Part 2
від marierozetteKaty Perry – Harleys in Hawaii
Я не можу запізнитись! Не можу! Не можу!
Це я вторила собі вже хвилин двадцять, бігаючи по кімнаті в пошуках відповідного вбрання. Вчорашній “сюрприз” з новеньким зовсім вибив мене з колії — я прокинулася на 15 хвилин пізніше! І все через цього Дена. Я маю зробити так, щоб він і не дивився у бік нашого ліцею. Поки що не знаю, як, але я мушу щось придумати!
За втрачений час, відданий здоровому сну, я вже встигла б нафарбуватися. Сьогодні потрібно виглядати у сто, ні… у тисячу разів краще, ніж зазвичай! А в мене немає навіть уявлення про сьогоднішній “лук”! Чорт! А казала мені мама збиратися з вечора.
— Так! Стоп! — я завмерла на місці, зробила пару глибоких вдихів і спокійно (вже напевно всоте за цей ранок) пробіглася очима по нутрощах гігантської розсувної шафи.
Погляд зачепився за білі штани з високою посадкою та пояском того ж кольору. Швидко натягла їх на себе та оцінила у дзеркалі. Ідеально! Бордову вільну сорочку з довгим рукавом заправила до штанів. Вже випрямлене волосся прикрасила темним матовим обідком. У вухах з’явилися золоті пусети з перлами, знайдені мною в скриньці. А на середньому пальці лівої руки незмінно красувався з того ж металу перстень.
Я точно в ліцей зібралася?
Сьогодні було прохолодніше, ніж у звичайні дні вересня, тому блискавично відшукала подовжений білий блейзер і накинула на плечі. Схопивши косметичку, витягла чорну підводку для очей і за хвилину милувалася рівними стрілочками. Легким рухом мазнула вії і підвела губи нюдовою помадою. Небагато рум’ян, хайлайтера і~і~і… готово!
Біла сумка “Шанель” вже була заповнена всіма потрібними речами та стояла на звичному місці.
— Ти що там на модний показ збираєшся, чи що? Що там так довго можна робити? — пролунав приглушений голос Макса з коридору. Що ж… його невдоволення можна було зрозуміти, але я не робитиму цього, тому що мені до лампочки його “мені набридло-вічно-тебе-чекати”.
Окинувши поглядом вибір взуття, зупинилася на класиці — бежевих “човниках”. Перекинувши волосся за спину, востаннє глянула на себе в дзеркало, зробила фоточку і зволила вийти зі свого райського куточка в цьому будинку — моєї кімнати.
Макс стояв, повернувшись до мене спиною і, обернувшись на звук, уже відкрив рота, аби висловити свою нікому не цікаву думку, але, побачивши мене, тільки присвиснув і підійшов ближче.
— Нічого собі. Ти реально на модний показ зібралася? Дивись, що б тебе на подіум пустили, а то в нас, якщо ти забула, дрес-код.
— Якщо ти про діловий стиль, то я його повністю дотримуюсь. Сорочка, блейзер, “човники” — з кожним названим словом загинала по одному пальцю. – У цьому немає нічого, що не відповідає вимогам, — я схрестила руки на грудях.
Він здивовано округлив очі.
— Окрім сорочки нічого не зрозумів. А човен тобі навіщо? — заржав він.
— Та щоб тебе переправити на безлюдний острів до твоїх майбутніх родичів! — крикнула я. — Будеш як той Мауглі — жити з дикими тваринами! Його, звичайно, там не дуже шанували спочатку, але нічого, ти-то звикнеш, — крутнувшись на сто вісімдесят, бадьоро застукала підборами по гвинтових сходах.
Не відреагувавши на мої слова, Макс швидко наздогнав мене, перестрибуючи через дві сходинки і вже потягнувся до моїх сережок, як я відскочила і боляче стукнула його по руці.
— Золото з перлами? Слухай, якщо ти на когось запала, не думаю, що тобі так треба старатися. За тобою і так натовпи бігають та бігатимуть надалі. Навіть якщо ти будеш одягнена в шмотки нашої ба.
— По-перше ні на кого я не запала, по-друге наша ба може ще тобі фору дати зі своїм гардеробом, а по-третє, може ти вже замовкнеш!? Від самого ранку маю слухати твою маячню.
Сідаючи в машину, краєм ока помітила, як у нашого водія затремтіли плечі в безмовному сміхові. Я б напевно втомилася від наших постійних суперечок, якби була на його місці. Щодня возити таких мозкогризів, як ми — дорогого варте! Йому потрібно пам’ятник поставити за “терпіння, що не лопається”.
Макс плюхнувся поряд і випростав довгі ноги, солодко потягаючись.
— Знаєш що? Мені особисто все одно. Просто цікаво буде спостерігати за цим шоу, — він широко посміхнувся і я демонстративно відвернулася до вікна, не бажаючи продовжувати розмову з людиною, у якої мозку така ж кількість, як корисних речовин у складі чіпсів, які, до речі, він уплітає за обидві щоки.
***
Заїхавши на територію школи, водій зупинився і висадив нас біля входу до будівлі. Поки ми їхали, я встигла викласти ранкову фотку в сторіз, на якій вже було близько тисячі переглядів.
Я з високо піднятою головою рушила двором ліцею. Губи з кожним моїм впевненим кроком дедалі більше розпливалися у задоволеній посмішці.
Ну, Вітровий, тримайся!
На порозі класу мене чекала схвильована Ритка, що смикала поділ бежевої шивонової сукні та час від часу поглядала в телефон.
— Не мене виглядаєш?
Вона обернулася на мій голос і полегшено зітхнула.
— Ось ти де! Залишилося кілька хвилин до початку уроку.
— А мене це колись турбувало?
Ми обнялися і вона сказала, оглядаючи мене з голови до ніг:
— Ти сьогодні виглядаєш приголомшливіше, ніж зазвичай. Щось задумала? — вона змовницьки посміхнулася, чекаючи чогось цікавого.
— Можливо, — ухильно відповіла і ми разом увійшли до класу.
Як тільки двері за нами зачинилися, я роззирнулась у пошуках Дена. Яким було моє обурення побачити його, розмовляючого з моїм братом. Чорт! Якщо ці двоє стануть бестафрендами, то доведеться вести війну проти двох. Цього мені тільки бракувало.
Безумовно, всі погляди присутніх у мить прикувались до мене, відволікаючи і хлопців, що зібралися навколо цих двох. На кілька секунд повисла тиша. Чувся тільки стукіт наших із Ритою підборів. Я вже подумала, що в мене вуха заклало, але тут до кабінету ввійшла захекана Надія Ростиславівна і з гуркотом повалила на стіл свої підручники.
Зайнявши своє звичне місце — третю парту на середньому ряду, я витягла з сумочки зошит (не пам’ятаю навіть з якого предмета) і ручку, що завалялася на дні. Рита елегантно зайняла сусідній стілець і з максимально нудним виразом обличчя почала гортати стрічку в інсті.
— Нова сукня? — поцікавилася я, не пригадуючи такої дрібнички в її гардеробі.
Вона відразу засяяла і закивала головою.
— Учора з мамою були на шопінгу. Так я стільки кльових шмоток прикупила, захитаєшся! — вона з блаженним виглядом уперлася двома кулачками в щоки і замріяно зітхнула. — До речі, ми з тобою давно не вибиралтся. Треба буде виправити.
Я кивнула. І правда.
Як тільки пролунала оглушлива трель дзвінка, я непомітно озирнулася на Дена, вдаючи, що ближче розглядаю сукню подруги. Але тут жк наткнулась на його задоволену пику, з якою він звертався до Макса. Обидва беззвучно реготали. Моєму організму захотілося виплюнути ранкову каву з французьким круассаном.
Помітивши мій погляд, подруга заграла бровами.
— О~о~о, що я бачу? Наша Кейт запала на Денчика?
— Та ви що, змовилися? — занадто голосно перепитала я. Близько двадцяти голів повернулися до мене. В іншій ситуації я була б рада, але не на уроці хімії.
— Катерино, ви хочете щось мені сказати? — поцікавилася вчителька.
— Це навряд, — буркнула я.
— Тобто ви зізнаєтеся, що не вивчили домашнє завдання? Бо зробивши його, знали б відповідь на моє запитання, — її окуляри трохи сповзли з носа і вона стала схожа на мою колишню бабусю-сусідку. У тому містечку ми жили ще п’ять років тому. На моєму обличчі з’явилася посмішка від кумедних спогадів про неї.
— Що смішного я сказала? — насупилась Надія Ростиславівна.
Так, настав час це закінчувати. А то ще трохи і її понесе.
— Нічого, вибачте. Дещо згадала, — останню фразу вже тихіше додала.
Аби тільки відв’язалася. Так вона й зробила. Я полегшено видихнула і подивилася на подругу, яка досі сиділа в нерозумінні.
— Ні на кого я не запала, — по складах процідила, свердлячи поглядом голову Вітрового. Він, ніби відчувши це, підняв сині очі на мене і нахабно підморгнув. – Та я б з радістю надерла йому зад.
— Ти… Що? — очі Ритки збільшилися так сильно, що я злякалася, чи не випадуть?
— Мені не подобається, що він прийшов на мою територію, — почала пояснювати. — Я стільки працювала над іміджем і не хочу все втрачати через якогось там крутелика! Нехай повертається туди, звідки прийшов і не псує мені малину. І потім, ніхто не переходить в іншу школу просто так, правда ж? У нього має бути вагома причина і ми повинні про неї дізнатися. А може там щось провокаційне?
— Ну не знаю… Одна моя знайома перейшла в іншу школу просто так. Захотілося їй і все, — Ритка знизала плечима, мовляв “перегинаєш ти, Катю”.
Я з шумом зітхнула. Може вона має рацію?
— То що ти хочеш зробити? Маєш план? — поцікавилася подруга. Я вдячно подивилась на неї. Було видно, що Денис її зацікавив, а це була і для мене хороша нагода відволікти її від мого тупоголового братика. Але Рита вирішила допомогти мені, розуміючи, як багато це для мене означає.
— Поки що жодних ідей. Може ти щось придумаєш? — з надією поцікавилася я.
Вона зсунула брови ближче до перенісся і “зависла”. Не знаючи її як свої п’ять пальців, подумала б, що вона реально зламалася. Але у Ритки звичка така — коли захоплено думає — хмурить чоло.
— Поки без поняття. Можемо ще у хлопців спитати. Вони мають щось підказати.
Я неоднозначно знизала плечима. Це малоймовірно, але спробувати варто. У будь-якому разі вибір за мною.
***
Ми вчотирьох сиділи в галасливій їдальні. Нік з Діанкою кудись поділися, а Макс підсів до Дениса. Я продовжувала свердлити гнівним поглядом потилицю Вітрового, а йому хоч би хни! Ну і бісить же!
— Катю, — невпевнено почав Рома, — ти чого на нього так витріщаєшся? — він обернувся у бік Дена.
— Ні. На. Кого. Я. Не. Витріщаюсь.
— Я бачу. Та ти в ньому зараз дірку просвердлиш. Хлопець нічого тобі ще не зробив. Чи ми чогось не знаємо?
Я подивилася в тарілку з овочами і відсунула її від себе, складаючи лікті на стіл.
Бракувало ще, щоб зробив.
— Та Катька хоче Вітровому насолити, — вклинилася Горобець.
— За що? — Ромка ближче присунувся до подруги. Навіть жувати перестав — так його зацікавили її слова.
— Начебто ти не розумієш! Чи бачив кількість його фанів? Майже вдвічі більше, ніж у нашої Каті! Якщо він переманить її аудиторію… — насідала Ритка на Власова.
Я від злості скрипнула зубами:
— Може досить говорити про мене в третій особі, коли я тут?
— Новоярська не хмурся! Тобі не личить, — ліниво підмітив Рома і я вже була потяглася до виделки, щоб як слід надавати нашому Ромео, але Влад встиг першим.
— Катю, ти справді переживаєш через це? — його світло-сірі очі виражали ступінь крайнього занепокоєння.
— Ще чого, — пирхнула я, дивлячись на чашку з недопитим чорним чаєм.
Чи турбувалася я? Напевно так, тому що хотіла б позбутися хлопця, був би це хтось інший. Той, хто не має такої великої кількості фанів. Щось у Дені мене насторожувало. Чуття та все! Ну не можу я сидіти склавши руки і чекати доки моя аудиторія повільно перекочує до нього.
Аж ось я придумала. Так і завмерла з розплющеними, як у сови очима, затримавши подих.
— Що це з тобою? Ти ніби смерть побачила, — про всяк випадок Власов обернувся, але, помітивши тільки руденьку дівчинку, замість пані смерті, підморгнув їй, від чого та зашарілася, і повернувся назад.
— Я знаю! Знаю, що зроблю! — переможно заторохкотіла я. — Пам’ятаєш блогерський батл, який минулого місяця проводили Валя та Настя? — обернулася до настороженої подруги. — Типу сторона суперника повинна дати тобі завдання, яке ти повинна виконати за певний термін, а якщо ні, то видаляєш акаунт?
Ритка повільно кинула. Я зловила спантеличений погляд Влада, але тут же відвела очі убік.
— Ти хочеш…
— Так!
— А якщо ти програєш? Що тоді? — підняв темну брову Власов, спантеличено вдивляючись у моє обличчя.
— Я не програю, — відрізала я, і на цьому розмова закінчилася.
***
Я стояла під сходами і нервово смикала поясок на штанах. Друзі сприйняли мою ідею з батлом… кожен по-своєму. Ритка підтримала, Влад намагався відмовити, але я залишилася непохитною. Максу, Діанці та Нікові поки не говорила. Ну а Ромчик був за будь-який “двіж” (хто б сумнівався). І не дивлячись на різні думки, ті, хто був у курсі, сказали, що у будь-якому разі допоможуть, чим зможуть. Це додало мені впевненості.
Раптом хтось торкнувся мого плеча і я від несподіванки різко обернулася, мало не зламавши підбори.
— Чого хотіла, Сташевська? Тільки давай швидше, у мене, знаєш, справи. Або ні… стривай! Може до тебе краще звертатися за твоїм ніком? Кейт Старлінг, — він почухав пальцями підборіддя. — Звучить ефектно. Довго вигадувала?
Я вислухала його з незворушним обличчям, з останніх сил стримуючи бажання підправити рівні вилиці.
— Коротше, Дене, пропоную тобі звалити звідси подобру-поздорову, — план “Б” з батлом припасла на останок. А раптом так вийде? Хоча відсоток і був дуже малий, але я сподівалася на свій успіх.
Його брови злетіли вгору. Він оцінювально оглянув мене з ніг до голови, ніби прикидав, а чи не збожеволіла я з такою тендітною, порівняно з ним, статуркою диктувати йому свої правила.
— Що? — він ступив до мене, нависаючи чорною тінню. — Страшно, Катрін? Боїшся, що я заберу твою аудиторію собі? Та не хвилюйся ти так, я хлопчик не жадібний. Можу й поділитись, якщо попросиш.
Від його вкрадливого тону мені стало ніяково. І як тільки його фани не бачать чорну душку цього дурня?
— Значить, ти відмовляєшся йти?
— Саме так, Катрін, — муркнув він, блиснувши в пітьмах нахабними синіми очима.
Що б не заволати від злості, я боляче прикусила щоку зсередини.
— Тоді ти ні на що не можеш сподіватися, — запевнила я, тицяючи пальцем йому в груди.
— На те, що ти боїшся? Чи може на те, що проситимеш? — він спритно перехопив моє зап’ястя.
— Ні на те, ні на інше. Твоє роздуте его надто багато на себе бере.
— Та що ти? — він посміхнувся і продовжив оксамитовим голосом: — Зазвичай дівчата багато про що мене просять. І, зізнатися, я не відмовляю.
Я різким рухом вирвала руку і рішуче заявила:
— Я викликаю тебе на батл.
Голоси, що лунали звідкись з коридору, разом стихли. Звуки швабри, що вдарялися в сходинки, припинилися. Навколо світ наче зупинився. Погляд Дениса підозріло змінився і в мене майнуло в голові “він чекав на це”. Абсурд.
— Ти жартуєш? Батл? — він розсміявся і, зробивши крок назад, притулився до стінки, схрещуючи руки на груди.
— Я цілком серйозно. Думаю, правила ти знаєш і…
— Так-так. Програвший видаляє свій аккаунт. І ти підеш на це?
Ви тільки подивіться на нього. Він думає, що в мене немає шансів? Який нахабник! Та ти ще не знаєш, з ким зв’язався, хлопчику!
— Так, — процідила я.
Він знизав плечима.
— О’кей. Я приймаю твій виклик, Кейт Старлінг.
Він замовк. І я мовчала. Не знаю скільки ми простояли в дав’ячій тиші, вируючи один одного поглядами. І що я намагалася там побачити? Найменший натяк на співчуття? Совість? А може каяття? Ці почуття і він, напевно, не сумісні. Я зібралася першою та, опинившись на ганку ліцею, глибоко видихнула.
Гра почалася.
0 Коментарів