Пошуки світла маяка посеред туману.

“Yeah, back it, back it
Yeah, pull up to the bumper game
Read the signal
Cover me, ’cause I’m changing lanes
Had a handle on it
My life, but I broke it
When I get to where I’m going
Gonna have you saying it” – M.I.A. (Bad Girls)

Не один Коннор був загублений. В тому ж Детройті та саме в цей момент таким себе відчував Маркус. Тільки він був за декілька тисяч кілометрів від Коннора. Андроїд знайшов тихе місце, звідки відкривався чарівний вигляд на місто. Тут не було нікого, крім якихось залишених речей, по типу піаніно чи крісел. Ніхто не знав, чому в наполовину розваленому чи то недобудованому будинку були ці речі, але вони наче нагадували про час. Невідомо скільки років цьому піаніно, чи кріслу, але було видно як час забирає у них барви, як клавіші піаніно жовтіють, а яскравий жовтий колір крісла перетворюється на багряний. Маркус знав, що таке час, його змусили про це дізнатися, та не дивлячись на все, він йшов вперед. Проте ніхто не знав, як йому страшно: ніхто не бачив, що він сам був загублений, не знав, як кожен раз дивлячись на людей Єрихона в голові прокручувався той найстрашніший момент, коли він просить Карла встати, коли сльози течуть по його очах, а руки притискають до себе тіло чоловіка. Чоловіка, що був як батько. Що показав йому що таке час. Що колись сказав: “Тобі треба вирішити хто ти є і ким бажаєш бути, Маркус. Не давай нікому вирішити це за тебе”. Ці слова досі звучали в голові. Напевно, вони вже викарбувалися на металевому серці — настільки часто це звучало в його голові. Руки Маркуса доторкнулися до клавіш старого піаніно, яке, на диво, було налаштоване. За однією нотою йшла інша, за іншою ще одна, і все це поєднувалося в одну мелодію. Він знав багато пісень, в його голові було щонайменше 2000 різних мелодій, які можна було зіграти. Але зараз він грав, так само як тоді малював — він закрив очі й давав волю серцю, бо воно знало краще за розум як потрібно грати. Мелодія порожнечі, мелодія туману та шепоту вітру, який невідомо звідки лунав зі старого піаніно. Це нагадувало про те, як він грав для Карла, бо той часто полюбляв послухати “Місячну сонату” Бетховена, або коли намагався щось намалювати і як це дивувало Карла. Ці спогади зберігали тепло в його душі та віру, що не всі люди жорстокі.

До піаніно підійшла Норф. Вона намагалася бути тихою і не перебивати гру Маркуса, проте він майже відразу відчув, що не один, й відкрив очі, припиняючи гру.

– Я не хотіла тебе перебивати, вибач. Ти ніколи не розказував, що вмієш так гарно грати на піаніно, — промовила Норф, проводячи рукою по кришці піаніно, змітаючи з нього сніг в суміші з пилом.

– Все добре, я хотів вже закінчити, — відповів він дивлячись на неї з легкою посмішкою. – Можливо, ти теж хочеш спробувати?

– Ні, ні, ні, я не вмію і ніколи не грала. Це не для мене.

– А я впевнений, що в тебе вийде! Спробуй, я допоможу, — запевняв її Маркус.

– Я не впевнена… – мовила вона, дивлячись на те, як Маркус встав і запропонував сісти на стілець, — Добре, я спробую, але ти пообіцяв допомогти, — погодилася вона й подивилася з легким страхом на клавіші піаніно разом з нерозуміння, що робити.

– Закрий очі, — сказав Маркус і впіймав здивований погляд від Норф, — Довірся мені, — додав андроїд. Норф закрила очі, а Маркус став за її спиною, щоб взяти її руки своїми руками й перенести до клавіш.

– А тепер спробуй не думати й дозволь пальцям самостійно вести цей танець. Забудь про те, що ти не можеш і згадай, що я допомагаю, — говорив Маркус та прислухаючись до рухів рук, направляв їх і допомагав грати мелодію. Вона була іншою. Вона розповідала наче власну історію з сяйвом фіолетового та відтінками смутку. Ця мелодія була іншою, але мала все ж той самий туман, туман загубленості, лише через інші барви. Норф грала й навіть не помічаючи, що Маркус відпустив її руки. Вона грала сама, повністю і він намагався не злякати цю мелодію. Маркус слухав при цьому не відводячи погляд від дівчини. Він намагався зрозуміти й почути її.

– ПРИГАДАЙ, ти наче обіцяв допомагати, чи мені здалося? — відповіла вона, відкривши очі.

– А ти запевняла, що не вмієш грати, — з посмішкою відповів Маркус, склавши навхрест свої руки.

– Ти так мало про себе говориш, але коли ти грав я почула смуток та щось таке сильне, проте інше.

– А тобі було б цікаво моє минуле?

– Я не знаю, просто ти досі віриш в людей, досі намагаєшся вибирати дипломатичний шлях і ми всі на твоєму боці, проте скільки ще жертв, нам потрібно? Саймон, відключені, яким просто не вистачило запчастин, вбиті через самозахист…

– Я приглядав за одним старим чоловіком. Саме він навчив мене грати серцем, так він це називав. Він був хорошою людиною, для мене майже як батько.

– Але ти все одно опинився тут. Людям не можна довіряти.

– Норф, насиллям ми теж нічого не змінимо. Око за око і весь світ осліпне. Я розумію твій гнів, розумію чому ти так вважаєш, але нам це не допоможе.

– Тоді ми будемо знову втрачати наших людей. Хіба це свобода?

– Норф, я обіцяю робити все, що в моїх силах, щоб привести нас до менших жертв і свободи, про яку ми й справді мріємо.

– Я вірю тобі, ти знаєш.

– Як щодо тебе? Ти теж ніколи не говорила про своє минуле, але я пам’ятаю той твій погляд в магазині на андроїдку, що була схожа на тебе.

– Я не впевнена, що хочу про це говорити…

– Добре, проте знай, що в будь-якому випадку я підтримую тебе й поряд, — промовив Маркус і взяв її за руку в знак підтримки. Проте потім їх руки піднялися та опинилися скріпленими один навпроти одного. З рук сяяло блакитне сяйво, а самі руки побілили подібно снігу, що падав зараз змішуючись з промінням сонця. Раптово вони обидва прибрали руки й відійшли один від одного.

– Я бачила як ти бився, як ти слухав Карла і не бив у відповідь, хоча вже був девіантом. Як прийшла поліція, і як ти тримав його тіло на руках… – промовила швидко Норф перебуваючи в шоку.

– А я бачив клуб Еден, чоловіка, який знущався, якому було мало і як ти стиснула йому горло. Як ти тікала і як було страшно… Наче я теж там був, — промовив Маркус. Норф подивилася на нього, а потім на свою руку. Її погляд був наляканий й кинувши останній прямо йому в очі, вона втекла з цього місця. Маркус лише й встиг крикнути її ім’я, але вирішив дати трохи часу їм обом. Дорога ставала лише ще складнішою та заплутанішою. От тільки де його маяк на цій дорозі?

***

Маркус, Джош і Норф стояли посеред входу до станції метро. Позаду знаходилися ескалатори, а попереду вхід і вихід. Навколо були люди, які не сильно приділяли уваги до цих трьох. Ніхто і не побачив в них андроїдів, а тим паче девіантів, бо вигляд і одяг був доволі звичайним для людини. А що казати про їх схожість з людьми? Люди створили їх до своєї подоби. Люди егоїстичні та самолюбні — це факт, який інколи грає їм на руку і є правильним, а інколи й руйнує все. Проте це не було головним.

– Це просто жахлива ідея, яка приведе нас до смерті, — мовила Норф.

– Це ризик, так, але без нього ми ні на крок не зможемо просунутися в нашій справі. Інколи треба щось віддати, — мовив Джош.

– Так, життя. Ти хочеш віддати своє? Вперед!

– Норф, — промовив вже Маркус, — Джош має рацію, нам потрібно інколи ризикувати й навіть власним життям. Без цього все забудеться.

– Але не так! Не таким чином! Ми могли вже давно напасти й показати хто сильний, якби не прагнення до дипломатії.

– Досить. Норф, насильство не допоможе. Ми хочемо, щоб нас поважали, а не боялися, щоб ми були живими істотами, а не монстрами. Нам треба починати, — відповів Маркус дивлячись в очі андроїдці. Після цього він направився до першого андроїда, щоб звільнити закладений код в їх програму і промовити:

– Ти тепер вільний!

Так один, два, три… й у нього вже було 10 девіантів, які йшли за ним. За своїм лідером, який для них є тим самим маяком. Маркус з усіма вийшов на вулицю і продовжив збирати їх мирний протест. Двоє андроїдів були працівниками вивозу сміття і допомогли перекрити дорогу після того, як Маркус доторкнувся до них. Девіантів ставало все більше. Норф і Джош випустили інших з Єрихону, відкривши наземний люк. Цифра девіантів з 10 вже стрімко виросла до 200, і це число тільки росло. Маркус йшов попереду і тепер міг підзивати до себе усіх лише поглядом чи змахом руки, бо його система змогла приєднатися до системи цієї вулиці.

– Ми вільні! – прокричав Маркус піднявши руку вгору. За ним усі повторили.

– Ми теж маємо мрії! – продовжував він, андроїди продовжували повторювати.

– Ми заслуговуємо на волю! – кричав Маркус. Число девіантів налічувало більше ніж 400, люди навколо дивилися в шоку, а поліція починала діяти. Дорогу попереду було перекрито, армія США вже чекала на них з іншої сторони дороги. Також на підмогу прилетів вертоліт.

– А я казала все просто так не буде. Маркусе, нам треба напасти, — говорила Норф, коли вони зупинилися прямо перед армією.

– Ми повинні стояти, нам треба показати, що ми мирні, — сказав Джош.

– Маркусе? – запитала Норф.

– Ми залишаємося на місці, — відповів впевнено Маркус. Норф не була рада такому рішенню, але вона була віддана йому і Єрихону, тому слухалася.

– Повторюємо останній раз, ви проводите незаконний мітинг, будь ласка, розійдіться, — говорив командир армії за допомогою гучномовця. Андроїди стояли на місці, тому декілька бійців опустили свої щити на землю горизонтальним положенням, щоб інші змогли через вільний простір просунути зброю і пустити в девіантів пулі. Потім щити знову вирівнялися, ховаючи усіх.

– Маркусе, дивись, що вони роблять. Тепер ми повинні дати відповідь, — благала Норф.

– Ми стоїмо на місці, — впевнено сказав Маркус, не зрушаючи з місця. Щити опустилися і нові пулі зачепили багатьох девіантів. Маркус пішов вперед сам. Він думав, що хтось мав принести жертву ради волі, що хтось повинен був спробувати поговорити, що лідер повинен так зробити. Він мав рацію, проте не в тому, що йому дадуть це зробити. Один постріл в його плече й він падає. Андроїди кидаються в битву, щоб його захистити й допомогти йому. Один з андроїдів безстрашно кидається в захист Маркуса і поки інший допомагає йому тікати, віддає своє життя за це. Армія просто забила його битою, а потім вбила одним пострілом.

– Давай, Маркусе, нам треба тікати, — промовляла Норф, допомагаючи йому піднятися. Маркус запам’ятав того андроїда, що врятував його. Це закарбувалося у нього в пам’яті, так само як і смерть Карла. Норф питала себе чому він досі вірить в людей, Джош розумів, що без жертв дипломатію не побудуєш, а Маркус… А Маркус роздумував чи на правильній він дорозі? Чи хороший з нього лідер? Чи може загублений на своїй дорозі вести інших на іншій? Де той самий його власний маяк?…

***

Коннор й Генк знаходилися в кабінеті головного командувача поліційного відділку Детройта. Генк говорив з ним, хоча скоріше це можна було назвати незадоволенням зі сторони Генка і безпорадністю зі сторони поліції.

– Я майже дійшов до відповіді, вона дуже близько, а ти зараз хочеш, щоб я це все кинув і пішов знову розслідувати типові вбивства? – обурювався Генк, при цьому сильно жестикулюючи.

– Генку, ти спочатку не хотів брати цю справу і часто приходив до мене з проханням зняти тебе з цього, а зараз виставляє претензії щодо твого знімання зі справи. Ти хоч сам знаєш чого хочеш?

– Так, я не хотів, але я не мав тоді усього, щоб отримати відповідь. Ти розумієш, що ми зараз можемо отримати відповідь і закінчити ці злочини? – продовжував Генк.

– Це рішення було зверху. Генку, вибач, я не можу нічого вдіяти, — відповів чоловік розвівши руками, — Ти далі почнеш займатися вбивствами, а андроїд повернеться в Кіберлайф.

Генка це все не влаштовувало, але він розумів, що у цю справу свої носи всунуло саме ФБР та уряд США. Після мітингу девіантів все стало ще складніше. Покинувши кабінет лейтенант підійшов до свого місця і сів в крісло. Тим часом Коннор сів на стіл навпроти. До них підійшла Айра, яка удала, що витирає скло біля стола.

– Наскільки все погано? – непомітно спитала вона.

– Нас звільнили зі справи, — відповів Генк.

– Ні, ми не повинні здаватися, лейтенанте. Я впевнений, що відповідь десь близько і ми вже на шляху до перемоги, — мовив Коннор.

– Конноре, а якщо ми не на тій стороні воюємо? – запитав Генк.

– Проте, інформація та відповіді ніколи не є зайвими, — промовила Айра, роздумуючи.

– Лейтенанте, ви повинні мені допомогти. Відверніть увагу всіх лише на 5 хвилин. Я встигну дістати всю інформацію, — раптом сказав Коннор.

– Конноре, це небезпечно. До того ж це незаконно, як ти любиш це казати.

– Генку, нам треба твоя допомога, — раптом додала Айра, — Так, Конноре, не дивися так на мене. Один ти не підеш. З твоєю девіантністю це небезпечно, навіть не кажи нічого. План такий: Генк відвертає увагу голови агентів ФБР, я зараз схожу за усім для миття підлоги, а ти, Конноре, будь готовий прямувати до архівів. План в дії. Генку, давай, — сказала вона і направилася за відром з водою в суміші з хімією, а також за шваброю.

Вона не дала Генку навіть право вибору — такою була ця дівчина. Айра встигла заплутати голову обом чоловікам, які нічого не розуміли, але, не дивлячись на все, вони почали виконувати план. Проте, хто ж знав, що креативність Генка по відволіканню є настільки “геніальною” та водночас приємною. Він попрямував до голови ФБР й гарно зарядив кулаком по його обличчю. На допомогу ФБР прийшли інші поліціянти, проте Генк не зупинявся. Айра здивувалася такою винахідливістю, проте зосередилася на плані, запам’ятовуючи опісля запитати у Генка де знаходиться група, що навчає такій креативності. Айра і Коннор зустрілися на сходинках до архіву, прямо як в першу їх зустріч. Проте зараз було головне потрапити саме в архів.

На горизонті намалювався Ґавін. Ще й з пістолетом, чудовий екземпляр ідіотизм та егоїзму. Проте Айра була тут дуже вчасно. Вона пролила воду прямо на ноги поліціянту.

– Якого чорта ти зробила, тупа пластмаса! – мовив він, та почав намагатися відтряхнути свої штани. Коннор не зважав на це та прямував, як і раніше, в архів. Ґавін любив доглядати за собою, тому це виграло їм час, поки він попрямував у пошуках серветок, щоб хоч якось висушити свої джинси та викликати підмогу. Айра одразу швидко попрямувала в архів до Коннора.

– Ніхто не здивований, що пароль від архіву, який ставив Хенк буде “ХріновийПароль”, – мовив Коннор, коли в архів зайшла Айра.

– У нас небагато часу. Є два тіла андроїдів, статуетка, відео, що транслювалося на телевежі, ще одне відео як слова того девіанта, а також зашифрований словник, — промовила Айра.

– У цього андроїдка не вистачає декілька деталей й у цього теж. Проте ось ця деталь, якщо її витягнути, підійде цьому, внаслідок чого ми зможемо його увімкнути, — промовив Коннор, просканувавши два вимкнених девіанти.

– Чудово, але для початку треба вирішити, що робити, перед тим як увімкнути їх. Ти можеш взяти голос Маркуса та дізнатися потрібну інформацію, — думала Айра.

– Можна, а також ця статуетка є дивною. Ти перевіряла її?

– Ні, проте вона виглядає пустою всередині. Ти думаєш там щось є?

– Є лише єдиний шлях це перевірити, — мовив Конор і розбив її. Всередині знаходилася записка про Єрихон.

– Чудово, Конноре, бери голос Маркуса, деталь, і дізнайся потрібну інформацію. У нас дуже мало часу, — продовжила Айра, поглядаючи на двері. Коннор прослухав відео ще раз, щоб просканувати та налаштувати свій голос на голос Маркуса, і коли це вийшло, він вийняв деталь з тіла Саймона та вставив в тіло іншого девіанта.

– Я живий, проте тут так темно, — промовив девіант.

– Все добре, я поряд, я врятую тебе. Проте мені потрібна твоя допомога, — заговорив Коннор голосом Маркуса.

– Маркусе? Ти прийшов за мною?

– Звичайно, я не кидаю своїх. Проте я маю пошкодження, я не можу згадати місцеперебування Єрихону. Ти пам’ятаєш його? Будь ласка, нагадай мені, і я тебе заберу звідси, — продовжував Коннор.

– Маркусе! Я чекав! Я вірив! Я надіюся в тебе невеликі пошкодження, я тобі нагадаю, дай мені руку, — промовив девіант та протягнув руку Коннору. Вхопивши її, Коннор отримав потрібну інформацію та вийняв деталь з девіанта, відключивши його.

– Пробач, — тихо мовив він. Коннор й Айра збиралися йти, проте до них увійшов Ґавін.

– І чому я не здивований? Два девіанти прямо тут. Яка чудова нагода нарешті вас пристрелити, — промовив він.

– Яка честь померти від самого темного лорда, котрий евакуювався з іншої планети заради хорошого віскі, власного его і тортиків, — почала Айра. Вона знала як грати з такими людьми. Вона була вченою Кіберлайф, де сам засновник полюбляв подібні ігри. – От тільки якщо девіанта тут два, то один з них ти, і скоро загубиш як своє обличчя, так і значок. Через три, два, один, — поки Айра це говорила, а скоріше відвертала його увагу, Коннор вихватив у поліціянта пістолет. Ґавін був не з простих, легким ударом він вибив пістолет. Проте він був з не найрозумніших, як мінімум, за осіб в цій кімнаті, і пістолет був відкинутий до стіни Айрою. Коннор ухилився в ліву сторону від його удару, а потім спробував теж завдавати удару. Айра тим часом спробувала прибрати руки Ґавіна за спину, щоб Коннор легко відправив його у відключку, проте Ґавін схопив її за шию та почав душити. І знову це було помилкою, як мінімум, через те, що він отримав від дівчини ногою по яйцях, а потім виграшний удар по спині. У підсумку, він впав на коліна від болю.

– Так краще, а тепер тікаємо, — мовила Айра після того, як підправила краватку Коннора. Потім вони обидва покинули архів так швидко, як могли. А за ним і поліційний відділок, й вулицю, тікаючи тими самими ходами, якими його колись плутала Айра. Зараз найголовнішою задачею було сховатися та залягти на дно, а таємний куточок життя дівчини міг би допомогти їм в цьому. При чому, це давало не тільки тимчасову безпеку, а й час подумати над усім, що вони мають.

“Shift gear, automatic, damned if I do
Who’s gonna stop me when I’m coming through?
What we got left is just me and you
But if I go to bed, baby, can I take you?” – M.I.A. (Bad Girls)