Mon Prince. Частина 2

Королівський палац вразив мою уяву. Батько нинішнього володаря любив жити розкішно і на перероблення палацу на власний смак грошей не шкодував. Кажуть, заради вишуканих вимог короля довелося чимало спорожнити королівську скарбницю, і тепер я розумів, чому. Величезні зали, високі стелі, золото і кришталь, килими та дзеркала — здавалося, все в цьому палаці підпорядковувалося ідеї помпезності та розкоші. На мій смак, тут було занадто вигадливо і не дуже затишно, але з іншого боку – може, таким і має бути королівський палац. 

Мою родину розмістили в крилі для гостей, а мені одразу ж виділили особисті покої, поруч з кімнатами принца. Звісно, з тим, до чого я звик вдома, їх було не порівняти — сама лише вітальня була, мабуть, більшою за всі мої апартаменти у батьківському замку. Манірний лакей поцікавився, чи не бажаю я чогось. Я подумав, що найбільше за все я б бажав обміняти цей палац з усіма його розкошествами на звичний рідний дім. Я зітхнув.

— Ні, нічого не потрібно. Коли я побачу свого нареченого? 

Лакей підібрався.

— Його Високість у від’їзді та передає вам найщиріші вибачення за те, що не зміг вас зустріти. Він повернеться завтра і запрошує вас помилуватися місцевими озерами.

Чарівно. Мій наречений не потурбувався навіть мене зустріти. Вочевидь, мій розрахунок був вірним і я не надто йому цікавий. Я наказав передати принцу мою згоду на прогулянку, коли він повернеться. Цікаво, про що я з ним говоритиму?

В моїй кімнаті знайшлася чималих розмірів книжкова шафа, яку вже встигли заповнити моїми книгами. Але їх явно було більше, ніж в моїй особистій бібліотеці. Покликавши служницю, я поцікавився, звідки взялися зайві книги.

— Ви, певно, не встигли поглянути на ваші подарунки до заручин, мілорде, — тактовно відповіла дівчина. — Їх надіслав вам Його Високість.

Я з деяким подивом розглянув обнови. Подарунки принца не викликали в мене особливого зацікавлення – я був впевнений, що він, не знаючи моїх смаків, надіслав традиційні в таких випадках шовки, прикраси, можливо – якусь дорогу зброю. Однак, окрім іншого були й книги, до того ж деякі з них виявились досить рідкими та викликали мій жвавий інтерес. Мій наречений просто вгадав?

Там, де я виріс, знання з книжок були не в пошані. В провінції серед чоловіків цінується вміння влучно стріляти, добре триматися на коні, пити, не п’яніючи, танцювати та грати в карти. Мої здібності в будь-якій з цих галузей були досить скромними, але в моїй родині завжди прагнули дати дітям хорошу освіту. Я чув, що при королівському дворі люди були куди освіченішими, вони певно вважали читання досить гідним заняттям.

Мабуть, мені варто було б особисто висловити нареченому вдячність за чудовий подарунок. Звісно, я відправляв йому належного ввічливого листа, але, може, він чекає, що я скажу йому щось особисто?

Виявилось, що про те, як знайти спільну мову з принцом, а також з приводу того, що ми можемо залишитись наодинці, я переживав зарано. На прогулянці озерами нас супроводжувала ціла зграя придворних, звісно, тримаючись на кілька кроків позаду. Але я все одно відчував себе ніби в натовпі на базарній площі. Звісно, все це данина традиціям — вважається, що шляхетним молодикам до весілля нічого робити наодинці. Я згадав про свій недавній намір. 

— Дякую вам за прекрасний подарунок. Книги просто дивовижні.

Принц посміхнувся.

— Я радий, що зміг вам догодити. Я розпитав вашу матінку про те, що могло б вас порадувати, і вона розповіла, що ви любите проводити час за читанням. Дозвольте віддати вам належне — доволі рідке захоплення для молодиків в наші дні.

Я неочікувано відчув себе незручно. Мій наречений хотів дізнатися про мене більше і порадувати мене. Я ж не докладав жодних зусиль, щоб взнати принца Джентрі трохи краще.

До нашого весілля залишився тиждень, і я гадав, що найбільша частина приготувань уже зроблена, і без моєї участі там точно обійдуться. Я ще ніколи так не помилявся. Як виявилося, мій любий наречений майстерно ухилився від передвесільних клопотів, заявивши, що хоче, щоб все було за моїм смаком. Чим я встиг так насолити принцові — не знаю, але для мене, людини далекої від світських заходів, розкрилася брама пекла. Від мене щохвилини вимагали глянути на те або оцінити інше, радилися зі мною по сотні різних питань — від музики, що гратимуть під час танців, до вибору вина для весільного столу. Дякувати богам, хоча б від необхідності обирати квіти, стрічки й тому подібний непотріб мене тактовно відсторонила матір.

— Ах, любий мій, чоловікам бракує витонченого смаку в питаннях прикрас, тут потрібен жіночий погляд. 

Ще ні за що, окрім подарованого мені життя, не був я їй таким вдячним. Виявилось, що весільні гуляння продовжуватимуться ледве не три дні. Я згадав, що наше з принцом весілля назвали досить скромним за королівськими мірками. Якщо все, що я зараз спостерігав — це скромне весілля, як же тоді виглядає пишне?

Любий наречений ніби знущався з мене.

— Як просувається підготовка? — запитав мене принц за сніданком.

— Успішно, — сухо відповів я і не втримався від докору в очах. Йому ж не доводилося всім цим займатися.

Принц, здається, вловив мій тон і посміхнувся.

— Вибачте, що не беру участі, просто я абсолютно нічого не тямлю в весільних урочистостях. 

— Я теж. Я, на жаль, не дівчина.

— Чому ж “на жаль”? – посмішка досі не сходила з губ принца. 

Як відповісти на це питання, я не знав. Тому що, якби я був дівчиною, я б займався підготовкою до весілля з задоволенням, а не з приреченим відчаєм? Тому що принцові більше підійшла б прекрасна дама, ніж худорлявий та блідий юнак? Тому що якби я був дівчиною, одруження з принцом було б моєю дитячою мрією, а не нещастям, що звалилося на голову? Нічого з цього не варто було б озвучувати – на це мені розуму вистачило. 

Королівське весілля — дивовижне видовище, особливо для непідготованого глядача, як я. Каплиці, де проходила церемонія, було ніяк не менше трьохсот років. Зараз вона потопала в квітах — мені навіть важко було уявити, скільки клумб довелося обскубати, щоб прикрасити зал білими трояндами і лілеями. Гостей на “скромному” весіллі було ніяк не менше сотні. Я дивився на це причепурене зібрання через шпаринку у дверях тої кімнати, де я готувався до церемонії. У мене трохи паморочилося в голові — може, від нав’язливого запаху лілей, а може від того, що з самого ранку мені так і не вдалося змусити себе з’їсти хоча б шматочок. 

Свого нареченого я сьогодні ще не бачив. Але вчора він зробив дещо, на мій погляд, дивне. Коли після вечері ми прощалися на виході з обідньої зали, він схопив мене за руку трохи вище ліктя, притяг до себе (куди ближче, ніж мені здавалося прийнятним), і жарко прошепотів на вухо:

— Не можу дочекатися тої години, коли ти нарешті станеш моїм чоловіком! 

Мої щоки одразу чомусь зачервоніли. Я не знайшов, що відповісти, квапливо попрощався і пішов геть.  

Цікаво, як принц ставиться до нашого весілля? Для мене на цей час це було обтяжливим обов’язком, як би я ні намагався ставитися до цього інакше. А для нього? Він ніяк не дав мені зрозуміти, що факт нашого скорого шлюбу його не радує, але я був схильний приписувати це його вихованню. Чи може бути таке, що наш шлюб йому дійсно цікавий? За той час, що я був при дворі, я вловив чутки, що Його Величність не потурбувався про вибір нареченого для молодшого сина і залишив це питання на його розсуд. Чи може бути таке, що принц Джентрі сам обрав мене за чоловіка? Навіть якщо так — навряд чи це про щось каже, адже він мене не знав. 

За час нашого знайомства я навіть не докладав жодних зусиль, щоб йому сподобатися. Хоча, мене і раніше не можна було назвати чарівним юнаком чи хоча б приємним співбесідником — вочевидь, давалося взнаки доволі замкнуте життя в стінах рідного дому. Симпатія з боку принца мене лякала. Глибоко в душі я сподівався, що мій майбутній чоловік не виявить до мене інтересу, буде жити своїм життям і не стане згадувати про мене частіше, ніж необхідно. Такий варіант мене б повністю влаштував, але що як Джентрі не захоче так жити? Що мені робити тоді?

Незадовго до виходу в зал до мене зайшла мати. До того моменту я вже був повністю готовий, розігнав нав’язливу прислугу і спробував належним чином налаштуватися. В очах матері блищали сльози — чи від радощів, чи від майбутньої розлуки з сином. Вона обійняла мене і мовчала десь хвилину. Потім, трохи відсторонившись, взяла мене за руку і сказала:

— Ти лише будь з ним ласкавішим, дорогий. Він все ж таки твій чоловік. Я думаю, у вас може бути щасливий шлюб. 

— А ти щаслива з батьком? — чомусь спитав я. Мати промовчала.

Коли настав час мого виходу, голова запаморочилася ще сильніше. Під стількома поглядами було незручно, і щоб відволіктися від них, я дивився на нареченого, що очікував на мене. Весільне вбрання йому безперечно личило, і у мене навіть промайнула думка, що принц Джентрі — один з найгарніших чоловіків, яких я бачив. Коли я підійшов, він подав мені руку і в його погляді я прочитав захоплення. 

— Мілорде, ви просто неперевершені! — тихо, але пристрасно проговорив принц. — Я щасливий мати за чоловіка такий скарб, як ви!

Я не знав, що годиться відповідати на подібні компліменти, тому ніяково промовчав.

Церемонія пішла своїм шляхом. Священник вимовив відповідні до цього випадку молитви богам, ми з принцом промовили весільні присяги, вдягли один одному заручні браслети. Потім святий брат перев’язав наші руки стрічкою, оголосив наш шлюб дійсним і запропонував скріпити союз поцілунком. Джентрі нахилився до мого обличчя, а я завмер — мені ще не доводилося цілувати нікого по-справжньому. Я навіть примудрився геть забути, що цей момент буде під час церемонії. Цікаво, варто було попередити принца, що я не вмію цілуватися?

Зате Джентрі, вочевидь, вмів. Його поцілунок був водночас ніжним і чуттєвим, але занадто коротким, щоб я встиг розкласти власні відчуття детальніше. Його Високість спіймав мій погляд і посміхнувся, я ніяково посміхнувся у відповідь. 

Дорогою від вівтаря до виходу з каплиці молодят за традицією посипали рисом, а під ноги кидали квіти — здається, це символізувало багатство і процвітання. Королівські традиції дещо відрізнялися від загальноприйнятих, і замість рису на нас сипались дрібні перлини. Нас проводили до пишно оздобленої карети.

Ось і все. Здається, не варто було так боятися весільної церемонії. Я і так і так крутив у себе в голові думку, що у мене тепер є законний чоловік, намагався утрамбувати це собі в голову, але щось воно вкладатися не хотіло. Незабаром я кинув ці марні роздуми. Ще треба було пережити весільну учту і — боги! — першу ніч.