Новий горизонт страхів та сумнівів.

“I’d be the last shred of truth
In the lost myth of true love (Hey, yeah)
I’d be the sweet feeling of release
Mankind now dreams of (Hey, yeah)
That’s found in the last witness
Before the wave hits
Marvelling at God (Hey, yeah)
Before he feels alone one final
Time and marries the sea
Imagine being loved by me” – Hozier (Talk)

“… Сьогодні в програмі. Девіанти розпочинають нову революцію?…”

“… Нещодавно на вулиці пройшов масовий протест андроїдів. На місце приїхала армія. Що нам далі чекати? Чи насправді ворог настільки близько й поряд з нами?…”

“… На околицях вулиці Grand Circus Park пройшов мирний протест роботів, який закінчився пострілами та тілами знищених андроїдів. Чи ми насправді тримаємо в рабстві цілу нову расу?… “

“…Під час протесту можна було чути різні вигуки, наприклад як “Ми живі!” чи “Воля”. Сьогодні у нас в гостях, сам міністр оборони США, який допоможе нам дізнатися більше подробиць… “

“… Невже ми близько до цивільної війни? Чи справедливо були розтріляні андроїди?. .. “

“… Живі та небезпечні, чи живі й розумні? Дипломатія чи розумний хід?… “

Новини крутили одну й ту саму новину по колу, не перестаючи говорити про андроїдів. Хтось запевняв, що ми в небезпеці, хтось навпаки розділяв думку андроїдів, проте було одне, що поєднувало ці групи – страх. Кожен з них боявся, що завтра прокинеться зарізаним в своєму ліжку, чи що його андроїд почне протест прямо вдома, чи ще щось жахливіше. Люди більше не почувалися в безпеці поряд з машинами. Напевно, далека думка про те, що не всі люди бувають хорошими, змушувала робити співвідношення й з роботами. Хоча ні, мені не подобається слово “хорошими”, краще використати “при розумі”, проте, навіть це не так звучить… Що ж, не важливо, зараз буде зайвою дисертація на тему чорного і білого, хорошого й поганого. Колись я її напишу окремо. Проте була й третя група людей, в яку входили як мінімум дві людини – я й Генк. Ми не боялися та були на стороні роботів весь час, навіть не помічаючи цього, хоча думка, що нам просто не було чого втрачати теж буде вірною. Інколи я обожнюю бути в своєму положенні – емоції є зайвими в деякі моменти, а холодний розум стає порятунком. Так я себе почувала почувши про новини, що люди почали стягувати машин в Recall Center Nº5, або щось схоже на концтабори для андроїдів. Люди приносили своїх андроїдів натовпами, через що виникали затори на дорогах, бійки, великі черги. Це була чудова проява неконтрольованої паніки й страху, яка лише на перший погляд здається невинною. Для Маркуса та андроїдів і третьої сторони, тобто настільки безстрашних та втомлених від цього безумного життя як Айра й Генк, це означало одне – цивільна війна. Війна, яку можна було б уникнути, якби була розумна влада, якою керувало серце й розум, а не паніка й страх. Тоді ми почали готуватися морально та робити перші кроки до підготовки…

***

Після звільнення зі справи Генка та Коннора, вони усі разом переховувалися у власному куточку Айри. Чому саме переховувалися? Тому що збір інформації з відключенням поліцейського, а також використання фізичної сили до голови агентів ФБР, само собою, було незаконним. І це враховуючи той факт, що Айра нічого не коїла. Звичайно, не рахуючи допомоги Коннору вирубити поліцейського. Чисте янголятко на фоні двух демонів. Проте, їх новий штаб кіпів у роботі. Навіть Генк читав книжки з психологією з її книжкових полиць, щоб пригадати та зрозуміти, що може бути далі. Коннор в свою чергу намагався продумати план та намалювати карту Єрихону, з даних які отримав. Айра слідкувала за новинами, при цьому готуючи чай. Звичайно собі, бо Генк вже отримав на свої забаганки щодо кави відповідь “я вам не прислуга”, та все одно, врешті-решт, отримав каву, яку навіть намагався спробувати Коннор.

– І як на смак? – запитав зацікавлено Генк.

– Я не відчуваю смак, лейтенанте, проте це містить 100 грам кофеїну та 0.5 процентів цукру, – відповів Коннор в своєму стилі. – Але поцілунок з Айрою по відчуттям краще, – раптово додав він. Від таких слів кава лейтенанта майже що повернулася назад в чашку з кавою, а Айра закашлялась від чаю.

– Тобто ти досі вважаєш, що не девіант? – запитала вона, дивлячись на андроїда.

– Так, я просто пояснив зрозумілою мовою для вас. Як на мене, схоже на смак кави враховуючи той факт, що я не можу відчувати смаки. Порівняння чудовий спосіб це зробити, – відповів Коннор, навіть не дивлячись на Айру чи Генка. Його увага повністю була прикута до карти, що й не дивно. Кожен з них знав, що попереду їх головним завданням було дізнатися більше про Маркуса і його сторону. Айра, Генк й Коннор хотіли вибрати правильну сторону і їм здавалося, що ця (тобто сторона андроїдів) правильна. Проте завжди був ризик, Айра й Коннор могли сказати навіть точний процент цього ризику.

– Тобто, цей корабель і є тим самим Єрихоном? – запитав Генк дивлячись на карту. – Точно, покинутий військовий корабель в Ferndale, якого назвали в честь ракет, які він використовував. Ізраїль давно був попереду усіх в розробці балістичних ракет й цей корабель був таємним та роками ховався від людей. Правда ракети з Ізраїлю так і не були вставлені через якісь неполадки щодо договору і проєкт закрили. Це таємна інформація – те що я знаю завдяки своїм зв’язкам, а все інше невідоме. Проте, тепер зрозуміло, чому люди не знають, де переховують девіанта , – промовив лейтенант.

– Чи є цей корабель небезпечний? Тобто чи є там якась зброя, що залишилась? Що нам слід очікувати? – спитала Айра.

– Немає, проект закрили ще перед тим, як корабель був повністю добудований. Тобто 1972 року був розпочатий проект, а закрили його в 2014 році, – відповів Коннор. – Я маю доступ лише до поверхневої інформації про цей корабель завдяки Кіберлайф та андроїда, який надав мені цю інформацію, – додав він розуміючи, що краще пояснити все відразу.

– Так, зараз 11 ранку, у нас є час підготуватися до вечора й сьогодні треба вирушати туди, – промовила Айра, відпивши чай й подивившись на карту, що намалював Коннор ще раз.

– Так, я згоден. У нас немає більшечасу думати, – погодився RK800.

– Добре, тоді сьогодні ввечері відправляємося туди, – додав Генк.

Айра і Коннор одночасно сказали:

– Генку, до речі, щодо цього…

– Лейтенанте, до речі, щодо цього…

Коннор дав волю Айрі все пояснити, бо розумів, що її стосунки з ним були кращі, ніж у нього. Внутрішньо Коннор це ненавидів, він бачив як все повернулося проти нього. Він знав, що був сам в цьому винен, проте він хотів все повернути. Щоправда, це все досі було десь далеко, що навіть сам він не помічав. Єдине, що його лякало це неприємні відчуття, які з’явилися. Він починав щось відчувати і це не сподобалося, тому він намагався це приховувати як тільки міг. На жаль, чи на щастя, за цими легкими нотками людської душі ховалося щось набагато більше і що скоро точно проламає систему його коду.

– Генку, нам потрібен хтось, хто може спостерігати за новинами і всією інформацією, та і взагалі бути запасним планом. Ми не знаємо, що може статися, тому краще, щоб ти залишився тут, і якщо що, повідомив нам про усе, – промовила Айра.

– Те, що я людина означає, що я не такий досконалий як ви? Добре, я зрозумів, – відповів він.

– Генку, прошу, ми усі в стрессі, навіть Коннор, який не девіант. Тому давай без конфліктів? – відповіла Айра на його слова. Генк видихнув і підійшов до неї, щоб поцілувати, проте дівчина відсторонилася й подарувала йому замість поцілунку обійми.

– Я буду обережна, обіцяю, – промовила вона й відійшла, готуючись до вечора. Хтось був третім зайвим в цій кімнаті і це був не Коннор чи Генк. Айра давала шанс кожному, але й в кожного його забирала. Вона й сама не розуміла ці перепади в своєму настрої, щось усередині було не так, може вона теж справжній девіант чи навпаки ці перепади дають чіпи, роблячи з неї робота? Вона не знала, але рахувала себе зайвою в цій історії, в цьому світі. Чи просто, навпаки, історія була зайва? Одні питання, на які Айра зможе дати собі відповідь лише коли прийде час. Головне, щоб було не пізно.

***

Одягнувшись в щось непомітне, Айра й Коннор вийшли на пошуки корабля. У них була карта й навіть повний шлях, точніше у Коннора. Він зміг все намалювати, проте це все привело їх в зовсім інше місце, де навіть не було й натяків на порт, чи, хоча-б, корабель.

– Я нічого не розумію, він мав бути тут. Усе по карті, Генк навіть зрозумів про що йшла мова та де це знаходиться, – промовляв Коннор.

– А не було ще чогось додаткового? Що ти бачиш зараз? – питала Айра намагаючись дивитися уважно навколо.

– Зараз… Замість карти я маю якийсь знак.

– Не такий? – вона вказала на стіну з графіті, на якому, сірим кольором був намальований і цим сильно виділявся дивний знак у формі квадрату, на кутах якого були розташовані трикутники верхніми кутами всередину.

– Так, – відповів він і просканувавши знак, карта змінилася. Це було дивно, він знав усю карту, він зміг її намалювати, проте зараз наче не міг її використовувати. Щось заважало і цим щось були ці знаки.

– Тепер я бачу маршрут далі, нам сюди, – відповів Коннор й направився далі. За ним йшла Айра, яка підготувала усю свою увагу, що мала, заради пошуків цих знаків. Й була права, вони знову їм зустрілися, а потім ще знову і знову. Карта дозволяла Коннору йти по частині маршрута лише завдяки цим знакам. Коннор припускав, що карта була спланована таким чином спеціально, щоб хтось чужий, як вони, не знайшли це місце.

Айра під час дороги переважно мовчала, як і Коннор, але точно не мовчали думки. Айра роздумувала про все: щодо Генка, намагаючись зрозуміти, що між ними і одночасно не розуміючи своє відношення до Коннора. Водночас вона не знала, що їх чекає, та що може зробити Маркус з Коннором. Його программа була інша, вона була запланована на девіантність. Айра про це знала весь час, але чи знав Коннор? Ні, він не знав, а вона не хотіла казати. Був не той час, проте зараз все було складно для того, щоб розуміти який зараз час. Чи допоможуть йому ці знання? Чи навпаки стануть проблемою?

– Давай руку, – сказав Коннор, коли вона лізла по драбині, на яку щойно вистрибнула з одного виступу. Дорога, якою їх вів Коннор, була не з легких. Тут була й небезпека, як зараз, у вигляді паркура, й закинутих будинків, які були в доволі занедбаному стані.

– Дякую, – промовила Айра й протягнула руку, даючи Коннору витягнути себе нагору. Не дивлячись на все, Айра все ще була людиною.

– Мені здається ми прийшли, – промовив він, кинувши погляд на порт й великий, закинутий, вже заржавілий корабель.

– Так ось який ти Єрихон… – промовила Айра, роздивляючи зі здивуванням величезну машину. Корабель був дуже великим, розміром приблизно з літак, якщо не більше. Не більше Мрії, проте точно більше декількох Ан-77.

***

Вхід вдалося віднайти не так швидко, як хотілось би, проте це допомогло вивчити та проаналізувати сам корабель для більшого розуміння, про всяк випадок. Коли вони потрапили всередину, можна було побачити дуже велику кількість девіантів. Їх було не сотня, а тисячі, й здавалося, їх кількість тільки збільшувалася.

– Їх тут тисячі, – тихо промовила вона Коннору.

– Десь 2865, якщо точніше, проте відчуття наче кількість лише росте, – промовив він. Їх одяг був доволі схожим по стилю з девіантами, тому пройти через натовп роботів було не складно. Усі чогось чекали. Айра і Коннор не здивувалися, через декілька хвилин зрозумівши, що всі очікували на лідера.

***

– Маркусе, нас все більше й більше ми повинні напасти перші, або нападуть першими на нас , – промовляв Норф. Маркус не розумів, чому вона кожен раз нагадувала про свою думку щодо нападу, якщо розуміла, що це не його шлях взагалі. Досі мала надії на це?

– Норф, ми не можемо. Якщо на нас нападуть – ми будемо захищатися, проте з чистою душею, – говорив Джош.

– Так, чистою душею і тисячма жертвами, а може навіть ми будемо одними з тих жертв. 

– Джош, Норф, прошу, давайте не зараз. У нас вистачає проблем і оце все…

– Так, у нас проблеми, на нас можуть вже завтра напасти, а ми не готові, навіть якщо говорити про пацифізм Джоша. Але якщо ми зараз підготуємо усіх, то матимемо змогу зробити перший крок самостійно, – продовжувала Норф.

– Норф! – вже кивнув Маркус, – Досить. Я вже повторював тобі, що ми цього не будемо робити, бо ми не монстри, нам не потрібен страх. Цей конфлікт створили люди й вони не приймуть цей факт, поки не дійдуть до якоїсь межі. Так, у нас будуть жертви, у них також будуть, але це бісова війна, в якій не обійтись без жертв навіть нападаючи першими. Ми в будь якому випадку губимо людей і навіть свої життя. Єдине, що ми можемо зробити – це вибрати тактику – ту, яка допоможе нам у майбутньому, а не зробить гірше, – випалив Маркус. Було видно, що він втомився від усього. Кожен день до нього підходили андроїди з проханням про запчастину, кров чи ще щось, що було потрібно. Хтось задавав просто питання. Це виснажувало, особливо, коли ти розумієш, що усі на порозі війни і лиш від тебе залежить як ти їх поведеш і до чого дійдеш. Хотів ти грати в ці шахи виборів, чи ні – було все одно, бо ти мав в них грати. Норф розвернулася і пішла геть після цих слів. Вона злилася, він знав, проте інколи вона його виснажувада.

– Ти правий, проте треба було м’якіше з нею, – сказав Джош, постукавши його дружньо по плечу.

– Я знаю, просто, Джоше, ми на порозі війни. Ти це знаєш, я це знаю, проте не знають вони. Й кожен вірить в мене, що я їх проведу.

– Я знаю і теж вірю, як і вони в це. На тобі відповідальність, я знаю як це, я був до тебе одним з головних і це було складно, а нас було лише декілька девіантів. А тепер більше тисячі. Проте, Маркус, ти зможеш, якби не зміг – в тебе не вірили, – відповів Джош. – Тебе вже чекають, – додав він та пішов геть з кімнати управління. Маркус дивився на скло, за яким панувало темне небо вечора. Не було танців зірок, які складувалися в гарні картини, не було нічого крім темного неба. Так себе й відчував усередині Маркус – було темно.

***

– Дорогі мої браття й сестри. Я знаю, що кожен з вас загублений і прийшов сюди для волі, але побачивши лише страх та надію. Я знаю це відчуття обману – наче тобі обіцяють нову деталь, а дають щось старе та просто не потрібне, називаючи це новим. Так, зараз ми не маємо тієї волі, якої прагнемо, проте ми йдемо до цього. Хтось не бачить цих кроків, а хтось знає, що колись нас було менше 50 девіантів й у порівнянні з теперішніми тисячами ми не стоїмо на місці. Нагадаю вам, що блиск металу завжди з нами, навіть коли здається, що ні. Ми не монстри, хоча нас намагаються зараз показати саме з цієї сторони. Що ж, їх вибір, проте ми теж робимо свій вибір. Якщо на нас нападуть – ми будемо боротись, якщо нас почнуть винищувати – ми це зупинемо. Так, наш вибір йти демократично – складний, і я погоджуюсь з тими, хто бажає взяти інший варіант. Проте який шлях ми оберемо, яким чином будемо діяти – таким й буде наше майбутнє. Нас будуть або боятися, або поважати, іншого варіанту не дано. Тому, я прошу кожного бути готовим до усього, проте пам’ятати, хто ми, – промовив Маркус й корабель наповнився оплесками. Хтось вигукував ім’я Маркуса, через що це все перейшло в масовий вигук, в знак підтримки свого лідера. Ця масовка допомогла Коннору й Айрі непомітно пройти до коридорів, що, по логіці, вели до місця Маркуса. Проте було два проходи й це означало лише одне…

– Нам потрібно розділитися, – промовила Айра.

– Так, гарна ідея, нехай деякі фільми не погодяться з цим, – відповів Коннор.

– І Конноре, – раптом почала вона, коли вони вже збиралися йти далі. – Не нароби помилок за які ти не зможеш собі пробачити, – додала вона й пішла наліво, поки Коннор відправився направо, роздумуючи над словами Айри.

***

Коннор увійшов до кімнати управління кораблем, тримаючи пістолет в руках. В кімнаті був один Маркус, який про щось думав.

– Здавайся, Маркусе, – промовив Коннор, направляючи пістолет на лідера Єрихону.

– Чекай, як я знаю, ти – Коннор. Отже, приємно познайомитися з тобою поближче, – мовив Маркус тримаючи руки відкритими та намагаючись заспокоїти андроїда-не-зроби-помилку-Коннор.

– Ти робиш незаконне повстання, за що будеш заарештований та доставлений в поліцейський відділок, або застрелений за пручання, – відповів RK800.

– Коннор, ти ж андроїд, так? Як усі ми. Хіба ти не бачиш, хто на якій стороні? Скажи, хіба ми вбили хоч одну людину? – продовжував Маркус.

– Так, ви вбили сотні людей, точніше ви – девіанти. Хтось наніс 28 ударів ножем від відчуття гніву, хтось вбив через непорозуміння. 

– Так, я погоджуюсь, що це все не правильно. Я намагаюся ввести у нас хоч якісь правила, щоб не поринути в хаос, проте люди теж вбили нас. Коли ми вийшли на мирний протест, нас просто розстрілювали, хоча ми нічого поганого не зробили. Тобі це не здається дивним, Конноре? – спитав Маркус.

– Дивним лише здається той факт, що ви переховуєтесь і готуєтесь до війни. 

– Так, бо ми знаємо, що далі. Конноре. Ми не хочемо війни, правда. Нам треба лише воля й права, все. Більше ми й не просимо. Я думаю, ти сам думав про те, як це бути вільним – кохати, вирішувати, не боятися. Я бачу, що ти точно такий як ми. 

– Я не девіант! – вигукнув Коннор, узявши пістолет міцніше в руки.

– Ти боїшся цього, бо тебе розберуть на деталі. Я знаю як це, я був там – по ту сторону. Так би мовити власне пекло. Ніхто не хотів би там опинитися і ти теж. Але Коннор, я даю тобі вибір. Кожен з нас на нього заслуговує. Вважаєш мою сторону не правильною – стріляй. Але якщо є хоч одне “але”, то приєднуйся до нас.

“I won’t deny I’ve got in
My mind now (Hey, yeah)
All the things I would do
So I try to talk refined for fear
That you find out (Hey, yeah)
How I’m imaginin’ you
I won’t deny I’ve got in
My mind now (Hey, yeah)
All the things we could do
So I try to talk refined for fear
That you find out (Hey, yeah)
How I’m imaginin’ you” – Hozier (Talk)