Mi amore

Передмова і пояснення: на цій платформі я не знайшла фандому Школи добрі і зла. Довелося вписуквати те, що не належить сюди, щоб опублікувати роботу. Персонажі – Леді Лессо/Клариса Дові. Фандом – Школа добра і зла. Велкам)

Клариса потерла тонкими пальцями сонні очі, які вона ніяк не могла повністю розплющити через сяючий потік ранкового світла із вікна. Маючи дике бажання повернутися в тепле ліжко і продовжити дивитися сни, вона вже все-таки закінчувала свої ранкові ритуали зборів.

Робота давалася в знаки: темні кола під очима, згаслий погляд, нові зморшки на обличчі – все це результат безсонних ночей, літрів випитої кави та постійних стресів. І кінця не видно… Клариса ніколи не жалілася. Вона звикла багато працювати, бо це те, що змушувало її постійно рухатися вперед і не зупинятися на минулому. Щодня вона віддавала всю себе школі та учням і в цьому була своя романтика.

Школа Добра і Зла тепер не ворогували. Разом із деканом Зла вони віднайшли баланс і всіма силами підтримували його. Фея-хрещена прекрасно розуміла, що Добро не зможе існувати без Зла навіть і дня. Вона це зрозуміла ще тоді, коли закінчилася велика війна. І ще вона зрозуміла, що все в цьому світі має свою ціну…

Допиваючи чергову чашку гарячої кави, Клариса повільно видихала дим, нервово стискаючи край тліючої сигарети тонкими пальцями. Вона й не помітила, як підсіла на цю звичку, та їй було байдуже. Їдкий ментоловий дим пощипував горло і осідав десь на дні її легень. Він єдиний дарував секунди забуття. Вбивче блаженство…подумати тільки…

Втомлена жінка поставила чашку на стіл, накинула довге темно-зелене пальто, взяла деякі папки із зошитами та вирушила в корпус, де знаходилися класи. Будова знаходилася в іншому крилі, тому до неї можна було дістатися тільки через сад.

Декан Добра вийшла на двір і її ніжне тіло одразу огорнув морозний подих зими, що так вперто наближалася. Хоча ще була осінь, погода була холодною і листя вже давно попрощалося з деревами.

Клариса згадала, що вона забула взяти рукавички, коли її пальці почали не слухатися і тремтіти від холоду. Сховати рук вона не могла, через речі в її руках. «Робота вчителя всюди однакова…що в казковому світі, що в звичайному» – пронеслося в голові жінки і та мимоволі посміхнулася.

Доріжка, якою йшла декан Добра видавалася їй надто довгою сьогодні. Можливо, це через втому? Або через недосип. Кларисі вже майже рік не вдавалося нормально концентрувати свою увагу. Майже завжди вона була десь в своїх думках – ніби  намагалася втекти із цієї реальності. Сьогодні винятку теж не було. Думки роїлися в її голові, переливалися голосами, то сповільнювалися, то прискорювалися. От би вони стихли і відпустили… Якби ж то…

Фея-хрещена на мить зупинилася. До тями її почали повертати холодні дотики до обличчя. Ніби дотики рук. Холодних. Рідних. Щось із минулого і зовсім незабуте кликало її. Шепотіло. Усміхалося вголос. Щось, що жило глибоко в її серці і в спогадах. Клариса нарешті повернулася до власного розуму і зрозуміла, що ті дотики – то сніг. «Сніг?.. Зараз же тільки середина осені. Рано…» – промайнуло в її думках.

Білі метелики тихо лягали на її волосся, обличчя, одяг…оздоблювали темні довгі вії і танули на теплих губах. Жінка лише підняла до неба очі, в яких вже набирався океан болючих сліз…

**********

– Не спи, принцесо, бо матимеш набагато більше синців! – недалеко почувся низький голос, який закінчив цю фразу розкішним та голосним сміхом. Клариса любила цей сміх, бо мала змогу дуже рідко насолоджуватися ним, адже його власниця завжди була такою ж холодною як і снігові кулі, які жартома зараз запускала в декана Добра.

– Лессо, ти таки отримаєш від мене, бо моє терпіння підходить до завершення! – декан Добра відчайдушно намагалася відбивати снігові атаки своєї колеги, періодично запускаючи сніжки у відповідь.

– Я вже хочу побачити, як ти будеш мені мстити. – на обличчі декана Зла з’явилася хитра усмішка. – А от ти від мене можеш отримати ще й не так.

Кларисі це набридло. Вона набрала в руки пухкого снігу і вмить створила з нього гладку кульку і запустила в свою колегу. Сніжок потрапив прямо в плече жінки навпроти.

Погляд леді Лессо миттєво потемнів, а усмішка стала ще хитрішою. Це означало, що цією жінкою вже заволодів азарт і вона здатна на що завгодно. Будь-хто інший вже б прощався з життям через такий вчинок, але не Клариса. О ні, вона чудово знала, що декан Зла ніколи в житті не заподіє їй шкоди.

Рудоволоса жінка підняла руку на рівні з очима і її вказівний палець почав світитися фіолетовим сяйвом. Навколо неї почав підніматися сніг і за кілька секунд це вже був невеликий вихор.

– Лессо, навіть не думай! – Клариса ще надіялася, що жінка навпроти жартує, бо не могла ж вона вийти із себе через один сніжок.

– Ох, не будь такою нудною, принцесо. Я ж попереджувала. – Лессо клацнула пальцями і сніжний вихор рухнув прямо на фею-хрещену.

Кларису вмить знесло з ніг і вона розплющила очі, лежачи на спині на пухкій перині снігу. Вона усміхнулася, бо прямо над нею, обпершись руками по обидва боки від її обличчя була сама леді Лессо. Вони дивилися одна одній в очі і обидві відчували тепле дихання одна одної.

– Ти божевільна, Лессо!

– Тому я й декан школи Зла.

Леді Лессо обожнювала зиму. Вони з Кларисою часто виходили надвір зимовими вечорами і дозволяли собі невеличку розкіш – побавитися снігом поки учні були в своїх кімнатах і їх ніхто не бачив. Декан Зла завжди говорила, що якби була її воля, то зима була б круглий рік…на що Клариса постійно фиркала і закочувала очі.

– Тільки подивись на цю красу! – в один із таких вечорів Леонора простягнула руку для Дові, а там лежало кілька сніжинок. – Які ж вони ідеальні…ніяка магія не може відтворити такого. Кожна сніжинка не схожа на іншу, кожна унікальна…абсолютна в своїй довершеній формі.

Клариса любила спостерігати в такі моменти за подругою. Бо тоді не грізний декан Зла була перед нею, а звичайна рудоволоса дівчинка, яка раділа кожній дрібниці.

Того вечора в душі декана Добра було неспокійно. Черв’як туги оселився під її ребрами і точив зсередини, вгризаючись тупим болем в її серце. Вони обоє сиділи під столітнім дубом в саду між школами. То було їхнє місце.

Два декани сиділи на снігу обпершись спинами об дерево і прихилившись одна до одної. Срібне небо щедро обсипало землю снігом. Він падав пухнастими сніжинками і покірно лягав на все, куди можна було. Був вечір. Світло потроху поступалося темряві і з вікон обох замків вибивалося лякливе мерехтіння свічок. Дові гладила руку подруги, що лежала на її ногах. Чому її руки завжди такі холодні? Чому вона сама така холодна?

Клариса подивилася на жінку поруч – вона сиділа і дивилася кудись в далечінь. Думала про щось своє…як завжди. «Яка ж вона красива» – подумала декан Добра. Сніг осідав мозаїкою на  вогняні кучері жінки поруч, торкався до вій і оздоблював білосніжну шкіру. Ця жінка була створена для цієї пори року, тут навіть думати не потрібно.

Леді Лессо важко видихнула повітря і заплющила очі, піднявши обличчя трохи вверх, назустріч замороженим кристаликам води. Вона посміхнулася краєм губ. Видно, що їй було приємно від такого контакту.

– Тобі так пасує це… – не витримала Клариса і тихо прошепотіла.

Рудоволоса жінка посміхнулася і тепер вже її погляд був направлений на подругу. Цілий всесвіт ховався в тих смарагдових очах. Дові бачила його…чи не єдина людина, хто міг це зробити.

– Бо це і є я. – тихим та хриплуватим голосом відповіла декан.

Тут Леонора підняла долоню трохи вверх і на неї впало кілька сніжинок. Вона простягнула руку Кларисі.

– Бачиш, це я. Коли мене не стане, я приходитиму до тебе зі снігом ось такими сніжинками. – вона перевернула руку і долонею зі сніжинками поклала на гарячу руку Клариси. Та в свою чергу міцно стиснула руку подруги в своїй.

– Не говори так, благаю! Ти ще довго будеш зі мною і ми проведемо разом не одну зиму! Почула мене? – на очах Клариси почали набиратися сльози. Ось цей страх, що тримає її в своїх лапах. Страх втратити найдорожчу людину. А тут вона сама про це говорить. – Ти ж нічого від мене не приховуєш?

– Все гаразд, принцесо. Просто…це життя і все може статися. Тобі буде сумно, а так… побачиш сніг і згадаєш мене.

– Краще я буду сумувати за тобою, коли тебе не буде в школі, бо ти як завжди кудись поїдеш і як завжди не скажеш нікому. – Дові демонстративно витерла гарячу сльозинку на щоці.

Декан Зла лише тепло усміхнулася і обійняла подругу так ніжно, як тільки вміла.

– Слухаю і виконую! – намагалася трохи збавити напругу. – Тільки не плач. Ти знаєш, я не витримаю твоїх сліз. – Леонора зрозуміла, що подрузі важко це все чути. Їй би теж було образливо, якби Клариса їй таке сказала. Ну, що поробиш? Ми лише гравці в цьому житті…

Але щось так само гризло і леді Лессо. Передчуття чогось трагічного засіло в її свідомості. Та вона більше нічого такого не хотіла говорити при Кларисі. Знала, що подруга засмутиться, тому Леонора берегла ту ніжну душу, як могла.

Вона не помилилася. Велика війна наступної весни дала зрозуміти всім, що не важливо, хто ми є. Всі рівні. Хто б за що не боровся.

**************

Серце Клариси занило. Ще свіжа рана стікала кров’ю і не давала дихати. Шоколадні і колись такі живі очі заповнили пекучі сльози. Декан не хотіла їх тримати і випустила на волю. Ноги зовсім не хотіли її тримати і вперто підкошувалися. Дові впала на ледь прикриту снігом землю, а все нові і нові сніжинки летіли до неї.

Вона згадала те, що так намагалася заховати в найглибшій частині свого розбитого серця. Хаос, що панував тоді по закінченню війни, мертві тіла обох сторін, чийсь крик, чийсь плач – все змішалося.

Клариса чула  в ту мить лише останні подихи подруги, що лежала на її ногах. Руки декана Добра і її сукня були в крові Леонори. Її рана відбилася тоді і в  душі самої Клариси. Серце завмирало, а розум відмовлявся вірити в те, що все це відбувається реально. Смарагдові очі найдорожчої людини все ще дивилися на неї, але погляд тьмянів. Та посмішка до останнього лишалася на вустах, якими жінка хапала повітря.

– Леонора… Моє ім’я Леонора… – ці слова добили Кларису. Подруга відкрила їй найціннішу таємницю. Декан Зла посміхнулася та востаннє вдихнула повітря. Очі, які відображали пишні зелені ліси з ріками та озерами, в яких так любила губитися Клариса заплющилися назавжди.

В ту мить час для Дові спинився. Голоси стихли. Кольори втратили барву. Біль вдарив по ній зі всієї сили і жінка схилилася до тіла єдиної її любові. Гірко плачучи обіймала ту, від кого більше ніколи не почує своє ім’я і яку ніколи не назве її власним.

************

З того дня минув майже рік. Та декан Добра до кінця життя носитиме траур глибоко в серці. І дня не минуло, щоб вона не згадала подругу. А тепер цей сніг…

– Мила, мила моя Нора, ти прийшла до мене. Як і говорила – зі снігом. – Клариса сиділа тихо, тільки тіло її здригалося від схлипів і гарячі сльози падали на сніг.

В голові луною розносився голосний сміх леді Лессо і її останні слова. Важко втрачати тих, кого ми любили всім серцем. І ще важче жити потім і берегти лише в спогадах той погляд, той голос, ті дотики…

Сніжинки падали на мокре від сліз обличчя Клариси. Вона знала, що то її Леонора торкається до неї своїми вічно холодними руками і витирає сльози, бо «не могла собі пробачити сліз подруги». Рудоволоса «обіймала» її пухнастим снігом, огортаючи холодним теплом.

До тями Кларису повернув дзвінок, що кликав учнів обох шкіл на урок. Все ще хлипаючи, фея-хрещена піднялася на ноги, що зрадливо тряслися. Змерзлою рукою витерла свої сльози. Не старалася, бо знала, що ситуацію вже нічим не виправиш і учні все одно побачать її в такому стані. Але вона як завжди прикриється недосипом та купою роботи.

Мороз тріщав у Дові над головою, а сніг все падав і падав, коли вона майже дійшла до кінця саду і збиралася заходити всередину замку. Вона повернулася і ще раз подивилася на небо.

– Я чую тебе, мила моя Леонора. Дякую, що прийшла. Я дуже сумую…

Декан знову витерла гарячу сльозу зі щоки та ввійшла в корпус, зачинивши за собою важкі дубові двері.

**************

Десь там далеко над пухнастими хмарами Леонора Лессо тихо посміхалася. Знала, що її принцеса сильна і вистоїть, що б там не готувала Казкарка. Вона буде покірно і терпляче чекати довгі роки на свою подругу, навідуючи її щозими снігом і малюнками на вікнах її кімнати. Як і обіцяла…