stop

Вона вірила. До останнього. Вірила, що він повернеться і вони заживуть знову. Усі разом. З нового білого аркушу. Але як же було боляче потім.
Думки Мікаси з самого дитинства були болючі та дивні. З моменту смерті її батьків вона боялась думати. Вона боялася зустріти у спогадах ще живі та яскраві образи мами та тата. Боялася згадати їх посмішки та звички. Боялась, що не витримає. Прогнеться, як та осіння гілка, що з кожною хвилиною більш, і більш засихає. Після смерті Лікар Єґер постійно заспокоював її та пояснив їй, що таке насправді смерть. Її ніколи не треба боятися, це один процес, який ніколи не можна зупинити.

– Мікасо, зрозумій мої слова правильно! Ти, Ерен та Армін повинні триматися разом. Тільки так ви зможете бути щасливими.

Чи розуміла ці слова Мікаса, коли була мала? Ні. Якби не напад титанів, розкриття Ерену та нового світу, то вона би й напевно ніколи не згадала слова її… батька? Чи має вона право називати лікаря Єґера так? Вона не знала.

– Мікасо, я тобі ще не раз пов‘яжу цей шарф! Дочекайся мене. – кричав їй Ерен, коли був підлітком. Яскравим таким. З милими емоціями. З посмішкою та його чудовими очима. Мікаса вірила. Вірила, що він дійсно ще не раз пов’яже їй шарф. Вірила, що бачить його білосніжну посмішку не в останній раз. Вірила, що ще буде закручувати на пальцях його м‘яке шоколадне волосся. Вірила його солодкій брехні, що була занадто солодша за мед.

Знаєте, сидячи на могилі людини, що обіцяла тобі жити с тобою у дорослому віці відчувається… біль? Ні, навіть не так. Це була дуже болюча біль. Неначе сто котів узяли твоє серце та шкарябають його своїми гострими кігтиками. Навіть не сто. Міліон. Хочеться плакати, та вона не може. Сльози вже давно висохли, залишаючи лише камінь на душі та вологі солоні стежки на щоках. Думка швидко змінюється, коли вона знову дивиться на могильну плиту: такий чорний-чорний камінь з маленьким підписом імені. Більше не хочеться плакати. Хочеться померти. А ще хочеться полоскотати каштанове волосся, обійняти його власника та спокійно посміхнутися, вдихая повітря. Але зараз більш реальним здається смерть. Так, та смерть про яку казав лікар Єґер. Хочеться смерті. Поруч з Ереном.

– Ерен, ти такий брехун! Навіщо!? Навіщо ти мене покинув? – одна сльозинка капає на могильну плитку і їй здається, що це кінець. Вона не витримає біль її віри. Більше не витримає. Кінець.

.

.

.

.

.

Доброго дня, мої дорогі читачі! Більше всього мені хотілося написати цей фанфік по Мікасі. Можливо, те що я додала пейрінг є неправильним, адже тут основний акцент був на почуттях Мікаси, а не їх відносинах з Ереном. Але. Я автор і я так бачу, як кажуть 😉 Мені здається, що в аніме та манзі гарно прописані почуття дівчини, але, як на мене, її історія залуговує окремий фанфік, а не оций обрізок.
Колись мої думки дійдуть до цього.

Мирного неба всім! ( ＾∀＾)