Main character

Колись він їздив цим метрополітеном, слухаючи музику в навушниках, а зараз ховається там від ракет. Йому всього дев’ятнадцять, і все майбутнє було попереду, та чи зупиниться час і життя за нових обставин?

Невідомі раніше умови викликають в нього так багато відчуттів і переживань, інколи допомагаючи знайти відповіді на турбуючі питання, а інколи – щось надважливе.

Або когось.

 

1

Колись люди, які траплялися на шляху, або були присутні в житті довше, ніж, наприклад, на час поїздки ескалатором метро, сприймалися рівновіддаленими і, чесно кажучи, зовсім ніякими.

Як масовка, декорація та фон. В переповненому вагоні, з обличчями, прихованими масками, вони ніби були якимось чужим, цілісним організмом, оточуючим тебе; заповнювачем простору. Вони ніколи не були достатніми для того, щоб зацікавити.

Звичайно, в голові завжди крутилися думки про те, а як же воно у них? Що у них всередині? Від чого болить і у що віриться. Але вони, на відміну від суб’єкту тексту, здавалися нормальними. Буденними. З стандартним набором тривог і переживань та з невід’ємним, базово-людським, бажанням жити.

Суб’єкт заздрив, подекуди ненавидів. Проте, важко було насправді ненавидіти щось, що не має обличчя.

Краще б все так і залишалося.

Тепер все інакше.

Тепер чужий біль, чужі сподівання і чужі нічні кошмари відчуваються не тільки у поглядах, таких красномовних. Тепер ця споріднена з тобою біль оточує, коли просто йдеш по місту, просто стоїш у черзі, просто завмираєш на мить, дивлячись у небо. Як і інші. Вони ніби ожили, опинившись разом з тобою в тій кошмарній реальності, в який ти жив і раніше, у своїх снах і у своїй щоденній, виснажливій тривожності.

Але від цього чомусь не легше, а навпаки. Хочеться забрати весь цей, зрозумілий тобі, біль, відокремити від цих людей, знову зробити їх носіями простих і буденних, мирних переживань. Щоб вони знову стали фоном, до якого вже звиклося.

На жаль, суб’єкту це не під силу.

***

Можливо, він бачив його раніше, скоріш за все. В цьому самому метрополітені, навіть, можливо, на цій самій станції, де зараз переховуються люди, і… він — цей незнайомець, що здається знайомим, який сидить, притулившися спиною до мармурової стіни. Щось пише в блокноті, чи, приміром, малює.

Можливо, вони й не бачились до цього ніколи, а ілюзія знайомості виникла через сни. Він часто йому тепер сниться, навідується в ті короткі, двадцятихвилинні відключення від реальності. Уві сні на них завжди летять бомби, чи ракети. В реальності — також.

Другий день люди постійно ховаються в метрополітені. Тиждень, як почався повномасштабний наступ.

Одна з перших ракет влучила в сусідній будинок. Чомусь саме тоді й захотілося сховатися. Не щоб вижити, ні, а просто щоб не бачити як руйнується щось, що було цінним для інших людей.

“Що ж було чи є цінним для нього?” — думає хлопець, розглядаючи крадькома чужий профіль, обережно торкаючись поглядом чужої зосередженості у виразі обличчя.

“Мабуть, він все ж таки малює”.

***

І все ж нічні кошмари не були такими, як раніше — абстрактними і виснажливими. Наразі вони були зрозумілими і виправданими ситуацією. Від цього вдавалося висипатися, навіть почати спати декілька годин поспіль. Прокинувшись, тіло відчувало прилив сил, а мозок — бажання щось робити. Він мимоволі констатував свій спокійний і розсудливий стан, що відрізняв його від інших та від себе колишнього. Все стало врівноважено, чітко та зрозуміло. І цим треба було користуватися, щоб допомагати іншим адаптуватися до нового буття.

Хлопець допомагав знаходити продукти, медикаменти. Організував в групі соціальної мережі іншу — мережу взаємодії між різними станціями метро. Задумувався про якийсь впорядкований вихід на поверхню для поповнення запасів необхідного людям, зконтактував з правоохоронцями і був вже за крок до співпраці з військовими. В принципі, він відчував себе дуже піднесеним, нарешті повноцінно живим і не… інорідним. Люди потребували допомоги та підтримки, але не та людина, яка все ще виділялась поміж усіх.

Він не знав його імені й не наважувався запитати, та він навіть підійти не наважувався. А той не підходив першим, існував ніби в своєму свідомому вакуумі, лише подекуди міг подивитися. І ці погляди відчувалися, посилюючи власну цікавість.

***

Одного разу він все ж наважується. Підходить, запитує, чи можна присісти поряд. Бачить легку посмішку у відповідь і такий же самий легкий нахил голови. Безтурботність чужої поведінки відчувається перешкодою для того, щоб почати розмову, як з іншими. Про що говорити, сівши поряд з людиною, яка не боїться?

Тому він і не починає розмову першим.

— В тебе дуже гарний колір волосся.

— А?..

Хлопець навіть торкається свого волосся, навіть доводиться згадати, який в того зараз колір, та взагалі пригадати те, як ти виглядаєш. Тому що голос у цього цікавого незнайомця дуже приємний, до ледь відчутних розрядів струму по тілу.

— Небесний колір. Тобі личить, — м’яко посміхається незнайомець.

— А, дякую… Постійно забуваю, що люди бачать мене таким.

“Та й сам забуваю часто про те, який я маю вигляд”.

— Яким? — запитують з щиро зацікавленим поглядом, ледь схиляючи голову набік.

— Яскравим? Таким, що може привернути увагу чи запам’ятатися? — дещо невпевнено пояснює хлопець, сподіваючись на те, що він не звучить зараз дивно чи якось недоречно.

— Так. Ти ніби герой якогось аніме, чесно кажучи.

— Головний? — з палаючою хвилею, що збиває ритм дихання, запитує хлопець, ледь витримуючи погляд очей навпроти, але стримуючись від того, щоб опустити свій.

— Без сумнівів. Точно головний.

***

Його звали Сяо Чжань, але він надавав перевагу простому псевдо — Художник. Так його характеризували люди в метрополітені і він сам. Він був художником, мережевим, а зараз малює на аркушах блокноту в метро. Тому що блокнот був у рюкзаку, з яким він вийшов до магазину. Він розповів, що ніколи не малював у ньому, але тепер малювати більше немає на чому.

В його будинок влучила ракета, в самісіньку квартиру. В той самий, багатоповерховий будинок поряд із власним, який було видно в вікно, що ледь не вилетіло. Все ж вони були, можна сказати, сусідами, але у суб’єкта історії все ще залишався свій дім.

Вони говорили про це, і хлопцю було зле від усвідомлення того, що такий досвід, досвід втрати всього, що існувало за дверима, в твоєму комфортному місці, йому не відомий. Але колишній сусід, колишній незнайомець, був напрочуд спокійний, коли розповідав про це. Що ж, це можна було списати на затяжний шоковий стан. Проте поряд з ним було навіть спокійніше, ніж наодинці.

***

Наступного дня він знову підходить першим. Робить короткий кивок головою, коли чує своє ім’я із чужих вуст.

“Ван Їбо”

Так, це його ім’я, яке інколи сприймається ним самим так дивно… Коли думаєш про себе, усвідомлюєш себе, а потім розумієш що в цього фізичного вмісту свідомого й несвідомого є власна назва. Як і у всіх цих людей в метрополітені. Але їх все ще важко запам’ятати.

— Запам’ятав моє ім’я? — запитує хлопець, роблячи ще один крок назустріч.

— Таааа… Воно тобі так пасує, що просто було запам’ятати з першого разу, — відповідають з легкою посмішкою, поволі підіймаючись на ноги, тримаючи в руці вже, мабуть, списаний наполовину, блокнот.

— А мені важко чомусь дається зберігати в пам’яті чужі. Хоча… Дітей я вже всіх запам’ятав.

Їбо ніяково тре долонею по тканині штанів, від чого шкіра на нозі так недоречно починає свербіти. Жахливо, але дуже хочеться помитися.

— Діти… — каже новий знайомий, охоплюючи маленьких жителів підземелля поглядом, — я запам’ятав навіть їх голоси, в кожного — такі різні… Частенько підходять до мене, просять щось намалювати.

— Я бачив. Це так мило і так… боляче, вибач.

Ван Їбо піджимає губи і чомусь знову відчуває сором. Але навіть не силиться зрозуміти від чого цього разу. Просто йому часто дуже соромно від того, що він не відчуває все, що зараз відбувається, настільки жахливо, як інші.

— Ти й так всім допомагаєш, ти чого? Будемо сподіватись, що евакуацію з міста дозволять зробити, а поки що… Будемо допомагати кожен так, як може.

Ван Їбо мовчазно погоджується. Його думки і переживання дуже влучно виразили словами. Від цього стає легше.

— Я на поверхню піду. Підійшов запитати, може тобі щось потрібно… особливе?

— Наприклад? — з бісиками в очах запитує Сяо Чжань.

—Ну… цейво… блокнот, ручки? Що ти звичайно використвовуєш зараз? — розводить хлопець руками. Чомусь аж говорити важко, не вистачає дихалки. З іншими людьми такого не відбувається. Інших можна просто в лоба запитати, а тут… Він — не інший, в нього дуже гарна посмішка і дуже дивна поведінка.

— Від блокнота не відмовився б, але й зошиту на багато аркушів буду радий. Чуєш, ще дітям візьми, нехай малюють побільше, їм теж треба виражати пережите, — закінчує він серйозним тоном. Дуже виваженим, але сумним.

— Добре, зрозумів, але я під вечір повернусь… — зітхає Їбо, — хочу на свій страх і ризик додому піти. Помитися хоч…

— А. Круто.

Їбо чує те, чого не хотів би чути, але що чує постійно. Чужу втрату можливостей. І в цей момент бажання допомогти персонально й адресно бере гору над здоровим глуздом.

— Хочеш зі мною? Це небезпечно, але є шанс.

***

В того вікна, з якого видно будинок Художника, ледь не повилітали шибки. Але, окрім скла на підлозі, а частково цілого в рамах, все не так критично, навіть не дуже й холодно в квартирі.

А от квартири Сяо Чжаня немає зовсім. Вона була центром прильоту. Що залишилося — вигорівші стіни, які можна, придивившись, побачити. І… Сяо Чжань дивиться на свій колишній дім, мовчки стоячи перед вікном. Майже не рухається, щоб не було чутно, як ламається скло під ногами. Ван Їбо пересилює свій страх невдалої підтримки і йде по битому склу, зупиняється поряд. Помічає на чужому обличчі сором’язливу посмішку.

— Я бачив, як це сталося. Повертався додому, а тут… Знаєш, — він обертається до хлопця, — це дивно, мабуть, чути від мене, але видовище зачаровуюче. Я, можливо, навіть посміхався, дивлячись на те, як руйнується мій будинок.

Ван Їбо дуже близко розуміє чужий сором. Він і сам не раз ненавидів себе за те, що йому подобається пиздець довкола. Ну не може ж такого бути…

Може. Він бачить це в іншому. Але, можливо, вони обидва — просто відхилення від норми.

— Такі масштабні штуки завжди викликають в мене захват. Не можу з цим нічого зробити, доводиться себе перемикати і повертати в реальність, — зізнається Їбо. У відповідь полегшено зітхають:

— Добре, що ти мене розумієш. Чи, може, не добре і це все якесь збочення… Та принаймні ти мене не виженеш після цього зізнання, так?

В очах — надія. Адже, не дивлячись на те, яке єднання відбувається між людьми, все ще існує великий, посилений страх недовіри. Таке трапляється, коли нападають на твій звичний, мирний світ. Їбо розуміє це все, тому поспішає втішити:

— Не вижену. Але треба пришвидчитися. Не хочу померти голяка в ванній. А в тебе яке до такого ставлення?

Їбо розуміє, що може запитати… Ось таке. Про те, які відчуття викликають різноманітні сценарії.

— О, ні. Це не прикольно зовсім. Під завалами я б надав перевагу бути у одязі.

***

Їм вдається по черзі вимитися. Під шум прильотів та сирен, з відчутними вибуховими хвилями, але не надто близькими. Їбо, наче так воно й потрібно і не викличе запитань, ділиться своїм одягом: білизною і футболкою.

Потім вони п’ють розчинну каву і спілкуються. Обіцяють собі і в голос не затягувати посиденьки та швидше повертатися до людей з тими пакунками, які вони придбали по ще працюючим магазинам. Вибору майже не було, але вони впоралися зі списком.

Проте, не дивлячись на бажання чинити максимально альтруїстично, йти все ж не хочеться. Сутінки гарно малюють кольорами по стінам, а шум у місті звучить як музичний супровід до сцени із фільму.

***

З наступного дня Сяо Чжань повною мірою залучається до допомоги іншим в парі з Їбо. Вони не бояться виходити на поверхню, вони вдало заспокоюють людей і без тіні недовіри на обличчі до власних слів кажуть дітям, що все буде добре.

Багато жартують і тихо сміються, проте їх гарний настрій ніби допомагає всім оточуючим відкинути ступір і адаптуватися. Люди починають більше говорити, дехто навіть співає пісні. Життя повертається в чужі тіла.

Їм дякують, завжди. Від подяк, хоч десята вона, хоч сота, кожного разу тепло на душі. На усіх з відвіданих ними станцій вони вже відомі, їх запитують про новини, ніби ці два хлопці мають якийсь авторитет і доступ до секретних даних. Запитують, коли все закінчиться. Коли можна повернутися додому.

На останнє питання відповідати найважче. Тому що з кожним днем, з кожним виходом з підземки на різних станціях, стає зрозуміло, що ж то так бахкало вночі.

Багато будівель зруйновано. Кожного дня — все більше. Деяким людям вже нікуди й повертатися, тому хлопці витрачають свій час на допомогу з евакуацією. За декілька днів, що минули, її нарешті запустили.

З ними прощаються. Діти махають маленькими долоньками і посміхаються, а дорослі, ледь стримуючи сльози, просять лише про те, щоб хлопці залишалися живі. Ван Їбо їм це обіцяє. А потім, коли ніхто не бачить, на його обличчі розквітає сум.

Сяо Чжань сказав йому якось, що головні герої не вмирають. Але це не заспокоїло. Тому що вмирали інші. Їх тіла почали з’являтися на вулицях якось занадто зарано, щоб морально до цього звикнути.

Їбо часто думав про те, що хотів би стати не головним героєм, а тим, про якого в іншому сенсі кажуть, що герої не вмирають. Проте, не дивлячись на присвяту себе допомозі, йому ніяк не вдавалося зробити щось героїчне настільки, щоб ще й загинути.

Відчувати себе живим, проходячи поряд з непохованими мертвими, було гидко.

Сяо Чжань без вагань і сумнівів підтримує думку Їбо допомагати з похованнями. Після виснажливого тижня співпраці до їх рутинних справ додається ще й викопування могил.

Кожного разу, коли Сяо Чжань завершує надпис на табличці, яку прикріплять до брусу і вставлять у нову могилу, на його обличчі — сум. Ван Їбо все рідше бачить його посмішку. Від цього кожна з них — найцінніша.

“Кожна з них може стати останньою”.

***

— Чуєш?

— М, то далеко.

— Я про це й хочу сказати.

— Підемо дивитися?

— Ага.

Вони виходять з підземного переходу вже майже порожньої від людей станції. Саме цієї станції, де вони й опинилися на початку. Станції, поряд з якою вони жили.

На вулиці темно, якщо не рахувати спалахи від артилерії та вибухи, але Їбо знає: там, в якихось ста метрах від входу в метро — його будинок, якому вже теж дісталося. Вони були там з Сяо Чжанем ще разів п’ять, але зараз туди вже не хочеться. Його квартира вже відчувається чужою, захопленою бідою, відданою як жертва у цій жахливій війні. Знівеченою і спотвореною зброєю. Але в пам’яті все ще залишається дещо, не таке й давнє, але таке живе.

Одного разу Сяо Чжань заснув на його ліжку, поки Їбо був на кухні. А коли хлопець повернувся і побачив чужий теплий сон, вирішив хоч трошки не будити.

Сяо Чжань спав і виглядав таким м’яким і гарним, що час нібито зупинився. Їбо дивився на його обличчя. Сварив себе за це, але не міг відвести погляд надовго, все повертаючи і повертаючи очі до таких цікавих рис. Хотілося їх запам’ятати. Моторошно було від думки про те, якою саме ця пам’ять може бути.

“Хто напише твоє ім’я на могилі, Художнику?”

Від згадки про цей епізод в квартирі, Їбо здригається. Сяо Чжань це помічає. Розуміє по-своєму.

— Що? Повернемося в підземку? — тихо запитує він у Їбо, який не відводить погляд від вогнів у небі.

— Ні, все в порядку. Просто… Ти ж знаєш, як інколи накатує усвідомлення.

— Знаю. Але все буде добре.

Сяо Чжань вперше бере його за руку.

Їбо посміхається від цього, продовжуючи дивитися на процес руйнування їх міста. Але вже якось й не соромно.

Вранці їх мають забрати місцеві організовані сили. Обіцяли дати зброю, рації. Хлопці чекають цього, хочуть мати можливість не тільки захищати й допомагати, але й вбивати. Вони так просто зізналися в цьому один одному, але бажання іншого було зрозумілим. В місті стає все небезпечніше, невеликі групи ворога прориваються і більш за все хочеться мати можливість лишити їх життя.

***

Їх забирають до світанку. З вимкненими фарами і дуже швидко. Хлопці в машині, на передніх сидіннях, виглядають не набагато дорослішими за Сяо Чжаня. Але те, що той старше від Їбо на цілих шість років, вже й підзабулося. Їх спільний, новий досвід, звичайно ж, вніс свої корективи у сприйняття одне одного і їх буденне спілкування. А дещо їбануте ставлення до катастроф стало їх спільною темою і віддушиною одне в одному.

Штаб, один із тих, які були організовані по місту, знаходиться в Будинку Культури, в підвальному приміщенні бібліотеки. Там пахне книжками і спокоєм, не дивлячись на велику кількість людей у чомусь більш-менш схожому на тактичний одяг. Проте є й декілька військових, чоловіків постарше. Є й дівчата, дуже серйозні, ніби звиклі до постійного знаходження в стані доводити свою вартість і цінність.

Їбо дивиться на них з захватом. І це помічає, мабуть, Сяо Чжань. Тому що, коли вони заходять в крихітну, виділену їм двом, кімнату, освітлену портативною настільною лампою, Чжань дивиться на хлопця дуже уважно і нібито з сумом.

Їбо це чомусь веселить. Прям хочеться щось дурацьке витнути. І він не втримується.

— Підемо дівчат замоложувати? — каже він з посмішкою, уважно стежачи за чужим виразом обличчя, занадто похмурим після цих слів.

— Які дівчата, Їбо? Війна надворі.

— І що? Тепер не можна любитися? — запитує хлопець з підйобкою.

— Можна. Тобі все можна. Але спочатку підемо поїмо, ок?

“Разом, ти хотів сказати?”, — дивлячись на чуже, не задоволене й сердите обличчя, подумки доповнює Ван Їбо.

***

Їжа останнім часом завжди здається надто смачною. Особливо коли вона підігріта. Приміщення облаштовано генераторами, тому тут є і світло, і можливість готувати.

В місті світла ж майже немає.

Ван Їбо відволікається на гарячу рідку страву в тарілці, намагається їсти швидше, робити вже щось швидше, але весь час відчуває на собі чужий погляд людини навпроти. Людини, яка вже майже місяць є для нього найголовнішою.

Після їжі їм дають розпорядження — відпочивати. Поспати і під вечір вийти на патрулювання. Автомати обіцяють видати, бо цей пункт дуже цікавить Ван Їбо. Сяо Чжань ж запитує де можна сходити в туалет і почистити зуби. Їм проводять невелике роз’яснення.

Військовий, який з ними спілкувався, за віком тягне на батька для них обох. Від цього чомусь дуже затишно, аж до сліз у горлянці.

Вони мовчки повертаються у кімнату, де Сяо Чжань, якого вже “офіційно” звуть позивним “Художник”, перериває рюкзак у пошуках зубної щітки і пасти.

— За мною в черзі будеш, — промовляє він до Їбо наостанок, покидаючи кімнату.

Залишившись наодинці, Їбо теж знаходить свою щітку і пасту у рюкзаку. Так дивно в момент стає від усвідомлення, що тривожний рюкзак, про який говорили незадовго до початку, все ж знадобився.

Він відчував себе якимось позєром, коли ходив по супермаркету, наповнюючи кошик за списком. Типу… Нічого ще не сталося, а він вже був готовий жити в надзвичайних обставинах. Але тоді йому ще було тривожно, коли ще не було відомо, чи здійсниться хуйовий сценарій чи ні.

“Сценарій… Я дійсно відчуваю себе персонажем”, — думає хлопець, оглядаючи кімнату. В момент усвідомлення того, що спати їм доведеться чи по черзі, чи ж разом, на одному матраці, кинутому просто на підлогу, в кімнату повертається Художник.

Їбо обертається до нього, дивлячись так, ніби щось страшне усвідомив. Але нічого не говорить. Мовчки киває і виходить з кімнати, проходячи близько-близько, аж дихання затримуючи, щоб не чути запах чужої зубної пасти. Бананової.

Його ж паста пахне м’ятою. Він швидко чистить зуби, але довго тримає руку під гарячою водою. Це відчувається дуже кайфово, аж відображення у дзеркалі блаженно-попливше. Та треба повертатися у глобальну реальність зі своєї локальної, відчуттєвої.

Їбо вмивається. Потім стоїть, думаючи як сильно затупив, що не взяв з собою маленький рушничок з рюкзака. Волога на обличчі відчувається неприємно, тому хлопець промокує лице рукавом. Треба повертатися. Треба домовитись, як хто буде відпочивати. Бо варіант спати разом, хоч і умови надзвичайні, здається перебільшенням. В метро вони завжди спали кожен на своєму місці, на ковдрах і тонких матрацах.

З десяток матраців Їбо до сховища доставив сам, решту ж допомагав вже йому знаходити й приносити Сяо Чжань. Зараз ці події здаються такими далекими, хоча це було буквально декілька тижнів тому. Але відлік часу, і сам час, як одиниця виміру буття, з початком наступу на їх місто сприймається зовсім інакше. Тому що всього за ніч знайомий тобі район може стати важко впізнавати.

Тому все, що відбувається, дуже швидко і легко відчувається давно вже минулим. А нове місце, нова локація, в якій вони вдвох опинилися, посилює це враження. Їбо важко, звичайно ж, звикнути до того, що, відчинивши двері кімнати, ти побачиш як, опершись задом на старий, невеликий стіл, стоїть він. Художник, до якого ти вирішив підійти в метро. Сяо Чжань, який став твоїм найкращим в житті напарником.

І зараз він стоїть, наполовину перериваючи собою світло від лампи, від чого і він, і вся кімната, здаются дещо нереальними.

— Ну що, причепурився? — запитує Чжань з єхидством у посмішці.

— Так… — відповідає Їбо, щільно зачиняючи за собою двері. Дивиться на нього, в його бісові очі.

— Тепер можна й до дівчат, хоч і цілуватися.

— Можна, — відповідає Їбо, сміливо крокуючи назустріч. — Можна цілуватися.

У Сяо Чжаня змінюється вираз обличчя з самовпевненого на розгублений. Він легко схиляє голову, ніби запитуючи, і йому ще раз повторюють, вже тихо і стоячи близько.

— Можна.

— Їбо… — шепочуть розбито, ховаючи метушливий погляд.

— Я повторив тричі.

В самого Їбо колінки дрижать і серце вискочити ладне, коли він робить ще один, крихітний крок. В голові набатом б’є словосполученнями, нагадуючи про те, що не час, не доречно оце зараз все, “війна надворі”, проте… Саме це й примушує не відступати.

Саме це усвідомлення робить ще особливішими ці зчервонілі щоки і чуже важке дихання.

“Війна надворі. В нас дуже мало часу на сумніви. Куди тягнути, коли є така нагода?”.

Те, що так спонтанно почало зараз відбуватися, відчувається своєчасним і доречним. Необхідним, як зупинка посеред хаотичного потоку подій, як щось відсторонене і заземлене. Як щось, що зовсім не вписується в загальну картину.

Сяо Чжань зітхає, без посмішки, важко. Підіймає на хлопця, який так близько, так настирливо поряд, очі.

Їбо здається, що в погляді гірко-темних, приречених очей, стоїть одне, болюче питання:

“Сподіваюсь, ти ніколи про це не пошкодуєш?”

Їбо знає — він не пошкодує, нізащо. Тому й опускає повіки, легко подаючись назустріч дечому чарівному, що можна назвати закоханістю.

Їбо не стримується, легко посміхається від нового відчуття радощів, а потім його посмішки торкаються чужі вуста. І час, який так стрімко летів усі ці дні, зупиняється на одній миті.

Дотик губами до губ легкий, повільний, невагомий. Але такий ємкий, такий цінний, такий щирий. Їбо розуміє — цього зараз більше, ніж достатньо. Сяо Чжань, мабуть, відчуває це саме, тому відсторонюється, ледь помітно зітхаючи.

Їбо швидко видихає і посміхається, щиро і так радісно. А потім робить те, чого так довго хотів, але ніколи не міг собі дозволити.

Він обіймає Сяо Чжаня, кладе підборіддя на його плече, та не втримується, веде носом по теплій шкірі, яка пахне потом, втомою і… затишком у всьому цьому океані божевілля. Серце знову починає стукати, відбиваючись луною у скронях, а кров ніби закипає. Приємні відчуття разом доповнює лють на весь цей світ за те, що все відбувається за таких обставин.

“Не віддам! Не віддам тебе цій війні, розрусі і смерті!” — ледь не цілуючи безпомічно і приречено чужу шию, думає хлопець.

Проте він добре відчуває, кожною клітиною тіла, яку ніби вивертає від невідворотнього — це все, цю закоханість, це приємне відчуття чужих обіймів, цю людину, яка настільки важлива тобі, можуть забрати силоміць, дозволу не запитуючи. Зухвало, гидко і несправедливо.

Від цього Їбо лише сильніше стискає свої руки, лише глибше дихає чужим теплом і затишком, аж до запаморочення.

“Чому все має бути саме так? Чому, чому, чому я просто не можу насолоджуватись життям зараз, ним поряд зараз? Чому, господи, чому???”

Теплі долоні заспокійливо гладять його по спині.

— Треба відпочити, Ван Їбо. Нам слід гарно проявити себе серед нових знайомих.

Хлопець угумкає. Він теж цим переймається. Адже це в метрополітені вони виділялися серед інших — цивільних людей, своєю відвагою і бажанням наражатися на небезпеку, лишень б допомогти якомога краще. Тут же, посеред цих людей, вони відчувають себе початківцями. Їм вкрай необхідно пробити для себе ще одну планку можливостей.

— Ти ж не проти… разом спати? — запитує хлопець, відсторонюючись і дивлячись у чужі вічі.

— Не проти. Головне хутко заснути, а не відволікатись, — говорить Чжань, посміхаючись, від чого Їбо стає задушливо-спекотно. Навіть сковтнути доводиться.

— Цього я тобі обіцяти не можу, — чесно відповідає хлопець.

***

Він першим лізе цілуватися, коли вони нарешті зручно влягаються. Зручно для палких поцілунків.

І поцілунки ці вологі, сонні, виснажливо-приємні. Збуджуючі.

— Я й мріяти про таке не міг, — відверто і щиро зізнається Художник, коли вони втомлюються від насолоди, коли бажання спати бере гору.

— А мріяв? — усміхнено запитує Їбо, проводячи пальцями по чужій щоці.

— О… Ти б тільки знав, — перевертаючись на спину та дивлячись у стелю, промовляє Чжань. Рукою шукає чужу долоню, бере в свою, вільно переплітаючи пальці. В кімнаті абсолютно темно без освітлення лампи, тому вони ніби лежать у човні, погоджуючись на хвилях темряви.

— Ну, зізнавайся, — штовхає його Ван Їбо.

І Сяо Чжань зізнається. Розповідає, як вперше побачив Їбо в метро, в зустрічному потоці на ескалаторі.

“В тебе тоді ще волосся червоне було. Не міг тебе не помітити”.

А потім згадує як вони потяг чекали на одній платформі. Як Їбо, очевидно, слухав щось драйвове в навушниках, ледь помітно танцюючи, а Сяо Чжань намагався підібрати в своєму плейлисті щось подібне, дивлячись на вже синьоволосого хлопця, як на ситуативне мистецтво.

А вже потім була станція метро, як бомбосховище. І думки про те, що шкода, що цей хлопчина лишився у місті.

— І все ж я підійшов першим… — згадуючи, говорить Їбо.

— Я ніколи не підходжу до людей першим.

— Чому?

— Не знаю… Мабуть тому, що не хочу втручатися в їх життя, позначати свою присутність… Типу… Якщо воно людині треба, я краще дочекаюсь її рішення. Або не дочекаюсь, і значить це на краще.

“Ти дочекався”, — думає Їбо. — “Я справді зробив тебе частиною свого життя”.

***

Прокинувшись в суцільній темряві від сильного вибуху, вони не одразу розуміють де вони, хто вони і що відбувається. Але одразу підскакують, готові кудись тікати, прихопивши речі. Це вже звичка, незвично лише прокидатися поряд.

“Ми цілувались”, —згадується Їбо, поки він намагається зрозуміти де вмикається освітлення. Проте Сяо Чжань встигає ввімкнути лампу першим. Хвилі фотонів ріжуть по сітківці, від чого хлопець зажмурюється і прикриває рукою очі, рефлекторно. Проте Сяо Чжань швидко стає спиною до лампи, частково блокуючи світло, розсіюючи його м’яко по маленькій кімнаті. Вони дивляться одне на одного і прислухаються. Вибух не повторюється.

Їбо знаходить в кармані телефон, дивиться на час. Дещо усвідомлює:

— Минув чітко місяць. Ми вже місяць як залишаємося живі, Сяо Чжань, прикинь?

— О, вітаю тебе. От бачиш, я ж казав, — торкаючись чужого плеча, каже Чжань з посмішкою, — ти точно головний герой.

— А ти? — з обережним острахом запитує Ван Їбо. Сяо Чжань зводить плечима.

— Цього я не знаю. Будемо дивитись далі, — підбадьорююче відповідає він.

“Хочу бачити лише хепі-енд зі твоєю участю. Інші варіанти мене не цікавлять”, — хмурячись, думає Ван Їбо.

До їх виходу на лінію залишається ще добрячих годин п’ять.

***

Вони швидко знаходять собі заняття — рити рівчаки по периметру. Наступ у місто все ближче, кільце довкола задушливо стискається, немов петля на шиї. Одне радує — нарешті є можливість, шанс, розквитатися з тими, хто створив цей весь безлад, знищувати їх, без жалю і сумлінь.

Їбо завзято вправляється лопатою, намагаючись не думати про те, за яких умов відточив нещодавно цю навичку. Стає спекотно, доводиться зняти навіть сорочку, залишившись в футболці з кумедним зображенням пантери.

Сяо Чжань теж роздягається, залишається в чорній майці, пов’язуючи кофту на пояс. Підіймає на Їбо погляд, немов запитуючи: “не важко?”

Їбо не важко. Праця, хоч і виснажлива, хоч трішечки відволікає від ненависті. І він так захоплюється рутинним відкиданням землі, тієї самої, рідної землі, на яку посягнули сволоти, що не одразу помічає чужий погляд на своїх зап’ястях.

Там — шрами. Багато і різні. Він завжди про них забуває.

Сяо Чжань присоромлено відводить погляд, в якому ще жевріє страх і співчуття. А потім, піджавши губи і встромивши різким рухом лопату у землю, робить крок назустріч, опиняючись поряд. Показує свої руки, свої шрами.

Тепер черга Їбо дивитися в чужі очі зі співчуттям і розумінням. Радує те, що попри всі обставини, свіжих порізів немає ні в нього, ні у Художника. Той тихо, щоб ніхто поряд не почув, говорить до Їбо:

— Нарешті я знайшов базове бажання жити.

Їбо повільно киває, а Чжань, ніби отримавши згоду, продовжує:

— Коли твоє життя хочуть так нахабно відібрати, починаєш думати: а якого хуя? Я буду жити, кляті ви виродки!

Художник криво посміхається, а Їбо нарешті розуміє це й у собі. Він хоче жити, хоче мститися, хоче нести в собі цей праведний гнів, ту спокуту за всіх загиблих.

І він буде жити. Обов’язково. А ще…

Думки відволікає хлопець у мультикамі, що підходить до них і кличе отримувати зброю. Їбо витирає руки об штані і повільно рухається за хлопцем, думаючи лише ті бентежні думки, де він може не знати як використати вбивче знаряддя та затупити у відповідальну мить. Але чужа долоня, яка невагомо торкається власної, вмить заспокоює всі внутрішні буревії.

Сяо Чжань поряд. З ним не страшно бути простою людиною, яка боїться, сумнівається та постійно прагне до кращого.

Їх двоє, тому в них все обов’язково вийде. А ще — ці люди навкола, які підбадьорюють лише своїм трансформованим оптимізмом і завзятістю до боротьби.

Позаду них сідає сонце, і хочеться вірити, що у сьогоднішній пітьмі в нього все ж вийде зробити щось вартісне.

2

Перший вихід проходить спокійно. Разом з Їбо та Чжанем групу формують ще двоє людей, більш-менш вже досвідчених. За півгодини вони розбиваються на пари, причому саме Чжань пропонує «зробити все по розуму» і їм з Їбо розділитися, щоб краще набратися досвіду.

Вони вчаться пересуватися, комунікувати та користуватися раціями. І це все захоплює Їбо, тільки не вистачає Сяо Чжаня поряд. Вже звиклося бути постійно разом.

Хлопець радий чути його голос в етері, який лунає після короткого звернення типу: «Художник — Майору». Сам ж Їбо, не сильно довго міркуючи, бере собі позивний Їжак. Сяо Чжань тоді посміхнувся і порівняв хлопця із Соніком. І це було мило.

Вони зустрічаються на світанку, коли час патрулювання добігає кінця. Ранкова прохолода і місто в руїнах… Постапокаліптично, але чомусь момент зовсім не відчувається кінцем життя в глобальному сенсі, а навпаки — справжнім його початком, наповненим цим самим сенсом звідусіль.

***

Тепер вже Їбо чекає, поки Чжань повернеться в їх кімнату після ранкового вмивання. Чекає нетерпляче, з хвилюванням і думками, які стрибають в голові, як ті блохи.

Чи справді Їбо не пошкодує про… це все? Чи на часі це все? Тому що, як би це недоречно не було, але думки під час всієї варти поверталися лише до того, що відбулося перед виходом і що було між ними до тієї самої події, коли хлопець вирішив не відступати.

І знову воно згадується. Щоки починають пекти, тому доводиться прикласти до них долоні.

Саме в такому безпорадному стані його й застає Сяо Чжань. Підходить обережно до матрацу і, трохи повагавшись, сідає поряд, максимально тримаючи дистанцію. Деякий час мовчить, а потім запитує, повернувши голову до Їбо, який ледь не задихається від переповнюючих почуттів.

— Ну, як тобі перша вилазка?

— М, автомат важкий. Не уявляю що буде, якщо нам все ж дістануть броню. А ось рації… прикольно… І позивні легше запам’ятовувати, ніж імена…

Їбо здається що він зараз точно перестане дихати і, внаслідок — мати змогу говорити. Гірше стає, коли він чує ледь помітний смішок.

— О так, пане Їжаче, — відкрито посміхаючись, що помічає спантеличений Їбо боковим зором, каже Сяо Чжань, — з вами вельми приємно співпрацювати і на хвилях радіозв’язку. Доречі… бачив, яка фосфорка була?

— Угу… — він бачив, бомба й дійсно була вражаюча, як дорогезний салют, а думав… боже правий, Їбо думав тоді, дивлячись на небесні вогні, лише про одне…

—… Не вистачало тебе поряд, щоб разом подивитися… — озвучує його бентежну думку Сяо Чжань, схиляючи голову і примружуючи очі.

Їбо аж очі ширше відкриває. Обертається на Чжаня, дивиться, роздивляється… А той продовжує, нібито замріяно:

— Краще навіть за салют отой, що був крайнього чи, дійсно, останнього Нового року в місті… Ти ж бачив його? Пам’ятаєш?

Він знову дивиться в очі неначе у самому погляді Їбо хоче знайти відповідь. Хоче розуміти його без слів, але воно вже й так відбувається. Та Їбо відповідає:

— Ми точно бачили не останній салют в нашому місті, Сяо Чжань. Я вірю, що воно буде жити.

Чжань, мабуть, бажаючи в це повірити усією душею, декілька разів швидко киває. А Їбо, намагаючись стримати посмішку, приховавши її за похмурістю, говорить:

— Чуєш, друже мій Художнику… Якщо ми залишимось живі, то будемо не ПТСР лікувати, а ломку від нормального життя, походу… Ми будемо сумувати за салютами, які тепер точно заборонять.

Сяо Чжань зітхає, схиляючи голову трохи набік. Дивиться серйозно, обережно кладе долоню на плече Їбо.

— Головне… Нам головне лишитись. Далі вже щось будемо думати. А зараз… — хлопець зітхає знову, роблячи паузу, яку закінчує посмішкою. — А зараз, Їжачок, спати хутко давай, щоб встигнути ще щось корисне зробити по світлому.

***

Цього разу з поцілунками лізе до Їбо вже Чжань, і тепер вони повільно торкаються одне одного губами під гуркіт на поверхні, який хвилями звуку і вібрацій добирається навіть до їх кімнати. Цього разу вони на нього не реагують, не вбачаючи в цьому сенсу. Як не вб’є, що найбільш ймовірно — то добре. Як вб’є — то хоч разом і на приємній останній миті життя.

Засинаючи, Їбо думає вже про те, що не такий і недоречний таймінг зараз для їх почуттів. Головне не відволікатися і продуктивно працювати, трансформуючи свою лють в дії.

***

Згодом їх виходи починають відчуватися буденно. Минуло нібито декілька днів, може й більше, місто все сильніше страждало, від чого гарячими ставали долоні і погляд, в якому плескалась неприборкана жага помсти.

Тільки помститися ніяк не виходило.

Декілька разів вони помічали ворожі пересування й активність, але то було далеко і закінчувалося доповіддю групи у рацію на іншій хвилі. Дані передавалися спецпризначенцям.

І лише коли вони з Чжанем, відіспавшись, виходили до все скуднішого обіду, вдавалося дізнатися про результати зачистки. Інколи вдалі, інколи — не дуже.

Потім, знов залишившись наодинці, вони зізнавалися одне одному в заздрощах до чужої, небезпечної праці. Але яка різниця, якщо небезпечними ставали усі буденні речі?

Тому й була лише різниця в тому, чи ти помреш від вибуху під час походу за водою, чи під час спроби обірвати ворогу можливість робити свої справи і, загалом — існувати.

Померти марно було дійсно страшно.

Але, наодинці, в чужих обіймах і таких потрібних словах, страх розсіювався. До цієї зміни буденності, до цієї солодкої, романтичної частинки життя, Їбо звикнути ніяк не міг. Тому що неможливими були ті приємні дотики і погляд, який примушував серце божеволіти від навантаження щоразу.

Їбо хотів, бувало, зізнатися в коханні, й не раз хотів. Але кожного з них, з цих моментів, щось всередині ніби не давало говорити. І хлопець губився у здогадках, чи то страх того, що все може закінчитися трагічно після цих слів, чи то…

Такий недолугий, тупий страх, що всі ці їх сильні почуття просто є відбитком подій, які відбуваються. І коли, дай боже, все закінчиться, то пройде і ейфорія захвату, вхопившись за зникаючий, вже звичний, адреналін.

Тому хлопець намагався дозувати свої почуття, щоб не розгубити знайдену дорогоцінність. Йому не дуже цікаво було на початку зближуватися з кимось іншим, окрім Чжаня, проте…

Чужі розмови виявилися дуже важливими. Чужий досвід відчувався як… Як читати книгу, проникаючи в кожного персонажа.

Майор, тий чоловік, що був в парі з Їбо першого виходу, в колишньому (боже, як можна взагалі так казати? Бо Їбо вже словами й думками боявся наврочити) — страйкболіст. Ще одна людина з їх четвірки — Вікінг, який був тоді з Чжанем. Мовчазний, але заворожуюче гарний. І якщо щодо позовного Майора у Їбо виникло питання, яке він і поставив, почувши у відповідь розповідь про захоплення, яке зовсім інакше сприймалося у мирний час, то щодо Вікинга з його зовнішністю питань не виникало.

Він здавався Їбо не просто гарним, а ще й візуально знайомим. Та з пам’яттю на те, за яких обставин він міг бачити людину, в хлопця існували проблеми. Все ж, як виявилося вже, Сяо Чжаня він зустрічав раніше, і ці зустрічі навіть почали згадуватися у снах, у теплих снах, які охоронялися дорогоцінними обіймами рук Художника.

***

В один з виходів трапляється те, що назавжди ставить крапку в питанні Їбо щодо ставлення до Сяо Чжаня. Після цього виходу Художник стає для Їбо справжньою людиною із мрій. І, як відчувається — вже назавжди.

Повертаючись світанком на машині, сидячи поряд на задньому сидінні, Їбо тільки думає про те, як не сколапснутись від почуттів і відчуттів, які заважають дихати.

Вихід, з якого вони зараз повертаються, став дійсно переломним моментом їх історії.

Спочатку нічого не відбувалося, навіть тиша ворожої арти моторошно лякала. Було дуже тихо, наче перед буревієм.

Вони сиділи у темряві, слухали тишу і звуки літаків, десь дуже-дуже далеко. Таких ночей не було ще ні разу за їх чергування, тому вони мовчки насолоджувалися цим, чимось схожим на можливість повноцінно зробити вдих.

Але потім були кроки. Чомусь від сидіння в тиші хлопці не одразу зорієнтувалися звідки вони, навіть… розгубилися на мить, не маючи досвіду як на практиці діяти, якщо от прям зараз, от прямо на них, сунеться якийсь піздець.

Але то була лише затяжна мить.

Сяо Чжань, побачивши ніби зненацька і з порожнечі виникнувших перед ними ворогів, лише посміхнувся до Їбо, радісно дивлячись у вічі і самими губами промовляючи:

«Не стріляй, то приверне увагу. І одразу повідом у рацію.»

Їбо кивнув, до кінця не вірячи в те, що відбувається. Але він вірив Сяо Чжаню. І відчував його, як нікого іншого.

Не здивувало, коли він з ножем підійшов зі спини до останнього з крокуючої трійці ненависних потвор. Не здивувало таке захоплююче і майже тихе вбивство, тому що це була сама лють у кожному русі. Їбо швидко й по формі, яку вже добре засвоїв, доповів у рацію, і дочекавшись відповіді, швидко кинувся на допомогу.

« — Вікінг — Їжаку.

— Зв’язок.

— Мінуснули окупанта, ще двох зараз задвухсотимо.

— Плюс.»

Діалог з етеру, такий… ніби з якогось фільму ненависного Їбо жанру про суперагентів, знову лунає в голові, яку Їбо запрокидує на сидіння. Прикриває очі, прикушує губу. Неможливо…

Вбивати не було страшно чи важко, чи якось… відштовхуюче. Думки були лише про одне — чому цей виродок заважає позбавляти себе життя? Але все скінчилося ще до того, як прибула підмога, а прибули вони швидко.

Людина, як виявилося, дуже легко вмирає в тебе в руках, а твоє власне тіло дуже добре у стресовий момент проеціює свої слабкі місця на тіло ворога.

Ван Їбо стояв з ножем в напруженій долоні і боявся подивитися на Сяо Чжаня бодай краєм погляду. Тому що знав — закохатися більше вже нікуди, але він закохається надміру, коли побачить його контрольоване божевілля. Сяо Чжань і справді був занадто вільним.

Зараз ця надмірна захопленість банально трансформується в палкі і хтиві думки. Він хоче Чжаня так сильно, що в штанях муляє. А той так поряд, так близько, не фізично навіть…

Торкається стегна Їбо, стискає трішки пальці.

Неможливо. Занадто.

Їбо прагне побачити цю неможливість в його відчутному на собі, завжди бісовому, погляді. І бачить. Від чого буквально слину ковтає. Сяо Чжань відводить такий очевидний і безсоромний погляд, перетворюючи його в нудьгуючий і буденний. Звертається до інших:

— Хлопці, а де взагалі можливо нормально помитися? А то сморід гидкої крові просто нестерпний…

Їбо тяжко, ледь помітно, зітхає. І поки Сяо Чжаню дають відповідь на питання, сам Чжань дивиться лише на Їбо, не стримуючи радісної і такої зрозумілої посмішки.

***

— Тобто… Замість того, щоб вирубитися і спати собі після продуктивного виходу, ми маємо оце мерзнути і митися наче в нас стріляють? — посилюючи невдоволення тоном, говорить Їбо, намагаючись вимитися у кабінці літнього душу надворі.

За пластиком розмежувача — Сяо Чжань, який так само, як і Їбо, поливає себе нагрітою водою, зачерпуючи ту ковшиком.

— Чому ж «наче»? В нас і правда можуть стріляти, — подає голос Сяо Чжань.

— Та я про той поспіх, щоб вода не охолола, все ж ще не літо надворі.

Не літо. Але поруч квітне вціліла яблуня, і повітря таке тепле…

— А я про те, що нас реально можуть вирахувати і знищити, і взагалі… От ти зміг би зараз заснути? Просто відключитися?

— Без твоєї допомоги — ні, — зізнається Їбо. Адреналіну, чи то кортизолу у суміші з дофаміном, чи ще якої нейромедіатороної приблуди, в тілі до країв

— Ось, — константує Чжань серйозним тоном, та додає вже іншим, трішечки тихіше:

— Тому я тобі допоможу.

Ван Їбо від безпорадності і такої гами почуттів, що знову примушують відчувати себе надживим, виливає собі ковшик води на голову.

***

Сяо Чжань і справді допомагає.

Його допомога ніжно торкається кінчиками пальців по животу, полохаючи напівміфічних метеликів всередині. Їбо рефлекторно напружує прес і втягує повітря крізь зуби, ховаючи обличчя десь між шиєю і плечем Художника.

Це хвилююче. Захоплююче. Просто… До всієї схибленої реальності можна звикнути, але не до такого, ні…

Солодкий сон. Омріяне забуття. По тілу пробігають натовпи мурашок… Власне чисте тіло сприймається таким… іншореальним, незайманим, відмитим від брудного життя.

Звичайно ж, Їбо одразу, ніби струмом вражений, здогадався, чому Чжань от саме в той момент запитав про душ. Його не бентежила чужа, мерзенна кров, яку можна було змити фрагментарно. Його бентежив Ван Їбо. Той Ван Їбо, яким він став цієї ночі. А Їбо бентежив, до мурашок, такий Сяо Чжань.

Неймовірний. Захоплюючий і відважний. Наскільки ніжний з ним, нестримний у поцілунках, настільки й неспинний і безжальний у своїй люті. Зараз же — обережно і повільно ведучий пальцями трохи вбік і вниз, проходячи по тазовій кістці і зупиняючись біля тканини брюк.

Лоскотно. Приємно. Хвилююче.

— Їбо, ти чому тремтиш? — зі смішком мовить Чжань. — Я думав, ми тепер достатньо близькі, щоб я міг залізти тобі в труси…

Ох, ця показова, театральна образа… Яка збуджує ще сильніше, розпалюючи хтивість і примушуючи радіти хоч на мить відкладеному задоволенню. Але терпіти важко, як і говорити. Їбо вистачає лише на два коротких, хрипких від жаги, слова:

— Достатньо. Лізь.

***

Десь, ніби в іншому вимірі, неосяжно-далеко, лунає один з небагатьох вцілілих пристроїв тривоги, поки Ван Їбо, тримаючи Чжаня за руку, перебуває з ним в локалізованому Едемі.

— Тобі не здається, що з таким позитивним підкріпленням я буду хотіти вбивати ще?

— Можливо, але ідея… — Сяо Чжань повертається набік до Їбо. — Будемо нищити покидьків, а потім… цейво…

— Цейво? — підйобницьки перепитує хлопець. Але йому лячно від того, що саме він почує у відповідь. Як Сяо Чжань це охарактеризує.

— Кохатися.

Ван Їбо моментально розплавляється у ендорфінову біомасу, почувши таке приємне для нього слово. Те, на яке навіть не мріяв очікувати.

— Вбивати і кохатися? Втілювати дуалізм життя?

— Саме. Так.

Сяо Чжань двічі цілує хлопця у скроню, поки той сонно мружить очі.

Життя здається не таким й розмитим і блідим, коли є поряд той, хто може, як дзеркало, відбити всі риси твоєї чудернацької сутності.

3

— Ну що, получив пропиздонів? — запитує Вікінг у похмуро сидячого в столовці Їбо.

Хлопець зкрещує руки сильніше і відводить погляд убік, підіймаючи очі до неба. Зітхає.

— Я мав дивитися, як вони вештаються по моєму місту, так, розумію… — зі скепсисом мовить Їбо.

— Думаю, інше розумієш. Що керівництво — то завжди керівництво, навіть якщо цей хуй з погонами аж ніякої юридичної влади над нами не має, але то вже звичка в нього така.

— Та пішов він нахуй. Полонені йому треба! Хай сам їх і ловить.

— Їжаче, ти ж… Думаю, ще день, максимум — два, і цієї швалі по місту стане так дохуя, що вони навіть дівчаток з медичної служби будуть вмолювати вбивати виродків. Так що… Не бери дурного в голову і забий на цього падлоковніка.

— Я забив.

— Але не заспокоївся. Все буде добре, перемога за нами.

Вікінг посміхається так вмиротворююче, але Їбо все одно пихтить.

— Ти добре розумієшся на хуях з погонами, як я бачу…

— Сам таким був.

— Поліція?

— В минулому, так. Пішов, бо декому не вистачало мене поряд.

Те, як чоловік говорить про “декого” не залишає в Їбо сумніву, що мова — про кохану людину. Та Вікінг ледь не вперше говорить щось особисте. Тому ці слова зізнання сприймаються Їбо дуже цінними.

***

І справді, згодом питання щодо ліквідації ворожого особистого складу ніби розвіюється, осідаючи пилом на постраждалих вулицях міста.

Вони вбивають. Пострілами, відточуючи майстерність, або так, як першого разу — економлячи кулі. Це вони пояснюють іншим, але їх товариші добре розуміють, що це відмовка. Їм просто подобається відчувати заслуговану смерть. Їм просто трішечки легше від цього.

Дні летять, і тепер на їх тілах — камуфляж. Не уставний, але своєю завзятістю і в доброму сенсі — відбитістю, хлопці його заслужили, безумовно.

Четвірку їхню кличуть “вбивчим квартетом”, а їх стратегічна цінність зростає. Це помітно по відношенню, бережливому. Тому що там, куди дістатися не можливо через ускладнення ситуації по місту, завжди є велика потреба в їх ліквідаторських навичках.

Шкода лишень, що з кожним днем потенціальних цілей на ліквідацію в рідному місті стає все більше.

***

Мабуть, вони стали відомі й серед ненависних їм осіб, котрих вони звали, як мінімум, виблядками, а жартома — ходячими мерцями. Тому що кожного нового вбитого відчувалась деяка відсутність в цих людей всередині чогось такого, що можна було б життям назвати.

Порожні потвори, які несуть лиш біль і сльози — такими вони їх бачили. Але потвори бачили вже їх — загрозою. Тому якось ліквідувати групу довелося з невеликою затримкою, щоб поспостерігати за ворожими планами. І це дійсно виявилося доречним — шлях четвірки намагалися замінувати. Але замість перемоги блядота отримала лише подарунковий свинець в тіло. Відповідним подарунком став вибуховий матеріал, який забрали собі сапери.

***

Дев’ятнадцятирічне життя може бути таким різноманітним. Але той сценарій, де ви ліниво перемовляєтеся зі своєю коханою людиною, вже звично лежачи у суцільній пітьмі, зараз здається Їбо найкращим відгалуженням реальності. Сяо Чжань обіймає його зі спини, сопить у вухо. Сміється і своїм сміхом лоскоче Їбо.

Їм скоро виходити, вони обговорюють деталі задачі і сподіваються, що все пройде добре, бо робота дуже відповідальна.

Основна задача на найближчі дні – переводити людей, супроводжуючи і прикриваючи до центральної частини міста, а далі, по завершенню пошуку всіх виживших — вже й власна евакуація з Будинку Культури знову в підземку. Так би мовити — переїзд. Тому що будівля помітна, а про те, хто в ній перебуває, вже могли давно дізнатися. Тому не відомо скільки виходів ще вони встигнуть відпрацювати.

Але цього разу їм не щастить. Виводячи групу цивільних до центрального укриття — найбільшої й найглибшої станції метрополітену, гине від снайперського пострілу Вікінг. Хлопець йшов попереду, перевіряючи шлях на предмет замінування. Його неможливо було врятувати.

Їбо тримається відчужено, коли чоловік помирає. Продовжує виконувати задачу, ведучи людей іншим шляхом. Він ніби консервує враження від щойно пережитого. Побачене власнооч відчувається маренням, чимось, що не з ним сталося.

А ось в кімнаті пломбу зриває. І він плаче, плаче на чужому плечі, обіймаючи Художника що є сили. Тому що це жахливо — розуміти, що міг бачити його смерть, і так само не мати змоги щось вдіяти.

Сяо Чжаню теж погано, тому що він промовляє якісь уривки думок, пошепки, важко зітхаючи. Та коли говорить про те, що зв’язку досі немає і повідомити рідних не вийде, Їбо нарешті згадує, де він бачив обличчя вже покійного знайомого.

Краще б не згадав.

Але тоді, при одній з перших евакуацій, можливо, й в саму першу, погляд притягнув чоловік з маленькою дитиною на руках. Чоловік погойдував її, цілував в капюшон комбінезону, продовжуючи розмовляти з жінкою, що відчувала себе… морально жахливо, це відчувалося. Таких людей Їбо з Чжанем звикли заспокоювати, кажучи, банальності, але цю жінку заспокоював її чоловік. Віддаючи їй маля, обіймаючи наостанок, він запевнив, що все буде добре і вони обов’язково зустрінуться. Їбо опинився поряд і в момент цих слів. Слів, яким не судилося стати пророчими.

Ридання знову душать тіло, і так багато від чого, виявляється, можна плакати. І це аж ніяка не слабкість. Таким чином просто виходить біль, свій і чужий.

***

Коли минає декілька днів, буревій всередині вщухає. Повернувшись “на базу” хочеться їсти. Хлопці йдуть в столовку, яка з того дня відчувається спорожнілою, хоча в ній просто не зайняте одне звичне місце.

Після мерзлої вареної картоплі на вечерю, вони намагаються хоч трішки поспати, адже часу на вивід цивільних все менше і треба триматися на ногах. Завтрашнім ранком їх чекає велика евакуація з декількох місць з залученням всіх патрулюючих, після якої вже буде повернення і вивіз до сховища тимчасових мешканців бібліотеки.

Вони лежать у темряві, звично тримаючись за руки і тихо обговорюють місця у місті, які мимоволі згадуються. І яких вже не існує.

Останнім часом у Їбо — постійний шум в голові після надсильних вибухів поряд. Інколи аж вуха болять і здається, що якщо не сковтнеш вчасно слину, то мізки витечуть через вушні отвори. Але він старається не подавати виду, хоча й підозрює, що Чжань відчуває те саме. І теж не згадує.

— А в кіношку… Куди ти ходив? Чи не полюбляв таке? — запитує Їбо, вже очі прикривши.

— Та, що в торговому центрі біля парку. Ходив, чому ж, там ще й дійсно нормальний аймакс був, хоча мені сам аймакс не подобався. Але якість звуку в цьому кінотеатрі була найкраща. І новенький інтер’єр… Був.

— Ого, я теж полюбляв… м, зелений зал.

— Так. Не такий великий, як синій, досить зручний, щоб в туалет можна було вибігти.

— Еге, там туалет за рогом…

Їбо дурновато посміхається, а Чжань змінює положення тіла, лягаючи на бік і спираючись скронею на долоню зігнутої в лікті руки.

— А от якби ми з тобою пішли в кіно, то що б робили після?

— Ей! Що ти таке безсоромне питаєш! — тицяє Художника в бік Їбо.

— Ні, дурень… Я не про це! — з показовою образою негодує Чжань. А потім дуже обережно-повільно запитує: — Ми з тобою… Куди б ми пішли жерти?

— А… О… Ну, якщо я скажу що мак, це буде дуже банально?

— Ні. Якраз те, що треба, — з відчутною посмішкою відповідає Чжань. А потім обіймає Їбо, серйозно шепчучи про те, що треба от прямо зараз заснути.

І, після цієї розмови дійсно стає спокійніше. Вони неначе збудували кожним словом щось, що можна назвати новим домом, метафоричним омріяним затишком, який ще існує в їх серцях, але не існує вже.

— Знаєш, пане Художнику… Ці моменти, якщо згадувати, звичайно ж виглядають цінними у пам’яті. Але я думаю про те, що вони й дійсно були цінними. Простими, щоправда, як прісна булочка, але смачними. Неповторними.

— Так. Останні місяці їх зжирала постійна тривога, перетворюючи в щось скривлене і важке. Тому після нового року я майже весь час просидів дома, працюючи. Хоча… Й працювати було складно, та грошей я все ж встиг заробити.

— Ого, в тебе теж була ця тривога? Я ледь на навчання міг їздити. Але дома було ще важче, там я міг тупо ніхуя. Батьки кликали до себе, за кордон, коли почались панічні настрої, але в мене й сил зібратися не було. І бажання.

— Теж таке. Батьки були в столиці, правда, але звали їхати з ними, якщо що.

— Виїхали?

— Наче так, були в дорозі, коли останнього разу спілкувалися. Були тоді… Вже десь не в нашій країні, я точно не пам’ятаю.

Їбо зітхає, стискуючи чужу руку.

— Добре, що вони цілі. Мені не треба хоч за них перейматися. Але… Вони ж, мабуть, місця собі не знаходять, думаючи про нас.

— Ховаючи нас кожного дня…

“Але вони навіть не зможуть нас поховати”.

***

Після короткого сну Їбо лише стало важче. І голова болить, а у горлянці — присмак солоних сліз.

Їбо не може сказати Чжаню про те, що з дня загибелі Вікінга Сяо Чжань завжди помирає у його снах. Ось цього разу… Вони гуляли по вулицям Італії, мабуть, мирним і зеленим, аж раптом почався авіаналіт. Художник знову загинув, а Їбо знову переживав його смерть. Деталізація і реальність снів у Ван Їбо завжди була надвисока, але зараз сюжети витягували з хлопця всю душу, кришачи на частинки і відбираючи. І тоді усвідомлення що будь-який погляд на Художника може стати останнім, знову стискає скроні.

А ще після таких яскравих снів повертається давно забута дереалізація. Чи дійсно вони ще живі, чи це лише зображення, яке малює помираючий мозок? Чи дійсно він тримає чужу руку, чи дійсно вони ще існують?

Так дивно, що саме від снів Їбо починає шугатись від гучних звуків. В реальності він швидко до них звик, але звуки зі сну несли за собою найбільший страх втрати.

Після вбивства близького знайомого все змінилося, і Їбо відчуває себе потворою. Невже для того, щоб відчути глобальне лихо, воно має торкнутися чогось персонального? Він стільки разів вже бачив смерть на власні очі, та глибоке враження справила лише одна.

Але сил на докори все менше і менше, як і часу. Це відчувається ніби зворотній відлік і власного життя. Після смерті… Мабуть їх будуть вважати героями, тому яка різниця ким ти був?

І хоч власна смерть не лякає, вже навіть й довга, виснажлива і болюча, та це лише в свідомості. Бо тіло не хоче помирати, і Їбо все частіше при небезпеці з неба починає падати на землю, рефлекторно прикриваючи голову.

***

Цього разу він теж падає.

Вони були на останньому евакуаційному завданні. Залишилося вивести групу з укриття школи, де колись вчився Сяо Чжань, а Їбо просто добре знав її територію через те, що там було найближче від будинку місце, де можна було покататися на дошці. Тому й обрали цю локацію.

Вони швидко проїжджали повз їхні будинки на броньованому бусі, в якого вже майже не було скла, а лобове було покрите павутинням тріщин.

Але Їбо встиг сумно пожартувати Чжаню про те, що в них тепер ще більше спільного — Їбо теж став безхатьком, ракета, невідомо вже коли, влучила посередині, якраз в його під’їзд, обваливши частину панельної будівлі.

Посеред будинку була порожнеча, така сама, яка відчулася на серці в той момент. Тепер Їбо теж не було куди повертатися, але потреба залишатися в місті й захищати просто саму територію, саму назву, не дати її комусь привласнити і спотворити ворожим флагом, ще дужче посилювалася.

Вони знали про те, що у підвалу школи — два входи. Але не знали, який саме буде відчинений. Тому й вирішили перевірити обидва. Поки вони ще йшли поруч, Чжань розповідав шкільні байки. Розповідав якийсь збочений трешняк про шкільну дискотеку у десятому класі і навіть почервонів.

Потім вони розділилися, але Сяо Чжань сказав, що такий позор обов’язково треба буде розповісти до кінця. Попросив Їбо нагадати собі про це, коли вони повернуться збирати речі.

Цього разу Ван Їбо теж впав на землю.

Почувши свист, він опиняється на землі, прикриваючи голову руками. Він не хотів цього робити, це сталося само собою.

Далі був шум, надзвичайно сильний шум, від якого все буття втратило якесь відчуттєве значення. Їбо зрозумів, що це і є кінець. Тому що прилетіло дуже близько, поряд. Туди, де перебував Сяо Чжань.

Він помирає на його руках, чи він вже був мертвий, а звуки — то не передсмертні хрипи, а вже якась постмортемна фізіологія.

Хоча… Яка вже різниця, господи…

— Я повернусь, я поховаю тебе… — говорить хлопець, дивлячись в колись завжди усміхнене обличчя.

***

Якимось чином йому вдається вивести людей. Зв’язок з реальністю весь час втрачається, буття йде хвилями.

Прибувши до метрополітену, хлопець робить все на автоматі. Щось робить, але майже нічого не говорить.

Він не хоче чути свій голос. І жити більше не хоче.

Все навкруги ніби в маренні, щоб ти не робив. І лише думки про те, як вбити більше і більше дають сил триматися.

Він вже не в бібліотеці, а на станції, яка взагалі здається чужою. Вони ніколи не зустрічалися тут з Сяо Чжанем, ніколи не ночували разом.

Багато людей, але знову люди сприймаються неважливими. Інколи хлопцю здається, що він бачить тих, кого вони ховали разом з Художником. Але не хочеться думати про цю дивну ілюзію бо думки зараз — лише про поховання, яке він обіцяв.

Все втрачає осяжність. Все зникає.

Божевілля, яке було розділене надвох, виявилося занадто приємним, щоб зараз справлятися з реальністю наодинці. Він сумує за ним, так сильно, так нестерпно, що і сам перетворюється у суцільній сум і відчай.

Проте він не має права здаватися і зупинятися хоча б на мить. Він має вбивати, знищувати, мститися і жити кожен новий відлік часу, лишень щоб не зламатися, бо цього не хотів він. Бо Сяо Чжань вірив в нього, вірив в його виключність і те, що Їбо має залишитися живим свідком всієї цієї загалом, і персонально їхньої, зворушливої і трагічної дознемоги, історії.

Скільки минуло часу? Він не знає. Чи день, чи два, чи спав він колись? Си спить він зараз?

Але майже на кожному з цих, таких однаково наповнених розпачем, моментів, хотілося завершити своє оповідання.

***

Їбо поправляє шлейки на рюкзаку. Той важкий, можна навіть сказати — непід’ємний, але закони фізики ніби ігрорують тіло хлопця, чи то сам Їбо ігнорує все, що можна назвати неможливим.

Неможливо-несправедливе вже сталося. Він поховав його, чи плакав при цьому чи ні — яка різниця?

Скоріш за все — плакав. Але не може згадати. Зараз існує лише цей рюкзак на плечах, і задача, яку він має виконати.

Він має підірвати штаб ворога. Тоді стане краще, хоч трішечки.

Це вже була його школа, куди він їздив автобусом з передмістя. Тому залишити вибухівку і вийти непоміченим не викликає труднощів. Далеко йти не можна — сигнал активації не спрацює. Тому, присівши за стіною господарського будинку, він натискає на кнопку.

***

Ван Їбо лежить на землі. І він не знає, скільки часу минуло.

Навкруги — якийсь їдкий дим.

На очі навертаються сльози, і він би списав це все на свою сентиментальність, на те, що він зламався через втрату, що він ніколи не зможе відпустити його, допоки живе по цю сторону буття…

Та горло зрадливо стискує кашель.

Можливо, це й є кінець.

Він дивиться у небо, мимоволі простягаючи вперед долоню. Небесних хмар зовсім не видно через іржаво-помаранчеву земну, утворену людською жорстокістю. Мабуть, знову взірвали якісь цистерни поруч, ненавмисно, бо хмара йде на колишній штаб. Чи може просто вже не розуміють, що робити авіації.

Але Ван Їбо знає — над ним все ще існує їх небо.

Він мріє, прикриваючи запалені очі. Мріє лише про те, щоб там, за хмарами, існував справжнісінький рай, щоб потрапити до нього. Щоб дослухати ту історію, яку він йому розповідав, а потім відповісти на неї лише одне:

“Я тебе кохаю”

Він хоче, щоб саме ці слова стали останніми на сторінці його роману, в якому суб’єкту відведено роль головного персонажа.

***

— Їжак… Їжачок…

Голос далекий, до болю у серці знайомий. Викарбований на його стінках. Мабуть, Їбо все ж вмер.

— Їбо, прокинься, мені сумно без тебе.

Ван Їбо прокидається.

Спочатку сил немає розплющити очі, тому він просто лежить, усвідомлюючи, що він лежить. Потім він ненавмисно аналізує якийсь рівномірний, циклічний шум. Це схоже на… Щось зрозуміле і знайоме…

— Я буду говорити з тобою, нехай навіть на мене дивляться дивно, але маю право, в мене стрес.

Їбо відчуває чужу долоню поверх своєї. Це теж дуже знайомо. Очей торкаються плями світла, то посилюючись, то зникаючи. Ніби він їде кудись, дивлячись у вікно. Рівномірний, затишний шум доповнюють чужі голоси, десь далеко чутно дзвінкі, дитячі.

— Сяо Чжань, — губи пошепки промовляють чуже ім’я. Таке рідне, таке тепле. Руку стискають сильніше.

— Я тут, поряд. І ти… Ти знову тут, Їбо?

Гуркіт коліс по залізничному полотну — ось що це за шум. Точно він. Примусити себе відкрити очі чомусь важко, мабуть через те, що світло дуже яскраве.

— Прикрий… Мені очі… Важко…

Горло болить нестерпно, але ні… Можна витерпіти все, коли чужа долоня й справді прикриває твоє обличчя. Можна не боятися світла. Можна подивитися…

Подивитися на Сяо Чжаня, який поряд, який посміхається так звично але наскільки ж радісно.

— Ми виїхали з міста. Зараз, дай боже, кудись доїдемо. В безпеку, — пояснює він для Їбо.

— Привіт, — говорить хлопець. Осягнути це все неможливо.

— Привіт, кошеня. Можна… Тобі не боляче? Можна тебе обійняти хоч трішечки?

Їбо з зусиллям киває. Голова болить від руху, але так хочеться його обіймів…

Сяо Чжань ніжно торкається його тіла, притискаючись своїм. Дихає важко, як і Ван Їбо.

— Ми… Евакуювались, чи що?

— Так, нас усіх забрали з метро. Ти був у важкому стані після удару бомби. Але вижив. Довго в себе приходив щось, хоча казали що буде й довше.

— Це коли? Бомба яка?

— Ой, ну… З винищувача біля моєї школи.

— А… То ти… ти тоді не вмер?

Все ще важко осягнути. Неможливо. Що ж тоді сталося, коли він впав на землю? Невже всі наступні події не були справжніми?

— Не вмер, як і ти. Вивели усіх, без втрат навіть. А наступного дня нас забрали вже, ой, не наступного, через день, вранці, автобусами. Потім в евакуаційний потяг перемістили. Оце… Їдемо.

— Але, евакуація… Як так швидко? — запитує Їбо, мимоволі усвідомлюючи себе, підіймаючи руку і обіймаючи нею чужу спину.

— Військові зайшли у місто, — здригаючись від обіймів, промовляє Чжань.

— Зайшли… Це що, міста більше нема? Ми здалися? — з розпачем запитує Їбо.

Сяо Чжань швидко відсторонюється, дивиться йому в обличчя…

— Наші, наші війська, Їбо. Зараз триває евакуація місцевих, тих, хто не був у підземці. Нас з тобою відправили першими.

На словах про “наших військових” зникає з грудей якийсь дуже важкий камінь. Місто встояло. Але…

— Але ми.. Повернемося? Ми зможемо повернутися? — запитує хлопець з надією.

— Обов’язково, — серйозно киває йому Чжань.

— І… будемо ходити в кав’ярню і дивитися кінострічки? Чи… Навпаки?

— Так, звичайно. Звичайно, Їбо. Але зараз… Ти не проти, якщо ми будемо починати це робити в інших куточках нашої країни? Вона ж теж — наш з тобою дім, так?

— Мабуть, що так.

Ван Їбо посміхається крізь сльози. Сльози полегшення і тих радощів, в які складно повірити. Те, пережите й найстрашніше, було лише в уяві, яка не перестала функціонувати попри відключення від реальності. Тому все й було таким хитким й розмитим, тому й малювалося щось героїчне…

Після паузи, що затягнулася в приємній близькості, Сяо Чжань обережно говорить, немов боїться зурочити:

— Будемо поки що… Гуляти по іншим вулицям?

Ван Їбо дивиться на його красу. На те, який він чудовий, як гарно він весь світиться від радощів. Чи то просто промені сонця, які проникають через крони дерев за вікном…

— І нормальне життя не буде нас жахати? Тиша і… шум мирного міста? — вже щось зовсім незрозуміле для себе запитує Їбо, намагаючись усвідомити їх майбутнє.

— Сподіваюсь, ми з цим якось впораємося. Тобі ще треба на ноги встати, хоча ніяких травм в тебе немає, ну… таких.

— Лише якась контузія, то жити можна.

Їбо знову посміхається, примружуючи очі.

Жити можна, і треба. Жити нарешті дуже сильно хочеться. Й буденності хочеться, за якою сумувалося. Але тепер ця буденність не буде самотньою.

Їбо накриває неприємною теплою хвилею, і він відчуває, як слабкість повертається. Відчуває, що скоро знову відключиться. Тому з силою відкриває очі.

— Стій! — з усією силою ослабленого тіла хапає він Чжаня за руку. — Я маю сказати тобі дещо, бо, вибач, засинаю.

— Це нормально, так і має бути, ти відновлюєш…

— Я кохаю тебе.

Сяо Чжань червоніє. Опускає погляд, так мило посміхається.

— Ти… теж людина, яку кохаю я… — на видосі каже він, знаходячи сили подивитися на Їбо. Все ще такий збентежений…

— Так поцілуй мене в щічку, і я зі спокійною совістю буду спати, — капризно каже Їбо. Сам він теж збентежений своєю хоробрістю.

Сяо Чжань цілує. Так ніжно, як і потрібно. Їбо відчуває цей поцілунок останнім, перед тим, як заснути, думаючи лише про те, щоб швидше прокинутися.

Кінець