ось тому я тебе і запитую.

Що це взагалі значить?

– Як ти можеш знати? – жмуриться Кіллуа.

– Я просто знаю.

– В цьому немає ніякого сенсу, Гоне.

– Є. В тому, що я кажу, завжди є сенс.

– Ні.

– Так.

– Гон.

– Кіллуа?

– Помовч.

– Добре, – з’явилась пауза. – Але що нам робити тепер? Якщо вже ми обоє боягузи.

– Де ти зараз?

– Йду назустріч.

– Це зрозуміло, але де конкретно?

– Хм, – поглянув Гон навколо себе. – Біля фонтану.

– Я не далеко. Можемо просто йти і продовжувати говорити. Оскільки ми обоє боягузи, чому б мені не зустріти тебе на півшляху?

– Щоб ніхто з нас не мав стресу, чекаючи на іншого?

– Так. Продовжимо говорити і коли зустрінемось, буде відчуття ніби ми просто продовжуємо цю розмову.

– Це хороша ідея, Кіллуа. Хм, а як щодо того, аби поставити один одному питання?

– Питання по-типу «що ти хочеш знати, чого все ще не знаєш?» – засміявся Кіллуа.

– Ну, ми давно не бачились, тож мені справді є що запитати.

– Я слухаю.

– Що ти робиш в цьому місті взагалі? – почав Гон.

– Тут організовують щорічну ярмарку з шефами і майстрами шоколаду, які збираються, аби продати свої солодощі. Декілька тижнів назад я почув, що вони будуватимуть величезного Шоко-робота в перший день, а це значить що я мав його побачити і спробувати.

– Ти не змінився, Кіллуа, – посміхався хлопець через телефон.

– Хей, взагалі-то не так вже й багато часу пройшло.

– Для мене цей час здавався вічністю.

Кіллуа вирішив, що мудрішим буде проігнорувати цю спробу Гона змусити його зашарітись. Так він і  зробив. Звичайно, він чудово знав, що в будь-якому випадку, колір на його блідих щоках зрадить його. Як завжди.

– Як Джін?

– О, ніби нормально. Я не бачив його вже якийсь час, адже був зайнятий іншими справами.

– Маєш на увазі домашньою роботою?

– Нею також. І удосконалюванням свого Нен, для прикладу.

– Як я міг про це забути? Хоча, закладаюсь, що ти все ще не зможеш перемогти мене.

– Всі ми гангстери, допоки не прибудуть справжні гангстери. Я привітаю тебе атакою.

– Тільки спробуй, Гоне Фрікс. Як ніби я дозволю тобі перемогти мене, коли моя сестричка за декілька миль від нас.

– О! Як вона, до речі?

– З нею все гаразд. Впродовж якогось часу не мав звісточок про свою божевільну сімейку, тож з нами все гаразд.

– Дякувати Богу. Я придбав їй невеличкий сувенір, між іншим. Сподіваюсь, їй сподобається.

– Не варто було.

– Це робить мене щасливим. Вона заслуговує цілий світ. Ви обоє заслуговуєте цілий світ.

Ці слова змусили Кіллуа посміхнутись. Якби Гон був квіткою, Кіллуа б зробив все можливе, щоб ніхто не міг наблизитись до нього. Ось як сильно він заслуговує на те, щоб його захищали і про нього піклувались.

– Дякую, Гоне, – проказав Кіллуа.

– Звертайся.

– Ти хороший друг. Думаю, я мав тобі просто це сказати. Це ніяково?

– Ні, зовсім ні. Це… ти такий дивовижний, Кіллуа. Але тобі дійсно треба підстригтись.

– Хах.

Коли Кіллуа підняв голову, з ним поздоровалось саме сонце. Гон дивився на нього, як завжди гарний, з посмішкою, на фоні якої блякнули від заздрощі зірки. Колишній найомний вбивця знову був засліплений його світлом, змушений відвернутись, аби приховати своє обожнювання. Як тільки Гон деактивував своє Зетсу (ви справді думаєте, що екс-вбивця такого калібру не зміг би його побачити навіть так?), Кіллуа приголомшила його сильна аура. Це змусило його внутрішнє посміхнутись.

– Помовчи, – слабо кинув він у відповідь. Однак щиголь, який його друг отримав в лоба був зовсім не слабким.

– Ой. Кіллуа підступний, – проскиглив Гон. Чути його голос в живу було по-іншому. Кіллуа відчув, як його серце завмерло. Він справді сумував за ним.

– Моє волосся абсолютно чудове в такому вигляді, як воно є, – вже вдруге за годину захищав він свою зачіску.

– Ти милий, коли шарієшся. Точніше, ти завжди милий, але ще більш милий, коли тобі ніяково.

– Щ-ЩО? – це напевно було тим, що Аллука називала гей-панікою. Він відчував таке чи не вперше, однак його внутрішнє чуття йому підказувало, що присутність Гона буде відповідальна за те, щоб це було ще й не востаннє. В нього було два варіанти.

1. Розвинути імунітет до такого.
2. Померти через сором і перегрів ще до заходу сонця.
3. Перемогти Гона в його власній грі.

– Ти мав сказати «дякую», Кіллуа, – знущався Гон.

– Ти вважаєш мене милим?

– Ну, так. Бо ти справді такий і є, – стенув плечами він.

– Та все ж не такий милий, як ти, – він не міг повірити, що вимовив це щойно. Напевно, це сонце змушувало казати речі, які він справді мав на увазі.

– Ми будемо змагатись зараз? – засміявся Гон. Кіллуа замислився, як він взагалі зміг прожити три роки без цього хлопця біля себе. Звук його сміху відразу заполонив серце Кіллуа. – Тобто, ми можемо і позмагатись, але перемога за мною, оскільки ти набагато миліший за мене.

– Ні.

– Так..

– Гон.

– Кіллуа.

Вони обоє засміялись. Кіллуа був таким дурним, вірячи, що між ними щось зміниться. Вони все ще були Гоном і Кіллуа і ніхто ніколи не може цього змінити.

– Я дуже сумував за тобою.

Добре, забудьте про третій варіант.

– Так, я знаю.

– А ти сумував за мною?

– Гон, ти тільки що змусив мене визнати, що я вважаю тебе милим, тож не змушуй мене ще й визнавати, що я сумував за тобою. – Є така одна відома приказка: «Слово не горобець, вилетить – не спіймаєш». Кіллуа пообіцяв собі слідувати цій мудрій пораді перед тим, як наступного разу він відкриватиме свого рота.

– Але ти тільки що це зробив, – показав язика він.

Гон:1 Кіллуа:0

– Ненавиджу тебе, Фрікс.

– Ні. Ти вважаєш мене милим, – спокусливо підморгнув Гон.

Гон:2 Кіллуа:0

Дякуючи богам, він повернув свою голову до того, як той міг зловити поглядом зніяковілість і поразку на блідому обличчі Кіллуа.

– Неважливо, – закотив очі Кіллуа. – Ворушись, дурнику, віднесемо твої речі до готелю.

– Так, давай.

Коли вони зайшли до готелю, Аллука вже спала на дивані, поки на фоні по телевізору йшли новини. Обоє хлопців всміхнутись, дивлячись на це чарівне видовище.

– Поспішимо і вийдемо звідси, щоб вона змогла мирно поспати, – проказав Гон.

– Ага.

***

– І що тепер?

– Звідки ж мені знати? Зрештою, це я тут гість.

– Ти мав зголодніти, чи не так? – запитав Кіллуа, подивившись час на телефоні.

– Ну, від перекусу я б не відмовився.

– Чудово. Ходімо.

***

Після того, як Гон сказав, що він «не такий вже і голодний», вони вирішити замовити піцу на двох. Але дивлячись на останній кусок піци, що залишився, Кіллуа почав сумніватись в його словах.

– У мене є пропозиція, – сказав Гон серйозним тоном, що було дуже не схоже на нього.

– Розкажи.

– Гра у витрішки.

– Ем?

– Дозволь пояснити тобі правила. Я кладу свою руку на твоє підборіддя, ти свою – на моє, і ми дивимось один на одного. Програє той, хто перший відведе погляд.

– Добре, Фрікс. Можемо спробувати цю дурню.

Далі вони дивились один на одного якийсь час. Насправді, Кіллуа був щасливий – нарешті він мав змогу витріщатись скільки йому заманеться, не відчуваючи себе жахливо; він міг проаналізувати кожну рису на обличчі свого друга, його плечах і руках. Певною мірою, він почував себе паскудно, розглядаючи Гона саме так, хижацькими очима, однак нічого з цим поробити він не міг. Чи то гра у витрішки чи ні, він не здатен відвести свого погляду від Гона. За три роки він змінився, але це все ще був той Гон, за яким Кіллуа слідував: він досі мав посмішку в мільйон мегават і цю потужну суміш обожнювання і амбіцій в своїх бурштинових очах, він все ще світився як зірка. Кіллуа стало жарко. Те, що він знайшов особливо захоплюючим в Гоні в першу зустріч і те, що так привабило його – це була та іскра в його очах, іскра хоробрості і любові до пригод.. а не іскра справжнього безумства, що захоплювала його не менше, ніж лякала.

З часом, ця іскра перетворилась на справжні феєрверки, а Гон виглядав так само гарно, як завжди. Кіллуа міг відчути, наскільки його аура переповнена енергією і зрілістю. Це і був парадокс цього густоволосого хлопчика: він виглядав таким милим і приємним, проте вся його сила могла перетворити його на справжнього монстра. Можливо Кіллуа і відчував це тяжіння, бо мав таку ж природню силу, а лише природня сила може справлятись з іншою. Та вони все ще були такі різні: Гон завжди був легко запальним, в той час як Кіллуа був завжди спокійним і раціональним, хоч і змученим життям і конфліктним. Аура Гона була такою сильною і такою дивовижною, як вогонь, однак вона була стійкою і приємною, як літній вітерець. Кіллуа відчував, що вона його не обпече, а скоріше зігріє. В минулому Гон обпік його своїм полум’я, але зараз все змінилось, було відчуття, ніби він був готовий огорнути його своїм теплом. Справді, Гон не мав нічого спільного з Сіріусом, однак Кіллуа все ще дивився в його очі і не міг ні з ним порівняти їхній блиск. Він більше не відчував себе нерівним, навпаки, він відчував, що вони належать один одному. Коли Гон прийняв його пропозицію знову об’єднатись, він хвилювався, він сумнівався, але все це вже минуло. Вони були рівними і готовими продовжувати свою подорож далі разом. Кіллуа благав від всесвіту знак – він його і отримав.

Оскільки вони грати в гру у витрішки, Кіллуа вирішив просто… витріщатись. Гон виглядав таким яскравим, гарним і повним життям, як квітка, що тільки розцвіла – та Гон ще тільки розцвітав, розцвітав в найбільш чаруючу квітку, що прославляла ґрунт, на якому росла. Срібноволосий хлопець не міг забути, наскільки змарнілим був Гон після бою з Піту. На щастя, Гон був витривалим, він був своєю найкращою версією зараз, однак Кіллуа знав, що він на цьому не зупиниться. Не зважаючи на все те, що йому довелось побачити і пережити, Гон все ще мав свій хлопчачий шарм і невинність. Він все ще зберігав свою наївність і щось таке щире, що змушувало дванадцятирічного Кіллуа завмирати і зітхати всередині. Проте тепер він підріс, що тільки додало йому краси. Кіллуа міг дивитись на нього годинами, аби компенсувати кожну секунду, проведену окремо від нього. Скільки всього змінилось після того, як вони розділились? Що пережив Гон? Кого він зустрів? Що він робив з цими всіма людьми? Що він бачив з ними і що розділив? Чи помічали вони те, що зараз помічав Кіллуа? Чи хто-небудь ще відчував те саме, що і він до Гона? А чи Гон відчував те саме? Чи є в нього бодай якийсь шанс? Постривайте, але шанс в чому? Ставало все важче і важче витримувати погляд друга.

– Кіллуа, чому ти шарієшся?

– Тебе це не стосується.

Гон приблизився, розглядаючи колір на щоках Кіллуа, а його погляд був сповнений допитливості і… хитрості?

– Ти надто близько, Гон, – рівно промовив Кіллуа, намагаючись приховати свій неспокій. Гон знав, наскільки Кіллуа був завзятим, коли діло стосувалось їхніх ігор, тож він завжди ставився до них серйозно. Але цього разу, Гон був налаштований перемогти, тому вирішив спробувати дещо.

– Кіллуа, я не знаю, чи хтось це тобі вже говорив, проте в тебе справді дуже гарні очі, вони… – він був перерваний цоканням. Забувши про внутрішній монолог чи зізнання в коханні, Кіллуа ненавидів Гона, справді ненавидів.

– Це низько навіть для тебе, Гоне. Лестити мені, щоб змусити мене відвести погляд? Серйозно?

– Але ж це спрацювало. Схоже, я переміг.

– Я ненавиджу тебе, Гоне.

– Ні, ти вважаєш мене милим, – підморгнув він, відкушуючи шматок піци.

Кіллуа ненавидів Гона, проте себе і світ ненавидів ще більше за те, що його серце було настільки слабким.

– Як щодо десерту?

– А ти ще не наївся?

– Ні, – ну звичайно.

– Може, замовимо щось на двох? Я більше не голодний.

– Добре, тоді значить щось шоколадне.

– Ти так добре мене знаєш.

– Ти для мене важливий, тому ось так.

Кіллуа закотив очі.

– В тебе сьогодні місія змусити мене почуватись ніяково, чи що, Гоне?

– Пробач, Кіллуа.

– Хм, добре.

– А як ти справлятимешся, коли в тебе буде дівчина?

Одна з найкращих рис Гона була та, що ти ніколи не міг вгадати його наступний хід. Саме це робило його таким небезпечним ворогом і таким чудовим компаньйоном для Кіллуа. Тим не менш, навіть срібноволосий Золдік міг бути спантеличеним ідеями і спонтанністю свого друга. Кіллуа майже боявся його через це – він ніколи не знав, коли Гон збирається осоромити його.

– А що?

– Та я просто роздумую. Ти не виглядаєш як людина, що буде дуже ласкава з дівчиною. Мені здається, ти лагідний з Аллукою, але вона твоя сестра, тому це абсолютно нормально. Дівчата люблять лагідних хлопців, ти ж знаєш? Думаю, в будь-якому випадку ти це дізнаєшся…

Кожне слово плутало Кіллуа все більше й більше.

– Звідки ж мені знати? Це ти тут у нас красень-ловелас.

– Можливо, але ж ти такий гарний, тому я впевнений, що багато дівчат і хлопців хотіли б з тобою зустрічатись.

Це було майже сумно, що дитина-вбивця його калібру змушений заїкатись перед найменш загрозливою людиною, що траплялась йому на шляху. Його батьки ще більше розчарувалися б в ньому, якби це було можливо. Все ж Гон певно був народжений, щоб покарати сім’ю Золдіків, розбиваючи всі їхні надії, обводячи його навколо свого маленького пальця.

– Ну… ні… тобто, як ніби мене це турбує.

– Ти не хотів би стосунків?

– Не зацікавлений.

– Чому?

– Не маю для цього часу. До того ж, я не дуже ладжу з жінками. Звичайно, інша справа Аллука. Вона просто особлива.

– Врешті-решт, вона твоя сестра.

– Ага. Я думаю, ти досягнув успіху з жінками. Ти досягнув його ще в 12, тож я не можу навіть уявити, наскільки популярний серед них ти сьогодні і зараз.

– З чого ти це взяв?

– Ну, подивись на себе.

– Це комплімент?

– Звичайно, дурнику!

– Дякую, Кіллуа!

– Спокійніше! Тож скільки? – знову запитав Кіллуа, тримаючи склянку з водою і підносячи її до губ, тим самим намагаючись виглядати не надто зацікавленим у відповіді Гона.

– Скільки чого?

– Закладаюсь, що багато дівчат і хлопців хотіли б з тобою зустрічатись чи… ще щось, – пробурмотів він перед тим, як нарешті ковтнути воду.

– Що це «ще щось»? – іноді Кіллуа задавався питанням, чи справді ця дитяча невинність Гона не була черговою зброю, аби змусити його шарітись. Ну не міг же він бути настільки неосвіченим.

– Та ну, Гон, не змушуй мене вимовити це, – проскиглив він.

– Про що ти говориш, Кіллуа?

«Схоже, у мене немає вибору», – в поразці зітхнув Кіллуа , перед тим як підняти свої руки і пальцями показати непристойний жест.

Молодий Золдік задумався, коли раптом побачив млявий і скрадливий, але все ж справжній рум’янець на обличчі свого друга.

Гон: 2 Кіллуа:1

– Кіллуа. Ти збоченець, – незворушно промовив Гон.

– Мені просто цікаво, – захищав він себе.

– Ну, відповідь – нуль.

– Серйозно?

– Не зацікавлений в такому.

– Маю визнати, я здивований. Ти такий спокійний з жінками, тож я думав…

– Все трішки складніше, та я б волів не говорити про це.

– Так, звичайно. Пробач. Я не повинен був.

– Та ні! Я маю на увазі, це нормальна розмова між двома друзями.

– Ага.

Тиша, що виникла, була щонайменше ніяковою. « Скажи щось першим», – подумав Кіллуа. Це був його шанс знову взяти контроль над ситуацією( як ніби він колись його мав), але в момент, коли він зібрався відкрити рота, було вже надто пізно. Коли Гон планує сказати чи зробити щось, він це каже чи робить не зважаючи ні на що. Кіллуа втішив себе цією одною думкою. Якщо щось ніякове мало бути сказане, воно буде сказане в будь-якому випадку. Тож напевно було правильним просто дати Гону сказати все, що він хоче і потім переходити до іншої теми, ніколи не повертаючись до попередньої.

– Чесно кажучи, я радий, що в твоєму житті нікого не було.

Кіллуа відразу підняв голову  і заглянув в очі свого друга, які привітали його такою ніжністю, на яку був здатен лише Гон.

– Гоне, – прошепотів він, проклинаючи свої голосові зв’язки за викриття своєї симпатії до цього жителя острова.

– Навіть ділити тебе з Аллукою важко. Не знаю, що б я робив, якби виявилось, що є ще хтось. Я б не міг тобі дозволити замінити мене кимось іншим.

Тепер настала черга Кіллуа показати свою чесність та ніжність.

– Гон. Навіть якби я спробував, мені б ніколи не вдалось замінити тебе. Моя доля – це завжди ти, – ці слова відкрили щось, якесь секретне повідомлення, що призначалось лише Гону і яке лише він міг зрозуміти. Це було нарікання, крик, спроба Кіллуа виразити те, як відчайдушно він сумував за своїм другом. Неважливо як він намагається, він ніколи не зможе звільнити себе від власних почуттів. Те, як розширились очі Гона означало, що він отримав і уважно прочитав це повідомлення.

– Кіллуа. – Це було промовлено так м’яко, з великою кількістью любові, але все ще сильно, навіть незаперечно. Це був Гон.

– Гон. – Це було сказано відчайдушно, це була туга, та вона була невинною. Це був Кіллуа.

– Я можу взяти твою руку на хвилину?

– Ага.

Гон накрив руку Кіллуа своєю, підіймаючи її з такою обережністю, як ніби з усіх сил намагався не зіпсувати всю красу моменту. Повільно, він поклав руку Кіллуа на ліву частину грудної клітки, туди, де було серце.

– Ти відчуваєш це? – прошепотів він, боячись бути надто гучним, щоб хтось інший не почув слова, адресовані лише Кіллуа.

– Твоє серце б’ється швидко. Чому?

– В мене просто відчуття, ніби між нами щось відбувається. Щось гарне. –Для будь-кого, хто міг почути їх, це здавалося б звичайною розмовою між двома друзями, але насправді все не було так просто. Це була щира розмова двох душ, які розуміли один одного, це було зізнання в коханні. Кіллуа усвідомив всю красу їхнього зв’язку в цей самий момент. Гон знав і хотів, щоб Кіллуа знав також, що той відчуває те саме, що він хоче його так само. Йому не треба було чути тих трьох слів, за якими всі так тягнуться. Його відповідь була достатньо чіткою. Кіллуа відчував, як аура його друга випромінює любов і він справився з тим, щоб передати таку саму емоцію. Кіллуа прилинув до нього з іншої сторони стола.

– Гон, я можу тебе п…

Вони були перервані офіціанткою, що принесла їхню їжу. «Не вбивати людей  – це справді важко», – подумав Кіллуа.

– Велике Вам дякую, місс,- посміхнувся Гон, однак цього було не достатньо, або приховати всю агресію в погляді Кіллуа. Але коли він знову повернув своє обличчя до Гона, він засміявся. Його друг зумів менш ніж за хвилину почати їсти десерт і навіть примудрився обмазати обличчя шоколадом.

– Гон, ти виглядаєш смішно. В тебе шоколад на обличчі.

– Де?

– Ось тут. – Кіллуа дістав свою хусточку і потер нею шкіру Гона, аби позбутись плями, як ніби той був дитиною. – Ось так.

– Дякую, Кіллуа.

Срібноволосий підліток взяв свою маленьку ложку і вирішив доєднатися до свого друга, перед тим як десерт остаточно зникне.

– Це смачно. Мені подобається, – прокоментував він.

– Чи є взагалі якісь солодощі, які тобі не подобаються?

– Я не фанат чорної лакриці, – визнав він.

– Її навіть важко назвати солодощами. Ніхто її не любить, – засміявся Гон.

– Деякі люди люблять. Мій брат Міллукі, наприклад.

– Ага, я так і думав. Але він не рахується за людину.

– Проте він нам допоміг, коли ми шукали «Острів Жадібності».

– Він зробив це для власної ж користі, а не через доброзичливість чи любов до свого брата.

– Як і належить Золдікам.

– Але ти і Аллука інші.

– Це тому, що я зустрів тебе, Гоне.

– Не зовсім. Ти завжди був турботливим братом для Аллуки. А те, що ти зустрів мене тільки дало тобі виразити це.

– Ти врятував мене, Гоне, – прошепотів Кіллуа.

– Твій порятунок мене був набагато більшим. Ти вберіг мене від мого власного ж егоїзму.

– Якби треба було, я б зробив це ще раз. – Кіллуа не подобалось те, куди повертала ця розмова. Він і Гон вирішили більше не повертатись до цієї темної сторінки їхніх стосунків, однак Гон все ще почувався винним. Можливо, їм було б варто серйозно поговорити про те, що тоді сталося і про те, що вони відчувають зараз, та Кіллуа здавалось, що він ніколи не буде до такого готовим. Кіллуа думав, що нічого не здатне розбити його серце сильніше, ніж побачити в лісі Гона, стікаючого кров’ю і проливаючого сльози, готового віддати все заради помсти. Проте він помилявся – наслідки були ще жорстокішими. Кіллуа заздрив Гону, бо той нічого про це не пам’ятав. А якби він все ж пам’ятав, то він мабуть навіть не подумав би виносити цю тему на обговорення за столом. В срібноволосого хлопця зник апетит.

– Я знаю, що ти не хочеш говорити про те, що сталось, але мені шкода.

Він не хотів говорити про це і не збирається.

– Перестань. – Кинув він агресивніше, ніж малось, та це не перешкоджало Гону. Він був рішучим, як завжди.

– Я зробив тобі боляче.

– Гоне.

– Я такий ідіот.

– Будь ласка.

– Через мене ти сумував.

– Гоне, будь ласка.

– Я все ще злий на себе через те, що причинив тобі біль.

– Гоне, не треба цього.

– Кіллуа.

– Мені було боляче через те, що я бачив як страждав ти, однак не міг зробити нічого, аби облегшити твою душу. Я був готовий померти з тобою в той день, але ти б мені не дозволив, – він відвів свій погляд від Гона, сподіваючись, що густоволосий хлопець зникне, та він занадто добре знав, що цього не трапиться. Він не витерпить ще одних вибачень він Гона – його від цього нудило.

– Ти єдиний, хто може облегшити мою душу, Кіллуа. І я знаю, що в той момент ти відчув, ніби не потрібний мені, але це не так, ти мені все ще потрібний і будеш потрібний завжди, Кіллуа. Навіть не сумнівайся в цьому.

– Я знаю це, дурню, – посміхнувся він. Цими словами Гон не вибачався за біль, завданий Кіллуа, він вибачався за той сум, який виник через нього самого після цієї ситуації. Він вибачався за те, що був нездатний розділити біль Кіллуа, за те, що залишив його позаду, хоча знав, що тому немає, куди повернутись. Гон мав два варіанти: мовчати або поговорити про те, що сталось. Він уявляв, наскільки Кіллуа заздрить йому через те, що він забув про все, що сталось – тому він обрав мовчати. Вони поговорять про це, він ще точно вибачиться за те, що майже помер і залишив Кіллуа самого, бездомного і відчайдушного, але зараз був не час. Кіллуа був його спокоєм, тож він вирішив, що буде спокоєм і для нього.

– Ти знаєш, я дуже сумував за тобою. Ця розлука була набагато важчою, ніж я міг собі уявити.

– Я знаю про це, Гоне. Але тепер ми знову разом.

– І що ж майбутнє готує для нас?

– Поняття не маю, але знаю, що того, що ми будемо разом – достатньо.

– Чи цього справді достатньо, щоб зробити тебе щасливим?

– Я зараз збираюсь знову себе осоромити, тож послухай уважно, оскільки я не буду повторювати ще раз.

– Що саме?

– Гоне. Ти робиш мене щасливим, – зітхнув Кіллуа.

– Мені треба було це почути.

– Ем?

– Мені просто треба було це почути.

– Чому?

– Кіллуа, я знаю це і я знаю, що ти знаєш, що я це знаю. Але мені треба було почути це від тебе.

– Тобто ти мною маніпулював? – це було скоріше обвинувачення, ніж запитання.

– Мені шкода?

– Ні, тобі не шкода, – закотив очі Кіллуа.

– Заплатимо і ходімо звідси.

– Добре.

***

– Як давно ти зрозумів? – запитав Кіллуа, коли вони вийшли з ресторану.

– Я був дурною дитиною.

– Та ти що! – засміявся він.

– Не дивлячись на всі ті знаки, яких я ніколи не помічав.

– Так а коли ти все ж помітив?

– Правда в тому, що я завжди помічав, проте я не знав, що це значило, оскільки відчував те саме. Гадаю так. – В Кіллуа не було слів. – Тож, скажемо, я зрозумів, коли усвідомив власні почуття. Нічого не змінилось, чесно кажучи. Я обожнював тебе тоді і обожнюю зараз. Відчуття, ніби ми зустрічались завжди, розумієш? Я справді не знаю як ще це пояснити.

– Отже, нічого не змінилось? Це немає ніякого сенсу, Гоне.

– Дай мені подумати! – він замислився. – Тепер нам 17.

– А чому б тобі не сказати чогось такого, про що я не знаю, дурнику?

– Ти такий жорстокий, Кіллуа!

– Просто дай відповідь на те кляте питання!

– Чому тебе це взагалі хвилює? Це не має бути важливим!

– Але для мене це важливо!

– Тоді дай відповідь на моє питання. Щось змінилось?

– Ти мені подобався. Дуже. Але тепер ти мені подобаєшся навіть більше.

– В якому сенсі?

– Подивись на себе, ради Бога! Я визнав тебе милим і це було дуже ніяково, а зараз все ще гірше.

– Чому?

– Не змушуй мене казати це.

– Кіллуаааааа, – проскиглив він.

– Мати закоханість в 12 не те саме, що мати закоханість в 17. За 5 років дещо змінюється.

– Наприклад?

– Ти не можеш бути настільки наївним, Гоне. Ти реально вже знущаєшся наді мною.

– Хе-хе. Кіллуа, ти збоченець. Сором’язливий збоченець, але все ще збоченець.

– Ні.

– Так. Але це нормально. Ти мені все ще подобаєшся, – підморгнув він.

– Ти хочеш, аби я вбив тебе?

– Ти не вбив би свого коханого.

– Коханого? Гоне, ти реально тільки ось повернувся і вже смієш називати себе моїм коханим? Ви – Фрікси – неймовірні. Небачена зухвалість.

– Тобто, мені ще треба тебе спокушати?

– Абсолютно правильно, Острівний Хлопчику! – гордовито сказав Кіллуа.

– Це значить, що мені ще треба почекати, перед тим як з тобою поцілуватись?

– Нащо тобі взагалі зі мною цілуватись?

– Це те, що роблять закохані, Кіллуа. І не роби вигляд, ніби ти не збирався запитати в мене дозвіл на поцілунок до того як офіціантка перервала нас, – йому було соромно, а Гон сміявся. – Я б не проти поцілувати тебе, просто знай. Я б навіть хотів цього.

– Я ніколи не робив цього раніше…

– Це легко, коли це той, хто тобі подобається. Дозволиш мені спробувати?

– Тільки не загравайся.

– Обіцяю, – він поклав руку на його обличчя. – Я щасливий.

– Чому?

– Зараз я здійсню одну зі своїх найбільш шалених мрій.

– Ти колись думав про те, аби поцілувати мене?

– Так. А ти?

Я мріяв про дещо навіть більше за поцілунки, Гоне.

– Т-так.

– Це робить мене ще більш щасливим.

– Може вже замовкнеш і поцілуєш мене, будь ласка?

– Звичайно.

На декілька секунд їхні губи торкнулись одна одну. Це не було занадто. Кіллуа насолоджувався відчуттям: губи Гона були теплими, а цілувати їх було приємно. Метелики в його животі божеволіли.

– Ну що?

– Мені здається, ти подобаєшся мені більше, ніж я думав, Гоне.

Гон поцілував його знову. Спочатку, срібноволосий хлопець був шокований, та він швидко розтанув в обіймах Гона. Він поклав свої руки навколо його шиї і притягнув його ближче.

– Мені теж так здається, Кіллуа, – прошепотів Гон. Наступний поцілунок був ініційований Кіллуа. Він повільно ворушив своїми губами і міг відчути посмішку Гона, що змусило його посміхнутись також і підкинуло йому нову ідею.

– Мені подобається цілувати тебе.

– А мені тебе. Ти швидко вчишся, Кіллуа.

– Звичайно швидко. Я розвинув своє Зетсу за такий короткий термін, – похвастався він.

– Ти неможливий.

– Ти дозволиш мені спробувати дещо, Гоне? Ти можеш зупинити мене, якщо тобі не сподобається. Я буду не проти.

– Довіряю тобі.

– Заплющ очі.

– Добре.

Він поцілував його знову, але вже з більшою впевненістю. Його язик повільно прослизнув між губами його партнера – мовчазне прохання відкрити свого рота. Далі він провів язиком по його губах. Звичайно, Кіллуа не достатньо сміливий для французького поцілунку, та все ж він відчував потребу дослідити – він же мисливець, врешті-решт. Він затиснув нижню губу Гона своїми, ніжно посмоктуючи.

– І як це відчувається?

Гон облизав свої губи.

– Ти смачний, Кіллуа, – промовив він.

– Ти такий дивний.

Гон поцілував його в щоку, знову, знову і знову, потім в губи, потім поцілунок в скроню, ніс, лоба. Це могло виглядати егоїстичним, та в цей момент Кіллуа увірував, що сам Бог створив Гона як прояв милосердя по відношенню до нього. За що він буде вічно вдячний.

– Ми тільки вчимося стосункам, однак я впевнений, що нас чекає гарна подорож.

– Так. Я теж так думаю, -кивнув Кіллуа.

– Думаю, нам пора повертатись.

– Чому?

– Мені треба поспати.

– ТОБІ треба поспати? Хто ти і що ти зробив з моїм Гоном? Моєму Гону не потрібен сон.

Гон завмер.

– Ти тільки що назвав мене своїм Гоном?

– Ну, ем, так… тобто, ти мій ліпший друг і ми тільки що ц…

– Гон Кіллуа.

– Ем?

– Мені подобається, як це звучить. Я можу бути твоїм Гоном, якщо ти цього хочеш.

– Боже, як же це ніяково.

– І це значить, що ти тепер мій Кіллуа?

– Хех? Нащо ти запитуєш?

– Все добре, якщо ти проти.

– Якщо ти мій Гон, то я буду твоїм Кіллуа. Гадаю, в цьому є сенс.

– Чудово. Ходімо, Кіллуа.

– Хей, Гоне. Пам’ятаєш той день на Острові Жадібності, коли ти сказав, що радий, що ми зустріли один одного? Це мені пощастило.

Гон здивувався, але швидко отямився.

– Кіллуа? Я можу взяти тебе за руку? – запитав він з рішучістю, що сяяла в його очах.

– Ем? Нащо?

– Мені хочеться.

Кіллуа міцно взяв його за руку.

– Ходімо додому, – сказав він.

– Я думаю, наші руки чудово підходять одна одній, – він не міг перестати витріщатись на їхні сплетені пальці. – А ти?

– Як ніби так і має бути.

– Мені здається, вони так сильно підходять одна одній, що я можу залишитись назавжди.

Гон підняв погляд на Кіллуа.

– Залишайся. Врешті-решт, я твій.