SeungBin

Синмін вже третій рік працював офіціантом в цьому елітному ресторані. За цей час він отримав два диплома: бакалавра та магістра історії. Він не думав, як він може продовжувати розвиватись в цьому напрямку окрім як проводити заняття для учнів, абітурієнтів і навіть студентів. А в ресторані робота відносно стабільна, платять достатньо і приємний колектив. Нечасто можна таке стріти.

Коли Синмін не на зміні він любить приходити в ресторан аби співати зі сцени. В нього дуже сильний і мелодійний голос. Чан, який зазвичай грає акомпонемент, ніяк не може втягнути його в студію для запису пісень, так як це для офіціанта надто дорого і в результаті цього він дуже легко може лишитись голодним на кілька тижнів.

Одного дня Чанбін бачить виступ Міна в ресторані під час ділової зустрічі і з тих пір ходить туди щодня: іноді слухає голос Синміна, іноді просить його прийняти замовлення.

— Це по-дитячому, але я написав свій номер на серветці і віддав її тому офіціанту…

Чанбін жаліється найближчому другу дитинства Мінхо.

— Ти правий, це по-дитячому

— Ну, а що я мав робити, він дуже гарний, не думаю, що він відповів би такому як напряму.

— Ти буквально відвідувач ресторану. Він же питає в тебе по замовленю і все таке.

— Це інше, Хо.

Телефон не дзвонив.

Бін більше не заходив у той ресторан, а усі ділові зустрічі переміщав в інший. Було важко і неприємно, чоловік насправді закохався і насправді сумував за ним.

***

Чанбін займався в одному з залів власного управління. Цей його улюблений. Тут мало людей зазвичай, тому ви б подумали: він же не прибутковий. Але насправді тут займались дуже поважні люди, зірки і все інше, які обожнювали яку-не-яку приватність і особистого тренера, тому абонемент тут коштував дещо дорожче, і отримать його було не так просто.

— Директору Со, в нас тут хлопець бажає оформити абонімент.

Всі потенційні клієнти мали б обговорити деталі з директором філіалу або генеральним для того, щоб отримати можливість тут займатись.

Бін закінчив свої тридцять підйомів і обтерся рушником, стираючи сліди фізичної праці.

Поштовх дверей, що затоновані непрозорим склом, і чоловік зміг побачити того самого хлопця, що бажав займатись в цьому місці та недавнього знайомого, з яким вони познайомились на пробіжці. Той дзвонив йому якось проконсультуватись що до залів з найменшою кількістю відвідувачів, Біг порадив йому саме цей.

— О, Боже, Чан, я не хочу йти в зал!

— При менеджері ти погодився на зал, навіть, вона помітила твої в‘ялі біцепси.

— Ну це не для мене, ти правий, я в‘ялий.

— Чому ти не хочеш??

— Ну тому що! Там багато людей, всі вони потні і накачені, дивляться на мене з насмішкою типу «ха-ха він такий худорлявий і слабкий, ну він і лох».

— Окей, я вирішу цю проблему, тоді ти підеш?

— Як?

— В мене ж знайомий власник оцих всіх тренажерок, думаю, він щось порадить.

Синмін промовчав. Нехай буде так, в кінці кінців після того як він зміг заощадити певну суму для запису в студії, на нього звернули уваги агенства і те, яке він обрав (за критерієм, що Чан буде його безпосереднім асистентом і взагалі все щодо його особистого життя буде вирішувати він) погодило його дебют.

Кіму важко далось рішення покинути рідний ресторан, що дав йому поштовх до музики, п’ять років безперервного заробітку, але він зробив це, обіцяючи, що загляне, як стане відомим.

Він хотів стати відомим для того, щоб знайти людину, в яку, без жартів, закохався.

Той чоловік приходив якийсь час в його ресторан і, коли співав Синмін, не відривав від нього погляд, а, коли бачив, як той бігає поміж столиків, відмовляв у замовленні всім офіціантам, окрім самого Міна. Його в ресторані прозвали «відвідувач Міна», бо складалось враження, що той тут не для їжі, а для самого Кіма. І все.

Але враз його наче вітром здуло, наче його ніколи тут і не було. Синмін, що вже гадав, що потрапив у казку, що той чоловік насправді закоханий у відповідь, розбився об жорстоку реальність: він не більше ніж офіціант, той чоловік — не більше ніж відвідувач ресторану. Вони один одному ніхто.

Синмін забажав стати кимось більш значущим аніж просто офіціантом.

І от він, у свій преддебютний час сидить в фойє тренажерної зали. Тут дійсно не дуже багатолюдний район, ну, бо тут живуть дійсно лише багатії. Але чи вистачить фінансів на покриття такої зали для того, хто ще навіть не дебютував.

— Звісно, — прошепотів Чан. — Менеджерка віддасть весь бюджет, тільки аби твої біцепси прийшли в тонус.

— Я працював половину свідомого життя офіціантом, як в мене можуть бути дряблі біцепси?!

— Ти бачив порції в тому ресторані? Я таке навіть мізинчиком понесу.

Раптом відчинилась дверь, куди заглядала жіночка з ресепшену і перед Синміном постав чоловік. Кремезний, хоч і не високий. Втомлений від тренування. Краплі поту стікали його міцною шиєю, його накаченими руками. Футболка щільно притискалась до тіла, повторюючи кожний вигин кожного м‘яза.

***

Він виглядав шоковано. Але то й не дивно: Синмін сам був в стані переляку, адже цей корінастий чоловік, власник оцих всіх спортзалів, що розкидані по Сеулу, це саме той чоловік, що заворожено дивився на кожен виступ Синміна протягом багатьох місяців, той самий, хто заглядав увічі Кіму, коли він перевіряв замовлення, той самий… хто змушував серце Синміна завмирати. І ось він перед ним… Так легко

— Доброго дня, Со Чанбіне, — Чан підвівся і протягнув руку своєму знайомому.

— Доброго, — відповів він.

Чанбін… Це те саме ім‘я, що було написано на клаптику серветки. Потім вони всім персоналом намагались розібратись, кому вона належить і прийшли до висновку, що цей номер написав хтось з відвідувачів для відвідувача, щоб бути на зв‘язку. Таке часто роблять в ресторані, часто і забувають такі номера. Але зараз Синмін розуміє, наскільки був близько до нього, але власноруч зім‘яв серветку і спустив по сміттєпровіду.

— Доброго дня, Кім Синміне, — Чанбін протягнув руку до колишнього офіціанта. — Радий вас бачити.

— Доброго дня.

— Ви знайомі?

— Бував кілька разів у ресторані, де ви працюєте.

— Працювали, — виправляє Чанбіна молодший.

— Так, власне з цього приводу ми у вас, — додає Чан. — Синмін невдовзі дебютує, але менеджерка поставила умову, що йому треба буде до цього попрацювати над тілом.

Чанбін обернувся до Синміна. В цого очах проблискувала радість.

— Я вітаю вас з такою подією, Синміне. Я міг би допомогти вам досягти якихсь побажань в будові тіла.

— В принципі, все більш менш старших влаштовує, але руки чомусь ні, — неголосно пояснив той.

— Покажете руки?

Синмін незадумуючись показав долоні, невзмозі відірвати погляд від обличчя тренера.

— Тобто не влаштовує стан м‘язів долоней?

— А ой, — Синмін стягнув з себе сіру кофту і підвернув рукава футболки. — Ось ця частина не влаштовує старших.

Чанбін оглядів тоненькі, витончені руки хлопця і не побачив нічого, що не підходить для айдола.

— Треба підкачати, аби виглядало гармонійно зі стегнами, — пояснив Бан.

Чанбін перевів погляд донизу, до стегон хлопця. Вони дійсно виглядали привабливими… тобто, підкаченими.

— Окей, це ми зможемо, — кивнув Бін, моментально взявши себе в руки.

***

Синмін погодився на тренування під наглядом Біна в тій спортзалі. Там дійсно майже не було людей. В перевдягальні були великі просторі шкафчики для персональних речей і навіть столик з протеїновими батончиками та кулер з водою.

Хлопець не звик до такого. Він все життя провів як людина, що знаходилась нижче середнього класу. Він все життя пив кіп‘ячену воду з-під крану, все життя купляв обіди з наліпкою «-25%»

І зараз він зовсім не почував себе як риба в воді. Але коли Чанбін стукав у двері роздягальні і питав чи готовий він, серце наче відчувало тепло, наче він знайшов місце, де належав.

Незвертаючи увагу на затерплі м‘язи, на палаючі зсередини легені, Синмін робив все, що каже Бін. Хлопець був неймовірно щасливий знову мати можливість бути поруч з цим чарівним чоловіком. А моменти, коли персональний тренер, торкався його ніг, плечей, талії для того, щоб відкорегувати вправу, були вишенкою на торті. Через такий звабливий вигляд, через ці впевнені погляди, Мін не міг спокійно спати ночами. Його сни були перевантажені збудженням, а думки забиті відчуттям потягу до Чанбіна.

В той час сам Чанбін ледве контролював свої почуття до Міна. Він був слухняним учнем та надто звабливим хлопцем, як на нього. Його дійсно звабливі стегна зводили з розуму директора Со. Здавалось, йому легше було зробити триста віджимань на одній руці, аніж утримати своє бажання в рамках здорового глузду, коли Синмін потребував корегування дій.

Час дебюту невпинно наближався. Біцепси, а з ними і тріцепси, Кіма впевнено обмальовувались, а як бонус — прес ставав все вираженішим. Усі вправи давались хлопцю дедалі легшими, а разом з тим і приходив кайф від тренувань.

— Ну що, хлопче, наступного тижня ти вже будеш зіркою, — цими словами Чанбін проводжав учня з зали.

— Трохи дивно почуваюсь, — відповів той, — наче все це не про мене.

— Я впевнений, що ти з усім справишся!  Бачив же які файні біцепси відростив за півтора місяця.

— Мені сподобалось відрощувати їх, але гадаю утримати буде важче.

— Та, айдоли багато танцюють, тож не думаю, що з підтримкою форми будуть проблеми. — Чанбін хилив до прощання. — Не забувай їсти вдосталь білків і слідкувати за вітамінами — та й лишаться твої біцепси з тобою.

— Я думав, може не полишати тренування в залі.

— Не думаю, що матимеш багато часу, але як знайдеш — заходь, я буду радий тебе бачити.

— Не хочеш сходити поїсти? Ну, там, показати, що краще вживати дл м‘язів і все інше.

Чанбін перевів погляд на хлопця. Не зрозуміло: побачення то, чи ні, але він хотів повести з Кімом так багато часу, як той йому дозволить.

— Так.

***

— Я не думав, що ми підем в таке місце.

Чанбін зачаровано оглядав закусочну посеред міста під відкритим небом. Коли він був підлітком, такі місця були для нього гарним місцем аби перекусити по дорозі додому з однокласниками.

Але відтоді як він заробив достатньо грошей на місця попрезентабільніші, він тут ніколи не був.

— Не знаю, чи зможу після дебюту їсти в подібних місцях, але тут я святкував багато подій в своєму житті. Хочу відсвяткувати востанє найважливішу.

— Зі мною?

— Чому ні? Ти допоміг мені підготуватись, то я тепер вдячний тобі. То ж сьогодні їжа за мій рахунок.

Вони сіли за одним з крайніх столиків, тут було зручно, незважаючи на вигляд.

— Отже, що мені варто їсти?

— Ну, по-перше, м‘ясо. Дуже багато. І бажано білого і менш жирного, — Чанбін відкрив меню. — От наприклад, курка підійде. Як гарнір обирай складні вуглеводи, але не об‘їдайся їми.

— А чому вони складні?

— Тому що там вуглеводи складаються в довгі ланцюжки.

— І де ті вуглеводи присутні?

— В крупах, овочах і фруктах в основному.

— Тоді замовляємо рис з куркою і овочами?

Чанбін кивнув. А через кілька хвилин перед ними стояли по тарілці чверть метра в діаметрі, де знаходився безмежно жирний рис, курка (дійсно, біле м‘ясо) перемазана в майонезному соусі та були присутні й овочі, та й ті в паніровці.

Синмін склав руки у вай* і перейшов до поглинання безмежно жирної їжі. Чанбін повів плечима і теж подякувавши за їжу розпочав трапезу.

*вай – вітання в тайланді до старших і виклристовується перед їжею (я передивилась тайських лакорнів і не можу згадати як це називається корейською

Вони насправді їли дуже довго, говорячи з набитими ротами про все, що колись було і все, про що мріять.

Хоча тема зустрічі кілька років тому в ресторані була недоторканою.

— Я, звісно, не зовісм це мав на увазі, — віддихавшись після такої порції рису, промовив Чанбін.

— Шкода, — прокоментував Синмін, наче і справді сподівався, що саме це мав на увазі його тренер. — Ну, все одно, було дуже смачно. Дякую, що склав компанію за їжею.

— Нема за що.

Чанбін дивувався: як в такого мініатюрного хлопчика така порція вмістилась з легкістю. Напевно, це дійсно його улюблене місце.

— Не хочеш горнятка чаю? В мене є неймовірний чай, його привіз з Тайланду один мій знайомий.

Тобто так одразу завітати до оселі хлопця, що кілька років назад проігнорував його впадання? Це не мало сенсу…

— Ти запрошуєш до себе додому? — уточнив старший.

— Ну, так.

Можливо по зовнішньому вигляду Синміна так і не скажеш, але його серце калатало, наче зараз вирішується його доля до самої смерті.

— Ну, раз так, то можна і по горняточку випити, — Чанбін знизує плечима.

По ньому й не скажеш, що всі його кінцівки вмить захололи.

***

Уся оселя Синміна вміщалась у двох кімнатах: кухня-гостинна та крихітна спальня. Було видно, що хлопець любить свій дім та частенько прибирається, але на полицях виднівся тонкий шар пилу.

— Не прибрався перед гостем? — спробував пожартувати Бін.

— Я сам тут вперше після кількох місяців. Коли я був трейні, увесь час жив у гуртожитку агенства.

Синмін вже поставив чайник і чаклував над чашечками.

— В тебе є алергія на чебрець?

— Ні.

— А на мед?

— Ні.

— Трохи кориці?

— Можна.

В посудинках вже був справжній коктейль, коли туди полилась кип‘ячена вода, огортаючи все навколо неймовірним запахом.

— Пахне чудово, — Чанбін поглянув на горнятка з-за спини Міна.

Серце молодшого закалатало так, що він повністью випав з реальності. Бін тим часом також не надто утримував зв‘язок з нею, перебуваючи так блищько до хлопця.

Молодший обернувся обличчям до Чанбіна і, нехай той був нижчим за власне нього, Синмін опинився неначе трохи під ним. Скоріш за все, це зумовлено його колінами, що підкосились.

Тренер торкнувся спочатку оновлених біцепсів вихованця. Коли зрозумів, що той не відчуває відрази від дотиків, Чанбін сковзнув долонею за спину хлопця і огладив його поперек.

Синмін прогинався під долонею того, в кого закоханий так довго.

Його м‘язи розслаблялись одним лише торканням долоні, але нутро було натягнуте немов струна.

Обличчя схилились так близько, що дихання здавалось одним на двох. Торкання носів і ще момент — і вуста відчували чужі вуста, які здавались найріднішими в ту секунду.

Перший поцілунок не був довгим для них: всі емоції вишибли повітря з легені і довелось ледве відсторонитись один від одного. Дихалось важко, але живильна суміш газів здавалась наче з чарівного виміру, вона була пронизана молекулами чарів.

Другий поцілунок вийшов довшим. Динамічнішим. Вони рухались повз диван, повз стіл, в сторону ліжка.

Світла ввімкнути хлопці не мали часу, тому лише яскравий майже повний місяць давав їм можливість насолоджуватись поглядами один на одного.

***

— Чому ти не написав тоді?

— Я не знав, що то за серветка і від кого вона. Я гадав, що я вже не цікавив тебе тоді і ти не бажав мене бачити більше.

Їх кисті піднімались над тілами. Вони грались пальцями один одного, що виднілись у місячному сяйві. Було так тепло, так зручно. Здавалось, ніби вони лежали не на одному футоні, прикриті одним лише покривалом, а на кількох найзручніших матрацах, в цілій хмарі подушок.

Плече Чанбіна не було подушкою, але було набагато зручнішим для потилиці Синміна.

— Вибач, що особисто тоді не підійшов. Ми могли б бути разом вже тоді.

— Це нічого. Головне, що ми разом зараз. Я щасливий, що все так склалось.

Очі Міна підвелись на обличчя його хлопця. Той теж опустив погляд і посміхнувся.

— Я теж. Безмежно.

***

Ранок. Сонце ледве виглянуло з-за схилів. Чан нісся вздовж вуличок, що з усіх сторін обставлені офісами та бізнес-центрами.

Нестерпно гучний гуркіт. Це Чан гримнув дверима.

— Це ви редактор Ян? Ви взагалі не маєте мозку в голові?

Сам редактор Ян сидів за ноутбуком, продивлячись готову статтю і збирався лишень тільки зробити перший ковток ранкової кави.

— Що за напад з-поза-ранку?

— Я отримав новину про вашу майбутню статтю про Кім Синміна!

— А цю… Як раз дивлюсь на неї. А що там не так?

— Вони буквально їли рис, що за дораму ви розвели довкола них!

— Це моя робота, містере?…

— Бан Чан.

— Містере Бан.

— Якщо ви викладете цю статтю, я обіцяю, що спокою ви навіть на тому світі не побачите. І агенство Синміна не славиться подібними скандалами. Вихід статті — перший крок до краху вашої кар‘єри.

Він гримнув дверима знову. Чонин взагалі вперше побачив цю статтю кілька хвилин назад і не був певен щодо неї. Але щодо цього хлопця він певен. Поки що статтю варто відкласти.