розділ 3

Кількість запитань, якими Ліам атакував чоловіка, була нереальною. Звичайно, спочатку Моріарті йому не вірив, а хто б зміг в здоровому глузді? Подорожі в часі – щось неймовірне, таке неможливо осягнути нікому. Правда, після того, як Шерлок показав йому не тільки свій телефон, а й електронний годинник, розказав, як працюють розетки, Вільям одразу спитав, чи можна повернутись якось назад. Лиш як почув у відповідь «Зовсім здурів? Я сам в таке не вірив до сьогодні», то замовк. Замислився на кілька хвилин, обдумуючи все почуте, сховав обличчя в долонях і гірко заплакав.

Голмс не знав, як його втішити. Це би і не допомогло. Людина, судячи зі всього, натворила біди в своєму часі, невимовно від цього страждала настільки, що спланувала власне самогубство, а тепер поранена і квола опинилась в столітті, де нічого не тямить. Так, Шерлок би теж з розуму сходив від такого. Тому нічого кращого, ніж нагодувати хлопця заспокійливим і підготуватись до розмови, поки той буде спати, не придумав.

– Пане Голмс, вибачте, що турбую Вас таким дурним проханням, але.. – Ліам протягнув Шерлоку склянку з водою, якою запивав піґулки.

– Ти відколи до мене на «ви»? – усміхнувся юнак, поставивши стакан на стіл.

– Ах, я ж Вас зовсім не знаю. Хіба ж панібратство тут годиться? – Моріарті укрив ковдрою свої ноги. Не потрібно бути генієм, аби бачити, наскільки ніяково він тут почувається. Напевно дивується тому, що Шерлок, з яким він розмовляє, – не той, до котрого він звик у своєму світі.

– Та.. мені якось байдуже. Звертайся до мене, як хочеш, – Голмс знизав плечима. – Що ти хотів попросити?

– Це така бентежна просьба… Ви сказали, що після ліків, які ви мені дали, я швидко засну, то… ох, гадаю, надто невиховано з мого боку таке просити. Та, гм, чи не могли б ви мене обійняти? – Ліам підняв погляд на оторопілого Голмса. Оце, звичайно, у хлопця запити. Хоча, якщо подумати, то Шерлоку теж було незручно знаходитись у компанії людини, яка нагадувала йому про… Оу. Дійсно. Голмс не обіймав Вільяма вже трохи більше, як рік. А ось цей… він ж теж Вільям. Такий же Вільям Джеймс Моріарті, лиш з позаминулого століття, який розгублено сидить у нього в квартирі і плаче, бо не розуміє і не знає, що йому робити. Йому тут усе чуже і незнайоме, бляха, його злякав звук мікрохвильовки! Безумовно, навіть за такий короткий термін він захоче хоч якогось умиротворення, хоч воно і буде йти від людини, з якою познайомився менше доби тому. Йому потрібна допомога, і якщо Голмс добровільно викликався це зробити, то якось не по-людськи буде давати задню. Чорт, відколи це Шерлок став таким співчутливим?

– У тебе вуха почервоніли, – не зміг втримати коментаря Шерлок, сівши поруч з Ліамом на диван. – І не бійся про таке питати, я радий допомогти, – ласкаво усміхнувся Голмс, отримавши скромну, але щиру усмішку у відповідь. Шерлок пригорнув юнака до себе, дозволивши влягтись здоровою стороною у себе на плечі.

– Ви і в цьому світі такий же м’якосердий. Дякую, пане Голмс, – впівголоса промовив Вільям і прикрив очі, відчуваючи, як нарешті приємна втома охоплює все його тіло.

Зітхнувши, Шерлок поправив хлопцеві ковдру і перевів задумливий погляд у вікно. Душа щеміла від почуття звичності, адже зовсім нещодавно він так само сидів із своїм Ліамом і охороняв йому сон. Навіть за статурою вони нічим не відрізнялись. Шерлок опустив очі на сплячого юнака і ледве стиснув губи. М’які, делікатні риси обличчя, житнього відтінку волосся, довгі акуратні пальці… як дві краплі води. Голмса не покидало почуття дежавю, бо скільки разів ось так ніжно він пригортав Вільяма до себе, коли той після важких днів в університеті, замучений приходив додому? Скільки ночей вони засинали разом на цьому дивані, коли двом було лінь йти у спальню? Скільки разів за цим столиком Вільям сидів на підлозі, перевіряючи домашні завдання, поки Шерлок зверху намагався скласти профілі студентів лише за одним їх почерком? А зараз це все… ніби заново повернулось в його життя у вигляді дивака, що округляє очі від слова «смартфон», і скромно попросить обіймів, бо йому, певно, до біса страшно опинитись у незнайомому для нього світі, де немає жодної звичної речі?

– Паскудство, – тихо вилаявся Голмс, вкладаючи Вільяма на подушку. Юнак уже міцно спав, тож сидіти зараз з ним не має сенсу. Прикривши за собою двері у кімнату, Шерлок пішов на кухню, щоб дістати із холодильника пляшку позавчорашнього пива. Що він взагалі собі думає?! Це не його Вільям, а просто незнайомець з іншого виміру, який носить його ім’я, зовнішність та голос. Незважаючи на всю схожість, оцей прибулець зовсім неприродньо виглядає в їхньому домі. Голмсу навіть на думку не спаде, що цією пародією на свого коханого можна щось замінити. Ні-ні. Як тільки Шерлок знайде якийсь вихід, він відправить цього Моріарті назад. Якщо він сюди потрапив, то мусить же якось вибратись, правильно? І Шерлок докладе стільки зусиль, скільки потрібно, аби позбутись цього непорозуміння.

Закуривши, Голмс відкрив вікно і присів на підвіконня. З чого йому взагалі починати? В інтернеті нічого толкового не пишуть, лиш тьма тьменна теорій про подорожі в часі, які ще ніхто не зміг підтвердити. Так, можна спробувати кожну з них, але ні коштів, ні можливостей для такого немає. Шерлок певен, що якщо він розкаже про цю ситуацію комусь із наукових колів, то і його, і Вільяма одразу ж відправлять до відповідної лікувальної установи. Прийдеться все робити самотужки. Хіба що Джон, напевно, єдиний, хто йому трохи повірить. Блядство, а Луїс з Альбертом? Вони ж планують навідатись до Голмса на вихідних, не зможе ж Шерлок придумати відмазку, брати́ його брехню вираховувати вміють навіть по голосу в телефоні. Сховати Моріарті на балконі? Ні, ще скинеться з восьмого поверху… Розказати все як є? А чи не дивно буде? Вони, може і сприймуть це, але реакції Шерлок боїться. Особливо Луїса. Все ж, стан наймолодшого з братів після смерті Вільяма, був найгіршим. А якщо він побачить перед собою копію Ліама? Голмс і сам не хотів думати про це. Напевне… напевне треба буде якось їх підготувати.

– А ти точно десь там тішишся з мене, га, любитель сай-фаю? – туго посміхнувся Голмс, перевівши погляд на фотографію на холодильнику, яку вони з Ліамом зробили у Вайтголі за три дні до смерті Джеймса. Жахливе фото, де обидва п’яні, зате до нестями щасливі, з широчезними усмішками, у дурацьких літніх сорочках, у фотобудці, на яку натрапили по дорозі додому. Вільям тоді не міг пройти повз і буквально силою затягнув Шерлока туди, щоб зробити декілька фото. А як же він зрадів, коли взнав, що там можна великоформатні світлини друкувати! Шерлок пам’ятає, як сильно Ліаму сподобався їхній знімок з криво підписаною датою і страшнючим смайликом, який Вільям намалював в темноті маркером, почепив по приходу додому на дверцята холодильника, а потім заборонив Голмсу взагалі торкатись фотографії, бо «він не розуміється на мистецтві». Справді, Шерлока це фото колись страшенно дратувало, та після смерті Ліама він не міг заставити себе його зняти. Це остання їхня спільна світлина, яка постійно нагадувала Шерлоку про те, наскільки прикрим і невідворотнім є життя. Господи, як же він сумує. Пройшов вже рік і два місяці, та, здається, Голмс ніколи не зможе повністю позбутись цього жахливого болю втрати. Несказанна туга, що переслідує його щоразу, як він залишається наодинці, немовби кепкує з нього, заставляючи піддаватись спогадам і роздумам про те, що все могло бути інакше. Можливо, якби в той день Шерлок погодився виконати дурацьке прохання сходити в магазин, то Ліам би досі був живий, а Луїс би себе не картав від провини. Можливо, якби Голмс міг передбачити майбутнє, то він би з легкістю міг змінити обставини, щоб Ліам не сідав в ту кляту машину. Можливо, Шерлоку варто було більше заплатити лікарям, аби ті сильніше старались, щоб врятувати його коханого. Можливостей безліч, та жодна з них тепер не має сенсу, бо час назад не повертається, а мертві не воскресають.
Гірко зітхнувши, Голмс відправився в свою спальню, знову взявши до рота сигарету. Шерлоку було байдуже, що квартира може пропахнути димом, чи що виникне пожежа. В нього більше немає людини, яка постійно робитиме йому зауваження, та й не те, що Голмс на них сильно зважав. Хіба, якщо хотів повеселитись і вивести Вільяма з себе, коли той постійно нагадував йому, що для цигарок є або сходова клітка, або вікно на кухні.

Увімкнувши в кімнаті світло, Голмс упав на ліжко. На годиннику всього лиш п’ята вечора, а змучився він так, ніби три доби пахав без сну. Може, і йому варто відпочити.

– Лишається сподіватись, що той Доктор Хто не наробить справ, як встане швидше за мене, – Голмс усміхнувся, прикриваючи очі.

 

 

 

Вільям поклав годинника назад до кишені і глянув на Шерлока, який безцеремонно увійшов у почивальню.

– О пів на третю ранку, – зауважив Моріарті. – Чому Ви не спите?

– А ти? – посміхнувся Голмс. Ліам зараз виглядає так смішно. Наче з якоїсь костюмованої вечірки, яка пішла не по плану, бо пов’язка на оці дуже сильно псує картину.

– Гадаю, по тій же причині, що і Ви, – Ліам випрямив ноги і зручніше вмостився на дивані. Дуже боліла голова, напевно, дія тих ліків, що Голмс йому дав раніше, скінчилась.

– Як твоє око? – Шерлок нахилився до обличчя Вільяма, акуратно торкаючись пальцями пов’язки.

– Болить, але терпимо, – Моріарті не збирався жалітись на таке. Не вперше йому отримувати важкі травми, та й хвилювати людину, яка і так надто багато для нього зробила, юнак не хотів.

– Брехня тобі не личить. Слідуй за мною у ванну, треба перев’язати це все, бинти намокли в деяких місцях, – Голмс потягнув Ліама за собою. О, значить, Шерлок і тут здатен аналізувати його поведінку? Чи, може, Вільям за ці кілька днів настільки змарнів, що не може приховувати свої емоції? В будь-якому випадку, Моріарті вирішив покладатись на хлопця, оскільки розумів, що самотужки в цьому світі не виживе.

– Чому на цій ванні є два крани? – Вільям присів на бортик, коли Голмс люб’язно завів його у кімнату.

– З одного крана тече холодна вода, з іншого гаряча, – Шерлок дістав із шафки невелику коробку, в якій, певно, були різні медичні знаряддя.

– Гаряча вода? Як вона нагрівається? – Вільям намагався сидіти рівно, поки Голмс знімав із нього всі шари пов’язок. Важко було не оглядатись навколо, коли, здається, така незначна кімнатка, як ванна, за всього лиш півтори століття так змінилась. Гаряча вода прямо з крана? Її дійсно не треба гріти і носитись з казанками? Луїс, напевно, дуже би втішився такому винаходу.

– Коли будують багатоповерхівку, то в підвальному приміщенні роблять котельню, – бурмотів Голмс, обробляючи рану. – Без обід, але видовище в тебе на лиці не найприємніше. Думаю, загоїться за кілька тижнів. Так ось. В котельні є спеціальний теплоносій, який живиться від електроенергії, і він, відповідно, нагріває воду, яка по трубах подається окремо від холодної, але за таким же принципом.

– Зрозуміло, – тихо прошипів Моріарті. – А відколи карболову кислоту почали продавати у таких маленьких пляшечках? – з цікавістю спитав юнак, дивлячись, як Шерлок умілими рухами міняє ватні прокладки, якими обробляє рани. Напевне, вид діяльності у нього такий?

– Га? Карболову кислоту зараз заборонено використовувати в якості антисептика, – Шерлок тихо засміявся. – Це звичайний етиловий спирт, з якого роблять вино чи горілку, тільки з іншою концентрацією. Є так само інші антисептики, їх взагалі ціла купа існує, і, хоч всі спрямовані на одне, але використовують їх за різним призначенням. Наприклад, оцей розчин бетадину, яким я тобі зараз мазюкаю око, використовується переважно для обробки лише післяопераційних ран. Спиртовий розчин йоду, як виявилось, дуже класно попереджає гнійні процеси. А ось цей хлоргексидин, – Голмс вказав на пляшечку із пластмаси, – взагалі один з найпопулярніших. Ним можна обробляти руки, якісь невеликі подряпини, промивати гнійні рани, але спирт та йод трохи сильніші. Є такі антисептики, які не можна застосовувати на живих об’єктах, але використовують їх для обробки інструментів, операційних кімнат чи лікарняних палат… Щось я забагато набазікав. Хоч частина тобі зрозуміла з цього всього? – спитав Шерлок.

– Так-так, пане Голмс. Я щиро вражений почутою інформацією, – справді, Ліам і гадки не мав, що хімія і медицина настільки пішли вперед. Крім ляпісу, хлорного вапна і фенолу люди зуміли вигадати ще стільки речей? Наскільки ж це неймовірно!

– Взагалі… це навіть школярі знають в наш час, – Шерлок припідняв голову юнака, накладаючи йому пов’язку.

– Вибачте, та я не школяр з вашого часу, – Ліам прикрив очі. Йод, чи бетадин, як його назвав Голмс, трохи неприємно щипав, але значного дискомфорту не приносив. Все ж, це не пекельний камінь, який залишав після себе ще й сліди.

– Добре, що ти хоч з гумором, – Шерлок посміхнувся. – До речі, твій верхній одяг був повністю засраний кров’ю, тож я його зняв. Але сорочку і штани лишив, мені було не сильно комфортно роздягати напівживого чувака. Так що вибачай, що тут трохи як хрюша сидиш.

– Дякую, що не порушили мій особистий простір, пане Голмс, – Ліам опустив погляд на свою сорочку, яка в деяких місцях трохи затерлась і просочилась кров’ю.

– Завжди будь ласка. Не хочеш скупатись? Полегшати має від такого точно, – запропонував Шерлок.

– А… – зніяковів Вільям, – Але ц-

– Ліаме, ось це – гель для душу, а це – мочалка. Третину долоньки гелю для душу виливаєш на вологу мочалку, вона піниться, нею обтираєш тіло, змиваєш. А крани, думаю, сам покрутити вмієш. Рушник і змінний одяг я тобі залишу на пралці, – пояснив Голмс і показав пальцем на…

– Це «пралка»? – уточнив Моріарті.

– Так. Так, це пралка, – розсміявся Шерлок. – Свої брудні речі можеш лишити на підлозі, я їх потім виперу. Як скінчиш, то чекатиму тебе на кухні, трохи потеревенимо. Все, з легким паром! – Голмс вийшов із ванни, закриваючи за собою двері. Вільям озирнувся.

– Угу… значить, крім кранів краще нічого не чіпати, – сам до себе проговорив юнак, розстібнувши сорочку.

Взагалі, прийом ванни не став чимось абнормальним. Гель для душу виявився нічим іншим, як звичайнісіньким рідким милом, лиш із терпким і м’ятним запахом. А от гаряча вода для Вільяма – відкриття нереально приємне. Якщо її змішувати з холодною, то навіть можна регулювати температуру! Можливо, двадцять перше століття не буде йому тепер видаватись настільки страшним, якщо наявність вільної подачі теплої води нагадуватиме про себе щовечора?

Більш цікавим для Ліама став одяг. Чорна футболка оздоблена червоним написом “Radiohead”, це якась сучасна мода на чудернацькі слова на тканині? Сірі вільні штани, хоч і виглядали дивно, та не викликали запитань. А от…

– Вперше бачу кальсони такої довжини, – Вільям похмуро оглянув спідню білизну. Теж нова мода? Ох, та вони навіть коліна не прикривають! Який сором… Але перечити сучасним законам Моріарті явно не може, тож..

– Жах, – похитав головою юнак, натягнувши поверх кальсонів штани, і опустив погляд на пралку. Оцей предмет побуду зацікавив його з тої секунди, як Шерлок сказав про її існування.

– Невже ти переш одяг? – хлопець присів навпроти, розглядаючи підписи на корпусі машинки. Режим прання, віджиму, сушки… Ого, пралка стільки речей може робити? Навіть температуру води виставляти можна. Вільям зацікавлено привідкрив дверцята і заглянув всередину. Металічна ємність з купою маленьких отворів… напевно, сюди відбувається подача води? Ох, вона ще й крутиться активно? Вільям тихо засміявся, розкрутивши залізяку. Здається, він трохи зрозумів, як воно працює. Треба буде детальніше потім розпитати Шерлока про це. Який цікавий винахід, а головне корисний! Але зараз не до цього. Все ж, потрібно закінчувати з процедурами, напевно, Голмс вже довго на нього чекає.

Вільям глянув на себе в дзеркало і ледь стримав огиду. Пов’язка на оці не додавала йому жодного шарму, а синці, які зійдуть не скоро, неприємно боліли. Тихо зітхнувши, Вільям прихилився ближче, розглядаючи своє відображення. Нестерпно гидотний, бездушний погляд викликав лише відразу від себе самого. Невже це те, в що Моріарті перетворився? Він і не людина наче. А диявол, який захопив у свої руки владу, захотів стати спасителем світу. Бездонна порожнеча, яка розучилась людському співчуттю, поглинута жалем і власною нікчемністю. Вільям тепер навіть не сміє озиватись до Бога, аби помолитись, бо знає, що Творець його слухати не захоче. Такі, як Джеймс, мають лише один шлях – до одвічних страждань і мук, які своїми кігтями видирають душу, виїдають серце і не дозволяють вдихнути на повні груди. Убивця, жалюгідний злочинець, що взяв на себе надто багато. Він підвів усіх своїх близьких людей, перекреслив своїми діями їхнє майбутнє, одним махом забрав право існувати так, як вони цього хочуть, і тепер найрідніші йому люди приречені на одвічний траур і спокутування того, в що Вільям їх втягнув. Ліам ніколи не бажав, аби Луїс разом з ним став частиною злочинного світу, не хотів, аби Альберт втратив отримане важкою працею, не планував, щоб Голмс з’їдав себе від почуття провини, бо не зміг врятувати свого хорошого друга. Моріарті і гадки не мав, що зараз відбувається з ними всіма. Він так безсовісно опинився у іншому світі, де до нього незнайома людина ставиться по-людськи, поки всі, кого Вільям так безмежно сильно любить, залишились там, розгублені, без можливості навіть знайти тіло головного затійника. Ах, він схожий на легкодуха, який із всіх варіантів обрав найлегший, сховавшись від людей, які розпачливо хотіли його спасти.

– Ти там ще довго?! – Ліам ледве стримав зойк, як почув голос Шерлока. Знову Моріарті надто багато часу провів у власних думках.

– Ні, пане Голмс, я вже закінчую, – відповів він, поправляючи волосся, накидаючи житні пасма на пов’язку. Не годен він на себе такого дивитися.

Шерлок спостерігав за Ліамом, який смакував шоколадним печивом.

– Невже моя яєшня настільки тобі не сподобалась? – ображено буркнув він. – Всю душу в неї вклав, аж стакан з водою розбив.

– Що Ви, пане Голмс. Я харчувався і гіршим, – Вільям усміхнувся. І правда, хоч їжа Шерлока – далеко не найкраща страва в житті Моріарті, та це в рази краще, ніж те, що вони колись з Луїсом їли у підворіттях Іст-Енду. – Ви, здається, хотіли поговорити?

– Хотів. Нічого серйозного, просто, думаю, варто познайомитись на час, поки ти тут житимеш, – Голмс знизав плечима і присів на стілець навпроти Вільяма.

– Ви натякаєте, що я житиму у Вас увесь період, поки ми не вирішимо, що робити далі? – поцікавився Ліам.

– Ну так. Я ж не викину тебе на вулицю, аби ти, не знаючи, що таке кредитна карта, сам розгрібав цю херню.

– Ваша правда, я справді не знаю, що таке кредитна карта. Вельми вдячний за Вашу великодушність, пане Голмс, – щиро усміхнувся Вільям, піднявши погляд на Шерлока, який лише зітхнув у відповідь.

– Через твою манеру мови я себе відчуваю, ніби на виставі Шекспіра.

– Даруйте, та я по-іншому спілкуватись не вмію.

– Звичайно не вмієш, – Голмс зиркнув на годинник. Уже майже четверта ранку, але сон не йшов жодному із них. – Взагалі, я хотів тобі показати оце, – Шерлок протягнув юнакові рамку із фотографією. – Знайомся, це Вільям Джеймс Моріарті із двадцять першого століття, мій загиблий партнер. Викладач математики в одному із університетів, неймовірний кулінар і обожнювач наукової фантастики, який би зараз з розуму сходив від ситуації, яка склалась.

– Я… дуже співчуваю вашій втраті, пане Голмс, – Ліам розглядав фотографію людини, яка виглядала точнісінько, як він. Кольорова, яскрава світлина, на якій зображено такого ж живого і усміхненого чоловіка.

– Ти не виглядаєш сильно здивованим, – зауважив Голмс, спостерігаючи за реакцією Моріарті.

– Розумієте, якщо я почну надто багато думати про те, що зараз відбувається, то втрачу увесь здоровий глузд.

– Не-не, я маю на увазі, що тебе не здивувало те, що Джеймс був моїм партнером, – поправив хлопця Шерлок.

– А.. по правді, єдине, що мене дивує, це те, що ви без боязні про це говорите, – Ліам посміхнувся. – Коли я жив, то таких людей, як ми, конірували.

– О? Тобто… ти теж-

– Так, містере Голмс, я ґей. А ще я так само, як і Ваш коханий, професор математики, – знизав плечима Вільям, уважно розглядаючи фото. Ліам не хотів тиснути на Голмса і розпитувати, що ж сталось із його Вільямом, адже досі пам’ятає реакцію Шерлока в день їхньої першої зустрічі. Напевне, чоловікові до нестями боляче. Моріарті не смів безсоромно розглядати фото на рамках, які розвішані по квартирі, але розумів, що той Моріарті дуже багато значив для Голмса. Вільям і уявити не міг, що переживає Шерлок, знаючи, що перед ним зараз сидить ідентичний його коханцю чоловік, який зовсім нічого не тямить про навколишній світ, і що звалився на його долю без попередження, з аномальною швидкістю, і якому Голмс ще й викликався допомогти. Надзвичайно сильної волі людина.

– Все, все, не роби знову таке лице, ніби зараз ще раз розплачешся, вночі взагалі про сумне краще не думати, – Шерлок забрав світлину назад. – Краще скажи, скільки тобі років. Мені от двадцять сім.

– Ми, виходить, однолітки, – Ліам підпер підборіддя рукою, спершись ліктем на стіл.

– Ти казав, що ти професор математики, як і мій Ліам. Але він просто викладав. Ви в дев’ятнадцятому столітті всіх вчителів називали професорами? – поцікавився Голмс.

– Це ступінь, пане. Я став професором математики у двадцять один.

– Що?! В двадцять один – професор математики? Ти що, якийсь мегамозок? – Шерлок оторопів.

– Та ні… я з самого дитинства обожнював цифри, і коли мав можливість проникати в бібліотеку, то вчив і себе, і Луїса, – Моріарті усміхнувся своїм спогадам. Як ще зовсім малими були, коли нікому навколо не було діла до двох обірванців, вони з Луїсом часто ховались у міських книгарнях, де вночі, під місячним світлом читали про все на світі. Все ж, допомагати своїми знаннями для братів було набагато приємніше, аніж грабувати чи вбивати таких же непримітних людей.

– Он які аристократи колись були… З самого дитинства вами займались репетитори, га? – Шерлок закурив. Питати дозволу у цього Ліама він точно не буде. Колись же і в душних приміщеннях палили, то чому він буде церемонитись?

– Ні, пане Голмс. Ми з Луїсом були сиротами і жили у Іст-Енді, поки нас не підібрала сім’я Моріарті з доброї волі лорда Альберта.

– Тобто, ти і Луїс – щось типу «із низини до людини»? – Голмс усміхнувся. А це вже цікаво. Двоє дітлахів, яких всиновила знатна сім’я, але потім один із них зійшов на неправильний шлях? Скільки ж у Шерлока запитань! – Як ви титул отримали? Всиновленим, ще й не благородної крові, це було надзвичайно важко.

– Скажімо, це сталось не надто доброчесним способом, пане Голмс. Сподіваюсь, мої таємниці будуть в безпеці разом з Вами?

– Не те, що я би збирався відправляти тебе до поліції за твої витівки у дев’ятнадцятому столітті, – Голмс зручніше вмостився в кріслі, готуючись до розповіді. Напевно, зараз йому повідають щось нереально круте.

І Вільям почав говорити. Юнак розказував, як з самого дитинства їм з Луїсом приходилось ховатись від негоди у найгірших місцях, розповів і про дитбудинок, в якому вони жили незадовго до прибуття в маєток Моріарті. Згадав і своє справжнє ім’я, про яке ніхто більше в тому світі, окрім Луїса і Альберта, не знав. Пригадав і родину Моріарті, про молодшого сина, про жахливу матір, яка всю злобу любила виказувати на прийомних дітях, як Вільям завжди намагався захистити хворого Луїса, як постійно приймав удари на себе. Згадав і удари батогом по руках, і виделку, яку сам собі всадив в долоню, лиш би Луїса не чіпав триклятий брат Альберта. Ліам повідував йому свою мотивацію, про те, як Альберт запропонував йому свій авторитет взамін на гострий розум хлопця, про своє перше вбивство, про суд із одним із лордів, про те, як замість купи грошей він жадав від своїх клієнтів лише одного – аби йому довіряли свої життя. Розповів і про насолоду, з якою карав лихих аристократів, спостерігаючи, як відплата у вигляді кримінального консультанта наздоганяла супостатів за всі скоєні гріхи. А за насолодою прийшов і жаль. Думки про свою заплямовану душу не покидали голову Моріарті навіть тоді, коли він спав. Застиглі від жаху обличчя аристократів, за якими прийшла кара Божа, снились Вільяму навіть у найвиснажливіші ночі. Безлика Феміда у вигляді трьох братів враз стала плодом гріха лише однієї людини, яка не могла дозволити пройти у пекло найріднішим поплічникам. Триєдине божество розпалось, як тільки від нього від’єдналась основна ланка, що вершила долю інших. Не допоміг врятувати занепалу душу навіть той, хто найкраще зумів її пізнати. Шерлок Голмс, єдиний, хто з першої зустрічі міг зрозуміти Вільяма з півслова, який так наполегливо хотів допомогти, провалився у своєму завданні спасти пропащий дух – все, як і планував Моріарті. Детектив не входив у його грандіозний замисел, їхня зустріч на Ноатіку стала величезною доленосною випадковістю, і Вільям вписав Голмса у своє життя як Спасителя, метою якого було стати іконою Відродження великого англійського суспільства. В голові Моріарті Шерлок став постаттю величною, тотожною божеству, яке працювало на користь нужденних, і саме на плечі цього божества було покладено благородну ціль знищення диявола, кримінального консультанта, чиї заплямовані по лікоть кров’ю руки не вдалось відмити найчистішою джерельною водою.

Грандіозним фіналом, останньою проблемою всього задуму стала велика пожежа, яка майже усю столицю. Саме в той день Вільям міг споглядати, як єднаються робочі і аристократи, як суспільство починає працювати разом заради єдиного блага – порятунку найдорожчого. І саме їм, об’єднаним у своїй силі, прийшлось спостерігати за ліквідацією великим детективом Шерлоком Голмсом зла у вигляді Вільяма Джеймса Моріарті. Як Голмс намагався даремно відговорити Ліама від невідворотної помилки, як міцно тримав його зап’ястя, і як Вільям, під тягарем власного гріха, в кінці не зміг протистояти жазі откупеня, як він летів униз під супроводом наляканого погляду, і як, врешті-решт, опинився в незнайомому для нього світі, де його підібрав той же Шерлок Голмс, лиш у дивакуватій поліцейській формі і з арсеналом лайки, якої Моріарті ще в житті не чув.

– Тобто… простими словами, ти був маньїчелою у піджаку, який замість того, аби понести покарання, обрав найлегший шлях відступлення? – підсумував Шерлок, видихнувши дим. Здається, це вже четверта сигарета за цю ніч. І не забагато йому?

– Перепрошую? – оторопів Ліам, відірвавшись від чашки з чаєм, яку йому дав Голмс, коли той скінчив першу третину своєї оповіді.

– Своєю смертю ти просто хотів уникнути всього болю, який чекав на тебе після скоєного так? – чомусь Шерлока це злило. Невже Вільям не розуміє такого простого?

– Я.. я маю на увазі «маньїчелу в піджаку».. – впівголоса відповів Моріарті. Слова Голмса боляче відгукувались у самому серці, схожі на те, що говорив йому Шерлок там, на Тауерському мості.

– Та забудь ти про це зараз, телепню! – вскочив Шерлок. – Якби ти дійсно хотів відплатити за свої гріхи, то не обрав би смерть! Не можна тікати від своїх власних проблем! Я розумію, що тоді, можливо, були такі обставини, що підштовхнули тебе коїти непростиме, але немає нічого, що не можна було би виправити! Своєю смертю ти лиш довів навколишнім, що ти – звичайнісінький боягуз, який вирішив залишитись нікчемним злочинцем. Вибач, що кажу це так різко, але це правда.

– Ні… ні, не вибачайтесь, пане Голмс, – прошепотів Вільям. – Ви праві. Я неймовірно сильно боявся жити з тим почуттям провини, яке би з’їдало мене після фінальної проблеми. Я не зміг би витримати того тягаря, який сам помістив на свої плечі. Я загрався у звитяжця, коли взяв на себе право вершити правосуддя, та зрозумів це лише тоді, коли опинився під водою. Краще пізно ніж ніколи, – Моріарті обхопив пальцями тепле горнятко, дозволяючи теплу приємно розтікатись по руках. Шерлок зачепив усе, що так сильно гризло Ліама зсередини. Але чоловік правий, і своєю загибеллю Вільям нашкодив собі. Він більше не заслуговує на прощення від найближчих людей, адже для них він, напевно, уже давно мертвий. Більше ніхто не зможе його ні пробачити, ні поговорити про все скоєне. Вільям був сам по собі під холодними водами Темзи, а тепер і поготів. Це не той вік, не ті люди і не та мораль, яка огортає суспільство від самих низин.

– Ліаме, – озвався Голмс, нарешті загасивши сигарету. – Я знаю, що це важко. Ти наробив біди для багатьох людей, ти не маєш можливості зараз навіть вибачитись ні перед ким. Але ти тут. Ти живий, що найголовніше, – Шерлок присів навпроти Вільяма і підняв погляд на юнака. – У тебе не було майбутнього, бо ти сам його в себе забрав. Але… відсутність майбутнього – це як порожнє полотно. Хоч ти й тимчасово не там, де потрібно, але ти маєш шанс спокутувати все. Навіть якщо не перед людьми, яким ти завинив, та бодай перед собою. Використай оцю свою «подорож» як науку для себе. Я, може, й не найкраща людина у світі, та я готовий тобі з радістю допомогти. Будь ласка, живи, вчися тут всьому, поки є можливість, і якщо ти зможеш прийти до відповіді, що тобі робити, то в будь-якому випадку це буде правильним рішенням, – Шерлок усміхнувся щиро і беззлобно, а на обличчі, напевно, вперше з моменту їхньої зустрічі, не було тіні втоми, яка зовсім не пасувала такому рідному, але водночас незнайомому обличчю. – Так що, Ліаме… Живи. Живи, мучся, роби невпевнені і маленькі кроки, які обов’язково приведуть тебе до того, що ти так відчайдушно шукаєш.

– Ох, пане Голмс… поруч з вами я овшем стану плаксієм, – Ліам розсміявся, витираючи з обличчя сльози. Шерлок надзвичайний. Так просто, декількома реченнями запевнити Вільяма, що він навіть тут може мати хоч якесь, але майбутнє. Справді, слова його дуже слушні. Як би важко не було, та ховати на спід тягар власних бід – неймовірний подвиг. Моріарті і гадки не має, як йому далі жити, особливо там, де він ні про що майже не тямить, але під пильним наглядом Голмса чомусь певен, що зможе зробити все.

– Якщо багато плакатимеш, то пов’язку на оці прийдеться міняти частіше, – підмітив Шерлок. – А маньїчело в піджаку – сучасна назва для кримінальних консультантів. Пішли, покажу тобі, як вмикати і вимикати світло, – спорожнивши попільничку, чоловік хитро посміхнувся Вільяму.