Original // моя наступна помилка

[Ілюстрація]

Енді труситься на танцполі, закидаючи голову, і жбурляє до стіни короткі важкі погляди. В нього піт тече по скронях і шиї, і сережка-хрестик на вусі стрибає в такт, і темне волосся злипається в мокрі бурульки. В нього в голові дуже сильно шумить і все пливе перед очами, але одне він все ж бачить. І від того дихати ще складніше.

Він п’яно стогне, знаючи, що за музикою точно ніхто не почує.

Його мозок над ним знущається всю останню годину: в пеклі літньої вечірки він ніяк не може викинути з голови хтиві картинки. Якби лише торкнутись губами цієї солодкої жилки на сильному горлі… Якби стиснути білі пасма у пальцях, відтягуючи… Якби злизати солонувату жагу й бажання з волого відблискуючої ямки у розльоті сильних ключиць… Боже.

Боже, якщо це ігнорливе янголятко продовжить так жерти свої губи, Енді закінчиться просто на місті.

Він хникає, поправляючи ремінь на джинсах, і знову непомітно дивиться на незнайомого хлопця з-під темних вій. Всередині плескаються кілька шотів і він точно збирається пити ще, бо протверезіти і закохатись в цю пристінну квіточку точно не входить в його плани. Він тільки-тільки виліз з іншого лайна.

Тому коли Кіра виникає нізвідки і під лікоть кидає своє «може досить?» — Енді лише пирхає і відвертається від неї, пробираючись до бару. Хлопає долонею по стійці, привертаючи увагу дівчинки-барменки, замовляє щось міцне і гостре, кидає сотку і обережно принюхується до чарки з червоною присипкою зверху.

— Гей…

Він сіпається, трохи повертаючи голову, — і завмирає від того, як спотикається серце під ребрами. Чужі неймовірно блакитні навіть в фіолетовому неоні очі зазирають ніби в самісіньку душу — і водночас, навпаки, затягують з головою.

Енді тоне.
Вода сходиться над маківкою.

Він хилиться вперед, наче в сповільненій зйомці.
І втискається ротом в обкусані, гарячі чужі губи.

Його дуже-дуже-дуже сильно веде від спеки, від алкоголю, від натовпу і від палаючого (хоча здавалось — такого стриманого і сором’язливого) тіла поруч; він на незнайомця хіба не вішається, хапаючись за тверді плечі, жадібно штовхається язиком, відчайдушно пробираючись глибше, де ще палкіше, де ще приємніше…

Він насправді готовий заплакати, коли доводиться відірватись від нього, щоб елементарно ковтнути трохи повітря. Не хочеться виринати з цього божевілля, не хочеться повертатись в реальність, не хочеться помічати ошалілого, розгубленого погляду блакитних очей.

Не хочеться взагалі зважати на нормальність. Але, напевно, треба…

— Вибач, — важко вичавлює з себе, ривком знов сідаючи прямо і стискаючи в пальцях вже скляну чарку. — Я… сплутав… Мені здалось… Ти схожий на…

«… мою наступну помилку.»

Блакитні очі дивляться чемно і уважно.
Енді мружиться до болю і закидає в себе пекельне зілля.

*

Його останню помилку звали Майк. Майк взагалі-то був водночас і першою помилкою; Майк був зі старшої школи, одним з найкращих і точно — найгарнішим учнем у школі. Дивно, що він взагалі звернув на Енді увагу.

Краще би не звертав. Краще би Енді перестраждав невзаємність у Кіри на плечі і прийшов до тями за тиждень-два. Краще би не було цих надій, цих їбаних метеликів в животі, цих замріяних посмішок і далеких планів, цих тримань за руки і поцілунків за закритими дверима, цього відверто гидотного першого разу і чомусь анітрохи не кращого другого. Всього цього обману. Всієї цієї брехні.

Таким, як Енді, просто краще триматись подалі від чарівних хлопчиків, яких всі вважають гетеро на 100%. Навіть якщо всі на 100% помиляються — це взагалі нічого не змінює.

Таким, як Енді, просто краще не вестись на гарненькі личка і блакитні очі, на відвертості впереміш із невмінням слухати, на бажання експериментувати, що йде в купі з тотальним егоїзмом.

Не вдався експеримент.
Не склалося кохання.

(Навряд чи воно взагалі могло скластися — Енді просто протягом кількох місяців дуже вміло сам себе дурив, щасливий від крихт уваги і сп’янілий від перших сильних почуттів.)

Майк просто ввічливо послав його нахєр одного дня і все.

*

Енді дивиться на свою нову помилку — з очей сльози течуть — і в кожній рисі помічає стару.

Такий самий відтінок очей, в яких можна втопитись, а можна об лід порізатись, такі самі губи, від яких неможливо відірвати погляд, така сама невинність і дивна строгість в лінії підборіддя. Енді ще не знає його імені, але вже знає, що всі знайомі вважають його стовідсотковим гетеро, якому просто не щастить на дівчат. Енді ще не в курсі, хто він і звідки, але вже знає, що знов захоче вбити себе за кілька місяців.

Ото розваги в нього, пиздець.

— … То на кого? — з неочікувано сором’язливою усмішкою питає той, не дочекавшись продовження. Енді, занурений в свої думки, лише розгублено вигинає брову — він вже не пам’ятає, що щось казав. — Схожий на?..

— На… найгарнішого хлопця в кімнаті, якого мені надто закортіло поцілувати?

Енді пропонує незграбно і навіть трохи агресивно. Він скажено роздратований, він злиться на самого себе — хіба так треба лізти в це далі, чому він не може просто розвернутися і піти? Залишити цю ніч одним палким спогадом і десятком фантазій у пам’яті, замість того щоб руйнувати вигаданий кайф реальними розчаруваннями?

— А я думав — на придурка, якому кортить поцілувати найгарнішого хлопця в кімнаті, але він вже годину не може наважитись, — ніяково жартує білявий, запускаючи пальці в світлі пасма і вимучено сміючись з самого себе.

Він здається таким… відвертим.
Енді важко нагадувати собі не вестись на це.

— Я Сем, до речі, — хлопець обережно залазить на сусідній стілець і простягає руку. — … І дякую тобі. Це насправді був найкращий можливий перший поцілунок.

— Що?..

— Можна, я спробую теж, будь ласка?

— Що?..

Енді не встигає навіть пальці його відпустити.

І впивається в них так спантеличено і розгублено, коли до губ легесенько, цнотливо та невинно притискаються палаючі покусані губи.

Енді часто-здивовано кліпає віями.
Енді тремтить, задивляючись в блакитні очі.

І зовсім вони не схожі на попередні. В них сонця промені і бажання жити. І палкі невмілі губи — такі м’які і гарячі, коли від тих в Енді холодок пробігав шкірою.

І питань, благань, сподівань в цьому світлому відкритому погляді — більше, ніж колись було в ньому самому.

— … Енді, — видихає він, ще раз стискаючи довгі пальці.

Мозок підкидує картинки — як ці пальці обводять рот і повільно проникають всередину, ведуть вглиб, торкаючись язика і піднебіння, поринаючи в вологий жар… Господи.

Він різко струшує волоссям, відганяючи наступні думки — але серце вже калатає частіше і щоки трохи червоніють. Енді дуже сподівається, що Сем того не помітить в неоні.

— Я можу пригостити тебе шотом? — він питає, щоб порушити незграбну паузу. — Чи запросити на танець?

Це зворушливе диво двічі сором’язливо киває і додає тихесенько:

— Так, будь ласка?.. — ледь не пошепки, явно вмираючи від нерішучості.

Енді в свою чергу вмирає від того, як це мило, але помічає поодиноку ямку на чужій щоці і вирішує, що якісь чортенята за тими чистими блакитними очами точно мають ховатись. І сподівається, що алкоголь і близькість їх розбудять і збудять.

Врешті решт, він цю людину цілував хвилину назад. Він певний в тому, що відчув: хочеться тут не лише йому одному.

Енді має твердий намір не обмежуватись сьогодні самими лише поцілунками.
(Дуже, кхм, твердий.)

Він нервовим жестом смикає сережку і підіймає один з новоналитих шотів.

— За те, щоб перші поцілунки не ставали останніми, — усміхається куточком губ, і додає ультимативно: — На брудершафт.

Перед тим, як піднести чарку до губ, він простягає руку і відводить тонку білу прядку з чужого обличчя.

Блакитні очі у відповідь мовчазливо і заворожливо сяють у неонових спалахах.