POV: від обличчя Косач

Колеса стукають на стиках, мирно погойдуються вагони, заколисуючи пасажирів, а брязкіт ложок у гранених склянках тихим музичним тлом супроводжує все, що відбувається. За вікном миготять краєвиди України, голі дерева, немов уражені жахливою хворобою, убогі хатинки, що похмуро дивляться на поїзд, що проноситься залізницею. Світло в коридорі приглушене, змовкли розмови, і більшість людей вже лягла спати.

 

Я смоктаю чай зі склянки і задумливо барабаню пальцями по клавіатурі ноутбука: знову перетирання нудних рядків документів і звітів, які ніяк немає бажання переробляти. Начебто і у відпустку їжу, а почуття що на прогулянку, начальство ніяк не хоче дати спокій, навіть при врахуванні що самі наполягли на відпочинку.

 

Я тягнуся до куртки, що висить поруч, щоб дістати пачку цигарок, задумавши вчинити невеликий злочин у тамбурі, коли чую тихий шепіт з полиці навпроти:

 

– Ти чого не спиш? Тобі не вистачає повсякденного недосипання?

 

– Папірці перебираю, вже в печінці засіли, — відповідаю я своїй напарниці по відпустці. — Сходиш зі мною в тамбур покурити?

 

Маша відповідає, сідаючи:

 

– Чого б і ні. Поспати ти все одно не даси, метатимешся по купе до ранку. Полковник-трудоголік, щоб тебе…

 

Накинувши куртки, ми виходимо до тамбуру. Перестук коліс стає голоснішим, холодне повітря приємно бадьорить.

 

– І закортіло тобі курити в цю холодину, бррр, — раптом вимовляє Маша. — Хоча, добре є в цьому щось.

 

– Потойбічне? – посміхаючись жартую я.

 

– Ні. Просто. Просто щось у цьому є.

 

Я згідно ківаю, видихаючи дим. Машка права, від нічних перекурів у тамбурі віє якимсь особливим духом дороги. Виходиш так — і одразу почуваєшся себе не співробітником ОСА, який не просто мчить незрозуміло куди, тим більше його начальницею, а досвідченою шукачкою пригод у пошуках чергового артефакту. Хоча ти і так фактично працюючи в поліції ею є, але забудемо про це.

 

Докурила я в комфортному мовчанні, кожна думаючи про своє і милуючись видами зимового лісу. Загасивши недопалок, попрямували в купе. Ми були вже зовсім близько, коли потяг відчутно смикнувся, зупиняючись. Не настільки сильно, щоб сплячі пасажири пішли з полиць, але явно сильніше, ніж при гальмуванні на станції. Скрипучи гальмами, поїзд зупинився.

 

– Охренительно, бляха, – бурмочу я, хоча не в моєму репертуарі кидати міцні слова. — Чого встали, цікаво?

 

 

– Та мало що. Пішли в купе, — бурчить моя подруга, не звернувши уваги і легенько підштовхує мене в спину, підганяючи.

 

По вагону вже чується незадоволене бурмотіння пасажирів, що прокинулися, а з купе висовуються голови з скуйовдженим волоссям.

 

– Ви що, сволоти, наробили, га?! — щериться на нас із Машею якась бабуся, явно підозрюючи нас у тому, що ми смикнули стоп-кран. Так блять, мені років за сорок, і дуже сильно знадобилося смикнути стоп кран, щоб жінка вам насолити.

 

Я встигла тільки розкрити рота для відповіді, як у коридорі з’явилася провідниця, оголошуючи простір громовим басом:

 

– Зберігайте спокій! Виникли технічні неполадки! Запріться, будь ласка, в купе, опустіть штори і вимкніть всі освітлювальні прилади! Поїзд незабаром вирушає!

 

– А штори за яким цим опускати? — долинає з другого кінця вагона нетверезий чоловічий голос.

 

– Щоб ти, дивак, спитав! — миттєво лютує провідниця. — Поїзд незабаром вирушає, робіть, будь ласка, як я прошу.

 

Чоловік, схоже, не хоче здаватися так просто, але закінчення перепалки ми вже не чуємо: двері купе відтинають звуки. Деякий час ми мовчки сидимо у тиші, потім Маша вимовляє:

 

– Цікаво, що там зовні трапляється?

 

Я знизую плечима:

 

– Ну можливо якісь технічні неполадки, або ще якась хрень. Ну якщо тебе це так цікавить, то можемо через вікно подивитися. Може щось цікаве та побачимо.

 

Валя посміхається, і ми синхронно підсуваємося до вікна і трохи забираємо штору. Зовні немає нічого незвичайного, цілком такий українській краєвид: запорошений снігом ліс, чорною стіною, що встає за кілька метрів від поїзда, та ліхтар, що горить десь на відстані:

 

– Чоловіки у спецівках, зважаючи на все… — починає було патологоанатом, але замовкає.

 

– Що? — перепитую я.

 

– Подивися на ліхтар. Мені здається, чи він зрушив щойно?

 

– Здалося, мабуть…

 

Ні, не здалося. Я теж бачу, як ліхтар, що світить десь на відстані, зрушується трохи праворуч, зовсім трохи.

 

– Машка, — прозріваю я. — Це не ліхтар удалині. Це тут, за найближчими деревами, хтось світить.

 

На деякий час знову настає тиша. Ми напружено вдивляємося в джерело світла, яке виявилося набагато ближче до нас, ніж ми передбачали спочатку.

 

– О, бачила? — гучним шепотом вимовляю я, коли вогник, хитнувшись, зсувається ще трохи.

 

Маша не відповідає, тільки тяжко дихає, очевидно, намагаючись зрозуміти, що ж ми бачимо. У голові проходить тисячу думок яка  душа заблукала на станції «поебень». Але я різко підкоряючись раптовому пориву, дістаю з кишені телефон і вмикаю на ньому ліхтарик, потім притуляю задню стінку смартфона до холодного скла і проводжу їм з боку на бік. Через секунду невідоме джерело світла повторює мої рухи.

 

– О! – вигукую я. — Контакт із позаземною формою життя встановлено!

 

Подруга хмыкае, а я продовжую гратися з невідомим співбесідником: випимуючи на склі коло, хрест, вожу смартфоном зі сторони в сторону… З тієї сторони хтось слухняно повторює усі мої дії. Коли моя фантазія иссякає, та я опускаю руку зі смартфоном вниз, огонек у лісі, чуть помедлив, зміщується знову. На цей раз — у сторону потяга. Зовсім трохи. А затім — ще трохи. Та, нарешті, починає цілеспрямовано двигатись к нам, погойдуючись зі сторони в сторону.

 

— Твій новий друг тебе втратив, — коментує те, що відбувається Маша.

 

Я киваю, і мені чомусь стає незатишно. Кого я заманила своєю грою? Бомжа якогось? Туриста?

 

Джерело світла наближається, і стає можливим розрізнити образ людини. До поїзда нетвердою ходою крокує чоловік, який високо над головою тримає стару гасову лампу. Скляний кожух, що захищає вогник від вітру, химерно заломлює світло, і стає зрозуміло, чому ми переплутали його з ліхтарем — справжній вогонь зазвичай не дає такого мертвенно-жовтого свічення. Чоловік крокує навпростець через кучугури, як зазвичай кажуть у таких випадках — із завзятістю, гідною кращого застосування.

 

– Вітаю. Ти заманила психа, — каже Маша, і докірливо дивиться на мене.

 

Я тихенько киваю. Не можу не погодитись. Навряд чи психічно здорова людина вночі гулятиме зимовим лісом у тренувальних штанцях та футболці, та ще й з гасовою лампою. У його зовнішності, крім явно невідповідного сезону одягу, є щось відразливе, кричуще-неправильне. Хода, безглузді рухи голови і рук, те, як він тримав лампу — все це говорило про те, що ця людина не в порядку. Зовсім не в порядку.

 

– Слухай, Маш, тобі не здається… — починаю я говорити, коли чоловік сягає залізничного насипу, але осікаюсь, ледве не скрикнувши: божевільний піднімає голову. Його обличчя розпухло так сильно, що очі перетворилися на вузькі щілинки, але при цьому він усміхається, демонструючи два ряди міцних білих зубів. Він падає рачки і ховається з виду.

 

Ми з моєю напарницею дивимося один на одного, не знаючи, як реагувати на те, що відбувається, а за мить Маша вскрикує: за товстим склом раптово злітає гасова лампа, високо, немов прапор, піднята в руці. Потім відкрита долоня іншої руки б’ється у скло. Ми бачимо, що нігті на ній відросли настільки, що нагадують скоріше вигнуті пазурі на пташиній лапі. Обламані, вкриті чимось темним.

 

Не втрачаючи секунди я підскакую до вікна в бажанні закрити штору. У той же час я збентежена своїми почуттями, адже пройшовши війну і пропрацювавши 13 років у  ОСА (де мені пощастило зустріти вбивць, психов, жмуриків та багато іншого) я не відчувала такого страху, що нагнітає.

 

– Дивися… — видавлює Маша, показуючи кудись рукою.

 

Я піднімаю погляд над гасом і бачу, як із лісу виходять люди. Тієї ж ходою, спотикаючись, падаючи, і піднімаючись знову і знову, повільно шкутильгають до нашого вікна.

 

– Що за нахуй!? – мене конкретно понесло по матюки, мені напевно навіть позаздрять шевці.

 

Подруга не звертає на це жодної уваги — у купе вривається провідниця і, з шипінням підскочивши до вікна, опускає штору.

 

– Послав мені бог ідіоток, ніби дорослі, а мізків як із бика молока! — свистячим шепотом вимовляє вона в темряві. – Сказала ж, штори задерти і не світити нічим!

 

– Та що відбувається? — Майже синхронно вимовляємо ми з подругою.

 

– Технічні складнощі! — Кидає тітка і вискакує з купе. Ми чуємо, як вона замикає нас зовні. Не даючи можливість навіть якось допомогти цьому піздецу, адже ми як ніяк  працівники особливої слідчої агенції щоб його.

 

– Щось тут неправильно, — говорю я, і мої слова повисають у тиші.

 

Деякий час ми сидимо мовчки, чуються лише рідкісні ляскання долонь по склу, та шурхіт нігтів по металевому корпусу поїзда. З сусідніх купе до нас долітає стурбоване бурмотіння, судячи з того, що нам вдається почути, провідниця замкнула всіх. Наближатися до вікна більше немає бажання.

 

Маша мабуть від нервів знову спробувала завести розмову:

 

– Як ти вважаєш, що трапилося?

 

Після паузи я відповідаю:

 

– Гадки не маю. Завтра розберемося, щойно випустять. Можливо з психлікарні втекли, а може у них тут тематична вечірка. – З сарказмом відповідаю я, і дістаю телефон. Зв’язку як я і гадала не було.

 

Жарт аж ніяк не здається мені смішним, коли я згадую розпухле обличчя чоловіка, що поспішає до поїзда, але я не можу стримати нервовий смішок. Потім ще один. Потім разом зі мною починає сміятися Валя. Ми регочемо доти, доки тишу зимового лісу не розрізає крик. Повний болі та тваринного жаху крик людини, яку позбавляють життя.

 

Бормотання в сусідніх купе миттєво змовкає, зате ляскання і шурхотіння помітно посилюється — крик ніби надихнув тих, хто намагався поринути у поїзд зовні.

 

– Що це в біса таке? — питаю я, і мій голос тремтить набагато сильніше, ніж мені того хотілося, образ залізної леді розбився ще під час наближення фігури. Бажання допомогти бідній душі швидко випаровується при розумінні що його справокувало.

 

Подруга мовчить, по її щоках потекли сльози. Вона теж розуміє, наскільки ми безпорадні, хоча ми завжди намагаємося допомогти людям у якій ситуації ми б не опинилися.

 

Так, мовчки, минають хвилини. Звуки, що долинають зовні, починають нервувати все сильніше. Я кілька разів смикаю двері купе, але ті цілком передбачувано не піддаються.

 

– Та що це таке, га?! — лунає десь неподалік.

 

– Чому нас тут тримають? Чому не їде поїзд? Я вимагаю відкрити купе!

 

По вагоні пробігає хвиля ремствування. Схожі крики починають лунати, сказані іншими голосами.

 

– Тихо! Не шуміти! Скоро поїдемо! — перекриваж усіх крики провідниці, але її вже ніхто не слухає.

 

– Я зараз зламаю двері! — грізно басить хтось, зважаючи на звук, приблизно через купе від нас.

 

– Зламаєш — платитимеш! – Не здається тітка, але і цей, залізний, на її думку, аргумент не спрацьовує.

 

Чути глухі удари, потім тріск і гуркіт.

 

– Де тут старший? На мене дружина чекає вагітна! — б’ється невідомий мужик, але провідниця не відповідає, мабуть, замкнулася в себе. – Я зараз до машиніста піду! Ви мені зараз все відповісте тут! Я вас засуджу к чортової матері!

 

Крики і важкі кроки переміщаються вагоном, очевидно, чоловік йде коридором до виходу. Двері, судячи з розчарованого гарчання, виявляються замкненими.

 

– Відчини двері, тварюка! — виє чоловік вагітної жінки.

 

Потім усі звуки зливаються в дику какофонію: знову глухі удари, тріск, погрози та прокляття, звуки боротьби, кілька дзвінких ляпанців, з такими звуками кулаки опускаються на обличчя… Я практично бачу, як провідниця, розмазуючи кров із розбитого носа по щоках та підборідді , лементуючи, плететься відчиняти двері вагона. Я навіть уявляти не хочу, якого розміру має бути людина, здатна зламати двері купе без підручних засобів. Напевно, я теж не змогла б такому відмовити.

 

Лунає звук дверей, що відкриваються. Потім крик мужика:

 

– Ох, матір!

 

А потім жіночий вереск заглушує всі інші звуки.

 

У купе починається паніка. Люди біснуються, одні вимагають відкрити, інші, навпаки, не відкривати. У стіни нашого купе кілька разів б’ється щось важке. Ми ж з Машою впадаємо в ступор — все, що відбувається, вже настільки далеко відійшло навіть від нашого розуміння норми, що ми просто не знаємо, що нам робити! Шум у вагоні все посилюється, тому ми не одразу розуміємо, що частина звуків доноситься з коридору. Кроки. Шорсткі кроки, в повному мовчанні. А потім двері нашого купе смикають. Не дуже сильно, але з наміром відкрити. І ще раз.

 

– Хто .. – я швидко закриваю рота Маші, і показую їй що це явно не те що потрібно робити в такій ситуації.

 

У відповідь лунають лише ляпаси і шурхіт… Та ще запах. З коридору виразно починає пахнути тілом, що розкладається.

 

Крики у вагоні посилюються. Зважаючи на все, невідомі, що заполонили коридор, встигли сіпати двері в усі купе. Я тихенько закриваю своєю досить великою фігурою свою мініатюрну подругу, в очах починає темніти, розум втрачає зв’язок із реальністю, моя свідомість знаходиться на волосині від втрати. Валя ж стиснула тканину моєї сорочки і притулилася обличчям до спини, мабуть не бажаючи вірити в те, що відбувається. Ми обидва важко, з схлипами дихаємо.

 

Згодом крики стихають. Люди, що знаходяться в коридорі, тихенько переминаються з ноги на ногу, смикають двері, шльопають по них долонями, але стає зрозуміло, що сил проникнути до нас у них немає. Впевнена, майже всі пасажири цієї миті дякують провідниці за те, що вона замкнула всіх на ключ. Як би там не було, ми в безпеці, отже, зможемо дочекатися допомоги. Допомога, звичайно ж, буде, як інакше?

 

Але крізь звуки ляпанців і перетаптувань, що швидко стали звичними, починають пробиватися нові: по коридору хтось йде. Крокує важко, притягуючи одну ногу. Зупиняється около нашого купе. Довго нишпорить ключем по дверях. А потім глухо вимовляє, відчинивши двері:

 

— Потяг далі не йде. Прохання звільнити вагони.ПочнітьЗупиняється около нашого купе. Довго нишпорить ключем по дверях. А потім глухо вимовляє, відчинивши двері:

 

— Потяг далі не йде. Прохання звільнити вагони.