peccatum meum

peccatum meum*

 

Марк Альфано припаркувався біля старої церкви, грюкнув дверима новенького позашляховика. Він переїхав на Кріт нещодавно. На відміну від суєтних вузьких вуличок Риму Сфакія здавалась втіленням спокою. Кажуть, ніби ти торкаєшся душею до бога, блукаючи по звивистих стежках навколишніх гір. І Марк сам, здається, став побожним. У всякому разі, до цієї церкви на південному схилі гори Пахнес він заїжджав не вперше.

 

Спочатку Марк просто розглядав місцеві пам’ятки, і старезна церква, збудована ще першими християнами, була внесена до списку «в першу чергу». Мама, ревна католичка, не сприймала нових віянь: одружених священиків, одностатевих шлюбів та сина гея. Тож Альфано сподівався, що для мирної зустрічі вистачить якогось подарунка зі святого місця.

 

– Доброго дня, Маркус.

 

– Благословіть, панотче, – Альфано став на коліно перед священиком, притулившись гарячими губами до його перстня.

 

Люціус Касій, місцевий священик, більше схожий на сивого хижого птаха, ніж на смиренного панотця, зустрічав нового парафіянина на порозі:

 

– Благословен будь, дитино. – Священник посміхнувся. Формулювання не мінялося століттями, та міцний італійський чоловік, який покірно киває на таке звернення, просто розчулював.

 

– Дякую, святий отче, – вставати Марк не поспішав, коли ще можна буде безкарно стояти біля ніг чоловіка на вулиці на очах у всіх. З усіма він, звісно, погарячкував – багато народу тут було лише у дні церковних свят. – Я хотів би сповідатися.

 

– У мене немає справ важливіших за моїх парафіян, Маркусе, пройди всередину.

 

– Дозвольте мені не вставати?

 

– Ти можеш увійти в дім божий на колінах, дитино, але це ніяк не вплине на результат твоєї сповіді, – отець Касій легко торкнувся темного волосся чоловіка. – Ти виявиш повагу, але гріхи спокутуєш у свою чергу.

 

Марк шумно втягнув повітря. Поки його торкалася рука священника, він не смів дихати. А зараз отець Люціус розвернувся, складки його сутани підняли пил, а шовкова кисть поясу торкнулася щоки Маркуса. Він поповз за священиком, жадібно розглядаючи затягнуту в чорний оксамит худу постать. Сутану, вибач господи за грішні думки, має бути дозволено носити тільки людям з такою статурою. Люціус Касій відповідав своєму прізвищу, приналежність до старовинного патриціанського роду читалась в його породистому обличчі та поставі. В Марку Альфано кипіла гаряча селянська кров. Він розумів, що недостойний навіть стояти поруч із сином Кассіїв, зі святою людиною, оскверняючи його своїми хтивими думками.

 

– Можеш підвестися, сину мій, – святий отець зупинився біля першого ряду лав.

 

– Дякую, отче. — Перед обличчям з’явилася долоня священника, Маркус мало не відсахнувся, але стримався. Він вчасно взяв себе в руки, скористався допомогою, щоб підвестися замість того, щоб притиснути вуста до витончених пахнучих ладаном пальців. – Дякую, отче…

 

– Пройдемо у сповідальню, дитино.

 

У сповідальню, звісно ж. Марк розумів, що стіна між ними йому мало допоможе. Він закохався у монсеньйора Касія у перше відвідування церкви святого Тита. Закохався в його поставу, підкреслену чорним оксамитом, у владність, у скупі впевнені рухи. Альфано обперся на полицю перед загратованим віконцем, дочекався поки воно відкрилось.

 

– Вибачте мені, отче, бо я грішний.

 

– У чому твій гріх, дитино?

 

– Я не знаю, як сказати … – У напівтемряві сповідальні Марк здригнувся навіть від голосу отця Лучано, таким інтимним здавались йому і питання, і ще більше правдива відповідь.

 

– Говори, сину мій. Немає гріхів, яких не міг би пробачити Бог і свята мати церква.

 

– Я гей, отче,  – Маркусу хотілося ділитись подробицями, конкретніше розповісти, що він вважає гріхом у потягу до своєї статі. Але він боявся, що такий монолог буде схожий на погане кіно: «отче, я люблю чоловічі члени, як вони проникають у мене ззаду, люблю, і коли вони впираються мені в горло. Я люблю владних чоловіків, які можуть поставити мене навколішки і… Я був поганим, отче». Марк таке видавити з себе не міг, а пауза тим часом затяглася.

 

– Господь любить усіх своїх дітей у кожний момент буття, бо такими створив їх. Ти маєш дотримуватись заповідей і цього достатньо, – голос священика звучав рівно.

 

– Я винен, отче, я бажаю того, кого не можна бажати.

 

– Якщо ти бажаєш, але не робиш жодних кроків, у тому немає великого гріха. Тобі допоможе молитва.

 

– Я ладен на безумство, отче. Я за крок від цього, – Марк скрипнув зубами. – Я хочу одного чоловіка, бачу його у своїх непристойних думках. Він божа людина. Я не наважився б бажати, але серце не вибирає.

 

– Чи серцем ти вибирав, сину мій?

 

– Не тільки, мене долають тілесні бажання. Вибачте мені, отче, – тихий хрипкуватий голос в напівтемряві зводив Марка з розуму.

 

– Мені нема за що тебе прощати. Ти маєш сам покаятися, дитино.

 

– Допоможіть, отче.

 

– Я накладаю на тебе покуту: прийми витримку святого Себастіана, смирення при бичуванні і прочитай тричі “Аве” і п’ять разів молитву про прощення. І нехай простить тебе Господь.

 

– Дякую, отче.

 

Зі сповідальні Марк вийшов розгубленим. Так мати була затятою католичкою, але він давно не ходив до церкви, тим більше на сповідь, і слова отця Лучано про епітім’ю здались незрозумілими, можливо вони мали переносний сенс. Священик вийшов із кабінки та повільно пішов до вівтаря. Альфано наздогнав його.

 

– Ви обіцяли допомогти, святий отче. І, може, я чогось не знаю про сповідь, але хіба…

 

– Ти не розкаявся, Маркусе, ти говорив про гріхи, але не шкодував за них. І приймеш ти не покарання, а духовні ліки. Іди в задню кімнату, – отець Касій вп’явся в молодого чоловіка проникливим поглядом, не бажаючи пропустити жодної його емоції, – роздягнися і чекай мене на задньому дворі.

 

– Панотче… – не вірячи почутому, серце Марка забилося сильніше. Він впав навколішки, майже торкаючись лобом гостроносої туфлі священика. – Я зроблю все, панотче.

 

– Іди, дитино, – махнув рукою священник.

 

Майже всі церкви побудовані однаково. Маркус пішов праворуч до непримітних дверцят, огинаючи вівтар із статуями, не задумуючись перехрестився , як звик з дитинства. У невеликій кімнаті за вівтарем стояла шафа, в ній знайшлося парадне вбрання отця Лучано. Марк зачинив дверцята, йому для речей вистачить стільця. Футболка та джинси не викликали сумнівів, шкарпетки він засунув у туфлі та поставив під стільцем. Плавки тільки знімати не наважився, поправив ерегований член, обтягнутий тонким білим трикотажем. Навіть страшенний сором не заважав збудженню: варто було панотцю віддати наказ, і Маркуса накрило нестримним бажанням. Покора і пристрасть заважали думати, інакше він втік би, щоб не дивитися в обличчя отцю Лучано, якщо невірно зрозумів його.

 

Маркус вийшов з іншого боку у внутрішній дворик церкви, зарослий чахлим виноградом. У тіні, біля воріт, що вели до будинку священика, сховалися кам’яна лава і такий самий стіл. Вони виглядали, ніби їх вирубали з каменю в ті ж часи, що й будували церкву. Посеред двору стояв стовп із гаками, точно на такому ж матір натягувала мотузки, щоб сушити білизну. Марк не сідав, чекав на господаря. Час наближався до полудня, і спека огортала його. Поки священик прийшов, Марк встиг спітніти від хвилювання та спеки.

 

– Іди, роздягнися повністю, сину мій, викажи смиренність. Не оголення гріх, але думки, – отець Лучано задоволено спостерігав, як смагляві щоки молодого гея горять від сорому.

 

– Слухаюсь, отче.

 

Незграбно Марк стягував труси, що вже намокли спереду. Тепер треба було вийти на сонце до отця Лучано. Маркус постарався прикрити налитий бажанням член з вологою голівкою, його прутень готовий швидше до сексу, а не до смирення. Так, у позі футболіста на лінії пенальті, Марк став перед Касієм.

 

– Підніми руки і витягни перед собою, – наказав священник суворо.

 

– Так, монсеньйоре, – у Марка вирвалося не зовсім вірне звертання, але святий отець його не поправив. На зап’ястя Маркуса лягли петлі з товстої джутової мотузки. Потім отець Лучано пропустив кінці між стягнутими руками добровільного бранцяя і намотав вузол, створивши щось на зразок кайданів з мотузки. Марк страшенно соромився своєї ерекції й того, що спітнів. Він прямо сам відчував свій запах, напевно його чув і святий отець, той терпкий огидний сморід збудженого самця. Сам панотець, затягнутий у чорне, незважаючи на спеку, пахнув ладаном і чимось прохолодним.

 

– Підійди до стовпа, – владно наказав Касій. Сам він ішов за Марком, підштовхнув ногою камінь до основи. – Стань на нього і підійми руки якомога вище. Намагайся втримати рівновагу, сину мій.

 

Марк послухався мовчки, відводячи погляд, соромлячись того, як стирчить член і зачіпає сутану священика. отець Лучано притиснув зв’язані руки Маркуса до стовпа, вправно накидаючи петлю на гак, практично підвішуючи важке чоловіче тіло. Камінь з-під ніг панотець відштовхнув, Марку довелося стиснути зуби і напружитись в спробі виважити себе, в босі пальці в той же момент впилися доти невідчутні дрібні камінці.

 

– Так втомишся швидше, дитино моя. Стань навшпиньки, – отець Лучано поплескав Маркуса по стегну, підбадьорюючи і схвалюючи виявлену покірність.

 

– Це витримка святого Себастіана? – Марк відкинув голову на стовп, м’язи напружувались мимоволі і майже відразу заболіли.

 

– Ну, стріл не буде, – усміхнувся панотець, розтягуючи сухі вузькі губи у легкій посмішці. – Я повернуся, коли настане час прийняти наступну частину епітим’ї.

 

– І скільки мені так, – важко видихнув Марк, – скільки мені тут стояти?

 

– Витримка, Маркус!

 

– Як накажете, монсеньйор.

 

Марк нарешті наважився подивитись в обличчя отцю Лучано. Бажання не полишало, навпаки ним ніби просочилося повітря і воно проникало під шкіру, вражало як римські стріли вражали святого. Якби священик поцілував його, Маркус не здивувався б. Він би дякував Богові, жив би при церкві, спав би біля ніг Лучано Касія, навіть якби той гнав Марка як пса. Але святий отець просто повернувся і пішов до церкви, кидаючи його одного.

 

Спочатку Марк намагався стежити за часом, визначити за тінями скільки вже прошло. Потім різноголосий гул, який переривався чіткою голосною розповіддю про церкву і святого Титуса і його сподвижників. Туристи відвідували стару церкву в серці Сфакії дуже рідко. І настав час молитви, Маркус молився, щоб ніхто не зайшов до церковного дворика, враховуючи зрозуміле бажання зазирнути в кожну шпарину і сфотографувати щось особливе. Не хотілося, щоб його бачили таким якісь незнайомці. А ще більше Марк боявся, що його становище скомпрометує отця Лучано. Згодом Марк молився, щоб його знайшов хоч хтось. Сліпуче критське сонце палило, очі сльозилися від їдучого поту, що стікав з чола. З незвички тіло ломило нелюдською втомою та болем. Стріл не було, але ті кілька мух, що прилетіли від винограду, могли довести до божевілля. Вони жалили не так боляче, але додавали свій відтінок до мук. Бажання ж не зникло. Точніше, стояк впав, але бажання всоталося в кров, билося під серцем і в скронях, кололо в кінчиках пальців. Обличчя і постать священика жаданим маревом перед внутрішнім поглядом Марка.

 

Коли отець Лучано повернувся і допоміг Маркусу зійти з стовпа, той знесилено впав навколішки, збиваючи шкіру. Проте навіть пекучий біль не змусив його підвестися. Холодна рука священника потягла Марка за підборіддя, змушуючи подивитися нагору. Отець Лучано лив мінералку на обличчя, вільною рукою змиваючи сльози з почервонілих повік. Марк висунув язика, намагаючись облизнутися, зловити стікаючі цівки води.

 

– Я дам тобі попити, Маркус, не поспішай, – лагідно промовив отець Лучано, приймаючи смиренну покірність змученого чоловіка, відповідаючи на невиказане прохання своє власне і свого грішника.

 

– Дякую.

 

Марк і не намагався взяти пляшку зв’язаними руками. Більшого задоволення, ніж така близькість монсеньйора Лучано, Маркус і уявити не міг. Він пив слухняно, не упускаючи жодної краплини, потім обхопив губами пляшку, на короткий момент уявивши її членом панотця, що проникає йому в рот. Та пляшку забрали, і Марк розчаровано зітхнув і розплющив очі: обличчя отця Лучано виявилося так близько, що можна було розглянути кожну плямку, поцілунок сонця чи родимку, кожну зморшку, кожну волосину в коротко стриженій сивій бороді.

 

– Мені самому бичувати себе?

 

– Спочатку відпочинь, дитино, ходімо в тінь.

 

Перепочинок отець Лучано дав невеликий. Переводив подих Марк, стоячи навколішки перед священиком. Цього монсеньйор не наказував, але сісти в його присутності Маркус не наважувався, а для того, щоб стояти, надто втомився. І камінчики під колінами зовсім не муляли, тіло сповнювалось легкістю. Щось сильніше ніж просте жадання піднімало дух і настрій, а тіло підлаштовувалось під нові відчуття. Бич, який приніс з собою отець Лучано, був мотузковим батогом з безліччю зав’язаних вузлів. Слава Богу, він не дуже схожий на ті екземпляри, що Маркус бачив у римських музеях, з шипами, які впиваються в плоть і виривають шматки з тіла жертви.

 

Перш ніж почати бичування, монсеньйор прив’язав опалий член Маркуса до мошонки, відтягуючи яєчки і перетворюючи його на кокон з джутового шнура. Бичувати себе самого зі зв’язаними руками не надто зручно, і Марк наважився просити:

 

– Ви можете допомогти мені, монсеньйоре. Я не знаю, як це назвати правильно. Вдарьте мене!

 

– Ти можеш впоратися сам, дитино, – святий отець схвально кивнув Марку. – Бий.

 

– Удари слабкі, панотче. Я ввіряю себе у ваші руки, – Марк простяг священикові батіг, схиливши покаянно голову.

 

– Я не жалітиму тебе, Маркус.

 

– Не жалійте, будьте суворішими, монсеньйоре, – сказав Марк і стиснув зуби, готовій прийняти жаданий вимріяний біль, останню краплю, що заповнить його задоволенням по вінця в цей неймовірний день.

 

– Я не твій сеньйор, сину мій. Я лише священик, – батіг отець Лучано прийняв і без зайвих сумнівів опустив на спину Марка. Той стогнав під рясними ударами, але не намагався втекти чи ухилитись.

 

– Я смиренний перед вами і нашим Батьком Всевишнім, але ви мій сеньйор сьогодні, отець Лучано, – Марк видихав слова між ударами. Підповзав ближче до священика, на останніх ударах, майже втикаючись йому в поділ сутани.

 

– Розв’яжи шнурок на члені, не треба калічити себе, – тихо зауважив панотець, закінчуючи бичування прекрасного грішника, жаданого і досконалого в своїй покірності.

 

– Так, монсеньйоре.

 

Марк не піднімався, зв’язаними руками воював зі шнурком. Варто прибрати його, і вся пульсуюча жаром кров наповнила член, розпираючи ніжну плоть божевільною забороненою хіттю. Маркус знову спалахнув; тепер жага здавалась особливо невгамовною, нестримною через близькість отця Лучано і неможливість ніяк задовольнити себе. Зараз навіть подрочити не допомогло б, можна прибрати ерекцію, але отрута бажання нікуди не подінеться. Чого Марк не очікував, це того, що монсеньйор покладе руку йому на спину і схилиться, шепочучи прямо у вухо:

 

– Ти молодець, Маркусе. Прекрасна витримка та смирення, гідні справжнього християнина. Ти не покаявся, але виявив чесноти…

 

Марк просто слухав цей голос, низький, притягуючий, майже гіпнотичний. Відчував руку, що упокорює й стримує. Цього виявилося достатньо, щоб він кінчив, здригаючись і хапаючи повітря, навіть не торкаючись члена. Тільки після цього отець Лучано підняв Маркуса з колін і розв’язав йому руки.

 

– Тобі час одягтися.

 

Із змішаними почуттями Марк плентався в підсобну кімнату. Він чесно намагався проаналізувати, розібратися у тому, що сталось. Сексуальні пригоди Маркуса у Римі відрізнялися різноманіттям, у Тему його ввели досить м’яко, щоб він втягнувся, але чогось не вистачило, щоб залишитися. Однак це в Римі, Крит і монсеньйор Лучано отруїли розум Марка. Якщо він і раніше приходив із бажанням, то тепер воно оформилося остаточно, спікшись з любові, болю та пристрасті в божевільний калейдоскоп, від якого неможливо відмовитись лише силою волі.

 

Біля статуї святої діви Марії Марк знову впав навколішки. Він не мав жодного права любити отця Лучано, бруднити його своїм брудним плотським коханням. З тихим шурхотом поруч став на коліна священик.

 

– Пробач мені, господи, бо я грішний…

 

– Пробач мені, господи, бо я грішний…

 

Разом вони прочитали всі ті молитви, які належало читати Марку. Лише після цього панотець підвівся і жестом дозволив піднятись Маркусу. А потім монсеньйор проводив свого вірянина до важких дверей старої церкви, на порозі зупинилися. Надто близько. Маркус знову не наважився глянути на святого отця, свого сеньйора. Як у внутрішньому дворі, священик торкнувся підборіддя, змушуючи дивитись на себе:

 

– Ти хочеш спитати щось, дитино?

 

– Навіщо ви молилися зі мною? – Маркус не знав, як і що казати. Як благати панотця, щоб не кидав його в потребах і спокусах.

 

– Я піддався гріху, сину мій. Бажання вимагало покаяння, – просто зізнався отець Лучано, вже не приховуючи лукавих іскорок у очах.

 

– Але що мені робити? – Маркус остаточно розгубився, побоюючись, що зрозумів неправильно, панікуючи до тремтіння в колінах, що зрозумів цілком правильно.

 

– Якщо відчуєш, що тебе долають сумніви чи порочні думки, то знаєш, де знайти мене, дитино.

 

– Мені можна приходити? – від повноти почуттів Марк упав на коліна і притулився губами до кільця священика, до його міцної руки.

 

Гравієм рипнули чужі колеса. Хтось знову приїхав до церкви. Маркусу довелося підніматись, поки його жест ще можна було прийняти за побожність. Хоча любов до священика сильніша за любов до Бога, але хто зможе це засвідчити?

 

– Можна, Маркусе. Не гріши більше, сину мій, – отець Лучано благословив Марка і поспішив назустріч парафіянам, що приїхали.

 

*  *  *

 

Вдихаючи запах миро та ладану, Маркус заспокоювався. У напівтемряві сповідальні він покірно чекав, поки відкриється загратоване віконце.

 

– Вибачте мені, отче, бо я грішний.

 

– У чому твій гріх, дитино?

 

– У вас, монсеньйоре. Ви мій гріх, – прошепотів Маркус, притулившись чолом до різьблених грат.

 

– І твоє розкаяння недостатнє…

 

* Мій гріх.