Mon chaton

Мій милий Льюіс, я так любила тебе і так хотіла, щоб ти був тільки моїм… Коли ж бо все переросло в це?..
Ми зустрілися, ще коли мені було вісім, а моїй сестрі одинадцять. Ти зі своїми братами прибули в наш маєток і з тих самих пір ми почали проводити багато часу всі разом.
Ще тоді мені здалося, що ми з тобою трохи схожі, хоча б на половину. Ти завжди прислухався до своїх братів, ставив їх вище за себе і тебе все влаштовувало, а ось я, яка виросла в тіні своєї сестриці ніколи не мирилася з цим і вже згодом я могла стояти нарівні. Всі ці роки з книгами пройшли не даремно. Завжди була цілеспрямованою і те, що хотіла-добивалася, це й стало основною причиною мого вчинку. Цілеспрямованість.
Ти завжди так чудово посміхався, був, як сонце, в той час, як я була місяцем. Одного разу, коли я сиділа в літню пору на вулиці дивлячись на зорі саме ти прийшов до мене з питанням, чи все добре, з того моменту ми почали зближатися ще сильніше, а далі… в мою голову почали все частіше навідуватися дивні думки, які напротязі дня не давали спокою, від них вже голова розколювалася, але нічого зробити я не могла. Це було схоже на ОКР, нав’язливі думки, невиповниши, які- усилювалися. Думала я тільки про тебе, як я хочу щоб всі, хто хоч якось проявляє до тебе зацікавленість просто зникли. Це не відносилося до твоїх братів, або моєї сестри, ні. Але до інших…
Розуміла, що я не маю право, щось від тебе вимагати, щось забороняти, але це їдке, неприємне відчуття кожного разу туманом лягало надушу. “Mon chaton”(переклад:мій котик), так я тебе лагідно називала, а ти відповідав мені “моя леді” і я розуміла, що ти мене любиш, більше ніж когось, але коли ти, Льюіс, був з кимось іншим, я не могла місця собі знайти. Це відчуття важко описати. Рівність? Може це почуття якось по-іншому називається? Я не знаю… Я нічого не знаю! Не можу розібратися в собі і від того ще паскудніше не серці.
Хочу закрити тебе в кімнаті, хочу присвоїти собі, але останні крихти здорового глузду кричать мені, що так не можна. Що мені робити?..
Навіть тепер, тепер коли ми почали зустрічатися я не могла позбутися цього почуття. Вічні самобічування приводили мене в часту дипресію, а іноді істерику, яку бачив тільки ти. Не знаю, розумів ти, з чим вони пов’язані, чи ні, але саме ти був поряд. Заварював заспокоюючий зелений чай з ромашкою, розчісував мені волосся, гладив по голові, а я тільки й думала про інше…а про, що сказати було важко.
Як добре, що в заміський маєток твої брати приїздять так рідко і моя сестричка з ними. У мене було стільки часу щоб насолодитися тобою…
Якось піддавшись своїм почуттям я заборонила виходити тобі навулицю без мене, коли мені потрібно були відлучитися за межі маєтку я закривала  тебе в ньому. Ти терпів і навіть не був проти, а на душі стало трохи легше.
Я ще не згадувала про свою колекцію хустинок? Це були такі оброблені квадратні клаптики тканини, які часто доповнювали моє волосся, але по відношенню до тебе в моїх руках вони були не зовсім для прикраси, хоча погоджуся, що на твоїх зап’ястках виглядали дуже естетично.
Mon chaton, мій котик, як мені бути впевненою, що ти від мене не втечеш?
Я хотіла й морально прив’язати тебе до себе, але прив’язалася випадково сама…занадто сильно…
Не помітила я, ще й те, що ти відчував те саме до мене, тому коли ми з тобою змінилися ролями, я не помітила. Тепер ти ревнував мене, так само, як я колись. Зате тепер я впевнена, що ти будеш назавжди моїм….якщо тільки виймеш ніж з мого серя серця, Лу….