nothing new. VIII

плани із слів почали переростати у конкретні дії та вчинки, і це було досить таки круто. однак усе, що залишилось команді героїв це повернути людей з виміру ікс до нормального життя, де вони автоматично позбавляться від мутації та встануть на шлях відновлення. але й там, по правді кажучи, описувати немає що, усі ми знаємо, що у них це вийшло героїчним шляхом та чесною перемогою над огидними кренгами. можливо хтось мені скаже, що як раз це найцікавіше, але, по перше, це моя творчість, і я роблю з нею усе, що мені захочеться, а по друге… ви й так знаєте, що у них це вийшло: команда повернула людей на землю через портал і декілька кренгольотів, самі ж люди почали відновлювати своє здоров’я, свої стани і своє рідне місто нью йорк. нашим героям, які мали панцирі, хвости, або нічого з цього, залишалось спостерігати з дахів вцілілих будинків та багатоповерхівок, як їхнє рідне місто повертається до життя. та й вся планета загалом.

на цьому можна було б закінчити, правда? земля врятована, уся команда жива та майже усі здорові: десь майкі тренується з леонардо під супроводом сенсея сплінтера, десь рафаель в котрий раз б’є грушу, десь кейсі та карай дивляться “супер команду” на телевізорі, який недавно полагодив донателло. до речі, а як донні?

у лабораторії як ніколи кипіла робота, ну, наскільки це можливо: вченому не сидиться на місці навіть тоді, коли факт зору в нього тепер точно втрачено. він акуратно намагався ставити предмети, вимірювати потрібні грамовки, щось вирішувати, мішати, створювати, але виглядав він як сліпе кошеня, яке безпорадно намагалось знайти спосіб щось побачити, бодай промінь сонечка. і знову в сірій пов’язці без прорізів для очей.

– донні?? – його бажання збулося: від чистого та ніжного голосу променя його сонця, вчений з великою силою зловив мензурку, яку він тримав у долонях, таке відчуття, ніби він нею жонглював, але насправді він просто не міг побачити, щоб зловити і впевнено тримати її в долонях.

– ейпріл? ох, я радий тебе ба… чути. – ді ніяково усміхається, обережно кладучи мірний стакан на стіл, від почуття сорому його щоки б почервоніли, якби шкіра була як у людей.

– я також. – дівчина підійшла до вченого і взяла його зап’ястя. – ти не вилізаєш з лабораторії вже досить довго, я розумію, що ти працюєш, але ж тобі важко, дай собі відпочити, ми, якщо ти не в курсі, світ недавно врятували!

– а, ну якщо ти настоюєш, то чому б ні, тридцять хвилин відпочинку можуть піти лише на користь, змусити мозок активніше працювати та краще концентруватись на роботі. – той трохи здригнувся, коли відчув дотик на руці: він відчув, що на зап’ясті о’ніл щось зав’язане, схоже на тканину, можливо новий аксесуар?

– от і добре, вітальня зараз зайнята кейсі та карай, тому пропоную бути тут.

– гаразд.

руда обережно підвела телло до кушетки, вона сіла на неї, той сів поруч. черепасі було доволі ніяково знаходитись поруч із своїм коханням наодинці в одній кімнаті, і хоч він знав, що, як би це не було тавтологічно, вона знала, але під пов’язкою він ніяковів.

– донні, тобі ж важко без зору робити усе це, чому ти катуєш себе цією відповідальністю? – ейпрі не забирала свою руку від долоні телло, їй не хотілось переривати не тільки психічний, а й фізичний контакт з ним після того, як команда мало не втратила вченого після підриву технодрому.

– хто, як не я? потрібно сенсея вилікувати від наслідків пересадки мозку кренга, потрібно робити перев’язку кейсі, бо рана ще не зажила, рафу ліки потрібні, щоб не було загострення болю і безсоння, а ще…

– заспокойся, тобі ж важко! – обурено мовила о’ніл, перебиваючи телло. – тобі без зору набагато важче, ти ходиш по лігву як мрець і засинаєш у лабораторії за столом.

– мені достатньо відпочинку який я собі даю, і я звик до відсутності зору тому швидко знаходжу потрібні речі. – ді трохи усміхнувся: вона турбується про нього, він розумів її маленьку злість, але покинути обов’язки не хотів і не мав права.

– а тобі й не треба звикати. – раптом ейпріл сіла ближче і піднесла долоні до обличчя хлопця, починаючи розв’язувати його пов’язку на обличчі.

– в якому… сенсі? ейпріл? – його трохи збентежило, що тканина на його очах почала рухатись, однак той не став якось перешкоджати, ну хай очі відпочинуть від тиску пов’язки.

– в прямому, наче найрозумніший, а натяків не розумієш.

ну тут натяку б не зрозумів ніхто, але.

як тільки ді хотів щось запитати з приводу її слів, аж раптом він відчуває якесь м’яке, ніжне відчуття прямо на своїх губах, а ніс лагідно пестив аромат каналізації та ванілі. це відчуття ставало м’якшим, з кожною секундою цієї блаженної хвилинки хлопець відчував себе ніби на небі, але лише тоді, коли цього моменту минуло секунд п’ять, донателло як струмом вдарило усвідомлення: це був поцілунок!! обережний, бажаний, ніжний поцілунок… як тільки телло зрозумів це, він тут же зніяковів заплющив очі, але моментально взявши себе в руки він поклав свої долоні на акуратну талію дівчини, трохи погладивши її. він відчував на своїх щоках приємне поколювання і точкове тепло, але воно було настільки затягуючим і приємним, що абсолютно не хотілось з’ясовувати чому той відчував це. ейпріл також отримувала насолоду від цього процесу: це було так мило, обережно та ненав’язливо, що від чарівності цього моменту могли б розквітати квіти.

раптом вони відсторонились одне від одного: чомусь обидва не розплющували очей, ніби хотіли закріпити цей поцілунок у себе в пам’яті. тепер на щоках донні не було цього тепла, але о’ніл досі тримала долоні на них, а сам він не забирав долоні з її талії.

– тобі не треба звикати, донні. – руда розплющує очі та щиро усміхається, дивлячись на збентежене личко черепахи.

той досі не розумів, що вона мала на увазі. до того моменту, доки він не розплющив очі.

телло було приємно відчувати долоні о’ніл на своїх щоках, однак більше не було такого тепла, яке було під час поцілунку. він помітив, що з дівчиною щось не те: вона була хитро усміхнена, а одне око було безбарвним. стоп, помітив? це не помилка?

– якого… – вчений кліпнув декілька разів, аби зрозуміти, що це йому не вижається: це лаболаторія, а це ейпріл прямо перед його очима. а його очі… бачили!

– такого, донні. – о’ніл невинно усміхнулась і знову поцілувала черепаху в губи, але вже коротше, на мить. – твої старання, сумління і справи не можуть не вартувати нічого. твоя свідомість досі не може сприйняти зв’язки з нашими з майкі силами, але ти не здався попри це, я дивуюсь твоїй силі та хоробрості. ти дивовижний, і заслуговуєш на більше, ніж зір одного мого ока.

тепер картина малювалась чітко і ясно: тобто дівчина з допомогою своїх телепатичних здібностей віддала зір свого одного ока для телло, щоб він теж щось бачив! вона пожертвувала своїм ідеальним зором, приймаючи рішення об’єднатися з доном і дати йому те, що він так сильно потребує, тобто руда несвідомо стала для хлопця справжнім ангелом хранителем!

– моя мила принцеса… – збентежено шепоче ді, тепер він міг це сказати їй це в обличчя, а не називати її так лише в голові. – ейпріл, я… я би хотів тобі дещо сказати, дещо важливе. я дуже…

– я також, ді, я тебе також.

усмішка з облич пари не сповзала ще довго, о’ніл вмовила дона полежати на кушетці, щоб він відпочив і вони поговорили або просто побули разом: ейпріл лежала повністю на панцирі ді (на тому, який на животі), тільки ноги звисали, а сам хлопець лежав на спині, дивлячись у стелю. в тому й діло, що дивлячись: він не міг повірити, що може бачити без додаткової підтримки у вигляді магії чи тої самої телепатії.

– ейпріл? – шепоче він, обійнявши дівчину за талію.

– м? – ніби сонно відказує та.

– дякую тобі, безмежно та у десятому степені ця безмежність. за все дякую. – заплющувати очі не хотілось зовсім, звісно, що донателло уже був із зором після сліпоти, але це було щось інше!

– ох, донні, хе-хе. – лише сміється ейпрі, остаточно засинаючи на животі свого хлопця.

здається, що тільки недавно вони обоє були заряджені на роботу, тренування та хатні обов’язки, а тут, як котики, заснули разом на кушетці в обіймах, радощах і по вінець закутані у любов: ніхто не соромився хропіти і сопіти під час сну, крутитись, обіймати і щось говорити крізь сон. здається це саме те, що вони шукали: прихисток, турбота і комфорт. їхні пошуки не були даремними, інакше як би вони зараз так солодко спали у лабораторії?

а тим часом у додзьо проходило тренування, лео вирішив заняти себе чимось і розрухати протез, аби психічно не відчувати місце сходу його плеча і холодного матеріалу. ніндзя заплющив очі, взяв катану в долоні та почав виконувати імпровізований бій з тінню, де він виконував різні трюки, розмахуючи зброєю і різко виздихаючи, однак в один момент він зрозумів, що був тут не один.

позаду чувся шурхіт та розмах леза, проте нардо навіть не потрібно було розплющувати очі аби зблокувати удар і усвідомити, хто його наносив.

– надто повільно, карай. – переможно усміхнувся хлопець, утримуючи лезо катани своїми двома (другу катану він витягнув у процесі блокування удару).

– піддаюсь тобі, аби не було так страшно. – дівчина хитро усміхається, і вони продовжують бій.

по більшій мірі леонардо наносив удари лівою рукою, щоб натренувати вміння працювати процезом, але завжди використовувати цю руку він не став, бо противник звикає і знає на перед, що ти будеш робити, а карай наступала і нападала усіма можливими засобами: і руками, ногами, зброєю і навіть декілька разів та хотіла перетворитись на змію, але вчасно згадувала, що тепер вона лише людина (лео це помічав, коли вона трохи піднімала долоні, ніби готувалась перетворитись і одразу долонями вчіпитись у противника, це, на його думку, було милим). однак коли прийшов час хвоста дракону, то щось пішло абсолюто не так.

– ще не втомився, хе? – питає кунаїті, будучи у втомленому стані, хоча на вигляд таке відчуття, ніби вона готова ще декілька бандитських організацій перебити.

– втомлюсь тільки після тебе. – відказує леонардо, і тут настає час хвоста.

не розрахувавши свою точку опори, хлопець хоч і зробив удар, але нікуди не попав і впав на свою ногу. сам удар був амплітудним, до обличчя карай не вистачало декілька сантиметрів, але це було настільки близько, що мозок дівчини сприйняв це за удар, тому вона теж впала, випускаючи катану з долоні. повисла тиша, тільки й було чути, що часті вдихи і видихи, так вони й лежали може хвилини три.

– не хочеш у кімнату піти? на підлозі лежати не так круто, як на ковдрі чи ліжку. – нардо сів і сховав катану до чохла, лежати звісно круто, але так діло не піде.

– загалом не проти. – кунаїті підвелась на ноги, усміхаючись: вони виглядали як малі діти, але так щиро і смішно. хто ж знав, що нардо вважав точно так само.

вирішили вони взяти курс на кімнату лідера, там би вони змогли поговорити і відпочити в компанії одне одного. цікавий факт, після повернення карай назад у людське тіло вони з лео майже не спілкувались, максимум декілька слів і то не часто, тому очевидно, що кортіло за щось зачепитись, за щось схопитись, аби почати розмову, яка тягнулась би годинами. в голову черепахи лізло лише одне питання, але, на його думку, воно було досить різким як на початок, тому було вирішено пригальмувати з цим: спішиш, людей насмішиш.

– нічогенька у тебе кімната. – карай з цікавістю розглядала стіни та інтер’єр цілком у кімнаті хлопця, погляд декілька разів чіплявся за плакати з “космічними героями”, комікси, фігурки, але кімната була охайною і прибрано, тому із почуттям повного комфорту дівчина сідає на ліжко.

– ха, дякую. – нардо сідає трохи далі на ліжку, іноді дивлячись на карай: серйозно, наче стільки хочеться сказати, а тут ні добрий день ні вечір в хату.

– ти уявити не можеш, як незвично без свого зміїного тіла. – раптом дівчина перевела тему, і лео не був проти цього. – звісно, що я не немічна без нього, але якось не звично, коли я концентруюсь і напружуюсь і не перетворююсь на змію.

– ти звикла до нього, тому й не дивно, що тобі незвично, це те саме, що з життя майкі виключити піцу.

– ха, таке собі зрівняння, якщо чесно. бо я без тіла змії можу прожити, а майкл без піци точно, що ні.

– ти маєш рацію.

– до речі, – здавалось, ніби зараз мала б бути незапланована, ніякова тиша, але, хвала небесам, що цього не сталось, – бути у тілі справжньої змії не так і погано, типу не як мутант, а як проста змія.

– отже ти пам’ятаєш те, що було, коли ти знаходилась у тілі простої змії? – припускає леонардо, згадуючи той контакт носами, а коли карай киває, то картинка цього моменту чіткіше була виявлена перед очима.

– так. я пам’ятаю, як лизнула свої очі: це відчувається незвично, але так я ніби кліпнула. я сама не зрозуміла як зробила це, то був ніби інстинкт. – міркувала кунаїті, досі розглядаючи кімнату нардо. – і твої щоки зніяковілі пам’ятаю, коли я торкнулась твого носа, це у вас, рептилій, типу близькість?)

– аемьа… – звісно, що хлопцеві стало трохи ніяково від того, як дівчина говорила про цей момент так просто, але той швидко взяв себе у руки, відповідаючи спокійно. – ну це в нас вважається як у вас людей поцілунок, тільки ви губами торкаєтесь, а ми н… так, зачекай, до чого це взагалі?

– тобі донні не розказував про елементарні закономірності: якщо одного разу хтось щось зробив, він це захоче зробити ще раз.

– типу…

– ідіот, ти наче розумний лідер, який веде команду, а тут не розумієш елементарних речей. а, чекай, ти ж закоханий у мене, як я раніше не додумалась виправдати твою поведінку. – та тихо сміється, хоча з тупості леонардо вона хотіла йому врізати.

– та ні я… ох, гаразд, ти мені подобаєшся, карай. – той намагався виглядати серйозним, але ситуація якось не дозволяла.

– та невже ти сказав це. – відчуваючи себе рішуче, лідер сів ближче до кунаїті, кладучи долонь на її плече.

– чого ти хочеш добитися? я гадав, що ти отримала те, чого хотіла. – чомусь кутики уст черепахи поповзли вверх у хитру усмішку, карай усміхнулась ідентично, розміщаючи свою долонь на потилиці лео.

– а я й добилась того, чого хотіла. крім одного.

– і що ж це?

– ти знаєш, лео.

вона робить невеликий нахил вперед, але його було більш ніж достатньо, щоб торкнутись кінчиком свого носа до чужого, вона заплющила очі, задоволено усміхаючись, а лео з неочікуваності мало з ліжка не впав. нардо моментально бере себе в руки, кладе долоні на її талію та теж заплющує очі, обережно видихаючи, знову через рот. звісно, що це не виглядало настільки сухо, як могло б здатись на перший погляд: вони гладили одне одного, дарували тепло через своє дихання і просто насолоджувались моментом, навіть не зациклюючись на думці “нарешті це сталось”: зараз був момент, і нічого крім нього. однак через деякий час леонардо трохи нахилив голову назад, а карай, якій набридло просте торкання носами, вирішила ризикнути і поцілувала його як людину, тобто в губи. просто на секунду, лише на одну мить, вона знову повернулась до першого варіанту ніжності з носами, але ця секунда була варта емоцій, які переживали зараз обидві сторони. для нардо це було носить незвично, спочатку він навіть не до кінця зрозумів, що сталось, однак коли він чув тихий сміх кунаїті, то одразу зрозумів у чому діло. питань нема, діло приємне, хоча сам він не розумів приколу з губами в людей так само, як карай не розуміла приколу з носами у рептилій, але їм обом це подобалось, то ж чому ні.

– лео? брате, ти в кімнаті?

за дверима почувся знайомий голос молодшого братика нардо, від неочікуваності пара мало не вдарилась чолами: лідер кинув погляд на двері, не відпускаючи дівчину, він продовжив тримати долоні на її талії.

– так, майкі, в кімнаті. щось сталось? – зважуючи усі обставини лео відповів цілком стримано і спокійно, аби не викликати зайвих питань.

– у нас тренування зараз, забув, чувак? – мікіланджело сміється, а лідеру ніби щось по голові дало: точно, він забув про тренування здібностей майка!

– не забув, я зараз прийду, зачекай мене у додзьо.

– окей, бро!)

коли кроки майкі почали віддалятись, карай почала сміятися, невдовзі й лео підхопив її сміх: це момент ніжності та близькості переривається таким простим і смішним. ніхто не злився на майкла, навпаки, ця ситуація розсмішила їх та повністю розслабила і встановила комфорт між ними.

– так, гаразд, треба йти. – нардо встає на ноги і трохи потягується. – до речі, тепер я можу сказати дещо?

– ну так. – знизила плечима дівчина, лягаючи на ліжко черепахи: воно було зручним, не хочеться йти звідси.

– я кохаю тебе. – той з-за спини глянув на карай, яка, від почутого, закотила очі, однак кутики її рота напружились.

– йди вже, романтик в панцирі. – та обіймає подушку і заплющує очі.

– це мені вважати як, “я теж тебе кохаю, лео”?

– який розумний.

на вулицях міста, та й усієї планети загалом тепер заново квітнуло життя: люди ходили по вулицях, допомагали одне одному, відновлювали місто і загоювали рани – справжнє цивільне життя, залишилось від наслідків позбутись. до речі про наслідки: у кейсі досі не загоювалась рана на грудях через постійну фізичну активність та проблеми зі сном і харчуванням, тому за раною потрібен був догляд. але ж усі знають джонса, він на місті не буде сидіти, завжди знайдеться пригода, у яку він потрапить, а якщо її не буде, то кейсі створить самотужки. так було рівно до того моменту, як рафаель не втрутився в це діло: бачучи як хокеїст безвідповідально відноситься до свого здоров’я, він дає йому тягла і обіцяє прийти пізніше і змінити бинт на рані, кейс не мав вибору, тому й зараз вони знаходились у кімнаті черепахи в червоному, той знімав старий бинт.

– кейсі джонс створений для боротьби зі злом і героїчних подвигів, а не для того, щоб лежати на ліжку і нічого не робити! – досі бунтував хлопець, не дивлячись на те, що йому вже виписали тягла.

– не рипайся, якщо будеш робити фігню, я перетягну тобі бинт. в моїх руках твоє життя, джонс, я би лежав спокійно. – відповів раф, звільнивши груди кейсі від бинту.

звісно, що рана не була такою кривавою і яскравою як зараз, але вона досі була значного характеру, раф був доволі здивований як той взагалі навіть повертався з цим, не те, щоб бої вести.

рафаель дуже обережно, незвично ніжно почав наносити поверх рани щось схоже на мазь, яку зробив ді: бачити його таким спокійним і зосередженим було так дивно, і настільки, що кейсі відчув себе трохи особливим.

– до речі, раф, – хокеїст порушує тишу, – ти пам’ятаєш що було… ну, в дереві? коли всюди було темно, і ти казав…

– ні. – різко перебиває раф, ще більше зосереджуючись на рані: він видно насупився, роблячи вираз обличчя злішим, можливо так виглядає його збентеження? бо злості він точно не відчував.

– а-а, ну ясно. – той поправляє волосся, кидаючи погляд кудись в бік: нудно, аж занадто. – ти, до речі, брехати не вмієш.

– закрий морду. – коли рафаель почав перебинтовувати рану, той навмисне потягнув за його кінці, перетискаючи її до сильного болю. коли джонс закричав, той моментально послабив бинт, бо в нього на меті не було сильно шкодити йому.

– ау! якого біса, бро? ти ж пам’ятаєш, навіщо заперечуєш??

– яке це має значення, ну пам’ятаю, і що?

– що значили ті слова, ну типу “я скажу тобі ті слова, які не зміг сказати з початку нашого знайомства”? – він з цікавістю споглядав на черепаху, яка зав’язувала бинт: завершальний етап.

– це не важливо. – ці слова звучали в голові рафаеля доволі тупо і безглуздо, тому він підсвідомо захищав себе грубістю, йдучи від відповіді.

– я себе так дивно відчував, коли мене в дерево типу приліпили: я був ніби сам не свій, ніби моє тіло не було моїм. коли ти сказав щось типу “прощавай” я перестав відчувати на своїх руках щось маленьке, ну знаєш, коли якась штучка маленька, але коли вона пропала, то все, срака. а потім пам’ятаю, як підійшов до тебе, коли ти впав, і ти мене витягнув з того лайна. – розповідав джонс, ніби й не помічав грубості свого друга: вона йому здавалась смішною, порою навіть милою. – а що було до того, як тебе кренги за…

– якого хуя ти хочеш, щоб я зробив чи сказав? ти або кажи прямо, або стулися. – спогади про напівмертвого кейсі, про три поцілунки були надто свіжими: досі перед очима вижається.

– воу, чувак, полегше, хоча я розумію, чому ти так реагуєш. – раптом хлопець усміхається, дивлячись у зелені очі товариша, щось у його усмішці було підозрілим, але це напружувало в приємному плані, та раф цього визнавати не хотів. точніше він визнав, просто не хотів цього показувати. – а ще розумію, які слова ти мав сказати мені з початку нашого знайомства.

– і що ж я мав сказати? – хоч у зіницях черепахи не було нічого, окрім байдужості, та емоціональний діапазон його внутрішніх переживань скакали надто високо навіть для нього самого.

– ти мені подобаєшся.

у часі секунди хокеїст притягує рафа до себе, тримаючи долоні у нього на щоках, і, як би це не було банально та/або очевидно, поцілував. однак не так, як це відбувається у рептилій, від просто цілує його, ніби рафаель це людина, в губи. сам він вважає цю штуку маразмом, але відштовхувати хлопця не став, навпаки, притягнув його ближче до себе за талію аби бути максимально близько. крізь підлітковий, та трохи незручний поцілунок кейсі усміхнувся, бо рафаель не став бити його по пиці та казати який він дурний: перемога, заради цього варто жити.

– я подумаю, чи відповідати взаємністю на твої слова. – хитро всміхається раф, коли вони розірвали поцілунок.

– це ти мав сказати мені, що я тобі подобаюсь, ой все. – той починає сміятись. – м, по дорослому не цілую, бо в тебе з рота смердить.

– це в мене з рота смердить?! подивись на себе, бидло, скільки ти зубів не чистив! – той дає йому щигля і тріпає по волоссю. – я взагалі не розумію приколу ваших людських поцілунків, це ж огидно, коли твоїх губ хтось торкається своїми, люди ще язиками якось там… фу, бля, думати про це не хочу, огидно аж.

– а ваші поцілунки рептилій навіть поцілунками важко назвати, тупо носами торкаєтесь, шмарклями обмінюєтесь.

– за те не слиною, бридота.

рафаель відпускає хлопця, бере бинти і мазь і йде у лабораторію донні, щоб віддати йому це. кейс тим часом одягнув футболку, аби не сидіти з голим торсом, та й холодно трохи, і почав у очікуванні розглядати кімнату черепахи: вона була під опис власника, у червоному кольорі, з невеликим безладом, десь стояли фігурки з коміксами, на столі були сай, які раф, скоріше всього, збирався поточити найближчим часом, а там під стіною… скейт! як добре, що той вже повернувся, адже в голові джонса виник ну просто геніальний план.

– раф, чуваче, в тебе крутезний скейт! давай вийдемо на поверхню і покатаємось на дахах будинків які вціліли? це буде крутіше, ніж важкий метал, прикинь зробити оллі на висоті десятого поверху!! – хлопець, здається, аж світився від своєї задумки, від взяв черепаху за плечі та трохи потрусив його від захвату.

– воу-воу, гаразд, давай прокатаємось, тільки годі трусити мене. – погодився той, беручи свого скейта.

– я не хочу йти за своїм додому… думаю лео або ді не будуть проти, якщо я візьму чийсь скейт, бо майкі мене з’їсть, він його так береже.

– тебе і донні з лео з’їдять, якщо ти зламаєш скейт. – закотує очі раф.

– та я сама акуратність! оо, до речі, це в нас типу перше побачення буде, а?)

– стулися.

ну невже кожен з героїв, які втрачали багато чого рідного і близького та безпосередньо брали участь у спасінні світу нарешті знайшли своє щастя і спокій?? леонардо повністю адаптувався до свого протезу і ощасливився бути поруч із прекрасною та сильною карай, донателло, все ж, може бачити, і хоч одним оком, але ідеально, а сам хлопець продовжив творити, допомагати експериментувати і досліджувати, а також отримати взаємну любов неперевершеної та милої ейпріл. рафаель повністю позбувся мозку кренга в собі та почав спати спокійно і жити без головного болю (хоча б без того, який викликали б залишки кренга), а своє щастячко він знайшов у чудернацькому і непередбачуваному кейсі. мікіланджело, завдяки тренуванням і використанню своєї магії у побуті, зміг остаточно опанувати її та зрозуміти повністю, на що вона спроможна, а також він допомагав своїй команді та не переставав бути таким самим веселим і життєрадісним. майстер сплінтер, завдяки своєму сину донні, вилікувався від мозку кренга і невдовзі теж почав жити спокійно та без болю, продовжуючи тренувати своїх синів, дочку, ейпріл та кейсі. о’ніл почала інтенсивно тренуватись як і фізично так і в її телепатичному плані, тому через деякий час тренувань вона майстерно оволоділа своїми містичними силами, а ще через пройдений шлях отримала титул кунаїті клану хамато, будучи в любові з розумним і саркастичним донателло. карай адаптувалась до змін свого тіла, назавжди покинула клан фут і свого “батька” шредера, залишившись разом з командою, а своє моральне щастя вона обрела разом з відповідальним та серйозним леонардо. рана кейсі нарешті загоїлась, а завдяки курсу лікування він переміг наслідки мутації в дерево та можливі впливи кренга на його психіку, а поруч з ним у всі труднощі та радощі завжди був і є рафаель.

невже черепахи і команда знову врятували світ від нашестя цих виродків? хіба вони нарешті зупиняться після такого провалу? ну, ворогів багато ще залишилось на світі, ще ніхто не сказав, що ті самі кренги не повернуться, але кожен знав, що як тільки світу буде погрожувати небезпека, вони будуть сміливо дивитись їй в очі та виборювати перемогу, що б там не сталось і якою б не була ціна.

у додзьо грала весела музика, яка наповлювала своїми нотами усю кімнату. радісно танцювали в честь перемоги над ворогом команда ніндзя, виконуючи дивні, незрозумілі, але прикольні рухи. вони перемогли, вони переможці. але ж так не буде завжди?

звісно, що кренги залишились у титулі “переможених”. але… що буде далі? відповідь набагато очевидніша, ніж можна уявити.

nothing new.

нічого нового.