Що привело Вас до мене?

Як же нудно. Надворі плющить дощ, а в майстерню ліньки йти. Хоч автомобіль ще недороблений, проте навіть без особливих деталей він обжене і дикого жеребця. Загнані під капот 4 кінські сили дозволили швидше наздоганяти злочинців. Цей витвір мистецтва майже вдвічі перевершив машину Ґердера, але моїй майстерності ще далеко до рук видатного механіка.

Може щось почитати? Але що? Відомі на всю Британію оповідки Ватсона вже можна розказувати напам’ять, разом із розділовими знаками. Навіть Вікторія потай відвідує фан-клуб Холмса. Королеві за 70, а вона читає кримінальні історії. Пффф…

Можливо, Шекспіра? Уальда? Байрона? Або щось із французької? Жуля Верна? Чи Мольєра? Ні, напевно, краще взяти щось із Східної Європи. Недавно подарували переклад “Мертвих душ” Гоголя. Кажуть, що цей письменник – страшне чудо Російської імперії. Хоча більше дотримуюсь думки, що він належить українському народу.

Затхла кімната в підвалі наскрізь пропахла хлором. Треба ж якось викурювати цей триклятий грибок. Біля єдиного маленького вікна сушиться буруватий порошок, який в майбутньому перетвориться на опіум. На стійці під паралельною стіною проходить дуже повільний процес сполучення. Метою даної рекції є добути тіопентал натрію. Вийде чи ні – не знаю. Попрошу в Лестрейда випробувати на якомусь із крадіїв. Але хотілося б, щоб праця 2 тижнів дала відповідний результат.

Ось він – перший том. Білосніжний пергамент обтягує шкіряна палітурка з портретом Миколи Васильовича. Цікаво, чи вижив подарований йому Пушкіном пікінес? Потрібно запитати у панн із Києва, вони точно знають усі плітки.

Приємно шелестять сторінки, цікавий початок.

Шум. Хтось іде. Хода тверда, але й не твереза. Став біля самісіньких білих дверей, та не стукає. Людина, яку від мене відділяє лише декілька сантиметрів дерева, сильно сумнівається, чи варто робити те, що вона планує, чи все-таки краще чимдуж розвернутися й чимчикувати назад. Ні, вирішив. Тричі ритмічно пролунав дзвінкий стук. Відкриваючи двері, вже знаю, хто там.

“Він (про це свідчить тверда хода, жінки так не роблять) не натиснув на дзвоник, висновок – не любить голосні й раптові звуки. Але моя зозуля до них не належить, отже – просто звичка. Факт про неуважність навіть не розглядається – кнопку важко не помітити. Він прийшов не з двору,бо тоді б було чутно, як відчиняються зовнішні двері. Хтось із жильців потребує допомоги. Нас троє. Власниця будинку зайнята випічкою круасанів. І ще вчора скаржитися на співмешканця через його депресію. Казала, що той вже як три дні не покидає кімнати. Щось сталося таке, що йому просто необхідно прийти до мене. Отже…”

– Що привело Вас на Бейкер-стрит 221-А, пане Холмсе? 

♤♤♤♤

Моє ім’я не таке вже й відоме – Мілана. Належу до давнього роду Холмсів. Як і старші брати, характерне синє волося й такого ж кольору очі успадкувала від матері. Життя моє, коротко кажучи, не склалося. Ще у віці 4 років дядько Рудольф потай від батьків відправив мене до лікарні для душевнохворих. Там, серед сотні шизонутих, спливло 10 літ. Єдиним моїм другом став кіллер Гаррі Веллер з кличкою Ворон. Лондонський адвокат зміг доказати в суді, що Ворон вбив якогось графа в стані ефекту. Таким чином, вирок пом’якшили. Під час першої зустрічі я ненароком вилила на Веллера свій чай, як наслідок він пообіцяв зґвалтувати мене, а потім з’їсти дитячі кишки. Але відповідь вразила його та сусіда за столом:”Роби, що хочеш, це тіло мені не належить”. Пізніше він почув, що ще в перший день мені вирізали матку. Раз на тиждень катували радіацією й кожен день кололи якісь препарати. Вони затуманювали мозок, не дозволяли думати. Тому Ворон допоміг, підмінюючи наркотики на звичайні розчини солі. Так ми й дізналися про геніальний розум у мої голові. Він навчив мене битися й вбивати, розрізняти отрути, ходити тихіше за кота. І ще багато чому. Я ж розповідала йому казки й історії, які раніше чула від мами. Для сироти, як він, це була найбільша насолода. У нього були сотні можливостей втекти, але мене не покинув. Паралельно перечитала всі книги з бібліотеки. Вони дали досить багато інформації. Коли ж Ворон передав мені усі свої премудрості, настав час втечі. Це було відносно легко. План складався з трьох частин, ніби трьох статей кримінального кодексу: вбивства, пограбування і втечі.

Усе передбачено, усе прораховано. Останнє, що побачив главлікар, лежачи на підлозі моєї кімнати – мертву медсестру, радісного Веллера й мене, із взятим з їдальні ножем, над ним. Чіткий удар в череп, хрускіт – кров хлинула фонтаном. Моє перше вбивство. Ніяких емоцій: ні насолоди, ні докорів совісті, ні страху перед законом. Ховаємо тіла під стінами в підлозі й присипаємо землею, у цій кімнаті їх не будуть шукати. А коли знайдуть- то лише за запахом, та й тоді вже буде пізно. Витираємо кров своїм одягом і кидаємо його до трупів. Закладаємо підлогу дошками. Завчасно роздягнувши мучителів, щоб кров не замастила халати, переодягаємось і тихо, ніби нічого й не було, йдемо до кабінету лікаря. Моя палата була останньою, тому турбуватися про підозри з боку пацієнтів, яким не дали ліків, не було сенсу. Я й підштовхнула Гаррі на пограбування, адже знала, що психіатр зберігає фунти лише золотом у сейфі. Про це свідчило брязкотіння монет після відвідин лікарні аристократів, які запхнули сюди своїх родичів. Мало хто з людей був тут по власній волі, а ще менше реально страждали. Більшість просто рано чи пізно сходили з розуму, як і всі, хто перебував у цьому пеклі.

Ключами відімкнули сейф. Як і домовлялися – мішок мені, мішок йому. Щоб розпочати нове життя після кошмару.

Тепер головне – втеча.

В тому ж маскараді ми просто вийшли на вулицю, попросили якогось діда з возом довезти нас аккурат до мосту. На нас уже чекав пліт. Лише декілька монет і місцеві хлопчаки забезпечили нас транспортом. Не дочекавшись, поки дід поїде, ми стрибнули з мосту. Всі знали, що лікар мав роман з медсестрою, тому подвійне самогубство через надмірне навантаження роботою і крики пацієнтів (вони жили в лікарні), не було дивом для тих країв. Золото потягнуло нас на дно. Потрібно змусити людей повірити в смерть. Пізніше візник розкаже поліції, що пара голубків воркотали, мов навіжені, на мосту, а потім стрибнули в річку. Затримка дихання, яку практикувала 5 років, допомагала. Дочекалися, поки стане тихо, й винирнули. У нас залишалося 20 хв, поки дід на старій шкапі доїде до найближчого патрульного й повернеться назад. Витягли мішки, поклали на пліт й наклали зверху соломи. Самі ж вимастилися з голови до ніг багнюкою, щоб собаки не внюхали, залізли зверху, прикрилися зіллям, відштовхнулися від берега і маленькою купинкою попливли по Грейт Брук до нового життя. Добравшись до Темзи, ми розділилися. Ворон хотів податися в Ірландію – там його не будуть шукати. Моє рішення було очевидним. На звичайному транспортному судні винайняла ліжко й через декілька днів вже була в Лондоні. Доля всміхалась мені, бо сумку з грошима ніхто не вкрав. Але з тих пір про Гаррі нічого не чула.

Ще тільки прибувши до порту, відчула запах сирості, диму й людей. Ось вона- свобода. Тепер я вільна, й належу лише собі.

Так і почався новий розділ життя. Я працювала найманим вбивцею. Ніхто не міг мене спіймати. До одного випадку, який перевернув спокійне життя з ніг на голову.

По вулиці йшла пані вже зрілого віку. Тоді на руках ще залишалася кров, збиралась її якнайшвидше змити. Чим думала та дама, коли вирішила перейти Оксфорд-стрит у місці з найбільшим трафіком, ще й у будній день?! Головне те, що на неї в той момент летіла аристократська карета. Що мене сподвинуло, не знаю, але через мить я вже відсмикнула за руку стоячи на пішохідній частині.

– Місс, прошу Вас, будьте обережні.

– Йой, пробачте, думала, що зможу дійти до того магазину.

– Нічого страшного, але надалі переходьте дорогу лише на нижніх алеях.

– Дякую Вам, Ви врятували мене.

І тут мені стало страшно. Якщо зараз зеберу руку, то пані побачить на шкірі кривавий слід від долоні. І тоді на вуха підійметься вся вулиця. А вона дивилась на мене й чекала, коли відпущу. Виходу не було. Надія на те, що кров вже висохла, канула в Лету.

Як і очікувалося, на її білій шкірі залишився багряний відбиток. Але її реакція насторожила ще більше. Лице було прикрите вуалью, тому я не могла прочитати її емоцій. Проте, замість крику, леді попросила потримати пакети, поки щось в них шукала. Вони забрунилися, але це вже не турбувало її. Діставши дві пари темних рукавичок, мадам сама вдягнула їх, щоб закрити слід. А другі віддала мені й сказала йти за нею. Це було шоком й промахом. Так ми й ходили по вулицям: леді попереду, а служниця поруч. Дійшли до кущів, і пані легко пройшла крізь суцільну стіну живоплоту. Намагаючись разгадати її наміри, якими б вони не були, пішла за нею. Але побачене просто підкосило і так невпевнену ходу: Букінгемський палац. Прислуга забрав речі. Все було зрозуміло – я врятувала не якусь аристократку, навіть не фрейліну, а королеву. Вона не кричала, бо робила розрахунки, як тепер можна використати мене й мою прогалину. ЧОРТ! Скотленд-Ярд не може мене зловити, а королева спійпала як беззахисне сліпе кошеня. Слава відомого вбивці прахом розвіялась у дворі резиденції королів.

Розмова була довгою. Але досить продуктивною. Коротко кажучи, відтоді я працюю шпигункою королеви Вікторії. Про мене не знає ніхто, навіть дворецький. Вона взяла мене під своє крило, забезпечила захист. Моя частина в цій угоді – виконувати її замовлення, якими б брудними не була.

З того рокового для Британії дня пройшло ще 4 літа. Життя і складна робота поносили мене по всій Британії, Індії й Ірландії. Перехоплення документів, допомога у війні, висліджування й усунення чужоземних шпигунів. В Індії мала завдання прибрати одного афганського поводиря, щоб під час паніки у ворожому таборі англійці спокійно здолали противника. Але через власну необачність отримала поранення в передпліччя. Рана не дуже глибока, але через тропічний клімат мені загрожувала інфекція. Не маючи іншого варіанту, я прибилася до групи солдат, де отримала необхідну допомогу й познайомилася з Мораном. Пробула в Індії ще кілька днів з ними, поки не дістала наказ про відступ.

Вже в Делі взнала, що відділення Морана загинуло через раптовий напад. Перший раз я мала друзів, їх же й втратила. Було боляче, перший раз у житті.

Знову Лондон. Власними ногами добираюсь до палацу. Нарешті вдома. Де чекав, дідько, бомбезний сюрприз.

Тронна зала порожня. Як завжди, ніхто не відчиняє вікон, тому світло майже ніколи не потрапляє в цю кімнату. Лише світло декількох свічок дає зрозуміти, що за Вікторією хтось стоїть.

“Високий, джентльмен. Пишається аристократичним походденням й своєю посадою. Велика шишка”