Part 2

Що ви знаєте про рак? Ні, я не про те, як він виникає, його причини чи про вартість лікування…. Я про зовнішній вигляд хворого, про емоційний стан людини. Я про те, як вона гасне, гасне, як свічка. З кожним наступним днем ти бачиш, як пропадають ті веселі вогники в очах; як шкіра втрачає свій природній колір і стає все білішою і білішою, а губи з рожевого поступово стають синіми… Як на раніше червоних щоках виступили сині вени, як утворились скули, що надають живій людині вигляд мерця…

Я знаю, що таке рак. Це війна. Війна, з якої дуже важко вийти переможцем. Але найгірше для мене те, що цю війну веде моя мама. Ось вона, мій воїн. У ліжку, з дешевим і хімічним простирадлом, з хусткою на голові після чергової хіміотерапії, але з посмішкою. З справжньою, щирою посмішкою за весь цей час. Побачивши її в хорошому настрої, я також посміхнулася. Поставила пакет з таблеткам на тумбочку і поцілувала її в щоку.

– Привіт, мама. Як ти? – Боже, яке дурне запитання! Ніби я сама не знаю на нього відповіді?

Вона ніколи в житті не скаже, яке її справжнє самопочуття, аби тільки мене не налякати і не засмутити!

– Нічого, сонечко, вже краще, – вона відповіла своїм тихим і спокійним голосом. – Як там справи у школі?

Мовчання. Я не знала, що відповісти. З одного боку, не можу їй сказати, що майже не ходжу в школу, але й брехати не хотілося. Все-таки я вирішила сказати правду.

– Я влаштувалася на роботу у кафе, тому деколи мені не виходить відвідувати в школу.

– Хм, і що за робота? – вона була вкрай заінтригована.

– Ем… Я працюю офіціанткою, підробляю посудомийницею, – за півставки прибиральниці вирішила не говорити, їй так буде спокійніше.

– А чому мені твоя вчителька дзвонила? Щось сталося? – її голубі великі очі налякано подивилися на мене.

– Ну, вона, напевно, хотіла за ці прогули поговорити, – я нервово перебирала мамине простирадло в руках. Так, тканина була дуже не приємна на дотик. Треба буде купити нормальну, з натуральних тканин постіль.

– Ти розумієш, що не зможеш гарно закінчити школу, якщо і далі не будеш ходить на уроки. Один рік залишився, лише один! А ти так і не вирішила, ким хочеш бути! Ти ж майже весь час проводиш тут, зі мною! Я ж у тебе весь вільний час забираю… На вулиці буваєш тільки тоді, коли з лікарні додому чи до аптеки біжиш… У тебе повинне бути нормальне підліткове життя, а не усе це! – мама вибухнула слізьми. Нічого не сказала, просто сіла поближче до неї і обійняла. Я хотіла передати цими обіймами свою люблю до неї, хотіла, аби вона не плакала. Її сльози, як той гострий ніж, розрізали моє серце. Але я не можу заборонити їй плакати. Я просто не маю права. Вона скільки пережила, так довго терпіла всю цю біль. Вона має її випустити.

– Вибач мене, доню. Якщо можеш, прости… – вона подивилась на мене очима повними болю і відчаю. Лице в один момент стало серйозним, і ніхто б ніколи, подивившись на цю жінку, не сказав, що її можна зламати.

– Тобі нема за що вибачатися. Це не твоя вина, це провина клятої несправедливої долі… Але ми все зможемо, через будь-яке випробування пройдемо разом. Я завжди буду з тобою, – я поцілувала і почала гладити її голову. Цю хустку – темно-синю, з жовтими метеликами – Елізабет купила на відпочинку в Маямі. Мені було 6 років…

– Мама, мама, мама! Дивись, який гарний, дельфін! – маленька дівчинка з прямим русявим волоссям показувала пальцем на вітрину одного з маленьких магазинів. – Правда гарний?

Симпатична кучерява блондинка  посміхнулась і фиркнула.

– Гарний, гарний… Ой, тільки не кажи, що він тобі сподобався, і ти без нього вже просто жити не можеш? – жінка посміхнулась і глянула на дитину. Вона дивилася очами повними надії отримати бажану іграшку. – Ха-ха-ха! Тільки не дивись на мене такими очима! Ой, я не можу! Ти така смішна, коли так робиш! Схожа на маленького лахматого котика!

– Пффф… Мда, дуже смішно, особливо мені, – дитина надула губки, але продовжувала з укором дивитися на маму.

Жінка відчула на собі пристальний погляд і враз повенулася до дівчинки. Вона присіла і подивилась дочці прямо в очі:

– Назви хоча б одну причину, чому я повинна купити цього дельфіна.

– Він гарний, а ще він мені сподобався, – самовпевнено відповіла дитина, гордо піднявши підборіддя.

– Валері, у тебе таких іграшок ціла купа вдома! Навіщо тобі вони ще тут, на відпочинку? Ми ж приїхали сюди відпочивати, а не поповнювати тобі колекцію іграшок! – мама театрально закотила очі.

– Але ж ми завтра вже їдемо додому, а ніяких сувенірів ми досі не купили! – з подивом викрикнула Валері.

– Валері, зараз ми ідемо на пляж, а не в магазин, тому перестань кричати і слухняно йди зі мною на пляж. Якщо будеш себе гарно поводити, то я куплю тобі того дельфіна, – блондинка нахмурила брови, взяла дочку за руку і повела на пляж….

– Ще довго на мене будеш ображатися? – спокійним голосом запитала Елізабет.

– Так, довго. Я хочу того дельфіна зараз, – Валері не вгамовувалася. Вона повністю ігнорувала Елізабет, втікала від неї, ображалася іншим дітям на маму, плакала, кричала. Чи майже не всьому пляжу вона встигла розказати, що її мама не хоче купляти своїй рідній дитині іграшку. Так, це виглядало смішно, але тільки на початку. Після двох годин таких криків, Валерія встигла пограти на нервах усіх відпочивальників пляжу. Хоча Елізабет вже звикла до таких концертів.

Звичайно, під гарячим сонцем довго не побігаєш, тому після криків і довгих скарг, що не дали ніякого результату, Валері, безсила, впала і, нарешті, замовкла. Здалося, ніби не тільки мама дитини, а й всі відпочивальники полегшено зітхнули.

– Слава Богу, – тихо промовила. Дитина навіть не ворушилася, просто заснула на гарячому піску. Елізабет, як хороша і турботлива матір, встала і поклала свою гіперактивну дитину на шезлонг. Хоча б зараз вона зможе відпочити від своєї дитини.

Вечоріло. Настав час повертатися в готель, а Валері все лежала і не подавала ніяких ознак життєдіяльності. Елізабет почала збирати речі і слідкувала за реакцією дитини. Нічого. Дівчинка навіть не поворухнулася, тільки прислухалася до навколишніх звуків. «Вперта, як її батько» – подумала Елізабет та прийняла правила гри. Вона нахилилася до вуха маленької проказниці.

– То ти вже не хочеш купити дельфіна? – з посмішкою на обличчі запитала Елізабет.

Враз Валері відкрила очі і обернулась до мами.

– Так! Хочу, хочу! Дякую! – дочка кинулася на шию мами, поцілувала її у щоку і почала пританцьовувати. – Урааа!!!

– Так, дочка, треба спішити, бо скоро той магазин закриють, а ти ж хочеш його вже сьогодні? – зі сміхом запитала блондинка.

У магазині продавалося повно всіляких речей: пляжні сумки, літні сарафани і туніки, шорти, футболки з цікавими принтами та різного роду аксесуари. Після купівлі дельфіна, Валерія побігла у відділ аксесуарів. Елізабет пішла за дитиною і побачила її з різними хустками у руках.

– Мама, давай тобі таку купимо? – Валерія покрутила в руках синю з жовтими метеликами хустинку. – Вона якраз до твоїх очей! І ти теж повинна мати якийсь сувенір на згадку! – аргументувала Валері.

Елізабет засміялася і повела дочку до каси.

Так ми ще просиділи і проговорили не зрозуміло скільки часу, але я була рада чути мамин голос. Вона розповідала мені про тітку Анет, яка зараз працює у Сан-Франциско; про мого друга-кузена Хьюго, який ставить на ноги свій бізнес по продажі механічних частин; про малишку Сюзі, яка вже навчилася вимовляти слово «мама» та про інших родичів. Наші розмови перервала медсестра. Вона прийшла проводити нічні процедури. Я взагалі не знала, яка година, тому дістала з кармана телефон і глянула на екран. 22:14… Хм, вже пізно…  О, повідомлення від тренера:

«Чекаю тебе, як завжди, на тренування. Надіюсь, ти не забула»

Чорт, я забула! Я мене ж сьогодні ще тренування по єдиноборству! Це ж треба ще додому збігати і взяти змінний одяг. Я підійшла до ліжка мами:

– Мама, вибач, але мені треба йти. У мене зараз тренування буде… – як же мені не хотілося йти! Я відчуваю, що не варто, що саме сьогодні треба залишитися тут, з нею…

– Біжи, дочка, біжи… – вона взяла мою руку і подивилася прямо в очі. – Пам’ятай, що я завжди буду з тобою, я тебе люблю… – останнє слово було сказано дуже тихо.

– Я теж тебе люблю, мама. Не переживай, я скоро буду, – я посміхнулась, напевно, вперше за цей довгий час так щиро.

Я поцілувала її в щоку на прощання і поспішила додому. Щось було не так. Де ж ці її докори: «Навіщо тобі ті єдиноборства!», «Валері, ти ж дівчинка!», «Тобі так подобається ходити побитою?» і т.д.. Але ні, сьогодні вона нічого не сказала.

Серце вискакувало із грудей і ніби попереджало, що повинно статися щось непоправиме, щось плачевне, але я старалася не думати про це. Навіть не знаю, звідки в мені взялося стільки енергії. Я забрала змінку і поспішила на тренування.

Мій  рідний спорткомплекс «Хелс»! Сюди я приходила і в поганому, і в хорошому настрої. Глянула на телефон. 22:35. Трішки запізнилася. У коридорі мене зустрів Бен (всі його звали тільки по-імені). Побачивши мене, він посміхнувся.

– Я думав, що ти забула про тренування, – з посмішкою сказав Бен. – А ти, я бачу, у гарному настрої.

– Привіт, Бен, – нарешті я заговорила. – Якщо чесно, то я реально забула. Дякую, що нагадав.

– Добре, іди віддихайся і переодягайся. Чекаю в залі.

Я пішла в роздягальню, де нічого досі не змінилося: старі чорні шкіряні диванчики, де всі колись відпочивали після тренування; жовті подушки, якими ми колись кидалися; маленькі вузькі шафи з іменами кожного члена нашої «спортивної сім’ї». Я вже відвідувала цей гурток 3 роки, тому тренер деколи називав мене «донечкою», хоча у своїй групі я була вище всіх.

Я зайшла у тренувальний зал і відразу помітила деякі зміни: встановили нові лавочки, покрасили стіни, постелили новий ламінат. Поки я розглядала стару-нову кімнату тренувань, до мене підійшов Бен і поклав свою руку мені на плече:

– Тебе тут не було лише тиждень, а ось як все змінилося, – перервав тишу Бен.

– Я не готова до таких поворотів подій, – я сказала це з гіркою посмішкою.

– Життя – це коло, де поворот чекає тебе на кожному кроці. Нікому не відомо, чи цей поворот буде приємним для нас, чи ні

– Знаєш, Бен, з тебе фіговий психолог, – з посмішкою добавила я. – Ходи, подивимось, чи не втратила я свою форму.

Хоч уже і була пізня година, та енергія просто линула лилася з мене і тренера. Ми витренували нові рухи, повторили раніше вивчені. Звичайно, без травм не обійшлося. У мене розбита губа і розсічена брова, на правій скулі темний синяк; болять ребра і ноги, та взагалі я відчувала себе просто афігенно. Як я сумувала за цими тренуваннями, просто не передати!

Після 3 годин цього мордобою я повністю вибилася зі сил.

– Ну, не можу сказати, що ти втратила форму, – відновивши дихання звернувся до мене Бен. – А от удари кулаком у тебе досі погані. Ти неправильно ставиш руку. Практикуйся, тобі не помішає.

– Добре, Бен. Ладно, треба йти додому. Вже і так дуже пізно, – я посміхнулася йому і вибігла з залу.

Знявши мокрий від поту одяг, я залізла під холодний душ. Блін, ну і кайф! Це так класно, коли холод огортає гарячі від тренування м’язи. Екстаз просто. Після 10 хвилин такого відпочинку прийшов час вертатися додому. Я швидко одягнулася, взяла свою сумку з шкафчика і побігла до виходу.

Бен чекав на мене з в’язкою ключів у руках. Я вискочила на вулицю і вже чекала на нього, бо нам було по дорозі додому. Ніч була тепла та спокійна. Машин на дорозі майже не було, вулиці були пусті. Спочатку ми ішли в тишині, кожен думав про своє. Не знаю, що було в голові мого компаньйона, а я думала про ще один заход душу та про своє ліжко.

– Як мама? — Бен все-таки вирішив залишити свої роздуми і мене також з своїх витягнути в придачу.

– Чесно, нормально, – відповіла я з усмішкою. – У неї сьогодні був гарний настрій.

– Я так і думав, – з посмішкою добавив Бен, але побачив моє нерозуміння його ж слів, пояснив. – Ти сьогодні вперше за довгий час посміхалася. Я радий за тебе.

Бен вже доходив до свого будинку. Він зупинився, похлопав мене по-плечу і пішов у напрямку додому.

Далі я вже йшла у повній тишині. Хотіла поглянути скільки годин і тут задзвонив телефон. З лікарні. Я без колебаний прийняла виклик

– Міс Шарп, будь ласка, чимшвидше приїдьте в лікарню. Вашій мамі дуже погано…