Quatre-mains

Попередження

Текст перекладено з англійської мови

оригінал: https://archiveofourown.org/works/25222672

Після легкого, але вибагливого стуку ззовні, Сальєрі відчинив свої вхідні двері. Як і очікувалося, це був Зюсмайєр. Юнак посміхався йому дещо ніяково.

– Добрий вечір, маестро. – сказав він. – Я прибув забрати вас, як і обіцяв.

Нічого не сказавши, Сальєрі вийшов зі своєї квартири та закрив за собою двері. Він послідував за юнаком вниз сходами до карети, що чекала його на вулиці. Тільки вони зайняли свої місця, кучер вмить рушив коней, прямуючи темними авеню Відня.

У Сальєрі й так не було настрою, тим більше для вечірок. Це не означає, що він не любить їх, всього не було настрою саме для цієї вечірки. Однак, сьогоднішній вечір влаштовувався найбільш важливим покровителем національного Театру, гером Гейне, тому навіть найменші таланти були запрошені, на їхню присутність очікували, тож, на жаль, у Сальєрі не було вибору.

Антоніо дивився у вікно, спершись ліктем на раму й підперши рукою важку голову. Він міг відчути Зюсмайєрову напругу, що заполонила повітря, але не мав ніякого наміру полегшити її ввічливою і такою непотрібною зараз розмовою. На жаль, юнак не розділяв його думку.

– Маестро, вам не випадало нагоди поглянути на готову партитуру Моцарта, яку він вам давав, ‘Die Entführung aus dem Serail’?

Сальєрі поглянув на свого колишнього учня.

– Ні, – відповів неохоче. – Я працював над власним витвором, який вимагав всієї мої уваги.

– Ах, т-так, звісно, – хлопець запнувся, як завжди, наляканий тоном голосу Сальєрі. Він швидко відвернувся до вікна, не бажаючи злити композитора, що всим своїм видом кричав про закінчення розмови.

Та справа в тому, що Антоніо оглянув партитуру, яка і стала причиною його жахливого настрою. Тільки вчора Зюсмайєр повідомив, що Моцарту знадобилося лише три дні, щоб написати останню частину, закінчити справу, на виконання якої звичайному композитору знадобилося б не менш, ніж декілька тижнів. Звичайно, вона мала б містити безліч помилок, перекреслений рядків та переписаних сторінок, але нічого такого там не було. Моцарт написав партитуру своєї опери одним подихом, неначе скопіював її, продублював чиюсь іншу, але правда було в тому, що викрасти він її міг лише зі своєї власної голови.

Ще гіршим було те, що музика – ідеальна. Гортаючи сторінки, Сальєрі чув її. Вона була зворушливою, захоплюючою, прецедентною, але в рамках законів та правил. Це саме те, що він сам не створив би ніколи, сам факт його мізерності розлючував безтямно.

Сальєрі силою вирвали з гнівних думок, Зюсмайєр тихенько наспівував собі під ніс. Пісня, про яку йде мова, нагадувала мотив перших нот ‘Vivat Bacchus! Bacchus lebe!’, другого акту опери Моцарта. Сальєрі зиркнув на юнака так, аж той швиденького замовчав, проковтнувши мелодію.

Нарешті карета прибула до місця подій, Сальєрі вийшов першим. Він глянув нагору, у напрямку розкішного маєтку, спостерігаючи за тінями людей, які проходили повз вікна другого поверху. Чоловік поправив свій піджак та попрямував прямо за Зюсмайєром всередину.

Музика й сміх розносилися сходами, коли вони піднімалися на другий поверх. Потрапивши у резиденцію патрона, великим здивуванням для Сальєрі стало розташування вечірки.

Квартира була величезною, з декількома кімнатами спеціально заготовленими під такі вечори. Стіни покриті дорогими шпалерами, а стелі прикрашені розкішними люстрами, що м’яко освітлювали гостей, які активно спілкувались, сміючись та куштуючи вино. Через одну дві кімнати лунала музика.

Зюсмайєр, виконавши свій обов’язок, нервово усміхнувся і ввічливо вклонився, приєднуючись до гурту людей його власного віку й залишаючи Сальєрі одного. Антоніо ще раз стряхнув свій піджак та змішався з натовпом.

Дуже скоро його оточили шанувальники, з якими чоловік мав жваву дискусію на різні музичні теми. Деколи, коли йому вдавалося, він хапав щось з буфету, але відмовлявся кожного разу, коли слуга пропонував йому келих вина. На думку Сальєрі, музикант повинен завжди бути при розумі, чистий думками, тож, він обрав безалкогольний шлях.

Упродовж розмов, він прислухався до музики, яка лунала з далеких кімнат і змінювалася час від часу. Сальєрі міг почути скрипку, фортепіано, струнний квартет та поета, що ділився своїми віршами.

Саме коли господар вечірки, гер Гейне, забажав почати розмову з Сальєрі, увагу композитора привабили гучні вигуки з музичної кімнати.

– Вибачте, дасте мені хвилинку, сер? – сказав Антоніо, почувши, що почали грати швидку інтермедію на фортепіано. Не чекаючи на відповідь Гейне, він лишив його компанію. У композитора було кепське передчуття, що вело його до музичної кімнати.

Жінка почала співати саме тоді, коли Сальєрі пробирався крізь натовп. Звичайно це була Катерина Кавальєрі. Він навчав її особисто і міг впізнати її голос серед тисячі співаків. Але акомпанемент…

Його передчуття було не безпідставним. Катерина стояла поруч з фортепіано, співаючи арію, що неймовірно пасувала їй, під акомпанемент юнака, одягнутого в показний, червоний одяг з дикою перукою. Вольфганг Амадеус Моцарт був повністю у своїй стихії, граючи написану ним п’єсу і привертаючи всю увагу до себе.

Впізнавши його, Сальєрі стиснув свої зуби. Присутність Моцарта на вечірці була очікуваною, але, насправді, побачивши митця, полум’я всередині Сальєрі загорілося.

На превеликий жаль, він відзначив, що Моцарт знову грає без партитури. Його пальці літали по нотах з безтурботною легкістю, в той час, як він дивився на Катерину, вдихаючи з нею в такт, мабуть, отримуючи масу задоволення від процесу.

До того, як Сальєрі осмислив це, п’єса закінчилася. Він ледве слухав, захоплений власними думками, але ввічливо плескав разом із радісним натовпом. Катерина вклонилася, після чого Моцарт зробив те саме яскравим жестом руки.

Сальєрі здавалося, що усмішка юнака не може стати більшою, але він вмить зрозумів, як глибоко помилявся. Як тільки Моцарт відскочив назад, його очі помітили Сальєрі в гурті людей, отож все його обличчя засяяло.

– Місьє Сальєрі! – він захоплено викрикнув, привертаючи увагу кожного, і майже стрибаючи перетнув кімнату. – Я надіявся, що зустрінуся з вами тут цієї ночі! Я бачу, ви знову одягнені в це жалюгідне вбрання?

Декілька людей засміялося, що все казати про Моцарта. Він був найгучнішим та по всяк час відкидав голову назад у смаковитому задоволенні.

– Чому б мені не бути тут? – ледь засмутившись, відповідає Антоніо. – З моєю посадою, я, очевидно, відвідав би сьогоднішні урочистості. До того ж, мені подобається чорний одяг.

Моцарт відновив положення голови і знову поглянув на Сальєрі, зблиснувши очима.

– Мені було цікаво, маестро, – сказав Амадеус, пустотливо зморщивши носа. – Чи будете ви поблажливим і зіграєте зі мною в чотири руки задля задоволення публіки!

– Ох, я сумніваюся, – Почав Сальєрі, відчуваючи дискомфорт від самої думки про це, але гості вечора почали гудіти з заохоченням.

– Ну ж бо, маестро, – звернулася Катерина. – Це зробить всіх неймовірно щасливими.

Сальєрі зиркнув на неї скептично, та почув голос гера Гейне позаду себе:

– Це звучить весело. Давайте, Сальєрі, я наполягаю! – загуркотів гер й підштовхнув Антоніо в спину, злегка змушуючи його прямувати вперед. Моцарт радісно сплеснув у долоні.

– Але я нічого не підготував… – марно намагався щось подіяти композитор, коли Вольфганг потягнув його за рукав до фортепіано. Він посадив Сальєрі на праву сторону лавки і почав нишпорити в сумці поруч з інструментом, в той час, як гості спостерігали за ним або ж ходили маєтком, шукаючи своїх друзів, щоб побачити видовище разом.

– Можливо, ми можемо зіграти це, – сказав Моцарт, витягуючи партитуру з сумки. Він поставив ноти на підставку і сів з лівого боку.

– Соната в сі-бемоль мажор, – прочитав Антоніо. – Написана Вольфгангом Амадеусом. Ви просто носите з собою власноруч створені п’єси для гри в чотири руки?

– Звісно ж, ні! – зі вдаваним обуренням відповім Моцарт. – Я взяв її з собою, коли збирався відправити Зюсмайєру на переписування. Чи не так, Зюсмайєре?

Юнак, який щойно зайшов до кімнати з стільцем, щоб гортати для них сторінки, здивовано поглянув на композитора.

– О-ох, так, безумовно, – запинаючись.

Сальєрі похитав головою, все таки поглянувши на партитуру, швидко бігаючи по ній очима. Не занадто довга, доволі здійсненна, але безумовно багата на ноти. Загалом, дуже по-моцартовськи.

Амадеус сидів поряд з Антоніо, погойдуючись на власних руках, очікуючи, коли Сальєрі закінчить сканувати витвір. Композитор поглянув на юнака, обличчя якого заполонило м’яке, ніжне світло.

– Ви п’яні? – запитав Антоніо, придивляючись до червоного обличчя навпроти.

– Місьє, чому ви так думаєте? – захихотів Моцарт. Він провів рукою по волоссю, а потім опустив її на клавіші. Юнак швиденько зіграв кілька тактів, щоб визначити ритм.

– Так ми будемо? – усміхаючись, здавалось, яскравіше за сонце, запитав Вольфганг.

Сальєрі теж сперся пальцями на клавіші. Моцарт почав відлік, і вони заграли Алегро.

Ця п’єса не була важкою, особливо для когось талановитого й досвідченого, як Сальєрі, тим не менш він повинен був грати уважно й чітко по партитурі. Його пальці швидко рухалися по клавішам, вгору та вниз, із правого боку піаніно, так само, як Моцартові з лівого.

Однак, в процесі, його ліва рука часто натикалася на праву руку Вольфганга. Кожного разу, коли пальчики зіштовхувалися, електричний поштовх пробігав по всьому тілу Сальєрі, подорожуючи на швидкості, не знаній Богу.

Не знаючи, що з ним коїться і чому, Антоніо списував все на перший досвід гри з новим партнером. Зрештою, грати в чотири руки було не легко. Він не міг подивитися ліворуч, щоб дізнатися чи відчуває Моцарт те саме, адже алегро вимагало його повної уваги.

На щастя, через 4 хвилини, що було максимумом для вступу, настав час для адажіо. Це був чудовий витвір, що протікав як лісовий струмок, пестив вуха своєю милозвучністю. Темп значно заповільнився, кількість нот зменшилася, що нарешті дозволило Сальєрі відірвати погляд.

Краєм ока глянувши на Моцарта, чоловік помітив, що той і не дивився на партитуру. Погляд юнака був направлений вниз, на пальці Сальєрі, своїми бездоганно відповідаючи їх швидкості та почуттям.

Раптом, Вольфганг підняв очі, зіштовхуючись з поглядом Антоніо. Раніше композитор бачив хлопця, що граючи на публіку дурня, бігав та пригнав навколо так, наче світ – його власне ігрище для розваг, але зараз він виглядав абсолютно інакше: спокійним та щасливим.

Посмішка юнака обеззброїла, повалила на лопатки, Сальєрі волів різко зупинити гру, але пересилив своє ж сильне бажання. Він відірвав свої очі, відвернув їх подалі і сконцентрувався на музиці. Та все ж, погляд декілька разів метався в сторону партнера, цей вогонь, що загорівся в ньому став тільки сильніше, а на скронях виступили капельки поту, неначе він і справді палав зсередини.

Сальєрі не мав гадки, як йому витримати Молто Престо в таких умовах. Їхні руки знову зіткнулися посередні декілька разів, проте він зміг осилити це.

Після того, як вони зіграли два останні акорди в ідеальному союзі, кожен в залі почав аплодувати та захоплено викрикувати, заглушуючи звук полегшеного зітхання Антоніо. Музиканти вийшли вперед та вклонилися, кожен по своєму: Сальєрі скромним кивком голови, Моцарт – яскравим жестом.

Молоді музиканти зібралися навколо фортепіано, тому Сальєрі вирішив покинути залу, щоб привести дихання в порядок на самоті, але, раптом, хтось схопив його руку.

– Місьє, я хочу запитати у вас дещо, – почав Моцарт, – Ходімо зі мною.

Юнак потягнув композитора крізь натовп. Сальєрі крутив головую вліво й вправо, боячись, що люди помітять і засудять його за потурання примхам Амадеуса, але, здавалося, нікому не було діла до них.

Чоловіки покинули кімнату, опинившись в тьмяно освітленому коридорі гігантської квартири. Звуки столового посуду та бокалів все ще можна було почути, але досить далеко.

– Кілька звуків тут і там, це все ноти, маестро. – сказав Моцарт, нарешті відпустивши руку Сальєрі. – Загалом, ви гарно справилися!

Сальєрі закотив очі та, раптом, відчув легкий запах алкоголю в повітрі.

– Ви п’яний. – обурене шепотіння.

– Безумовно так, – засміявся Вольфганг.

“І врешті ти грав бездоганно”, розгнівано думав чоловік. Він повернувся на своїх підборах та швидко рушив геть.

– Ні, заждіть! – закричав юнак. Він схопив Сальєрі ззаду за плече й притиснув його назад до стіни. – Я все ще маю дещо, що хочу у вас запитати.

– Що ж, що це?! – дещо роздратованим тоном запитав Антоніо.

– Що ви насправді думаєте про мою ‘Die Entführung aus dem Serail’? – з неочікуваною серйозністю в голосі.

Сальєрі поглянув на нього. Десь, всередині, дрімаючий вогонь знову спалахнув, огортаючи серце колом та запалюючи щоки.

Йому хотілося сказати, що це було жахливо, що він ніколи не чув чогось більш нездарного, огидного, нездібного! Ви смієте називати себе композитором? Це смішно!

Але якимось чудом, ці слова не торкнулися його губ. Щось в очах Моцарта розтрощило їх, забороняючи брехати.

– Це ідеально. – вимовляючи повільно, щоб чути самого себе, промовив Антоніо, змушуючи ненависний вогонь потухнути.

– Ви так думаєте? – лице Вольфганга розгладилося, повернулася усмішка. – Не занадто довга чи складна, як ви казали про першу?

– Ні, я думаю, ця п’єса ідеальна.

– Я такий радий… – юнак зітхнув та, неочікувано, опустив чоло на плече Сальєрі.

Очі останнього округлилися у здивуванні. Він завмер, неначе камінь, взагалі не знаючи що робити, крім як дякувати Богу, що жодна душа не бачила, як червоніє його шия, набуваючи відтінку щік. Волосся молодшого лоскотало ніс, але він не вимовив і слова. Їм здавалося, що минула вічність, одночасно, неначе тільки секунда.

Нарешті, Моцарт підняв голову та знову змінився в характері.

– Я мав на увазі, – почав він, посміхаючись, – звісно, це ідеально, адже її створив я.

Сальєрі закотив очі догори.

– Проте я радий, що ви думаєте так само, – він продовжив, а після малої паузи додав: – тому що я палко вами захоплююся.

Антоніо перехопило дух, він поглянув на юнака здивовано та з недовірою.

Раптом, Вольфганг нахилився та прошепотів у вухо:

– Насправді, я не завжди піклуюся про партію в чотири руки, я всього мріяв зіштовхнутися з вами на клавішах, у довгій, чуттєвій грі.

Відступаючи назад, Моцарт торкнувся губами щоки Антоніо, на мить поглянувши тому в вічі.

– Дякую вам, Місьє Сальєрі. – він усміхнувся композитору та відправився назад на вечірку, залишивши розгубленого маестро на самоті.

Чи була ця сцена спричинена алкогольним сп’янінням чи справжньою щирістю? Сальєрі не знав, але думка про те, чи був його палкий вогонь лише дитям заздрості, заполонила голову.