nothing new. II

спуститись у люк із незрячістю донні було тим ще випробуванням: він вирішив лізти першим, щоб, якщо усе буде погано, не впасти на карай. під його ногами губились перекладини каналізаційної драбини, він трохи довго їх шукав, щоб твердо встати і продовжити спускатись, але для першого незрячого спуску це було досить добре. карай по пам’яті вела його по каналізації до їхнього лігва, не дивлячись на те, що дон живе у ній вже як 15 років, досвіду пересування та орієнтування без зору у нього не було.

– я не знаю, що б робив без тебе, дякую тобі за те, що ти допомагаєш мені. – тишу знову перервав донні. він дійсно був дуже вдячним дівчині, так як вона бере на себе великий тягар, як і в прямому так і в переносному сенсі.

– проїхали, вони теж мої друзі, а з тим і моя планета. – карай не була з тих людей, яка любила дякувати, або чути вдячність у свій бік, однак на її обличчі з’явилась маленька усмішка, яка швидко зникла.

– до речі, що сталось із сенсеєм? після битви зі шредером ми його не бачили…

– усе скажу, коли прийдемо. думаю, там буде спокійніше.

довго йти не довелось: ді порушив мовчанку як раз тоді, коли ходьби залишилось від сили хвилин п’ять. у лігві ситуація була не з кращих: усюди були розкидані рештки кренгів, стіни сипались, царював безлад, усе було зруйноване.

– як справи?

– нічого доброго.

карай, кидаючи погляд розчарування на вітальню, пішла разом з донні до його лабораторії, можливо там могли б бути ключі до ідей спасіння братів, друзів та планети. першим ділом ті вирішили підлікувати очі вченого, щоб вони не так сильно боліли, але тут був ще один квест: дістати маленькі осколки пінцетом. більшу частину часу телло сидів та давав вказівки, де що взяти і як обробити, карай слухняно виконувала усі настанови та приступила до діла.

– тобто ти абсолютно нічого не бачиш? – запитала дівчина, обережно підносячи пінцет до закривавлених очей черепахи.

– сітківка і рогавиця ока критично травмовані, це несумісно з нормальним, здоровим зором. мені пощастило, від такого по статистиці не вижива… ай! – хлопця аж перетрусило, коли карай спробувала дістати перший осколок. скоріше це було від неочікуваності, але біль ніхто не скасував.

– терпи, донателло. знаю, боляче, але терпи. – та знову спробувала дістати осколок, на цей раз вийшло. вона бачила, як стискались кулаки дона, як напружувалось його тіло, але попри це він не став кричати і чинити супротив.

– розкажи поки за вчителя сплінтера. і за себе: останній раз ми тебе бачили в обліку змії, що з тобою сталось?

– думаю розмови зможуть хоч якось відволікти тебе від болю. – вона знову продезинфікувала пінцет. – коли шредер викинув тіло сплінтера у стічну трубу, я, у обліку змії, дістала його з каналізаційної води і змусила прокинутись, а сама, зараз буде боляче. – було справді боляче, ді тихо прошипів, але тепер в його оці було на один осколок менше. – а сама я залишила його, пливучи по каналізації, я не знаю, що з ним зараз. а зі мною що: я навчилась перетворюватись на людину, потім битва кренгів, потім вторгнення, препарат, ти, і ось ми тут. нічого нового.

– звідки ти знаєш про плани кренг… аа! – біль тепер була на іншому оці, на що ді не очікував.

– в них шмат технодрому відпав, я змогла пролізти в обліку змії туди, коли мої рани трохи загоїлись. – карай знову почала діставати скло з очей черепахи: на це було важко дивитись, але що ж поробиш з цими реаліями.

невдовзі ді відчув, як вона проводила серветкою разом з антисептиком у зоні навколо його очей: схоже витирає кров з обличчя.

– я закінчила, тобі легше?

– набагато! мені не так боляче кліпати і рухати очима, дякую тобі! – той усміхнувся, торкаючись свого обличчя: він був радий, що ці рухи не супроводжувались болем.

– чудово. – карай була задоволена результатом, однак їм треба думати про спасіння братів та світу.

– хм… карай, ти, пам’ятаю, казала, що частина кренгів у вимірі ікс, а частина тут, при чому ми можемо дихати на землі без дихальних трубок, нашийників та інших приборів даної категорії, чому?

– це риторичне питання? – карай сіла на стілець поруч, попередньо поставивши його у правильне положення.

– так. земля ще не повністю притаманна для їхніх експериментів, а якщо частина кренгів у вимірі ікс, це означає, що технодром не має ресурсів та інших характерних рис для потрібних їм експериментів. – телло встав на ноги та обережно навмання підійшов до столу, де мало б бути обладнання для хімічних дослідів.

– що ти хочеш цим сказати? – про всяк випадок дівчина підійшла ближче до вченого. по правді вона почала здогадуватись до чого він веде, але не варто робити поспішних висновків.

– те, що хтось із наших друзів може бути у вимірі ікс, підданий експериментам кренгами. – не дивлясись на свою незрячість, хлопець повернув голову в бік дівчини, дивлячись порожніми, подряпаними очима на неї.

– ти пропонуєш нам двом піти прямо у вимір кренга?! нас лише двоє, тим більше не факт, що там взагалі є хтось з наших! – це був не страх і сумнів, це було нерозуміння: хіба це єдиний вихід? вони так підуть у гості до смерті в лапи, бо донні осліп, і це тягнуло їх би у низ, люби боже правду. звісно, сила залишається у їхніх жилах, але у черепахи це залишається під питанням, а карай сама може не впоратись з армією кренгів.

– а як ти думаєш, де вони ще можуть бути? дійсно, вони ж просто поставили на нас клеймо “смертельні вороги”, будували плани для того, аби знищити нас і відкрито ненавиділи усе, що ми робили! якби ти мала заклятого ворога, ти б стримала себе від того, щоб провести на ньому експеримент, змусити мучитись і так поставити його перед жорстокою смертю? сумніваюсь.

між ними запала мовчанка. сварки зараз були точно не на часі, тому це мовчання було лише користю, зібратись з думками та заспокоїтись, щоб не розпалювати нове вогнище конфлікту.

– добре, ти маєш рацію, – карай хотіла підійти трохи ближче, але її нога за щось зачепилась. вона, не задумуючись, взяла це з підлоги і продовжила: – але ми не впораємось двоє, нам потрібен хтось ще. тим більше ми не знаємо як туди потрапити.

– взагалі-то знаємо. кренгдроїди заходять у наш вимір через портали, які вони створюють за допомогою спеціальних запчастин: маленька деталь, яка схожа на трапецію з трьома шестикутниками по середині неї.

– ді…

– так?

– ти не повіриш: я тримаю цю штуку у себе в долоні!

– ох трясця! тільки не чіпай шестикутники: портал відкриється і кренги можуть пройти у нього сюди! – донні трохи виставив долоні вперед і зробив крок до карай: у суцільній сліпоті він боявся втратити контроль над ситуацією, але й самому тримати запчастину ризиковано.

– добре, я краще залишу її десь тут. – карай підійшла до зламаних поличок, знайшла якусь цілу і поклала творець порталу на неї.

– чудово…

дівчина відійшла від полички, озираючись на колишню лабораторію: вона лише могла здогадуватись, скільки тут було проведено часу, вкладено сил, обмірковування знань і даних, складання тактик боротьби та інше. зараз усе це було зруйновано. усе.

– нам потрібно прочесати наше місто, особливо поле бою, де часто могли б зустрічатись черепахи, кейсі та ейпріл, можливо хтось із них досі там і потребує допомоги. – раптом мовила карай, розглядаючи сімейне фото сплінтера та черепах у розбитій рамці, яку вона підібрала на підлозі.

– ти маєш рацію. у мене є ідея, де можна знайти того, з ким наші справи точно підуть вгору… візьми засоби для обробки, вони, по ідеї, мають бути у столі. ми маємо йти, при чому швидко: дехто може потребувати нашої допомоги.

прибувши на поле бою, карай та донні вирішили трохи розділитись, хоча для черепахи це було на свій страх і ризик, так як багато речей було перемутоване, тому при дотику до нього станеться те, що вже не повернути, але той вирішив вслухатись у звуки та спробувати сканувати територію зламаним сканером: ну, хоч якимось. телло згадав, що леонардо не так і часто відходив від нього у бою, тому якщо він у їхньому світі, то він мав би бути десь тут, так як на цьому місці ді та лео вели бій. а знайшли карай і донні це місце за орієнтиром, який, за сумною історією, виявився місце розп’яття мікіланджело. у обох була надія знайти тут хоча б когось, навіть якщо мертвого, то вони б не витрачали час на його пошуки, наскільки б це сумно не звучало.

– карай? карай?? – вчений вирішив закінчити пошуки через деякий час, бо ніякої активності він не почув і не зафіксував на сканері. тут вже навіть все одно було до того, що він зламаний.

– донателло, я як раз тебе шукала! я не знайшла лео, але знайшла те, від чого я думала, що впаду. це так… бридко? але в той же час… ах, зараз поясню. – закотила очі кунаїті, беручи дона за зап’ястя.

– добре? – лише й мовив хлопець, покірно йдучи за нею.

дуже довго йти не довелось, так як вони були поруч. донні не розумів тільки одного, чому карай не розказує одразу, що вона побачила. ну, можливо звикла до того, що люди бачать, а потім реагують, а тут треба все казати на словах.

– ми прийшли?

– так, і я не знаю, як тобі описати те, що я зараз бачу. – карай відпустила ді, трохи відійшла і десь походила, чути кругами.

– ну… спробуй?

– так і зроблю. загалом, це дерево, кренг дерево, але тут, на стовбурі… обличчя.

– обличчя?

– обличчя кейсі джонса.

від почутого у донні мало не відвисла щелепа: у якому сенсі?! тобто тепер кейсі – це дерево?!

– у нього на стовбурі в зоні грудей ніби рана якась, а обличчя таке шоковане, точніше перелякане!

– ох… можливо кренги хотіли вилити на кейсі мутаген з новою формулою, але… трясця, кейсі… – той обережно підійшов вперед, надіючись, що дивиться на дерево, а не кудись в бік. – обіцяю, я виведу тобі ретромутаген, ми дістанемо твоє тіло із дерева! карай, мені потрібна твоя поміч. – він почав щось шукати у наплічнику, який він взяв з собою, а коли знайшов, то дав це дівчині. – слухай уважно: торкнешся цієї штуки, тобі торба. візьми у цю ємність трохи поверхні дерева, я спробую зробити дослідження і вивести формулу ретромутагену для кейсі. ми ще можемо його врятувати!

без зайвих слів кунаїті кивнула, взяла ємність і максимально обережно почала брати матеріал з дерева: об’єднались якось мозок і руки, так би можна було б почати цю історію. дівчина мовчки збирала щось липке та сипке з дерева, навколо була тиша, це змусило донні вслухатись у неї. листя не шелестіло, не чути кроків людей (хоча в цьому випадку це на краще з деяких боків), ніде не було розмов, ніхто не шепотів, кричав, говорив, нічого з цього не було – якби карай не шаруділа ємністю, то на вулиці стояла б мертва тиша. і якби не звуки каміння десь біля місця кейсі-дерева.

телло вирішив не стояти без діла, тому, взявши палицю в руки, той почав йти на звук: хто знає, можливо це поранена людина, яка лежить під завалами, а може кренг, який здійснить напад як тільки побачить черепаху. слух, у цій ситуації, для хлопця був найкращим другом та вірним наставником, але усі звуки глушили камені, які невпинно рухались: можливо хтось намагався вибратись??

– сер? міс? я можу вам чимось допомогти?? – трохи голосніше запитав ді, впевненіше йдучи вперед: тепер він чув чиєсь важке дихання, потрібно йти далі!

– донателло? що ти… – карай закрила ємнісь, та обережно взяла її, щоб нічого не випало з неї. вона почала йти до вченого, так як бачила, що він намагався комусь допомогти, та через відсутність зору той не міг нормально надати цю допомогу. серце почало битись швидше, долоні тремтіти, а кроки перетворюватись на біг тоді, коли кунаїті побачила кому дон так намагався допомогти: очам своїм важко повірити, але це відбувається! це тут і зараз, він тут! радо бачити, що живий, та у якому стані…

– леонардо! лео!! – змогла видати з себе карай, коли вона була прямо біля завалу, вона тут же почала піднімати завали багатоповерхівки, щоб допомогти лео вибратись.

– це він?! – у шокованому стані запитав донні, але зараз було точно не до питань.

вони швидко, як тільки могли розібрали завали, телло витягнув брата, але тут же забруднився об щось тепле та рідке.

– лео..? – відчувся міцний запах нашатиря, який карай піднесла до носа потерпілого. – донателло, його рука…

– що з нею? – стривожений, однак серйозний вчений швидко поклав долоні на плечі леонардо, але висновок, який швидко дійшов до голови, змусив того втратити мову на якусь мить. він знову забруднив долонь у тому самому місці. це була його кров, кров лео. – її немає… – ді відчував себе дещо безпорадно, так як він не міг допомогти своєму брату, той, через відсутність зору, міг тільки нашкодити йому.

– я оброблю його руку і зроблю усе, що можу, але…

– він втратив руку, а разом з нею багато крові: якщо ми не зробимо щось, то…

– можете це іншому місці обговорювати, ха-ха…

– лео?!

карай швидко обробляла та перев’язувати місце масштабного поранення: потрібно зупинити кровотечу. вона слухала усе, що казав та радив донні, тому вони впорались і поставили леонардо на ноги, звісно з підтримкою з обох боків.

– брате, що з твоїми очима? – втомлено, виснажено запитав лідер, дивлячись на того, до кого звертався.

– довга історія, розкажу пізніше, як у лігво прийдемо. – коротко відказав дон, тримаючи брата.

– дивно те, що кейсі дивиться у той самий бік, де ми знайшли тебе. – карай кинула погляд на кейсі-дерево, яке було просто перед ними. – ви були разом на полі бою?

– здається я згадую, він хотів попередити мене про падаючу багатоповерхівку, але він діяв так швидко, здається його думки за словами не встигали. він був ранений у груди, диву даюсь, як він був живий у той момент, а потім нічого не пам’ятаю, схоже тоді стався обвал. – лео схилив голову та тяжко зітхнув, йому досі важко ходити і стояти, однак він був радий, що залишився живим. – ми єдині, хто вижив?

– так, але ми знаємо, де можна знайти інших. – кунаїті перевела спокійний погляд на черепаху в синій пов’язці: вона хоч є спокійною, однак та справді була рада бачити його живим.

– ну, тоді нас чекає цікава подорож. – піднявши голову, леонардо втомлено усміхнувся, дивлячись на кейсі, точніше на те, чим він зараз є: якщо є варіанти, де можуть бути їхні брати та друзі, то подібно землю рити, аби знайти та врятувати їх. і усі розуміли, що вони згодні з такою думкою.