Q.E.D.

Передмова від автора:

Це – третє оповідання циклу “Раз в ніколи”. Переконайтеся, що читали попередні! 🙂 Посилання в першому коментарі. 

***

Q.E.D. – абревіатура від лат. quod erat demonstrandum —«що й доводилося», «що і треба було довести») — латинський вираз, що означає завершення доведення теореми.

– Слухай, ти не можеш цього зробити.

– Можу. І зроблю.

– Це тупість. Невже ти сам не розумієш, яка це тупість?!

– Чому?

– Тому що.

– «Тому що». Блискучий аргумент. Ні, це ти мене послухай: я все продумав. Це нормальний план, от побачиш. Ми маємо зілля…

– Вона нас вб’є, якщо дізнається. Тебе, принаймні, точно вб’є.

– Не вб’є. Не дізнається. Ти ж їй не скажеш, правда?

– Ти хворий. Згадай, ти два роки тому ледь не блювонув, коли ми це обговорювали.

– Мене й зараз блювати тягне. Тому я беру з собою оцю чарівну пляшечку вогневіскі, яка покликана притлумити мою чутливість. Та й взагалі, друже, тоді це були пустощі, а зараз йдеться про серйозні речі. Ставки, бач, піднялися.

– Ти нічого від нього не доб’єшся.

– Закладемося?

– На що?

– На бажання. Я ще подумаю, чого в тебе попросити.

– Гаразд. Домовились. Закладемося. Але ти все одно хворий.

***

Був ранній вечір. Той чудовий час доби, коли деякі молоді люди закінчують роботу і передчувають вечір з хорошою книжкою, тоді як нормальні молоді люди збираються на пиво з друзями чи на каву з подругою). Ремус відсунув на край столу чергову партію сірих паперових пакетів і присів на стілець, стягуючи рукавички. Подруги у нього не було, з друзями останнім часом теж не складалося, та й вільних грошей, аби витрачати їх на каву чи на пиво, у найближчому майбутньому не передбачалося. Але у вітальні на нього чекала збірка маґлівської прози початку століття, до повні залишався ще майже тиждень, а у кишені лежала чверть шоколадної плитки. Тобто, не було жодних підстав скаржитися на долю.

Стукіт у двері змусив його підстрибнути. В ці двері взагалі нечасто стукали, і вже точно ніколи не грюкали так відчайдушно. Ремус взяв зі столу паличку і нечутно пройшов до передпокою. Стукіт перейшов у непевне шкрябання, а потім – у нерозбірливу вимогу:

– Люпине, відкривай. Я знаю, що ти там.

Не ввіряючи на власні вуха, Ремус розчахнув двері та завмер із паличкою напоготів.

– Ти?

– Я. А ти на кого чекав?

– Я на ні кого не чекав, Северусе, – рівним голосом озвався Люпин. – Як ти мене знайшов?

– Не велика штука, – пирхнув Снейп. – Даси увійти, ні?

Ремус посунувся, пропускаючи непроханого гостя до передпокою, і тоді лише зрозумів, той добряче набрався – у дверях ним хитнуло, і він змушений був вчепитися Люпинові в лікоть, щоб не впасти. Запах вогневіскі миттєво залив помешкання, і Ремус скривився.

– Так, – сказав він, однією рукою притримуючи Снейпа, а другою замикаючи двері. – Ходімо-но до кухні, приятелю. Тобі потрібна кава.

Звісно, дешеву розчинну гидоту, куплену в маґлівській крамничці, не вартувало називати гордим словом «кава» і соромно було пропонувати гостеві. Але нічого більш підхожого Люпин запропонувати не міг, тим часом як Снейп очевидно потребував великого кухля чогось такого, щоб протверезіти.  Доки чайник пихкав на плиті, набираючи обертів, Ремус мовчки вивчав худе нервове обличчя людини, що сиділа перед ним – як завше, сховане за чорними пасмами довгого волосся.

– А ти хоробрий, Ремусе Люпин, – заявив Снейп; п’яні очі зблиснули і знову згасли. – Або просто дурень. Або хоробрий дурень. А раптом я прийшов тебе вбити? Я ж лайно слизеринське, прибічник Сам-Знаєш-Кого, та й взагалі. Нащо такому чемному хлопчикові, як ти, впускати мене до хати?

– А ти прийшов мене вбити, справді? – поцікавився Ремус, відкриваючи банку кави. Сухі гранули з шурхотом посипалися в кухлик. – Припустимо, ти маєш на те підстави, Снейпе. Але спочатку ти все ж таки вип’єш кави, протверезієш і розкажеш мені, чого тебе раптом потягнуло на вбивства саме зараз. Добренько?

– Ні, не «добренько», Люпине! – гримнув Снейп – так голосно, що Люпин від несподіванки впустив ложку. – Не збираюся я тверезіти. Я збираюсь напитися.

Він витяг з кишені почату пляшку вогневіскі і потрусив у вовкулаки перед носом. Ремус на око визначив, що там іще близько третини.

– Ото вже ні, – жваво заперечив він. – Чого я точно не планую робити – то панькатися з п’яним смертежером. Давай сюди.

Він спробував перехопити пляшку, але Снейп із несподіваною спритністю відсмикнув руку. Наступної миті в кухні розпочалася коротка, але енергійна сутичка. Банка з кавою перекинулася, вслід за нею на підлогу посипалися паперові пакети, дбайливо розставлені Люпином на столі, дзенькнула ложка, а стілець жалісно рипнув, розвалюючись. Ще за мить стіл був залитий вогневіскі і засипаний дрібними скалками розбитої пляшки, а Ремус невпевнено і злякано дивився на перекривлене обличчя Снейпа, що нависало над ним. Тонкі, але сильні руки колишнього слизеринця міцно стискали Люпинові зап’ястя.

– Та-ак, Люпине, я смертежер, я твій ворог, я твій заклятий ворог, я знаю твою таємницю, а ти чогось приводиш мене до кухні та частуєш своєю смердючою кавою, – прошипів Снейп. – А знаєш, чому? А я знаю. І я скажу тобі, чому, Люпине. Бо ти у мене закоханий, і ти нічого не можеш мені зробити, навіть якщо я тобі ножа до горлянки наставлю. Я правий?

Ремус відчув, що в голові у нього паморочиться – чи то від запаху алкоголю, що ним дихав на нього Снейп, чи то від близькості розпаленого сутичкою тіла… чи, може, від того, що йому в обличчя щойно проговорили те, що він вважав своєю найстрашнішою таємницею.

– Я правий, Люпине? – повторив Снейп. І продовжив, не чекаючи на відповідь. – Авжеж, я правий, ще б я був неправий, химера тебе дери, вовкулако. Ти ж іще у школі за мною бігав, як той цуцик, от тільки тобі так і не стало духу сказати правду. І мені теж… теж не стало.

Снейп послабив хватку і відштовхнув від себе Ремуса. Люпин поволі перевів дух.

– То ти прийшов… тепер? – тихо спитав він. – П’яний? Щоб сказати?

Снейп криво вишкірився, не дивлячись на Люпина – він розглядав свою долоню, розсічену скалкою.

– Хочеш знати, чому зараз, Люпине? А тому що я смертник. І ти смертник. Бо ми з тобою обидва смертники.

– Сядь, Северусе, – попросив Ремус.

Снейп слухняно присів на вцілілий стілець і підвів на вовкулаку очі.

Люпин присів на підлогу біля його ніг, обережно взяв порізану руку і підняв паличку.

– Епіскей. Снейпе, я, може, збожеволів? Чи то якийсь жарт? Я не розумію.

– А тобі все і завжди треба розуміти, так? – тихо запитав Снейп. – Розумник Ремус Люпин, взірець стриманості і здорового глузду. Мені піти?

– Ні, – прошепотів Ремус; перевернув руку Снейпа, яку досі тримав у своїх руках, і поцілував відкриту долоню. І завмер, наче його зачаклували. Плечі його застигли. В очах Снейпа промайнула гидлива жалість.

– Люпине? – покликав він, коли мовчазна і нерухома сцена здалася йому надміру затягнутою.

– Все нормально, – Ремус підвівся з колін, випустив Снейпову долоню і посміхнувся – гірко і сумно. – Все нормально, – повторив він.

– Не все, – хитнув головою Снейп. – Я розкидав твою каву і цю… дурню в пакетиках. Що це, до речі?

– Замовлення, – неуважно відгукнувся Ремус. – Нічого, я потім позбираю.

– Замовлення? Але тут фігня якась… Якісь комахи, трава.

– Крильця одноденки і трохи рослинних інгредієнтів. Отримаю пару монет від аптекаря на алеї Діаґон.

– Ти оцим заробляєш собі на життя? – недовірливо спитав Снейп.

– Я оцим заробляю на жалюгідне, безбарвне існування, – невесело всміхнувся Люпин. – І ще даю приватні уроки одному телепню. Бо, знаєш, не всі мають багатих люблячих родичів, які до того ж вчасно помирають. Або впливових покровителів з претензіями на панування в масштабах Британії. І на пристойну роботу беруть не всіх. От вовкулаків чогось не беруть. Навіть гадки не маю, чому.

Очі Снейпа звузились.

– Моєму, як ти кажеш, покровителю потрібні вірні і здібні люди. Вовкулака ти чи ні – то вже інше питання.

– Справді? А я чув, ваша компашка схиблена на чистоті крові.

– Байдуже, що ти там чув, – гостро заперечив Снейп. – Я напівкровний, якщо ти забув, Люпине, і це не заважає мені…

– Досить! – Люпин відвернувся, аби приховати судому, що пробігла його обличчям. – Досить. Ти, виявляється, прийшов вербувати мене в смертежери? Доволі кострубата спроба, Снейпе. Я гадав, ти розумніший.

– Годі, – Снейп наблизився і обійняв Люпина за плечі. – Я не збирався тебе вербувати, просто хотів допомогти. Живи як знаєш. Лишень живи. Тут і зараз… Дарма ти розбив пляшку, Реме, нам обом не завадило б випити. Тебе трусить, ти це знаєш?

Ремус відчув, як вузькі долоні ковзнули вниз по його грудях, а сухі гарячі вуста торкнулися шиї, трохи нижче потилиці.

– Не треба, – пробурмотів він. – Будь ласка, не роби цього.

– Чому?

– Я не хочу.

– Неправда, Ремусе. Ти дуже цього хочеш.

Чути, як цей голос називає його на ймення – «Ремус» – м’яко і хрипкувато – було незносно. До трепету. Люпин заплющив очі, а потім слабко кивнув, неначе дав собі відповідь на якесь важливе питання, і накрив руки Снейпа своїми долонями, всотуючи обійми. Низький смішок ворухнув волосся у нього на потилиці.

– Розумник Ремус Люпин, – прошепотів Снейп. – Нарешті.

Швидкі та впевнені пальці висмикнули Ремусову сорочку з-під ременя штанів і пробралися туди, під ремінь, і безпомилково знайшли дорогу під резинку трусів, і з’єдналися на корені прутня.

Судомно схлипнувши, Ремус відкинув голову Снейпові на плече. Ноги його не тримали.

– Посмієш іще сказати, що не хочеш цього?

Замість відповіді Люпин розвернувся так, щоб дати простір для дій своїм рукам – і щоб бачити обличчя Снейпа; воно виглядало зосередженим і серйозним, наче Северус варив надскладне зілля на іспиті, а не робив… те, що він робив; і лише розширені зіниці в чорних очах видавали його хвилювання.

– Якщо я спопелю твій одяг, це завдасть непоправної шкоди твоєму бюджету, Люпине? – насмішкувато запитав Снейп, тим часом як його пальці чергували легесенькі погладжування і обережні потискання. – Він мені заважає.

Відверто кажучи, Люпину було вже плювати і на одяг, і на бюджет – він взагалі вже не надто сприймав людську мову. Він надто довго був сам: стосунки з Сіріусом дали тріщину невдовзі після школи – невидиму, не названу, але відчутну тріщину; і зустрічі в штаб-квартирі Ордену Фенікса, чи нечасті дружні посиденьки з Пітером та Джеймсом лише підкреслювали цей розлад. На відверту розмову Ремус не наважувався – заважали одночасно гордість, боягузливість і скромність. Він втішав себе припущеннями, що це все через його роботу – адже збір дешевих інгредієнтів для містера Хорта забирав дементорову купу часу,  а ще й справи Ордену, і ночі, коли місяць був у повні, і довгі виснажливі дні після них – вочевидь, отаке воно і є, доросле життя, таким і буде. Завершилися чудесні шкільні роки, та й по всьому. А у Сіріуса напевне є більш цікаві справи, ніж панькатися зі злиденним приятелем-вовкулакою.  Від таких утішань легше не ставало. Раз чи два Блек з’являвся в нього на порозі, напідпитку, з плиткою шоколаду в кишені і недобрим блиском в очах; такі візити закінчувалися квапливим агресивним трахом на підлозі у вітальні – відмовити колишньому коханцю Ремус не смів – а потім Сіріус ішов геть, кинувши наостанку щось на кшталт «Ти надто багато працюєш, Реме. Вартувало б хоч інколи згадувати старих друзів, еге ж?».

– До біса… одяг, – хрипко пробурмотів Люпин, скидаючи сорочку й виплутуючись зі штанів; жорстка тканина Снейпової мантії дряпнула оголену шкіру. – И твій одяг теж… до біса. Будь ласка.

 

…Він виявився саме таким, як Ремус уявляв собі (не раз і не два уявляв). Тонкий, блідий, з гострими колінками та ліктями, весь зліплений із хворобливо-ламаних ліній, крихка статуетка, голодне хлопчисько з очима загнаного звіра. І від того, що уявне так точно збіглося з побаченим, Ремуса накрило пекучою хвилею, і він ледь стримав стогін – і не стримав іще один, коли Снейп опустився перед ним на коліна і повільно провів язиком уздовж пульсуючого члена – від кореня до голівки.

– Не… не треба… не так. Не тут, – спробував був заперечити Ремус і вчепився пальцями в стіл, аби не впасти. – Тут бите скло…

Снейп підняв голову й осміхнувся.

– Забий. Забудь. І не дивись на мене так. Ти так дивишся, ніби я збираюся тебе катувати.

Люпин безпорадно хитнув головою і замружився – до червоних плям перед очима, майже до сліз.

Катування тривало безкінечно довго, але щоразу, як Ремусові здавалося, що він зараз помре, розлетиться на безліч уламків, Северус зупинявся – ніби мав на меті звести вовкулаку з розуму.

– Будь ласка… благаю, – прошепотів Люпин. – Северусе, будь ласка…

Але Снейп раптом здійнявся на ноги.

– Ти правий, тут незручно, – незворушно мовив він, ніби не помічаючи, в якому стані Люпин. – І бите скло.

– Паскуда, – видихнув Ремус.

– Гайда до спальні, Люпине, ми зараз продовжимо.

– Паскуда, – повторив Ремус і на неслухняних ногах поплентався до спальні. Снейп затримався в кухні, підняв з підлоги мантію, дістав з кишені баклажку і, зіщулившись, зробив кілька великих ковтків.

– А тепер повернімося до справи, – хрипко розсміявся він, наздогнав Люпина перекинув його на хистке ліжко.

– Що ти пив?

– Зілля. Стимулятор. Ліки. Не звертай уваги. Не став зайвих питань, у нас тут не «Брейн-ринг», – говорячи це, Северус вкривав Ремусову шию уривчастими цілунками.

– Годі, – не витримав Люпин, скидаючи з себе прохолодне, рухливе тіло. – Не можу більше, годі.

Він змусив Снейпа перевернутися животом донизу, навалився на нього і перевів дух, побоюючись, що може кінчити від одного лише дотику прутня до білого вузького заду партнера. Потім – як би це не було банально, але ж так хотілося! – проклав доріжку з поцілунків, від шиї вниз, вздовж хребта – Северус вигинався йому назустріч; усіляка незворушність тепер злетіла з нього.

– Так… отак, – шепотів Люпин. – Підіймися трохи… отак.

Він розвів сідниці Снейпа, намацав анус спершу язиком, тоді вологим пальцем – нетерпляче, але обережно – і, поки палець проникав в гарячу тісноту, ще кілька разів повторив своє дурнувате «отак», перш ніж випростатися і насадити напружене тіло на свого прутня. Северус низько, протягло застогнав; пальці його зім’яли простирадло, пасма волосся закрили лице.

– Не… бійся… Я не зроблю боляче, – пообіцяв Ремус, починаючи поволі рухатися, і одночасно охоплюючи рукою тверду Снейпову плоть…

…А потім вийшло так, що обидва вони сягнули меж своєї витримки і перейшли ці межі майже одночасно – смикнувшись усім тілом, Северус кінчив Люпинові в долоню, і цього виявилось досить, аби й Ремус перестав себе контролювати.

– Як же я тебе… ненавиджу, – майже без голосу схлипнув він, забуваючи, що обіцяв бути обережним, устромляючись в слухняне тіло жорстоко та різко – раз, і ще раз, і ще. – Ненавиджу. Ненавиджу…

 

– Ненавидиш? Ти правда мене ненавидиш, Люпине? – шепотів Снейп кілька хвилин по тому, доки його пальці, шорсткі від нескінченної роботи з зіллям, лагідно блукали по щоках Ремуса, витираючи піт і – можливо – сльози. – Не треба тобі мене ненавидіти, я скоро помру. Я вже казав тобі, я смертник.

Обличчя Ремуса спотворила зла усмішка.

– Помреш? Справді? Від чого ж? – уривчасто запитав він, піднявшись на лікті.

– Мене вб’ють. Я знаю, ваші планують якусь операцію наступного тижня… не перебивай мене, не смикайся, так, ми знаємо про Орден, і про те, що ти в Ордені. Ми всіх до одного вас знаємо. І про заплановану операцію нам також відомо, ми лише не знаємо деталей. Але туди відправлять мене. Він відправить мене, він розчарований мною, я облажався. Він відправить мене у вашу пастку. Може, ти мене й порішиш, Люпине. Як тобі така перспектива?

– Усе життя мріяв, – процідив крізь зуби Ремус. – Чого ти хочеш від мене, Снейпе? Що тобі потрібно? Інформація? Подробиці? Адреси, явки, паролі?

– Я нічого від тебе не хочу, параноїку, – зітхнув Снейп. – Зовсім нічого. Забудь.

Ймовірно, алкоголь та інтенсивні фізичні вправи подужали його, бо наступної миті Снейп вже спав, опустивши долоню Ремусові на плече – він відключився миттю, враз, як вміють лише малі діти і до краю виснажені люди.

Стукотів старий захриплий годинник на камінній полиці, вітер з моря хитав фіранки; Люпин мовчки роздивлявся обличчя Северуса, назавжди закарбовуючи у пам’яті вигин тонких вуст, плями гарячкового рум’янцю на гострих вилицях, тінь од вій, волосся, що пристало до скроні. І чим довше він дивився, тим жорсткішим ставало його власне нерухоме лице.

Годинник просипів чверть; половину; три чверті.

Ремус нечутно піднявся, прослизнув на кухню, підібрав з підлоги свої речі. Нашвидку вбрався, позамітав з підлоги скалки від нещасної плящини, гранули кави та зіпсовані інгредієнти. Тоді повернувся до спальні з оберемком Снейпової одежі, стискаючи паличку у руці.

– Реме? Це ти? – сонно мовив Снейп. – Я довго спав?

– Достатньо довго, щоб пропустити чергову дозу своїх ліків, – стиха відповів Люпин. – Я так розумію, ти їх мусив приймати щогодини. Не перебивай і не смикайся. Тепер вже пізно, а баклажка у мене.

Він жбурнув речі на ліжко.

– Вдягайся.

Северус потягнувся за штанами, а Люпин відвернувся до вікна.

– Все було чудово, – зауважив він. – І сценарій, і акторська гра, і мінет, звісно. Ти не врахував лише одне, Сіріус – Багатозільний настій не змінює запах людини.

– Що?..

– Запах, Сіріусе. Ти пахнеш зовсім не так, як Снейп.

Блек – або, як вірити очам, і досі Снейп – потрусив головою.

– То ти зрозумів? Від самого початку знав?..

– Ні, – зізнався Ремус. – Спочатку мене увів в оману сморід вогневіскі, надто був ядучий. Я зрозумів, лише коли поцілував твою долоню. Я не міг не впізнати запах твоїх рук, Сіріусе. Вовк… не міг не впізнати.

Люпин рвучко розвернувся:

– Може, тепер поясниш мені, нащо це все знадобилося? – сухо запитав він. – Тільки правду, будь ласка. Брехні сьогодні вже було забагато.

– Я хотів тебе перевірити, – кинув Сіріус, дивлячись у підлогу. – В Ордені є зрадник. Хтось здає нас Волдеморту – як не йому самому, то комусь із ближнього кола.

– І ти гадав, що то можу бути я?! – недовірливо вигукнув Ремус. – Ти… ти міг припустити, що це я?! А зілля? Де ти узяв зілля? Де ти знайшов волосся Северуса?.. Як тобі взагалі спало на думку так… так… – його заціпило, і він не міг більше добрати слів.

– Зілля поцупив у Лілі, вона варить потроху для Ордену. А жмут волосся видрав у твого ненаглядного Северуса ще в школі, як пошарпалися в сьомому класі. Та й заховав про всяк випадок – неначе знав, що стане в нагоді… Ще щось хочеш запитати?

Ремус мовчки хитнув головою. Про що можна ще питати після почутого, він не знав.

Обличчя Снейпа пішло хвилями, спотворилось, розтануло, і Люпин, прикусивши губу, відвернувся знову, щоб не бачити того видовища.

 

Чужа чарівна паличка штрикнула його в потилицю.

– Вибач, Ремусе. Доведеться позбавити тебе найдорогоціннішого спогаду. Облівіейт!

***

– Тихіше будь, Сіріусе! Лілі почує! А я казав тобі, що це тупа ідея, але ж ти впертий навіжений псих, тобі треба було переконатися особисто. Ну то що, переконався?

– Йому не можна довіряти, Джеймі! Не можемо вірити йому, ти б лише бачив, як він дивився… на того.

– Ну то й що? Дивитися може й дивився, але ж нічого не сказав. Мабуть, ти був недостатньо вправний, «Северусе»!… Шшш, та опануй себе, Гультяю, я тебе підколюю, хіба не ясно? І годі вже пити, скоро з вух потече.

– «Недостатньо вправний»? – плутаючи язиком, перепитав Блек. – Що б ти розумів… Тебе, може, спогади показати, як не віриш? Якби мене не вимкнуло там, він би повівся, я присягаюсь, він би повівся і все йому розпатякав!

Джеймс здійняв руки, наче захищаючись:

– Ні-ні-ні, боронь Мерліне. Дивитися, як наш тишко Ремус грає Слинявуса в усі діри? Та мене спершу виверне, а потім я стану імпотентом. До скону.

Він м’яко відібрав у Сіріуса склянку з вогневіскі.

– Серйозно, друже, досить. Я не знаю, якого дементора ти все це затіяв. Може, засумував за Люпином, може, приревнував – та й мене це не обходить. Тільки експеримент твій дурнуватий нічого не показав, тямиш? Він знав, що то був ти. І дивився він на тебе, і трахався з тобою, і все, що міг розпатякати, розпатякав би тобі. Тобі, розумієш, недоумку?

– Ми не можемо йому вірити. – вперто повторив Сіріус. – Треба все переграти, Джеймсе. Потихеньку переграти, і щоб ніхто не знав.

Джеймс Поттер зітхнув, здаючись.

 – Гаразд. Поговоримо про це завтра.

– Обіцяєш чи так, на відчіпного кажеш?

– Обіцяю, друже. Протверезієш – поговоримо.