міліаден

Мій перший день в новій школі. Після того як я переїхала зі свого рідного міста все виглядало таким незнайомим та чужим. Проте дещо я лишила незмінним – перша парта середнього ряду. Пів життя вчилася на цьому місці через поганий зір, хоча й не жалілася. Навіть якщо тут нудніше аніж на задніх партах, але й одночасно спокійніше.

«М? Тут вже хтось сидить.. Сподіваюсь, вона не буде проти моєї компанії.» – Такими були мої думки коли я побачила дівчинку, що сиділа за партою, до якої я прямувала.

Моє ім’я Аден, мені було десять коли я тільки-но зайшла до класу аби знайти очами вільне місце. Різні компанії по декілька людей розбрелись по кутах та спілкувались на одні їм відомі теми. Тим часом я вже йшла до заприміченої парти.

– Тут… хтось сидить? – Невпевненість, страх та соціальна непристосованість. Не найкраще комбо для новачка. Але що маємо, те маємо.

– Ні, це місце вільне.

Вона була моєю одноліткою та здавалась.. хмм, як би мовити, занадто тихою. Така спокійна, врівноважена і ніби.. головна тут. Але в ній було щось таке, що не давало мені панікувати.

Зазвичай я дуже підозріло відношусь до незнайомих людей, однак перше враження щодо цієї особистості не викликало таких почуттів. Познайомитись ми не встигли, день першого дзвоника все таки, тож вчителька вже зайшла та почала розповідати як вона рада й як має надію, що ми станемо дружнім класом.

– Я Мілія. Ти новенька, та? Виділяєшся… ніби лякаєшся всього навколо.

Від неочікуваності я занадто різко повернула голову до неї. Не думала, що мені не доведеться представлятися першою. Те, що ми сиділи за першою партою взагалі не заважало спілкуватись прямо перед викладачем. Це ж не урок, тож наш шепіт навіть не помічали, чи то робили вигляд – все одно.

– Аден. Так, я нещодавно переїхала. Просто… всі знають одне одного і це дещо збиває, не хочу лізти в компанію та бути зайвою.

І нащо я це сказала. По очах бачу як вона хоче засміятись з моїх слів. Ну що ж, Аден, мої вітання, ти стала посміховиськом раніше ніж очікувала.

– Ти дивна.

– Навзаєм, Мілія.

Люб’язностями обмінялися, розвернулись обличчями до вчительки й на цьому все. Рахуй, шкільне життя закінчиться без друзів. Ну, нічого, не вперше буде. Принаймі, так я думала.

Не знаю скільки часу пройшло, та імена майже всіх я дізналась ще в перший день. Ні, я не спілкувалась ні з ким, просто слухала як розмовляють інші. Так чи інакше, друзів заводять не з першого знайомства, вірно?

Гадки не маю як так вийшло, та ми з Лієй завжди ходили разом. Не те щоб одразу стали найліпшими подружками, але мені було комфортно поряд з нею, тож чи був сенс уникати цю людину?

Так, ми стали тим дуетом тихих дівчат, котрі не стосувались майже жодної групи однокласників. І особисто мене те влаштовувало.

***

Як взагалі все так вийшло? Через деякі обставини я переїхала зі своєю названою сестрою та тіткою до невеликого, «відьомського» міста Акуба. В дитинстві ми з батьками багато разів приїжджали сюди на літо. Як я дізналась пізніше, тут жили мої прадід та прабабуся.

Чого я не поїхала й цього разу з батьками? Ну, бо я не була їх рідною донькою, тож коли вони народили власну дитину, перестали бачити в мені сім’ю. Саме тому мене прийняла тітка ще до того як я повернулась до дитячого будинку. Вона з моєю тепер сестрою Рерою жили самі. До того ж, коли я приїхала до їхнього дому, зустріли мене тепло.

А той спогад з першого дня в школі доволі сильно вкоренився в мозку та так само сильно вплинув на моє життя. Він став початком цієї історії…

***

 Та весна була прекрасною. Все квітло та пахло, радувало очі чаруючим видом. Чудово, якби не бджоли. В котрий раз шарахнувшись від дзижчого чогось я ледве втримала фотоапарат в тремтячих руках.

– Аден, то була муха. – Ви ж почули її покерфейс, та? Впевнена, що так.

Ну подумаєш, переплутала муху з бджолою. Хто там роздивиться коли воно так літає перед обличчям.

– Я це знала. Ходімо до тих дерев, фотки вийдуть файні.

Відволікаючись на невеликий екран фотоапарату, я вже бачила які відображатимуть емоції цього дня, а які стануть чудовим компроматом.

Ми вже в дев’ятому класі, нам майже по шістнадцять і я починаю дещо розуміти. Я прив’язалась до неї. Мені подобається зберігати спогади свого життя де присутня Лія. До речі, її ім’я скорочувати мені також подобається, чого не скажеш про саму власницю цього імені.

Ми приблизно одного зросту вже, та все одно Лія молодша за мене десь на рік. Коли ми гуляємо, то вона жартує над моєю новою зачіскою, а я завжди сварюся на неслухняне волосся. А хто знав, що підстригтись під короткий малет та пофарбувати волосся у фіолетовий – така собі ідея? Хоча виглядає це навіть зараз прикольно, колір вимився і тепер це схоже на лавандовий чи то сірий, щось середнє. В купі до чорних очей, ластовиння на носі та щоках, і тонких вуст, то все схоже, як каже тітка – ніби корінна відьма повернулася додому.

В Мілії ж довге, по лопатки, русе волосся, дещо висвітлене донизу, нижня губа пухліша за верхню та чаруючі сіро-голубі очі, ніби напівпрозора вода, такі чисті та й з темно-синім обідком навколо. Ті очі полонили б, я впевнена, багато сердець. Чому я так кажу? Бо ці очі полонили мене. А я й гадки не маю як про це сказати.

Її стиль, те, як вона говорить та як поводиться, як сміється та як ті її очі плачуть. Я намагалась запам’ятати все це та мала надію що після цього навчального року вона не переїде до іншого міста.

– В тебе клен переклинило, чи що? Зависла ніби не тут знаходишся. Земля викликає Аден, агооов!

Від думок мене відволікли руки на власних плечах, що несильно трясли у спробах повернути в реальне життя.

– Та тут я, просто замислилась. Вже темнішає, тож імпровізована фотосесія закінчилась. Пішли в те кафе? Ти вже тремтиш, то хоча б зігріємось за стаканчиком какао.

– О, я думала, ти скажеш «кави». Що таке, ти зраджуєш кавовим зернам? Мені слід їм розповісти, бо це жорстоко, Аден. – Очі дівчини навпроти мене так і сяяли смішинками, ось ось і ми вже обидві сміємось вголос.

– Мілія, ти ж не можеш мене здати!.. Пхахахах.. А взагалі, вже пізно для кави, після контрольних моє серце не витримає ще одну вечірню порцію кофеїну хахаха…

Подруга розуміюче закивала головою, все ще посміхаючись. В кафе ми знайшли вільне місце та кожна з нас погодилась на гарячий шоколад, так як какао не було в наявності.

Що ж, той день закінчився, знов не дочекавшись зізнання і дві подружки розійшлися по домам.