shut-eye [1]

– Блять.

Захололі пальці ледь висікають іскру із запальнички, що миготить сигнальним вогником в темряві і падає кудись вниз, добре б не на куртку, вона нова і надягнута навряд хоч пару разів. Пробує знову, полум’я чиркає шкіру, але та червона і, здається, обморожена настільки, що відчувається хіба легким гладким дотиком, який підпалює чергову сигарету. Її колишні подружки, згорілі до фільтра і трохи далі, лежать під ногами і забиті між стінок протектора на підошві, поруч з сіро-білим попелом.

Голова трохи паморочиться, забита сонним димом і болем, і сигаретним туманом, в скронях коле і здавлює, ще трохи і напевно розплющить череп в уламки кісток, фаршированих м’ясом. Це від холоду. Чонгук майже впевнений, потрібно було просто взяти шапку і рукавички, і щось гаряче попити, і по-хорошому не пройобуватися настільки, щоб доводилося тут стояти, але воно спочатку так не відчувалося, не било і не жалило, було ж трохи легше і зручніше, більше годин в дні, трохи більше енергії і менше грошей.

Ха, майже весь минулий місяць як клятий сон.

Перед ним – шахівниця з палаючими вікнами-білими клітинами. Починає з типового дебюту е2-е4, е4 – чортове Техьонове вікно, біле від завішеної штори. Вона насправді малинова, Чонгук ще пам’ятає, і – блять, було б набагато кумедніше, будь у шахах малинові поля замість білих – Техьон напевно про нього внизу пам’ятає теж, але вікно – біла клітина, горить приглушеним світлом, у Техьона часто після навчального дня занадто втомлювалися очі, і яскраве освітлення тільки робило боляче, і на малиновій шторі жодної тіні його спроби виглянути і подивитися.

Сусідня клітина чорніє провалом, ще через три – безсоромно безшторні люди, дівчинка, що мелькає в кугурумі з Тоторо, дивиться вниз і тицяє пальцем. Чонгук махає їй рукою, посміхається, зуби біліють в темряві, зап’ястя рухається навряд чи, але він себе змушує, вправо-вліво. До тієї підходить мати, навіть знизу видно, що шикає і відганяє, штори у них білі.

Сигарета від помахів ледь не випадає з пальців. Нічого, її все одно пора викидати – згоріла до фільтра, а він навіть не відчув.

Запальничка десь в кишені, складно знайти онімілою рукою, але Чонгук намагається і знаходить. Чонгук наполегливий, завжди був: в дитинстві кричав і закочував істерики, поки батьки не здавалися і робили по його, все одно, мовляв, не відстане, багато пізніше ходив за Техьоном з подарунками, запрошеннями, розмовами, його улюбленими альбомами і конспектами лекцій, які він пропускав, поки той не погодився піти на побачення. Зараз ось, з десятого разу підпалює сигарету. Потім розуміє, що набагато простіше було запалити від фільтра попередньої, але вона вже там, в сестринській могилі і присипана попелом. Напевно, він від Техьона зараз хоче чогось схожого.

Дошка гасне десь на середині партії. Він розгорнув цілу чортову битву, не дуже вдалу, правда, для білих, там тільки пішаки залишилися, але можна дійти до ферзя, він майже, але люди лягають спати. Людям потрібно спати, Чонгук про це зовсім забув, як і Техьон, мабуть, тому що малинова штора зі світловою підкладкою горить всі ті сигарети, що він тут стоїть. Техьон зовсім себе не шкодує, точно ж сидить над черговим кресленням або тупою лекцією, потрібною лише щоб закрити кредити з виборних дисциплін. Чонгук пам’ятає, що Техьон обрав психологію і сказав, що це щоб краще розуміти людей.

Ну, він, мабуть, у цьому досяг успіху. Чонгук ось так ніколи не міг. Ні, він розуміє, чому. Чонгук навіть трохи радий, він огидний, прогорілий і сам ледве краще тих втоптаних в бруд асфальту недопалків, але порожня ранкова постіль, без Техьона і його тепла, розмазала його по подекуди видному на поверхні щебеню. Визирни Техьон, зміг би побачити це щось, яке розпливлося по сірості, на того Чонгука віддалено схоже.

Прокидатися без Техьона лайняно. Адже той обіцяв, мовляв, разом на – завжди – так довго, скільки нам відведено. Виходить, що відведено так мало, Чонгуку недостатньо. У нього Техьонові поцілунки ніби на вивороті шкіри закарбувалися, не стерті ні спробою зрозуміти і прийняти, ні сном, горбляться мерзенними, прекрасними таврами, окропленими кров’ю і стікаючими сльозами, що увібрали щоки. Доріжки на обличчі холонуть в ночі, яка так стрімко насувається, Чонгук усвідомлює, що плаче, тільки коли чергова сигарета гасне від вологи. Щоками струмочки інею. Чонгук такий жалюгідний і впертий, докурює пачку, і в голові чисто до порожнечі. Дивно, звичайно, якби його після всього взяв нікотин, але так хотілося б. Було б легше, якби він не розумів, що відбувається.

Нерозуміння все робить простіше. Удаване чи ні, застеляє правду так, щоб можна було жити далі, але з усього минулого місяця – може, двох? – Чонгук пам’ятає те, що тицяє його мордою у велике і жирне «ось тому». Чонгук пам’ятає, чому, але не пам’ятає, коли.

Техьон цілував його перед сном, поцілунки таврували шкіру, і говорив, що вони разом на весь відведений їм час, і від рук навколо горіли плечі, і боліло за грудиною від того, скільки хотілося сказати і в скількому зізнатися, але Чонгук так швидко скочується в сон, завжди в усе падав легко і з головою, ось і тут так, що не встигає. А вранці Техьона немає, залишилися тільки поцілунки і тут і там залишені – забуті – речі.

Техьон вчинив правильно. Чонгук думає, що потягнув би його з собою. Техьон стійкий і напевно протримався б довше, на місяць-другий, але в підсумку звалився б разом із ним, голови забиті димом і сонливістю, провалився б з ним на одне ліжко, продавлене від довгого сну до болю від неіснуючих пружин під боком, колючих під шкірою, нігтів, котрі видряпують з кров’ю чухачку й судоми. Техьон на таке не заслуговує.

Це ж Техьон – великі долоні, пухнасте кучеряве волосся, квадратна посмішка – він для іншого. Для доторків, від яких стискає ребра, і м’яких поцілунків, для нічних розмов за домашкою і остиглою локшиною, для почуття, що без – безглуздо, вибитого під серцем.

Пачка порожня. На дні випалі обривки тютюну. Вони без світла здаються засипаним у картон вугіллям, але те все під ногами – Чонгук в ритуальному колі попелу і розтертих залишків від фільтрів, намагається викликати жалість і Техьона. З першим точно виходить краще, мужик, котрий заходить в під’їзд, озирається співчутливо і навіщось киває, Чонгук киває у відповідь, уявляє, який би це був діалог:

– Стоїш?

– Стою.

З другим ніяк. Малинове – воно схоже на захід над Техьоновим будинком в Тегу, Чонгук не став питати, чому не світанок, і говорити, що захід завжди різний – залишається єдиною світлою клітиною. Той мужик або чортів кріт, або просто заїбався настільки, що звалився спати на диван не роздягаючись. Чонгук ось теж так впав, втомлений і висушений, що не відчуває ні кінцівок, ні болю, ні неправильності того, що відбувається, йобнувся і заснув, з Техьоном близько, але вже навіть тоді не поруч.

Чонгук думає, що піде, як тільки світло згасне. Не знає, навіщо. Він, трясця, і так стоїть тут безглуздо, без Техьона все, як виявилося, без, але стоїть же, значить, і почекати ще годинку-другу можна. Техьон ніколи не засиджується до самого ранку, тому малинове – чортів захід, залишилося небагато і можна буде повернутися. Додому, щоб прийти сюди знову, на вікнах – не дограна партія, під заслінкою малинового його Техьон, кучеряве волосся і великі долоні, квадратну посмішку Чонгук вже майже забув, під під’їздом уявлений ним діалог:

– Я більше не буду, Техьон-а, чесно.

– Ти прийшов через півтора місяці, Чонгук. Далі буде три, півроку, рік?

– Далі не буде, будь ласка.

– Ага.

Малинове догорає ближче до трьох, в темряві більше схоже на винний. Чонгук йде, з вікна видно хіба яскраво зелену куртку на чорному тлі.