Sherlock Holmes and the Curse of the Were-Kitten

Це ремікс роботи “Джон Ватсон і прокляття кошеня-перевертня” від ChrisCalledMeSweetie. Її переклад є ось тут – https://fanfic.com.ua/fanfic/john-watson-and-the-curse-of-the-were-kitten/

Автор дав дозвіл на переклад.
Оригінал: https://archiveofourown.org/works/39631947
Автор: Iwantthatcoat (https://archiveofourown.org/users/Iwantthatcoat/pseuds/Iwantthatcoat)
Будь ласка, якщо вам сподобається переклад, перейдіть за посиланням та поставте цій роботі kudos! Автору буде приємно!
(Цей переклад я також опублікувала ось тут https://archiveofourown.org/works/40424031)

Проблема вислову “Коли ви усунули все неможливе, те, що залишилося, яким би малоймовірним воно не здавалося, і має бути правдою” полягає в тому, що з часом ви розумієте, що існує напрочуд велика кількість малоймовірних речей, і все менше і менше речей ми могли б назвати неможливими.

Візьміть мене, наприклад.

Хіба хтось при здоровому глузді скаже, що перетворюватися на крихітне чорне кошеня в кожну повню – це малоймовірно? Ні, точно ні. Це, звичайно, потрапило б у сферу неможливого.

І все ж…

…

Наскільки я можу судити, минуло понад десять років, і у мене все ще більше питань, ніж відповідей. Важко точно визначити, коли я почав визначати себе як того, кого можна було назвати лише «кошеням-перевертнем». Я не можу ясно мислити, коли перебуваю саме в такому стані, і з усякого погляду поводжуся як маленька кішка.

З самого початку, повертаючись до звичайної форми, я часто опинявся в новому місці з залишками невідомої їжі в зубах або іноді навіть, на мій превеликий сором, з котячою іграшкою. Саме через такі випадки я зміг визначити свій стан. Я вирішив, що ніхто не повинен знати про це, щоб вони не поставили під сумнів власний здоровий глузд.

Лікантропія — перетворення людини на вовка (або «вовкулаку») — є, ймовірно, найвідомішою формою теріантропії, за якою йде цинантропія (перетворення на собаку). Гієни-перевертні присутні в історіях кількох африканських та євразійських культур.

Рідше зустрічається айлурантропія (перетворення на кота) — ailouros, що означає «кішка», і anthropos, що означає, звичайно, «людина». У літературі часто згадуються інші істоти, які поєднують як котячі, так і людські характеристики в гібридному форматі. Сюди входять африканські легенди про котячі риси нащадків богів та індійські казки, які розповідають про чаклунів, що пожирають людей і худобу, які виглядали як коти. У Китаї така трансформація може розглядатися як результат сімейного прокляття або переслідування. Час від часу якийсь автор епохи Нью-ейджу — останнім, наскільки мені відомо, є Джон Перкінс — стверджує, що кожна людина має здатність перетворюватися на «ягуара, кущі або будь-яку іншу форму», використовуючи свої розумові сили.
Абсолютна. Дурниця.

Після років досліджень я не наблизився до розгадки цієї досить особистої таємниці. Знання були майже нескінченними та різноманітними. Найбільше це стосувалося вовків.

Щодо того, як стати вовкулакою, серед “корисних” пропозицій було одягнути пояс із вовчої шкіри (навряд чи), креми чи чарівні мазі (можливо, але також віддалено), пити воду зі сліду перевертня (можливо, траплялося під час моєї юності в Масґрейв Холі, але малоймовірно, оскільки я ніколи не пив з калюж), спати надворі при світлі повного місяця на обличчі влітку в середу чи п’ятницю (це здавалося можливим, але якщо так, Майкрофт, ймовірно, також був би таким, і я думаю, що я б помітив. Хоча він ще не помітив, що я айлурантроп, тому, можливо, ми обидва страждаємо і просто приховуємо це один від одного), бувши вигнаним з церкви (тут слід зосередитися на фразі «церква», а не просто «якась церква», а це означає саме членство в духовенстві. Щодо другого варіанту, це траплялося незліченну кількість разів і, безперечно, стає найбільш життєздатним).

Стародавній рукопис пропонував таке лікування:

“Коли недуга проявляється, її можна вилікувати таким чином: відкрити вену пацієнта та злити кров до непритомності, після цього нагодувати його ситною їжею. Тоді хворому необхідно прийняти солодку ванну. Натираючи його молочною сироваткою протягом трьох днів, змастіть його бальзамом з дикого гарбуза… Після очищення помажте пацієнта протиотрутою від укусів гадюк…
Коли настане вечір і недуга проявиться, нанесіть на голову хворого снодійний лосьйон, а ніздрі протріть пахощами та опіумом. Іноді пацієнту слід давати снодійні напої.”

Дякую. Думаю, я пас.

Згодом мені стало страшно читати про вовків, а туди, зрештою, завжди вела більшість довідкового матеріалу. Це викликало у мене сильне занепокоєння, і в такі моменти я навіть виявляв, що я горбився, вигинав спину, а моє волосся ставало дибки. Я розумів, що це — котячі риси, котрі виражають страх. Я перестав читати про перевертнів. Зрештою, перетворення на нешкідливе, худе, чорне кошеня з аквамариновими очима не призвело б до жорстокого стану, де я міг би завдати шкоди собі чи іншим.

Взагалі, я міг би просто поглянути на календар, щоб бути готовим до перетворення. Відсутність великих пальців у котячій формі гарантувала, що я можу безпечно й комфортно перебувати у своїй квартирі з достатнім запасом їжі та води.

Це було прийнятним рішенням. Тобто, прийнятним до тих пір, поки не відбулися дві події.

По-перше, я почав працювати зі Скотланд-Ярдом. Я не міг контролювати час своїх справ, тому часто опинявся на вулиці, коли сходив повний місяць. Іноді я настільки занурювався в якусь справу, що нехтував місячним календарем. На щастя, я навчився відчувати наближення змін (наприклад, мені кортіло молока й риби) і міг сховатися від сторонніх очей.

По-друге, я виявив потребу ділити свою квартиру із кимось. Щоб уникати зайвих очей, я виходив на вулицю, залишаючи відчиненим вікно для швидкої втечі та повернення. На жаль, для цього також потрібно було зняти сітку, через що в кімнату часто потрапляла міль. Я припускаю, що я переслідую їх, поки вони не втікають самі по собі або я ловлю їх і їм. У будь-якому випадку, вони завжди зникали до ранку. Я більше не міг тримати в себе корм для котів, оскільки в мене не було кота, а завести кота здавалося мені вкрай поганою ідеєю з причин, про які я не вважаю за потрібне розповідати. Ці запобіжні заходи працювали добре, хоча, коли було холодно чи дощило, моє котяче “я” часто поверталося до теплої квартири, перш ніж знову піти. Я це знаю, бо я знаходив докази себе у своїй квартирі (подряпані меблі й шерсть) і час від часу мій сусід по квартирі згадував про відвідування кота, і питав, чи знав я, чий це кіт…? Звичайно, я казав, що поняття не маю.

Я можу нарахувати двох сусідів по квартирі, які пішли з деяких причин, ніяк не пов’язаних з котами. Я не можу навіть назвати вам їхні імена. Вони були досить несуттєвими. Тобто, вони не були Джоном Ватсоном.

Коли Джон з’явився в моєму житті, я вже вмів майстерно приховувати свої перетворення. І в якийсь момент я відчув гостру потребу в тому, щоб він переїхав до мене. Можливо, це було через його светри. Вони виглядали досить затишними, щоб притулитися до них і заснути.

…

У мій перший день з Джоном я так палав бажанням вирішити справу з ним, що забув поглянути на місячний календар на столі. Я був на даху, коли помітив повний місяць, що маячив позаду мене, а Джон в ту мить дивився вгору, і я запанікував. Я вчасно стрибнув униз і пізніше вигадав досить химерну історію про те, як я, смітник за смітником, вишукував рожеву валізу. Річ у тім, що я майже одразу знайшов її, а решту часу просто приховував від Джона свою котячу форму.

Наступного місяця я набагато уважніше стежив за календарем. У Джона було побачення ввечері на повню, тож я вирішив провести своє перевтілення у комфорті своєї кімнати, залишивши вікно відчиненим на випадок будь-якої екстреної ситуації. Коли Джон несподівано прийшов додому — невдале побачення, як я припустив, — я вже був у формі кота. Однак це не було проблемою, тому що побачити, що загублене кошеня прослизнуло до вашої квартири через відчинене вікно, не було приводом для хвилювання.

Тоді я щойно перевтілився, тому в мене залишалися крихти людської свідомості в голові. Гадаю, він запитав мене: «Як ти сюди потрапив?» — ніби я міг йому відповісти. Я проігнорував його й утік через вікно.

Наступного місяця я скористався подвійною зміною Джона в клініці й знову залишився вдома. Здається, моя котяча форма визнала крісло Джона доволі привабливим. Мушу зізнатися, речі Джона я визнавав привабливими й у своїй людській формі.

Невідомо, чи це він прийшов з роботи раніше, чи я заснув й проґавив момент, коли варто було б утекти. Я просто знаю, що мені було затишно та сонно, а він усміхнувся мені, і моє серце було цілковито його.

Як впоратися з цією ситуацією? Я спробував вивести свій людський мозок на перший план. Мати такі сильні почуття до Джона було небезпечним. Як я міг вберегти свою таємницю, коли все, чого я хотів — це згорнутися клубочком біля нього? Кіт — така сама частина мене, як і людина. Я втік, аби не натрапити на чухання і гладження моєї котячої форми.

Наступну трансформацію я провів з місис Гадсон.

Іноді я замислююсь, чи знала вона колись ще якогось теріантропа. Звичайно, ми ніколи це не обговорювали, але вона так легко сприймала кошеня, яке іноді з’являлося і зникало, що я часто розглядав таку можливість. Ба більше, вона навіть ставилась до моєї котячої форми дещо… стримано. Перевіряючи, наприклад, чи я хочу, щоб мене лащили. Її підхід був обережним.

Враховуючи, скільки інформації було про теріантропів, і те, наскільки вони були популярними протягом століть, я упевнений, що існують такі ж, як я. Особливо у такому великому місті, як Лондон. Однак я ще не знав нікого, кого міг би точно ідентифікувати як теріантропа. Якщо чесно, це трохи складно дослідити, оскільки ми всі трансформуємося одночасно, і я не можу бути впевненим щодо моїх розумових здібностей у формі кота. Не подумайте, що я — нерозумний кіт. Просто мені важко аналізувати речі так, як я це роблю у людській формі. Ви могли б подумати, що мене, Шерлока Голмса, це має обурювати, і ви мали б рацію… якби я пам’ятав щось із мого котячого життя. Потреби кота були дуже інстинктивними: пошук їжі, притулку та котячої рутини… Тож я змирився з цим.

Наприклад, коли я блукаю вулицями, я чітко усвідомлюю, де я є. Я переконаний, що це тонке сприйняття місцевості зберігається і в моїй людській формі: час від часу карта Лондона, яку я завжди тримаю у своїй голові, здається посиленою чимось невизначеним. Гадаю, це пов’язано з моїми вишуканими котячими почуттями.

Я знаю, в яких кварталах собак зачиняють на ніч ненадійними воротами. Я знаю, на яких вулицях утворюються великі калюжі. Я знаю, у яких парках мешкають птахи — необережні, тому що їх підгодовують помалі літні люди, і їх можна спіймати. Я також знаю, чим ще можна поласувати, якщо мої котячі рефлекси виявляться повільними.

Анджело навіть не підозрює, що він годує мене і як кота, і як людину. Це ще легше, коли я в формі кота: не дивно, що я отримав від нього багато-багато тарілок анчоусів. Я чарівний і вродливий кіт. А місис Гадсон завжди приймає мене до свого каміна під час холодних ночей. Власне кажучи, саме там я і був, коли прийшов Джон — гадаю, аби позичити молока.

Я тихо сидів перед каміном місис Гадсон, підсунувши лапи під груди, коли Джон почав питатися у неї про мене. Про мене-кота. Вона уникала його запитань, відказуючи тим, що в околицях було багато котів схожого розміру, кольору і, звичайно, незвичайного кольору очей. Не було там багато котів. І точно жодного, схожого на мене. Вона навіть назвала мене моїм власним іменем, неначе підтверджуючи між нами двома те, що Джон абсолютно не помічав. Я не міг не муркотіти, бувши впевненим в тому, що вона знає про мене і збирається допомагати приховувати мені таємницю стільки, скільки потрібно.

Те, як наступного дня вона цікавилась, куди це я вчора подівся, було справді геніальним. Вона навіть була стурбована тим, щоб той кіт (себто я) не поранився від собак в околицях. Вона свідомо попередила мене у моєму людському вигляді, і це було абсолютно виправдано. Як кошеня, я не міг належним чином себе захистити. Мені потрібно було залишитися вдома.

Кілька місяців підряд я або залишався у місис Гадсон, або зачинявся у власній кімнаті, щоб поїсти трохи тунця. Вікно було зачиненим.

Зрештою, я усвідомив (і я був шокований тим, як помалу до мене дійшло усвідомлення), що я можу використати свій котячий стан, аби дізнатися більше про Джона. Я спостерігав за ним на роботі, ходив слідом по місту, навіть вирішив ще раз відвідати його у формі кота. Той окремий випадок закінчився тим, що я замуркотів і почав тертися об його щиколотки. Щось у ньому, в його запаху, в його присутності було схожим на… котячу м’яту. Ось. Я сказав це. Але це абсолютна правда. Я палко бажав бути поруч з ним. А робити це в людській формі було ризикованим. Але якщо у формі кошеня… Я б міг.

Якою б химерною і неможливою не була ситуація, Джон не був ідіотом. Він розпитував мене про кошенят. Чи проводив я якийсь експеримент з ними? Чому кошенята з’являлися у квартирі завжди, коли мене не було? Чому вони всі були схожого розміру, кольору шерсті та кольору очей (а бодай моїм очам! Невже вони не могли бути більш стандартного зеленого!)? Я раз за разом відмахувався від його доказів і врешті-решт вдався до натяків про те, що кошенята — плід його уяви. Що було жахливою ідеєю. Але що ще я міг зробити? На щастя, випічка місис Гадсон належним чином відвернула увагу. Я замислювався, чи можливо те, що вона почула нашу розмову і вирішила допомогти мені вийти зі скрутного становища ароматом випічки?

Щоразу, коли я був у формі кошеня, моя свідомість, здається, ще дужче переходила на задній план. І я зрозумів, що з кожним разом я дедалі більше починав фізично шукати Джона. Наступного разу я стрибнув прямо йому на коліна. У цілому світі не знайшлося б жодної причини, яка переконала б мене цього не робити. Я жадав його дотиків. Я проводив з ним кожну повню. У формі котеня мене навіть не хвилювало, якби він помітив закономірність моїх дій. Якби він усе зрозумів. Звичайно, зрештою він зрозуміє.

Однак коли я не був у формі кошеня, мене картало почуття провини. В яку гру я грав? Зрештою, кому б не сподобалося пестити чарівне кошеня? Проблема була в мені. Чи хотів би він пестити мене так само у людській формі? Уся прихильність, яку я від нього отримав, була здобута нечесно, і все ж я поки не зробив нічого, аби виправити це. Я боявся ризикувати тим, що ми мали, заради шансу на щось більше.

Нарешті, після особливо важкої ночі, де я зважував все й думав, чи ми насправді просто очікували один від одного якогось знаку, я вирішив зробити крок уперед, який вирішив би все раз і назавжди.

Це потрібно було зробити, і я знав, що він би ніколи не прийняв історію про кошеня-перевертня, якби не впевнився в цьому остаточно. Я мав показати йому. І мав дати знати, що те, як я ставився до нього у формі котеня — ті обійми, ті інтимні жести — це те, що я хотів би продовжувати, бувши людиною.

Я вирішив приєднатися до нього в ліжку.

Це не є чимось незвичайним для кошеняти, але я знав, що ця форма триватиме лише одну ніч. Коли повня пройде, я знову буду людиною. І все ще буду у ліжку Джона. Ну. При умові, що я не утікаю від нього вночі через боягузтво.

Ні. Це має статися.

Замість того, щоб як завше вистрибнути у вікно після вкраденої Джонової прихильності, я прослідкував за ним нагору, намагаючись не дивитися, як він перевдягається у піжаму (я з тріском провалився), і застрибнув до нього у ліжко. Я залишився з ним, згорнувшись клубочком у нього на грудях і заколисуючи нас обох в сон.

Зранку, коли Джон прокинувся, я ледь відчутно нахилився до нього. Він підняв руку, щоб, без сумніву, погладити мою шерсть, і завмер, коли його пальці заплуталися в моєму надто людському волоссі.

– Пробач! Я, ем… Я думав, що ти кошеня!

І що я міг на це сказати. Я просто лежав і повільно кліпав на нього очима.

Джон витріщився. Спочатку на мої очі, потім на власні пальці, все ще заплутані у моєму волоссі, потім знову на мої очі. Нарешті він прошепотів моє ім’я.

Гадаю, я пробурмотів щось по типу відповіді.

– Це ти — кошеня?

Я заплющив очі та затамував подих, перш ніж нарешті промовити:
– А якби ж я і був?

– Ти б, е-е… Ти б міг тут спати на регулярній основі.

У формі кошеня. Як кошеня, так?
– На регулярній основі, маєш на увазі, кожен повний місяць?

– Якщо ти цього хочеш, – каже Джон і робить паузу, – Або, якщо забажаєш, це може бути кожна ніч.

Понад биття свого серця я почув тихий, глибокий вуркіт. Я дуже добре знав, що це за звук.

Я муркотів.