pick a place to rest your head

Якщо Ви запитаєте когось, кого завгодно, з Гоґвортсу чи хоч з усього Магічного світу в цілому про Сортувальний капелюх – кожен Вам відповість, що це неймовірно цінний і до того ж мудрий артефакт. Але якщо Ви запитаєте у Стіва Гаррінґтона – він скаже Вам лише одне. Сортувальний капелюх – довбаний кретин. Тому що, серйозно? Слизерин? З усіх факультетів?

 

Справа не в тому, що Стів зневажає слизеринців чи вважає їх поганими. Ні, він вірить у цю всю лабуду: кожен факультет прекрасний по-своєму, кожен має свої переваги і таланти. Просто… Він не відчуває себе частиною цього факультету, ось і все. Не може зараховувати себе до слизеринців.

На твоєму факультеті ти маєш почуватись комфортно, правильно? Це фактично твоя друга сім’я, твій другий дім. Так от, Стіву не було комфортно. Він не мав проблем з зеленим, але змії йому не подобались. Особливо після його травматичного досвіду в Таємній кімнаті, це по-перше.  По-друге: підземелля. Тобто усі мали затишні вітальні, а Гаррінґтон в підземелля лізь?

І добре, якби це був Гафелпаф – теплий, затишний, світлий з чудовими ароматами їжі, що завжди витали поблизу. Стів би й слова не сказав. Але Слизерин.

Там було холодно, жоден камін не міг зігріти повітря в кімнаті, там було моторошно і похмуро. І один лише факт того, що він знаходиться під землею, Мерлін знає наскільки сотень футів у глибину, змушували Стіва панікувати. А спальні? Він не розумів, як усі інші могли засинати і не відчувати тиску товщі води Чорного озера, що знаходилось прямо над ними.

І це була ще одна проблема. Усім іншим було начебто… затишно? Нікого наче й не бентежили темрява чи прохолода.

Тому Стів почувався іще більше не на своєму місці. Це ще він не згадував про те, що він зовсім не вважав себе хитрим, амбіційним чи честолюбним. Він навіть не був чистокровним!

Звісно, був період, котрим Стів не пишається, коли він намагався поводитись, як справжній слизеринець. Тільки замість справжнього слизеринця в нього чомусь вийшов справжній придурок. Він хотів здаватись фанатом свого факультету номер один. Хотів влитись у тусовку, бути «своїм». І це працювало якийсь час. Він був не просто своїм, він був над усіма, він був номером один, чемпіоном, королем.

Було навіть весело, поки це все тривало, самообман працював на всі сто. Стів перестав піклуватись про власні переживання.

Але ніщо ніколи не триває вічно, так? «І хвала Мерліну», – хочеться сказати Стіву зараз, обертаючись назад.

На четвертому курсі він зустрів Ненсі… і дітей. Це перевернуло його світ догори дриґом, і так не повернуло назад.

Так, Стів втратив корону (вона перекочувала до Біллі Гарґроу, що перевівся з Дурмстранґу, та і чорт з нею), свій статус і популярність.

Ненсі він також потім втратив, після майже двох років стосунків, але це нічого, їй краще з Джонатаном. До того ж, вони досі друзі.

В результаті Стів отримав набагато більше.

В нього були малі спиногризи, це по-перше. І скільки б він не жалівся на їхню набридливу гучну щоденну присутність у та на свою долю вічної няньки, він би нізащо не викреслив їх зі свого життя. Якби хтось сказав королю Стіву у роки слави, що одним з найкращих рішень у його житті буде допомогти другу молодшого брата його дівчини у битві з гігантською змією, він би подумав, що цей хтось несповна розуму.

Але сталося як сталося. Він дійсно бився з Василіском у Таємній кімнаті, рятуючи Джейн, Еріку, яка цю кімнату і відкрила, та всіх інших малих. Цікавий видався рік тоді.

Взагалі-то, після того кожен рік видавався у Стіва цікавим, бо у малих були якісь очевидні проблеми зі спокійним і мирним життям. У них як не велетенські змії, так вовкулаки, як не вовкулаки, то подорожі у часі. Тепер от мітка Векни на чемпіонаті з квідичу. Заради справедливості – діти тут ні до чого, але навряд чи це віщувало спокійний рік. А ще й з цим Турніром…

В будь-якому випадку, друге, що він отримав, були друзі вже його віку, дякувати Мерліну. Ненсі, Джонатан (у них були деякі проблеми в комунікації, але це в минулому), Арґайл і, звісно ж, Робін.

Робін була світлом його життя, маленькою кометою, що осяяла його темний світ. Доля звела їх у доволі дивний спосіб, до речі: вони отримали спільне покарання, абсолютно несправедливо, на цій думці вони зійшлись, і випадково знайшли ту карту, з якої Стів зрозумів абсолютно нічого на початку. Робін, генійка, звісно ж усе розгадала, і карта стала їм у пригоді з часом, а Робін була втягнута у їх маленьку групу без опції «повернутись назад» і отримала свою пригоду.

Стів думав, – про що тепер було згадувати доволі незручно, – що вони з Робін будуть разом, але не так сталося, як гадалося, що дуже засмутило його на початку. Зараз же він думав, що все склалося якнайкраще для всіх.

Тепер вони зависали ушістьох, головні няньки Гоґвортсу: Стів, Робін, Ненсі, Джонатан, Арґайл і… дехто ще. Дехто найважливіший з усіх.

Це була третя річ, яку Стів отримав, найголовніша. Ну, не річ, звісно. Людина. Він не… Стів не сприймав його як річ, це не те що… Ну, коротше. Едді.

Його прекрасний Едді.

І це було іще одне, у що Стів би ні за що не повірив, якби йому хтось сказав про це раніше. Тому що Едді йому навіть не подобався спочатку. Стів мав це жахливе, набридливе відчуття, що той намагається вкрасти його місце.

Ну а як Стів міг думати інакше?

Едді добре ладнав з дітьми. З дітьми Стіва. Мерлін, він створив у магічній школі клуб по ботанській маґлівській грі і мав успіх з ним. Він навіть Еріку туди втягнув. Еріку, яка була вся з себе чистокровною слизеринкою аж до самих кісток.

Едді став авторитетом для Дастіна. Дастіна. Слухайте, якщо хтось із батьків коли-небудь скаже вам, що не має улюбленців – він бреше, так і знайте. Стів міг точно сказати, бо як би сильно він не намагався любити усіх своїх дітей однаково, Гендерсон завжди займав особливе місце у його серці. І те, що цей кудлатий кароокий вихор відбирав у Стіва саме його – було особистим.

Стів не міг витримувати, коли Дастін постійно говорив «Едді те, Едді се», тож почав затикати малого на півслові.

– Ти просто заздриш, що в мене є ще один старший друг, – упевнено казав на це Дастін.

І це було абсолютною неправдою. Мансон залишився на сьомому курсі на другий рік. Плюс − не мав друзів, окрім ботанів зі свого клубу і тринадцятирічних таких самих ботанів. Плюс − він жив зі своїм дядьком у маґлівському світі, фактично у вигнанні, а його батько сидів у в’язниці за служіння лорду Векні.

Тож так, Едді був повним невдахою і заздрити там не було чому.

Але головне, що змусило Стіва остаточно переконатись у тому, що Едді хоче на його місце, була його дружба з Робін. Вона сходила на одну зустріч клубу, всього одну, і вони вже поводились, як найкращі друзі.

Стів був готовий вибухнути від злості. Тобто вони півроку розгадували ту дурнувату карту разом, Стів мав вислуховувати нескінченні підколи у свій бік, закохатись у неї, завоювати її довіру достатньо, щоб вона відкрилась йому. А це чортеня чумазе провело з нею пару годин і вони вже сідають разом за стіл Рейвенклову, наче так і має бути? Ні. Стів не міг цього стерпіти.

Коротше, так, у них з Едді також були проблеми з комунікацією.

Допоки вони не застрягли удвох під Войовничою вербою, а діти не залишились сам на сам з вовкулакою.

Стів просто впав у ступор, тому що він був повним профаном у закляттях і поняття не мав як зупинити скажене дерево і врятувати дітей. Йому потрібна була Робін.

– Гаррінґтоне, Гаррінґтоне? – Едді штурхав його у плече. – Треба щось зробити, давай!

– Що?! – розлючено запитав Стів, розвертаючись до нього.

Едді зніяковів під його поглядом, прибираючи руки. Він виглядав, наче відчував той самий розпач, що й Стів. Та що він міг знати? Стів піклувався про дітей, він був відповідальним, а для Едді це всього лише іграшки. 

– Я не знаю, – відповів Мансон. – Я думав, ти кращий у закляттях, ніж я.

Це розізлило Стіва ще більше. Тому що ні, він був абсолютно безпомічним. Він такий самий невдаха, як і Едді.

– Ні. Я не знаю як це зупинити. І якщо ти не акробат, який зможе ухилятись і перестрибувати через ці гілляки, щоб вони тебе не прикінчили, то ми застрягли тут і нікого не врятуємо.

Стів різко опустився на землю, опираючись спиною об стіну і втомлено відкидаючи голову. Він не знав, що йому робити. Якщо щось станеться з дітьми через його тупість, він собі ніколи не пробачить.

– Ні, – раптом сказав Едді.

Він все ще стояв перед ним, але тепер виглядав інакше, рішуче, наче збирався з силами, щоб щось зробити.

– Я не акробат, але…

Едді стиснув і розтиснув кулаки, зітхаючи і дивлячись у бік, а потім опустився на коліна перед Стівом.

– Гаррінґтоне, я знаю, ти мене ненавидиш, але мені потрібно, щоб ти пообіцяв мені дещо зараз.

Стів сів рівніше, майже зацікавлений, але скоріше наляканий.

– Що?

– Пообіцяй, що не розкажеш нікому про те, що ти зараз побачиш.

Стів підняв брови, здивований. У нього було приблизно нуль ідей щодо того, що може зараз статись.

– Навіщо така загадковість, Мансоне?

– Стіве. Пообіцяй мені.

Едді виглядав смертельно серйозним, Стів не думав, що колись бачив його таким. Що він може бути таким.

– Добре. Добре, я нікому не скажу, щоб там не було.

Едді кивнув.

– Добре. Дякую.

І потім він заплющив очі і… зник. Стів замотав головою, роззираючись навколо.

Що це було? Що це, в біса, було?

А тоді Стів побачив маленьку крилату тінь у світлі, що потрапляло з виходу з нори. Тінь наблизилась до нього і Стів не міг зробити нічого, окрім як простягнути до неї руку, і вона сіла на його напівзігнуті пальці. Маленьке волохате створіння, з дивно вигнутими лапками-крилами і перетинками на них. Кажан. У нього на руці сидів довбаний кажан.

Тоді, не пройшло й секунди, як перед ним знову сидів Едді. Стів навіть не встиг побачити момент трансформації.

Вони все ще торкались однин одного, але тепер замість пазуристих лапок, Стів відчував тепло пальців Едді і холод його перснів. Стів нічого не міг з собою зробити, просто сидів з відкритим у здивуванні ротом і широко розплющеними очима.

Едді був анімагом. Едді був довбаним анімагом, ну хто б міг подумати!

– Залишиш оплески на після, – всміхнувся Мансон. – Так я зможу вилетіти.

– Ні, – Стів відчув, як усвідомлення ситуації повертається до нього. Він стиснув долоню Едді у своїй. – Ти не полетиш. Ти… крихітний. Якщо одна з гілок тебе вдарить, ти лапки відкинеш.

Едді розсміявся на це.

– Вона мене навіть не помітить. І так я зможу швидше знайти дітей. Я впораюсь, – він стиснув долоню Стіва у відповідь.

Гаррінґтон зітхнув. Діти. У них не було часу роздумувати. Він мав довірити Едді їх порятунок.

– Ти впораєшся.

Едді посміхнувся, майже вдячно, наче ці слова і справді щось для нього означали.

– Тільки давай без геройства.

– Та ти глянь на мене, який з мене герой?

Стів підняв кутик губ на це і кивнув. Едді кивнув у відповідь і знову зник.

Едді допоміг дітям: він відволікав професора Кларка-вовкулаку (так, уявіть собі), поки Макс не переманила його увагу до себе. Ну, не їхня Макс, а Макс із майбутнього, але це довга історія.

Вони відбулися підвернутою ногою у Дастіна і шрамами від гілок у Лукаса. Стів дістався до них, коли все вже скінчилось. Професор Бреннер, якого Джейн вирубила раніше і якого вони залишили у Верескливій Халупі, отямився, і допоміг йому вибратись.

Суть в тому, що після цього він почав сприймати Едді інакше. Він був готовий ризикнути життям і бився з вовкулакою у формі крихітного кажана лише щоб захистити малих. Це було сміливо, що вразило Стіва. І це означало, що Едді таки справді про них піклується.

Стів міг лише прийняти той факт, що Едді насправді був не ворогом йому і що вони були на одному боці. В результаті, вони могли няньчитися з дітьми разом. Так було навіть краще, легше.

Стів навіть зміг знайти в собі сили, щоб вибачитись за свою поведінку. Як не дивно, Едді був доволі милим до нього, навіть після всіх тих разів, коли Стів підколював його чи кидав недружні погляди в його бік.

Загалом, Едді взагалі був не таким, як Стів очікував. Вони почали спілкуватись більше після випадку з професором Кларком, в першу чергу через те, що Стів почувався винним і хотів показати, що насправді він не мудак.

Едді був уважним до людей, але ти мав бути дуже близьким до нього, щоб побачити цю його рису. Едді був веселим, важко порахувати скільки разів він вмикав свою артистичність на максимум і змушував Стіва плакати від сміху. Едді був цікавим, він мав мільйон і одне гобі і купу тем, про які він міг говорити годинами. Едді був прекрасним.

Загалом, обертаючись назад, Стів міг сказати, що в нього не було жодного шансу.

Серйозно, як взагалі люди могли бачити Едді, бути поряд з Едді, знати Едді і не закохатись у нього?

Найбільшим дивом, як для Стіва, було те, що Едді був взаємно у нього закоханий.

Найбільшим дивом, як для всіх інших, було те, що вони не поводились як ідіоти.

– То ви тепер… разом? – запитала Робін.

– Так, – Стів відчував дурнувату посмішку на своїх губах, зариваючись рукою у волосся. – Щось таке.

Вони це ще не обговорили, взагалі-то, але вони цілувались… багато цілувались і Стів вважав це хорошим знаком.

– О, хвала Мерліну! Я так хвилювалась, що ви перетворитесь на впертих придурків знову. Тому що, знаєш, ви ж ідеальна пара! І Едді – абсолютно твій типаж, а ти все ходив і нився мені про те, що ти хочеш шість дітей з Ненсі і все таке.

Вони з Едді почали офіційно зустрічатись наприкінці травня і Стіву було недостатньо провести лише місяць зі своїм хлопцем перед канікулами, тож він приїздив до нього влітку.

Батьки Стіва були маґлами і їх насправді не дуже хвилювало життя сина ще до того, як він перейшов до Гоґвортсу. А після того − вони зрозуміли, що магічний світ цілком його поглинув і «нічого тямущого з нього не вийде», тож узагалі перестали звертати на нього хоч якусь увагу. Тож так, Стів міг спокійно проводити час вдома у Едді, пізнаючи його все краще і закохуючись все більше.

Вейн не заперечував його присутності. Він виглядав, як суворий чоловік, але лише виглядав – Стів зрозумів це, коли побачив його колекцію кухлів і кепок, що заполонили ледве не увесь маленький трейлер.

Едді і Стів провели майже усі канікули разом, потім гостювали у Байєрсів, вже звично окупувавши їх будинок (це нічого, місіс Байєрс вже звикла до того, що в неї було на десяток дітей більше, ніж вона народжувала). Після цього побували на Кубку Світу з квідичу. А тепер проводили разом свій останній (на що Едді дуже сподівався) рік у Гоґвортсі.

Тож так, життя Стіва було ідеальним: прекрасний хлопець, якого він кохав, чудові друзі, яскраве майбутнє гравця у квідич. Якби не ця слизеринська штука.

Бачте, коли він був Його Величністю Стівом Гаррінґтоном – не перейматись було легко. Але зараз, коли він був просто Стівом, просто собою, переживання повернулись і почали гризти його знову.

Люди в його оточенні були чудовими, правда, але… Стів не відчував, що хтось міг би зрозуміти його і ось це було найгірше. Це хвилювало його ще більше, змушувало його почуватись ще більш дивно .

Тому що Ненсі і Едді були хоробрими і відважними − і були на Ґрифіндорі. Робін, Джонатан і Дастін – розумними і  дотепними, тому потрапили на Рейвенклов. Арґайл був веселим і відданим, йому і дістався Гафелпаф.

Так було й з усіма іншими. Вони всі вписувались. Крім Стіва. І це змушувало його копатись у собі. Що було не так із ним?

Крім цього, Слизерин не міг не повертати його додому. В його холодний (не буквально) маґлівський будинок, стіни якого ніколи не здавались Стіву рідними, до його батьків, що ніколи не піклувались про нього, до пустоти. Ця пустота, цей холод, вони завжди оточували Стіва, завжди, скільки він себе пам’ятає. І Слизерин змушував його думати, що може це і є його доля, може це щось, що він має прийняти і просто жити у цьому все життя.

Виглядало, наче обидві його родини вирішили не приймати його.

– Він просто поводиться дивно!

Гучна репліка Джонатана вирвала Стіва з його невеселих роздумів, повертаючи у Велику залу. Кубок освітлював приміщення приємним голубуватим світлом. Уся компанія знову зайняла стіл Ґрифіндору й інші студенти кидали на них невдоволені погляди. Стів не хвилювався з цього приводу – він обожнював той факт, що їхня група включала студентів з усіх факультетів, ламаючи дурнуваті правила ворожнечі.

Вони з Едді їх також ламали, до речі, щаслива парочка слизерин-ґрифіндор. Їх випереджали лише Макс і Лукас, бо слизерин-гафелпаф − це взагалі щось інше.

– Це Арґайл, Джонатане, він завжди поводиться дивно, це частина його особистості, – відповів Едді, зачерпуючи долонею арахіс і відправляючи горішки у рота по одному. Стів абсолютно точно не залипав. – Що таке «дивно», взагалі?

– Ні, – наполягав Джонатан. – Не по-арґайлівські дивно, в тому то і справа. Просто, він якийсь… загадковий. І він більше не говорить зі мною, постійно кудись зникає.

– О-о-о-о, я думаю, я знаю, що тут відбувається, – протягнула Робін. – В мене є один знайомий, який почав загадково зникати кудись десь з минулого березня. А потім показався з бойфрендом.

Стів засміявся і швидко переглянувся з Едді; він якимось чином знав до чого Робін веде, як тільки почув це її «о-о-о-о».

– Думаєш, у Арґайла з’явився хлопець? – нахмурився Дастін.

Джонатан ледь не вдавився своїм гарбузовим соком. Ненсі кинула на нього несхвально-веселий погляд.

– Ні, довбню, – відповів Стів. – Вона каже, що він може з кимось зустрічатись.

– Я б не виключала варіант з хлопцем, – вставила Еріка.

Джонатан виглядав задумливим.

– Мерлін, – сказав Лукас. – Закоханий Арґайл, яка це мабуть катастрофа.

Всі розсміялись, але по-світлому, не глузуючи. Вони любили Арґайла і його незграбність.

– О, чорт! – сказав раптом Едді, перестрибуючи лавку і допиваючи сік на ходу. Стів рефлекторно виставив руки вперед, на випадок, якщо його хлопець вирішить гепнутись. Незграбність Едді він також любив. – Треба бігти, бо якщо я спізнюсь до О’Доннел – залишусь у школі на ще один рік.

Стів і собі піднявся з лавки, підходячи впритул до Едді і посміхаючись.

– Гей, побачимось ввечері?

Щось промайнуло на обличчі Едді, всього на секунду, але цього вистачило, щоб Стів закляк на місці.

– Е, так, – кивнув Мансон з посмішкою. – Я якраз хотів поговорити з тобою. Пароль ти знаєш.

Він незручно махнув Стіву, – вони старались не показувати своїх почуттів на публіці, магічна спільнота була не настільки прогресивною, усі про них знали, але все ще, – і швидко пішов до виходу з Великої Зали. Стів залишився тупо стояти на місці, спостерігаючи як його волосся чарівно підстрибує на кожному кроці.

– Він сказав, що хоче поговорити з тобою?  – небажано гучно запитав Майк.

Стів розвернувся до їхнього столу.

– Во-о-о-у, – протягнув Лукас. – З мого досвіду – після такого нічого хорошого чекати не варто.

Макс поряд з ним відкрила рота від шоку і повернулась до Лукаса з вбивчим поглядом.

В іншій ситуації, Стів пожартував би про те, що зараз когось кинуть вшосте. Чи всьоме? Але просто зараз йому було все одно, тому що здається, його й самого сьогодні кинуть.

***

– Повтори ще раз. Слово в слово, – попросила Робін пошепки.

Вони сиділи на Історії магії і Стів навіть не почувався винним за намагання розібратись зі своїм майже втраченим щасливим життям просто посеред уроку, бо це була Історія магії – все одно ніхто ніколи не слухав.

– Я. Якраз. Хотів. З тобою. Поговорити, – чітко вимов Стів.

Робін задумливо закусила губу.

Стів знав, що він, можливо, трохи драматизує, але що він міг зробити? Едді сказав це так серйозно, а Едді майже ніколи не був серйозним, окрім ситуацій, коли вони опинялись у смертельній небезпеці. Тож у Стіва було всього два варіанти, що це може бути. Хоча ні, насправді це був один варіант.

Едді усвідомив, що не любить його і хоче його покинути. Стів розділив його на два спочатку, бо колись таке вже траплялось із ним – Ненсі його не любила, але продовжувала з ним зустрічатись. Але якщо Едді не любив його і «хотів поговорити», то він однозначно, стовідсотково хотів розійтися. Стів лише не міг зрозуміти в який момент він усе… втратив. Едді здавався щасливим з ним, буквально вчора.

– Слухай усе не настільки погано, – подала голос Робін. – Це може бути буквально що завгодно.

– Угу, – кивнув Стів.

Якби це було «що завгодно», то чому б тоді Едді попереджав його про розмову, а не просто сказав у чому справа?

– Може це про твою… проблему? – припустила Робін.

Стів нахмурився. Вона не знала про весь його… конфлікт з власним факультетом, бо Стів ненавидів жалітись на свої проблеми іншим людям – серйозно, усім власних вистачало, – але важко було не помітити, що він не ночує у власній спальні.

Якщо він міг змиритись з усім, то спати під клятим озером було вище його сил. І весь час, поки він вчився у Гоґвортсі, Стів знаходив способи як цього уникати. Він ночував деінде у спальнях інших факультетів, після вечірок у свою еру короля Стіва. Якщо не вдавалось, бувало, заробляв собі покарання і ходив до Забороненого лісу з Гоппером, щоб допомагати зі звірями, а потім залишався у його хижці до ранку. Але його улюбленим варіантом була вежа Ґрифіндору, звичайно. Він не міг дістатись спалень, коли зустрічався з Ненсі, але вони проводили довгі вечірні години у вітальні, після того, як всі вже розходились по ліжках. Після розлучення з Ненс, він майже не міг спати, бо йому не було куди податись, і Стів міг заприсягнутись, що чув, як той клятий кальмар ворушить своїми щупальцями, пересуваючись темними водами озера кожну ніч.

А потім у нього з’явився Едді, і Стів знову повернувся до вежі Ґрифіндора. Все стало краще, бо тепер вони могли проводити час у спальні, у ліжку Едді, чим Стів активно користувався. У всіх сенсах. Він ночував у підземеллях, може, раз чи два на тиждень. Увесь інший час, він засинав і прокидався поруч з Едді, наче вони були одружені. Едді не заперечував.

Може тепер, так? Може, його дістало, що Стів пхається до нього кожної ночі, як безхатько? Звісно, вони зустрічались, але це не означало, що вони мали проводити увесь свій час разом. Треба було пам’ятати про особистий простір. Це те що Стів робив? Порушував кордони Едді? Змушував його почуватись незручно?

Вони ніколи насправді не говорили про це, це просто… сталося. Якось само собою. Мерлін, Стів навіть не пам’ятав чи запитував Едді хоч раз, чи можна йому залишитись.

Стів сховав обличчя в долонях. Він буде не спати кожну ніч і ходити, як зомбі, якщо Едді буде краще спатися без нього. До кінця школи залишилось всього… вісім з половиною місяців. Стів якось протримається.

– Так, це може бути це.

– Або він просто хоче поговорити про щось… звичайне, – спробувала підбадьорити його Робін.

Стів любив її і завжди слухав, коли діло доходило до порад у відносинах, бо Робін була розумною і володіла емпатією, але зараз він був налаштований послухати когось, хто мав досвід. Тож так, він вважав, що Лукас Сінклер був правий: Стіву гайки.

Але він все одно спробував посміхнутись і кивнув Робін. По її пильному погляду Стів зрозумів, що вона йому не вірить.

***

Стів піднявся до вітальні Ґрифіндору десь о восьмій. Не те, щоб він сильно поспішав. Вони побачились з Едді на вечері і той поводився як зазвичай – сміявся і клав руку Стіву на плече чи на коліно, але він все ще наче відчував напругу в повітрі. Щось було не так, щось точно було не так.

Гладка Пані несхвально глянула на нього, як і завжди, але, звичайно, пропустила через прохід. Стів спинився у вітальні, повної народу, виглядаючи Едді там, але того не було видно.

– Його тут немає, смертнику, – озвався до нього Майк.

Він сидів на одному з диванів, між Віллом, що пильно вчитувався у щось на пергаменті, який тримав у руках, і Джейн, яка, здається, просто дрімала, поклавши голову Майку на плече.

Стів кинув на малого Віллера несхвальний погляд. Той, що уся група називала «мама злиться».

Вілл відволік Майка, сіпаючи його за рукав сорочки і вказуючи на пергамент, він кинув на Стіва винуватий погляд, наче вибачаючись за поведінку друга. Стів кивнув, вдячний. Вілл був дуже добрим малим.

Значить, Едді був у спальні. Класно. Менше народу − поговорити буде легше. Добре, ні, це не радувало Стіва насправді.

Він не став стукати у двері хлопчачої спальні, до його присутності все одно вже звикли, бо він фактично жив тут. Йому стало цікаво, може це ще одна причина, чому Едді некомфортно? Може, його сусіди по кімнати дістали його питаннями про те, чому його крутий бойфренд не ночує у своєму гуртожитку хоча б іноді?

В спальні було набагато тихіше, ніж у спільній вітальні. Едді сидів на ліжку, схрестивши ноги і читаючи книгу, на ньому був маґлівський одяг і його волосся було зібране на потилиці у щось на кшталт пучка. Стів нічого не міг з собою зробити і ніжно посміхнувся на це видовище, Едді виглядав по-домашньому.

В кімнаті був іще один хлопець – Джефф, друг Едді і один з членів його клубу. Він стояв біля свого ліжка і, здається, щойно закінчив перевдягатись.

Джефф першим звернув увагу на Стіва, переводячи погляд з нього на Едді і назад.

– О, е, я вже йду, – незручно промовив він.

Едді відірвався від книги і також глянув на Стіва.

– Звісно, йдеш, – всміхнувся він до Джеффа.

Той пройшов повз Стіва, незручно киваючи йому.

Стів почувався ідіотом. Зовсім необов’язково було, щоб сусіди Едді залишали кімнату для того, щоб вони побули удвох – вони однаково накладали маскувальні чари, щоб не змушувати нікого ніяковіти.

– Удачі, – промовив Едді наостанок.

Джефф коротко розсміявся на це, зачиняючи за собою двері. Стів збентежено глянув на Едді.

– Йде на побачення, – пояснив той, закриваючи книгу і кладучи її на тумбочку поруч із ліжком. – Його перша дівчина. Він жахливо нервується.

Ага, я також.  

Стів ледь не ляпнув це вголос. Він мав поводитись як зазвичай.

Якби все було, як зазвичай, він підійшов би до Едді і улігся на його ліжко, обіймаючи його. Якби все було, як зазвичай, вони б поцілувались, замість привітання, тому що звісно ж, вони цілувались, як тільки видавалась можливість.

Замість того, щоб зробити щось із цього, Стів підійшов до ліжка Едді, топчучись на місці, невпевнений, чи йому будуть раді, якщо він сяде.

– Привіт, – сказав він.

– Привіт, – кивнув Едді з посмішкою. Він трохи посунувся, звільняючи місце, і поплескав по матрацу поряд з собою.

Це маленьке запрошення трохи розслабило Стіва і він присів поряд зі своїм хлопцем.

Вони все ще сиділи, не торкаючись один одного. Стів розглядав свої черевики.

– Стів? – Едді покликав його і він перевів на нього погляд. – Ти в порядку?

Мерлін, якби ж тільки.

– Ти виглядаєш, наче тебе щось зжирає зсередини. І знаєш, це не круто, бо, по-перше, ти почуваєшся погано, по-друге, я не можу витримувати цей погляд сумного побитого цуцика, – Едді поклав руку на серце, сумно зводячи брови і підтискаючи губи. Його й без того великі карі очі були розширені і сповнені смутку.

Не дивлячись на те, що Стів і справді почувався, як цуцик, щоправда, якого ще не вигнали, а лише збирались, він не міг не посміхнутись. Це був всього лише Едді, в кінці кінців.

– О, о, я Стів-король-Гаррінґтон і моє серце крається з якоїсь драматичної, незрозумілої для мого найкращого в світі бойфренда причини, але я про…

Стів поклав долоню на рота Едді, змушуючи його замовкнути.

– Зупинись, – засміявся він, дивлячись, як грають смішинки в очах Едді. – Замовкни.

Стів прибрав долоню і притиснувся до Едді у швидкому поцілунку натомість.

– Що це було? – запитав Едді, коли Стів відсунувся від нього.

– Що, не сподобалось? Повернемось до сумних поглядів?

– Я не про поцілунок, хоча ми обидва знаємо, що ти можеш краще, – Едді подарував йому одну з тих чарівних посмішок, які змушували його ямочки яскравіше проявлятись на щоках.

– Ти сказав, що хочеш поговорити, – нагадав Стів. Він не хотів – він би провів увесь вечір, спостерігаючи, як Едді надягає свій образ придворного блазня або цілуючи його, але… Але якщо щось хвилювало його хлопця, і Едді вирішив мовчати лише, щоб не образити Стіва, і зробити вигляд, що все в порядку, то Стів мав дати йому цей поштовх. Він не хотів, щоб це, щоб там не було, залишалось замовчаним, бо тоді замочувати проблеми стане звичкою, і тоді їх з’явиться все більше і більше, і вони зростуться у великий ком, що буде подовжувати рости по інерції, і потім стане настільки великим, що просто вибухне і їх з Едді знесе ударною хвилею. Тож так, Стів мав вислухати.

Едді став серйозним.

– Так, це… Це може бути трохи незручно.

Стів з готовністю кивнув.

Незручно – не страшно, тільки не розбивай моє серце.

Едді не поспішав говорити, тепер він не дивився на Стіва, вимальовуючи кола на простирадлі перед собою.

– Я просто хотів запитати, – нарешті сказав він. – Ти… ем, хворієш?

Стів нахмурився. Цього він не чекав.

– Ні-ні, неправильно виразився, – одразу ж замахав руками Едді. – Тупо прозвучало, вибач. У тебе… інсомнія?

О, тепер Стів розумів. Тож, справа таки була в ліжку.

– Ні, – відповів він.

Це не було брехнею. Стів міг спати спокійно де завгодно, окрім місць, де не почувався в безпеці.

– Стів, – продовжив Едді, нахмурившись. – Якщо це так – нестрашно. Ми можемо піти до медичного крила, вони точно мають якісь засоби: трави або зілля.

Не те, щоб Стів не думав про це раніше, але це б не вирішило проблему, а якби він приходив регулярно – виникли б питання.

– Але ти не можеш постійно залишатись у мене лише тому, що обійми допомагають тобі спати.

І ось це було воно. Те саме, чого Стів боявся і чекав.

– Це тобі докучає? – запитав він, прозвучавши небажано винувато.

Едді поглянув йому в очі.

– Обійми? Ні, це не…. Просто, якщо в тебе проблема з цим, ти маєш її вирішити, а це не ліки.

Стів усміхнувся до себе – дивно, що Едді був тим, хто говорив так, по-дорослому, йому здавалось це не властиве Мансону. Хіба що…

– Чекай, тобі хтось сказав поговорити зі мною про це?

Едді відвів погляд убік на секунду, наче обдумував шляхи до відступу.

– Це не зовсім те, що ти думаєш, добре? – сказав він, опускаючи голову і починаючи виводити кола на простирадлі. – Просто… я помітив, що ти майже завжди спиш зі мною. І Робін сказала, що ти казав їй, що обійми допомагають тобі спати…

Так, Стів казав їй це і так воно і було, але це не означало, що це були ліки від безсоння.

– …і я почав хвилюватись за тебе, але не знав, як сказати це все не… незручно, тому що я не дуже хороший у цьому всьому… знаєш… відносинах, розмовах. Тож я пішов до Джойс, тому що вона доросла і має досвід.

Стів посміхнувся. Едді дуже нервувався в присутності Джойс на початку, бо дорослі часто мали упередження щодо нього через його одяг і ситуацію з його родиною, і поводились не дуже мило з ним. Але Джойс була дивовижною жінкою і, звісно ж, почала піклуватися про Едді, як про власну дитину, як це було з ними усіма. Їх відносини зігрівали серце Стіва – він не знав багато про маму Едді, лише що вона померла вже дуже давно і, хоч Вейн був чудовою батьківською фігурою, але Едді все одно за нею сумував. Тож так, не дивно, що він пішов саме до Джойс.

– І вона сказала всі ці розумні речі, про те, що краще проговорити проблему, бути чесними і відкритими, – продовжував тим часом Едді.

Стів всміхнувся, знову. Едді звучав, як старанний учень, що завчив урок напам’ять, яким він ніколи не був.

– Сказала, що треба поговорити від серця до серця, – Едді зітхнув, нарешті підіймаючи очі. – Я не сказав, у чому проблема, якщо що. Я не хотів, щоб хтось знав, що в нас щось не так, вибач, я просто не знав що зробити.

Стів здивовано дивився на нього, тобто Едді пояснював усе це, щоб вибачитись? Він так боявся, що Едді хоче його покинути, коли той лише хвилювався за нього і намагався створити якийсь прогрес у їхніх стосунках. Стів був егоїстом, навіть коли з усіх сил намагався цього уникати.

– Ні, що ти, – він узяв руку Едді, ту, що описувала кола на простирадлі, у свої. – Не вибачайся. Усе добре. Ти можеш говорити про нас… з кимось, я не проти. Я постійно з Робін говорю.

Едді стиснув його руку і усміхнувся.

– Тільки про те, який у тебе крутий хлопець і як сильно ти мене любиш, а не про те, що ти не знаєш що зі мною робити.

Стів згадав сьогоднішню Історію магії. Оце вже точно ні. Він так і сказав:

– Зовсім ні. Я постійно прошу в неї порад.

Едді виглядав справді здивованим.

– Ти ж був у відносинах уже… сто разів.

– Ні, насправді. Я спав з багатьма людьми, дівчатами. А зустрічався може… з п’ятьма.

Стів навіть не був певен чи це правильна цифра, бо в основному це був просто регулярний секс, якщо це не рахувалось, то тоді лише з двома.

– Просто для ясності: ми зустрічаємось, – сказав Едді з посмішкою, і Стів зрозумів, що він сказав усе це вголос.

– Радий підтвердити, – відповів Стів, – було б мабуть дуже шкода турбувати Джойс, а потім з’ясувати, що ми навіть не разом.

– Замовкни, – пробурмотів на це Едді, посилаючи йому хитрий погляд з-під лоба.

– Тож, – сказав він через якийсь час німого тримання за руки. – Що там з твоїм сном?

Стів зітхнув. «Від серця до серця», так? Джойс була права – варто було чесно все розказати.

– У мене немає безсоння. Я просто… не можу спати у своїй слизеринській кімнаті.

Едді, здається, задумався над його словами.

– І… чому так?

Стів ледве стримав невеселий смішок. Причин було так багато, що він не знав з якої почати, але як можна було звалювати це на Едді? Це було його власне, з чим він мусив розібратись сам. Неважливо, що за сім років навчання він і близько не підійшов до рішення проблеми.

– Я просто… якщо я тобі докучаю, я знайду де поспати, в іншому місці, – втомлено сказав Стів. – Слухай, я справді не хочу підіймати цю тему.

Він знову поглянув на Едді і на його обличчі було щось іще, наче йому було боляче. Він забрав руку з долоней Стіва.

– Ти не хочеш… говорити зі мною? Чи ти не хочеш говорити про це взагалі?

Стів відчув, як його серце стискається – останнє, чого він хотів − це образити Едді чи відштовхнути його.

– Справа не в тобі, – він трохи помовчав. – Чи в комусь іншому. Це просто стосується лише мене.

Здається, краще він цим не зробив. Навпаки, Едді наче відсторонився ще більше, відводячи погляд убік.

Стів справді не розумів. Він намагався лише уберегти його, їх усіх. Вони кожен рік стикались з новими небезпеками і у кожного були свої власні проблеми, Стів це точно знав. То чому він мав обтяжувати їх ще й своїми?

– Вибач, – сказав Стів, підсідаючи ближче до Едді. Він хотів повернути момент, сказати правильну річ, зробити щось, щоб його хлопець не здавався таким засмученим. – Я клянусь, я не хотів… бути придурком. Що я сказав?

Едді похитав головою, нарешті дивлячись на Стіва.

– В тому то й права, що нічого, – відповів він. – Ти ніколи нічого не розказуєш. Ти завжди такий: «я сам з усім розберуся». Але я б хотів знати, через що ти проходиш. Ми усі б хотіли… Просто здається, що ти знаєш усе про нас, а ми про тебе – нічого. Ти наче закриваєшся від нас.

Стів ніколи не дивився на це з такого боку. І це було не правдою, до речі, – він не знав «усього», просто старався бути поряд, коли це було потрібно. Хіба це не те що роблять друзі?

Оу.

Оу.  

– Чекай, – повільно почав він. – Ви ж не думаєте, що я вам не довіряю чи щось таке, правильно?

Едді уважно дивився на нього:

– Стів.

Цей тон був болюче схожий на той, що використовувала Робін, коли розповідала про «ситуацію Теммі Томпсон», наче вони уже були у відчаї, але все ще намагались достукатись до нього.

– Але навіщо вам це? – стомлено спитав Стів, проводячи рукою по обличчю. – Я довіряю, але не хочу вам докучати з тим, що справді стосується лише мене. Усім свого лайна вистачає.

Стів, очевидно, не вмів підбирати правильні слова, бо тепер Едді здавався вже не засмученим, а розлюченим. Це недобре.

– Лише тебе? – перепитав Мансон. – А хто пішов рятувати Джейн і Еріку у Таємну кімнату, хоча майже не знав їх? Хто допомагав Макс і Лукасу, коли Біллі не давав їм зустрічатись і хотів прикінчити Сінклера? Кому першому відкрилась Робін і ні разу не пошкодувала, бо він завжди її підтримував? Хто хотів рятувати дітей від вовкулаки, бо вважав, що відповідає за них?

Так, це все був Стів. Але це не здавалось великим ділом. Він був у правильному місці у правильний час, як можна було не допомогти?

– Мені не потрібно, щоб ви мені відплачували. Я просто…

Едді видав звук відчаю і перш ніж Стів встиг усвідомити – руки його хлопця опинились у нього на плечах, штовхаючи. В наступну секунду він лежав на ліжку, а Едді нависав над ним, його волосся лоскотало Стіву щоки.

Гаррінґтон здивовано підняв брови. Едді трусонув його за плечі у відповідь.

– Іще раз ти скажеш щось про «відплату» – я перетворюсь на кажана і залишу дуже болючі і дуже несексуальні укуси на твоєму гарному тілі.

– І не шкода тобі мене, – Стів нічого не зміг з собою зробити, але жалісливо підібгав губи і звів брови.

– Ні краплі, – всміхнувся Едді.

Він перекотився, лягаючи поряд зі Стівом, той повернувся на бік, щоб дивитись прямо на нього.

– Мій посил у тому, – сказав Едді, – що ми піклуємось про тебе, любимо тебе. Ми хочемо знати просто… як ти.

Стів би збрехав, якби сказав, що ці слова не зворушили його. Можливо, Едді був правий? Можливо, Стів не бачив те очевидне, що знаходилось у нього під носом, через те, що ніколи раніше не було когось, хто б дійсно про нього хвилювався?

Звісно, він знав, що у їхній групі усі піклувались один про одного, тому вони й тримались разом, – не лише через спільний травматичний досвід, хоча це й було те, що пов’язало їх на початку, – а тому що були одне одному не байдужі. Але говорити про свої проблеми було чимось іще для Стіва, чимось зовсім новим.

– Я не можу спати у підземеллях, бо мені там… незручно, – зізнався нарешті Стів. – Бо мені холодно і страшно, і незатишно.

Едді уважно дивився на нього, не перебиваючи, і Стів продовжив:

– Я почуваюсь там… як вдома. І це не добре. Мої батьки… не дуже уважні і… я не думаю, що вони… що я їм подобаюсь. Це нічого. Я вже звик.

Це було не «нічого», але Стів намагався себе у цьому переконати. Він нічого не міг поробити з цим фактом, тож треба було просто прийняти його і прикидатись, поки він сам у це не повірить. Поки думка «мої батьки мене не люблять», – не перестане відзиватись болем у серці.

– Вибач, – тут же сказав Стів, коли побачив вираз обличчя Едді.

– Ні, – Едді підсунувся ближче, знову переплітаючи їх пальці. – Чому ти, бляха, вибачаєшся?

– Тому що, – вперто відповів Стів. – Ти остання людина, якій я маю жалітись.

Едді нахмурився, але його обличчя швидко розгладилось, коли він зрозумів, що Стів намагається сказати.

– Це… тому що моя мама померла? – обережно спитав він.

Стів тяжко зітхнув.

– Через це. І через твого батька також. Твоя сімейна ситуація в рази складніша за мою, а я живу у хорошому будинку, мої батьки живі-здорові і з фінансами у нас жодних проблем…

– Стів, – серйозно сказав Едді. – В нас не конкурс тут «кому гірше живеться». У кожного свої проблеми, ти сам сказав. Те, що сталось з моїми батьками… лажа, не сперечаюсь. І не можу сказати, що мені… не боляче. За маму, принаймні. Мій батько – виродок, і в Азкабані йому й місце… Але це не означає, що твоя ситуація краще чи що ти не можеш поділитись.

Стів задумався. Звісно, в цьому був сенс. Він посміхнувся, думаючи, що Едді в рази розумніший, ніж усім здавалось.

Мансон читав багато книжок. Не наукових звісно, більше маґлівське фентезі, але це також йому допомагало. Може він і не знав термінів, але він знав людей. Аналізуючи своїх улюблених героїв, Едді навчився дивитися уважніше, помічати щось у людях, іноді – діставати це з глибин.

Після всього, що Стів робив раніше, після того, ким він був, те, що така людина, як Едді, могла бути поряд із ним, тішило його. Може, це означало, що Едді бачить щось і у ньому.

– Ти хотів сказати щось іще? – обережно запитав Едді.

Стів відчував прийняття, затишок, він повністю розслабився.

– Мені не подобається Слизерин загалом. Я не думаю, що це мій факультет. Не відчуваю зв’язку з ним і з іншими слизеринцями також. Просто… не можу сприйняти його, як дім. Я почуваюсь набагато краще тут, з тобою.

Едді посміхнувся, його очі блищали у той прекрасний спосіб, який так обожнював Стів.

– Ну, враховуючи те, що ти витяг меча з капелюха у Таємній кімнаті, а лише істинний ґрифіндорець може це зробити, я думаю, ти можеш офіційно вважатися частиною факультету. Я можу влаштувати тобі посвяту.

Стів пирхнув. Той клятий меч викликав у нього ще більшу купу питань, але нічого не пояснював.

– Ти думаєш, я був би хорошим ґрифіндорцем?

– Ідеальним, – кивнув Едді. – Без жартів.

Вони полежали в тиші. Стів задумливо крутив персні Едді на його пальцях.

– Чому ти думав, що не можеш мені цього розказати?

Стів сумно посміхнувся.

– Я не думав, що хтось зможе зрозуміти, – чесно сказав він. – Ви всі ідеальні для своїх факультетів.

– Стів, ти знущаєшся наді мною?

Гаррінґтон здивовано дивився на Едді, не розуміючи.

– Ніхто, буквально ніхто не вважає, що я належу до Ґрифіндору, – пояснив той. – До Гоґвортсу загалом. Більша частина факультету, якщо не школи, і я рахую викладачів, з радістю випхала б мене за двері при першій же можливості.

– Це дурня! – Стів не міг не обуритись. Едді був сміливим і готовим на самопожертву, якщо це було необхідно. – Вони тебе не знають. Вони не знають нічого про тебе, як вони можуть судити?

– Добре, заспокойся, – Едді засміявся. – Я просто кажу, що я розумію, що таке не почуватись на своєму місці.

– Це доволі різне, – помітив Стів.

Едді не приймали на Ґрифіндорі, коли він ідеально в нього вписувався, а Стіва ніхто не гнав зі Слизерина, коли він і сам би звідти радо пішов.

– Так, – Едді кивнув. – Але Ґрифіндор не відчувався домом для мене, більшу частину мого навчання. Я не міг розслабитись у цих стінах і кожен раз, коли підіймався сюди у мене було це бажання… розвернутись і піти кудись подалі, просто, щоб не бути тут.

О так, Стів знав це відчуття. Хоча, не міг уявити, щоб комусь було так паршиво на ґриффіндорі. Може, справа не завжди була у місці, може іноді у атмосфері, людях?

– Гоґвортс не був моїм домом, поки я не зустрів вас, – продовжив Едді. – Спочатку малих, потім Робін і всіх інших. Тебе.

Стів усміхнувся. Так, вони б пропали один без одного. Усі вони.

– Що ти намагаєшся сказати?

– Що дім  це − не місце, – просто відповів Едді. – Це люди. Я почуваюсь вдома, де б я не знаходився, коли я з вами.

Стів хотів його поцілувати. Дуже сильно.

– І я забрався з маєтку Мансонів, щоб жити у трейлері з Вейном, бо там мені було добре. Ти не маєш звикати чи змирятись з тим, що для тебе приготувала доля. Не живи з батьками чи в гуртожитку Слизерина, якщо тобі там погано. Не вважай їх сім’єю, якщо вони не поводяться, як твоя сім’я. Ти завжди можеш вибирати.

Стів точно не хотів плакати. Йому щось в око потрапило, тому очі й були на мокрому місці. Ось і все.

– Знаєш, – сказав він, тремтячим голосом, – дуже драматичний спосіб сказати, що я можу продовжувати спати в твоєму ліжку.

Едді всміхнувся.

– Ти можеш продовжувати спати в моєму ліжку, хоч все життя, – відповів він. – І ти можеш гостювати у нас на всіх канікулах, якщо хочеш. І знаєш… раз з твоїми батьками тобі не пощастило, думаю Вейн і Джойс підійдуть на їхні кандидатури. Може, вони й папери відповідні підпишуть, якщо тр…

– Замовкни, – засміявся Стів, витираючи очі.

– Іди сюди, – Едді розвів руки, запрошуючи до обіймів.

Стів обхопив його руками, придавлюючи своїм тілом до матрацу і щасливо видихаючи у чорняві кучері. Як він міг думати, що його ніхто не зрозуміє, коли Едді був прямо тут увесь цей час?

– Ти – ведмідь, – пробурмотів Едді, гладячи Стіва по спині.

– Ні.

– Так.

– Ні.

– Якби ти був анімагом, то твоєю анімалістичною формою був би ведмідь.

– Ні.

– Добре, можливо лев.

Стів видав задоволений звук згоди.

– Але це тільки через волосся.

Стів стиснув Едді в обіймах сильніше і той засміявся.

– Не знаю, що б я робив без тебе, – сказав Стів через якийсь час.

– Непомірно страждав би, – приглушено відповів Едді.

Стів гмикнув, – не те щоб він не погоджувався, – і вони продовжили лежати у тиші.

– Стів, – сказав Едді і той гмикнув знову, запитально цього разу. – Ти можеш розказати мені все, ти маєш знати.

– Так.

Проблема зі Слизерином нікуди не ділася, але Стів почувався краще. Вперше за такий довгий час це почало хвилювати його трохи менше. До тих пір, поки Едді буде його приймати, поки він буде потрібен групі – він ніколи не буде самотнім. У нього буде сім’я. Любляча цього разу.

– Ти мені також, – додав Стів.

І він дійсно мав це на увазі. Бажання знати про Едді більше ніколи не покидало його. Може, одного дня вони розкажуть один одному більше про своїх батьків. Стів би послухав.

Стіву було тепло і затишно, він відчував дихання Едді і його руки на спині, що продовжували погладжувати, наче заспокоюючи. Коли дрімота вже майже охопила його, він раптом згадав дещо.

– Знаєш, я сьогодні думав, що ти хочеш мене кинути.

– Що.

Це навіть не звучало як запитання.

***

Вони снідали у Великій Залі, коли Робін вихором приземлилась на лавку, голосно викрикуючи:

– Я була права!

Всі перевели погляди на неї. Макс тут же посміхнулась:

– Едді таки прибив Стіва вчора, а перед нами зараз сидить його клон?

Стів закотив очі на це. Звісно ж вони не могли це відпустити просто так. Едді пирхнув.

– Я б не відтворив таку красу.

Стів розсміявся, кидаючи хитрий погляд на свого хлопця.

– Гидота, – в один голос промовили Лукас і Майк.

– Я про Арґайла, – пояснила Робін. – Я була права!

Джонатан уважно дивився на неї, чекаючи продовження.

– Він, між іншим, уже з деким зустрічається.

Всі дружно протягнули заінтриговане «ооо», але Робін нічого більше не казала.

– Баклі, змилуйся над нашими грішними душами і будь така ласкава розказати, що ти там дізналась, – протараторив Едді.

Робін перехилилась через стіл і всі одразу потягнулися ближче до неї. Стів не схвалював плітки, звичайно ж, але він був простим хлопцем у душі, тому був не проти послухати.

– Коротше, ви ж знаєте Еден Бінгем? – запитала Робін. Більшість кивнула. – Так от, я гадаю наш Арґайл провів усі останні дні у компанії цієї прекрасної леді.

– Ні-і-і-і, – протягнув Дастін.

Малий зустрічався з молодшою сестрою Еден, – Сьюзі.

– Заживете, як одна велика родина, – засміявся Едді.

– Дурня якась, – сказав Стів. – Еден… і Арґайл?

Еден була зі Слизерину і вона виглядала… готично, якщо можна використати таке слово. Стів не хотів, але помітив, що дівчина завжди одягається в усе чорне і майже ні з ким не розмовляє. Серйозно, вона завжди ходила одна і не мала жодних друзів. І їхній Арґайл.

– Я щойно бачила, як вони дуже не платонічно тримаються за руки і посміхаються одне до одного, коли спускалась з гуртожитку, – сказала Робін.

– Я бачив, як Арґайл ходить кудись сходами вниз після вечері. Декілька разів, – сказав Майк.

– Він живе у підземеллях, дурню, – нагадала Еріка.

– Певен, він ходить трохи в іншому напрямку, – відказав Лукас.

– Співає серенади під дверима вітальні Слизерина? – засміялась Макс.

– А Стів пропускає усе шоу, – Робін підморгнула до них з Едді.

– Гидота, – знову сказав Майк.

– Здається, ми не єдині знищуємо стереотипи, Стіві бой, – усміхнувся до нього Едді.

– Я не хочу втручатись, – пролунав голос над ними і вони всі швидко попіднімали голови. Біля них стояв професор Бреннер, невдоволений як завжди. – Але на вас чекає директор.

Усі переглянулись між собою і майже одночасно почали рухатись.

– Не всіх, лише містера Гаррінґтона і містера Мансона. За мною.

Стів і Едді обмінялись поглядами.

 

Поки вони підіймались зачарованими сходами до кабінету директора, Стів гадав чи справа була у тому, що він ночує у спальнях Ґрифіндора, коли Едді зашепотів до нього:

– Думаєш, це пов’язано з Джейн?

– Що? – нахмурився Стів.

– Джейн. Вона зранку пішла до Хіґґінса, він її викликав. Майк сказав.

Стів задумався. Джейн мала гарні відносини з директором, особливі навіть. І якщо щось і трапилось, то до чого тут вони з Едді?

– Не знаю, – чесно сказав він.

 

Джейн все ще була в кабінеті, сиділа навпроти директора і обернулась, коли почула що вони зайшли. Бреннер полишив їх на порозі, стаючи поряд зі стільчиком Джейн і складаючи руки перед собою, наче охоронець.

Едді послідував за ним, углиб кабінету, але Стів залишився стояти на місці. Дещо привернуло його увагу. Капелюх лежав на шафі, дивлячись на нього своїми очима-складками.

– Стів, – прорипів він.

– Ви все ще думаєте, що обрали мені правильний факультет? – запитав Стів.

– Я ніколи не помиляюсь.

Стів гмикнув. Ну, він буде виключення.

– Я витяг меча Ґрифіндора прямо з Вас, – нагадав він.

– Так, – відказав капелюх. – І втрачаєш потенціал, не цінуючи Слизерин.

Стів похитав головою. Ця річ була просто занадто впертою, щоб визнати свою помилку.

– Стів? – покликав директор Хіґґінс.

– Так. Вибачте. Чому ви хотіли нас бачити?

Він підійшов ближче, стаючи поряд з Едді.

– Ми маємо розмову до вас. Я і Джейн. Я помітив, що ви стали дуже близькими з дітьми, вони дуже цінують вашу підтримку. Думаю, ви будете їм потрібні в цей час як ніколи.

– В цей час? – перепитав Едді.

Стів фізично відчував, як хмари стають густішими над їхніми головами з кожним словом директора.

– У Джейн кошмари.

Дівчинка виглядала налякано, навіть винувато. Наче переживала через те, що знову віщує біду.

– Що ти бачила, Джейн? – спитав Едді.

Вона помовчала якийсь час, переводячи погляд з Едді на Стіва.

– Лорда Векну.

І так, в одному Стів був правий – у них не буде жодного спокійного року.