RM – Suicide

Години. Надміру повільні години. Коли ти дивишся у стіну порожнім поглядом. Від слабкості. Від болю. Від втоми. Їхні кроки, розмови, телефонні гудки, котрі час від часу лунають з реєстратури. Вони несуться широким коридором, у вухах віддаються гулом. І перед очима вся лікарняна метушня завмирає. Секундна стрілка ледве рухається (у будь-який інший день вона б відбивала мирний ритм), хвилинна ніби намертво присохла до циферблата.

Не знаю скільки пройшло цих болісно довгих годин з того моменту, як я увірвався до лікарні. Стукіт, крики, перелякане, зовсім тоненьким голоском: «Пане, я викличу охорону». Мені потрібно було тільки знайти його. Дізнатися, що він лежить у палаті з легкими травмами, спить, приходить до тями з крапельницею біля ліжка.

Двері до операційної, на перший погляд, легкодоступні. Особливо, коли твій погляд затьмарений градом сліз і вже німим криком. 

Що з ним? Що ви з ним робите? Пустіть мене до нього.

Ви заважаєте працювати. Ми робимо усе можливе.

Я просто хочу знати.

Молода медсестра зникає, за нею поволі хитаються обидві широкі половинки дверей. Вперед, назад, вперед. І коли з тобою залишається головна серед них, з характером, без страху в очах, яка з сотню таких «галасливих» випроводила, ти розумієш, що залишається тільки битися чолом об кісточки власних пальців і чекати, чекати, чекати. Скільки б не довелося. Коли тобі пропонують помолитися за його душу, попросити Бога про допомогу, а ти вже купу років впевнений у власній позиції атеїст. Але все одно готовий повірити. Цієї ж миті готовий повірити, лише б врятувати його. Якщо правда існуєш, допоможи.

Мені дуже шкода.

Чомусь він думає, що долоня на моєму плечі заспокоює. Цей виродок, який зробив не все можливе, не все, що в його силах. Душа рветься на частини, і з останніх сил ти тримаєшся, щоб не розквасити йому носа. Відчуй! Чуєш мене?! Відчуй хоча б частку того, що стерпів він у кареті швидкої допомоги!

Бог занадто жорстокий. Або ж я мав рацію. Його не існує.

Дійсність завдає удару нижче пояса, час пришвидшується, загальний неспокій відпускає, повертаючи у реальний час, де годинник цокає кожної секунди і хвилини не розтягуються. Від зеленого халата хірурга рябить в очах. Ще трохи і він зіллється з такого ж зеленого кольору стіною. Цей гидкий колір, я впевнений, буде переслідувати мене у кошмарах.

Я не втримаюсь, якщо він скаже ще хоча б слово. Мені не потрібен відпочинок, не потрібен сон, мені не треба додому. Я краще знаю, що саме мені необхідно, а це всього-на-всього шість слів: Операція пройшла вдало, зараз він спить. Все пішло не так, адже замість довгого мовчання і мертвого погляду, я мав запитати: «Можна до нього?»; Ви б відповіли: «Тільки на п’яти хвилин». І кожну секунду цього часу я мав тримати його за руку, дивитися на болючі садна і шепотіти, що все буде добре. Його затримали, розумієш, Сокджин? Ту погань, що збила тебе на пішохідному, затримали. Його посадять, а ти, будь ласка, одужуй, завтра зайде слідчий.

— Це жарт?

Капюшон толстовки приховував більшу частину мого обличчя. Це на краще. Малорослому лікарю не варто бачити, як по колу змінюється весь спектр моїх емоцій. Злість, біль, відчай. Я стримую потяг рвати на собі волосся, вчепитися у тканину лікарського халата і трясти коротуна доки він не дасть відповіді на елементарне запитання. Чому?

Сокджин постав перед моїми очима. Мовчазний, з усмішкою на вустах. Він дивиться на мене й без слів забороняє втілювати будь-яку з думок. Очі жахливо болять, через що доводиться частіше кліпати. Говорять, чоловіки не повинні плакати, та мені більше немає для кого бути справжнім чоловіком.

Їм вдається виставити мене за двері. Здається, я створюю забагато проблем. Нема бажання йти додому, проте є інше, дуже сильне: впасти серед дороги й дозволити комусь переїхати моє тіло. Ще десять хвилин тому кожен водій у моїх очах мав вороже обличчя, але зараз я хочу благати їх про допомогу. Звільніть мене від болю. Сам я не впораюсь.

Ні, я не здатен переступити поріг. Наодинці я не знайду собі місця від почуттів, що гострими кігтями дертимуть груди. А тут є люди. Вони проходять повз, зайняті своїми справами, і навіть не підозрюють, що завтра або вже через декілька годин, на когось з їхніх рідних, може чекати та ж доля.

Я підняв голову до неба. Його затягнуло хмарами. Попри те, що довгі літні дні зазвичай радували світлими вечорами, сьогодні на вулиці швидко сутеніло. Не видно жодної зірочки. Тільки темрява. Суцільна й непроглядна.

Краплі падають на обличчя, зволожують волосся, котре вибилося з-під капюшона. Дихати стає трохи легше, задуха відступає, поступаючись місцем свіжості. Коли ми вісімнадцятирічні сиділи на шкільному подвір’ї, все було так само. Я знайшов тебе, хоча шукав усамітнення. Хотів уникнути радісного натовпу, котрий зібрався в актовій залі, і саме того вечора ти сказав мені, як сильно любиш дощ. Адже в ньому ніхто не розгледить твоїх сліз.

Це міг бути гірший випускний у цілому всесвіті, але щойно ненависний всіма хуліган підсів на лавку до затятого зубрили, він став найкращим з тих, що траплялися на нашій планеті. Того дня ми обидва підставляли обличчя дрібному дощу, сміялися, говорили про зірки, котрі іноді виходили з-за щільної завіси хмар. І світанок у нас був найпрекрасніший, адже під ранок, ніби від закляття, небо очистилося. А з ним від багатьох негараздів і наші життя.

Сім років. Неймовірно швидкоплинними бувають роки, і це до біса по-дурному, бо п’яти хвилин іноді відчуваються як нестерпне очікування. Я багато думав про це перш ніж піти додому. Мені довелося, коли парочка, яка проходила повз, зупинилася поряд. Дівчина переминалася з ноги на ногу, тримаючи в руці одну на двох парасольку, а її кавалер смикнув за рукав зі словами: «Чуваче, у тебе все нормально?»

Скільки стоїть тут таких щодня? Жителі навколишніх багатоповерхівок напевно вже звикли й уваги не звертають, а ці не місцеві, просто гуляють. Вулиці порожніли, люди мчали тротуарами, ніби в пришвидшеному режимі, забігали під навіси магазинів, якщо пощастило бути поруч з домом — у двері свого під’їзду. Мені не пощастило. Люди напхом напхалися в автобуси, об дах у безладному шумі розбиваються краплі дощу, мокрий одяг липне до тіла, викликаючи мороз по шкірі. Якби він був поруч, ми пішли б прямо під зливою, гучно сміялися б серед безлюдної вулиці. Але його немає, і небо, хоча це й звучить по-дурному, оплакувало Сокджина разом зі мною.

Робота злетіла коту під хвіст у перші ж дні. Все складніше мені приходити до орендованої та нашими спільними стараннями облаштованої під студію кімнатки. Маленької, поки що доволі скромної, але відокремленої від квартири, котра дісталася мені у спадок і знаходилася за двадцяти хвилин від метро. Вдома панував затишок і відпочинок, а робота за його межами. Таке було у нас правило.

Тут до ідеалу відкориговані й записані мої перші пісні. Під гітару й на старої моделі мікрофон. Тут ми з Джином проводили декілька стрімів, співали для невеликої кількості, але вже фанатів. З Джином, бо без нього я боявся так, що волосся на руках ставало дибки. Боявся, що виглядаю, як клоун, що не впораюся, боявся, що саме зараз порветься одна зі струн, і я буду навіки осоромленим. А після прощання ще довго усміхався, наче дурник, від приємних слів із чату.

Вечорами Сокджин готував. Майже завжди на замовлення, але інколи, у випадково знайдений у розкладі вільний день, випікав лише для нас двох. Я зазвичай допомагав, але останнім часом Джин навіть до міксера мене не підпускав. Любив робити це сам. Або принаймні так говорив.

Ми не були заможними й не були бідними, але якими ж ми були щасливими. Гуляли ночами, як легковажні підлітки, і щиро сміялися. Пили міцну каву, проте жодного разу не шкодували про проведений до світанку час.

Хтось вірить, що кохання живе три роки. Я вірю тільки, що ці люди ніколи не кохали. Звичайно, у них було до тремтіння у всьому тілі, до зірочок перед очима, до ейфорії від усмішки, та навряд чи було так, що серце щемить від сліз, котрі навертаються на його щоки, коли батьківський голос знову твердить через слухавку про нікчемність та сором. (І чхати, що його син закінчив ідіотський університет, котрий обрали турботливі батьки, з відзнакою). Вони ніколи не обіймали за плечі, не відчували, як шалений стукіт у грудях стихає, дихання вирівнюється. І все це заслуга твоїх рук.

Сокджин був сильним, з дитинства він звик до знущань, до вимогливих батьків, до тавра ботана й улюбленця вчителів. А я, попри напрацьовані ще у середній школі м’язи, був слабаком. Бо моїм захистом були кулаки, а не розум.

Наша історія, від початку й до кінця, сниться мені кожної ночі. Я ніколи раніше не запам’ятовув сни. Тепер вони такі довгі, що, здається, тримають мене у своїх пазурах цілу вічність, змушують серед відкривати очі через холодний піт, що обліпив все тіло. Щасливі моменти під ранок обертаються кошмаром наяву. Мені страшно згадувати. Та забути ще страшніше.

Цей страх був таким сильним, що все більше і більше сторінок блокнота заповнювалися римованими рядками. І кожна сповнена ним. Частинкою його душі, котра назавжди залишилася всередині мене. Але фанатам не подобається Намджун, у якого немає грошей на психотерапевта. Вони люблять RMа, який збентежено усміхається, чухає потилицю й розмірковує чи варто виконувати ту чи іншу пісню, і дозволяє називати себе оппою. RM, який не скотився до банальних текстів про страждання. Ви єдине, що у мене залишилося. І ви теж пішли. Ось як виглядає зворотний бік медалі, про який говорять всі артисти: ніколи не знаєш, в який саме момент людина, яка писала про любов до творчості, побажає тобі скорої смерті.

Мої фанати ненавиділи мене, а я продовжував записувати. Ніби відчував, як він стоїть позаду, як опускає руки на мої плечі й підбадьорює. І тоді слово, яке так довго не приходило, зіскакувало з кінчика язика, дрібними літерами лягаючи на папір. Й одразу ж чорнила дивними хвилями пливуть у різні боки від сліз, які знову не вдалося стримати. Тому що, як раніше. Тому що я на клапті рвуся, засинаючи прямо на стопці чернеток.

Байдужість. Новий зрив. Тижнева апатія. Моє життя… Ні. Моє існування перетворилося на циклічність, на перепади настрою, на скандали з тими, хто щиро хоче допомогти. І якщо ви раптом думаєте, що ненавидите мене сильніше за всіх у цілому світі, то просто знайте, що ніхто не ненавидить Кім Намджуна так, як він сам. Та у чомусь думки наші все ж збігаються. Я всім тільки заважаю, псую життя друзів своєю нікчемністю, роблю нестерпно нудними всі тусовки, на які вдається мене витягнути. Всім буде легше, якщо я щезну. Я зайвий. Цьому світові більше нічого з мене взяти.

Це схоже на ходіння по тонкому канату. Під ногами нескінченна безодня, ряди гострих шипів, розпечена лава. Оберіть, що до вподоби вашій фантазії. Ти ходиш над прірвою, та банально не вмієш тримати рівновагу. Чудом тримаєшся, але загроза зірватися завжди поруч. Ти все йдеш і йдеш, а кінця чорній смузі зовсім не видно. І сили закінчуються, ноги підкошуються, а свідомість вже сама пропонує з усім покінчити. Піддатися долі не так страшно, як дивитися на шлях з незмінно сірими краєвидами.

Ти ж пробачиш мені?

Я все частіше думаю про це.

Ти не будеш мене засуджувати?

Я тільки хочу полегшити свої страждання.

Я тримався майже два роки, Джин! Я хочу піти…

Тепла вода огортає тіло й свідомість. Як приємно виявляється не думати. Шкода тільки, задоволення тимчасове. Віриш, що нарешті вільний, але все це не просто навколо. Це частина тебе. Це всередині. Паразитична пухлина, котра любить ласувати зламаною волею.

Я не залишав записки, все зрозуміло без зайво зіпсованого паперу. Мої пісні — один великий передсмертний лист. Прочитайте його, якщо буде вільна хвилинка. Це останнє, що я прошу. Останнє, чого бажає слабка людина перш ніж пофарбує воду у ванній в темно-червоний. Почуйте мене хоча б після смерті.