Частина 50: Lui et moi — Він і я

– Чотири квитки на цілий день, будь ласка. – стоячи біля каси, попросила Саманта, дістаючи з сумочки гаманець.

Мейлі у подиві дивився на високий рожевий замок із блакитними конусами дахів.

“Прям таки як у мультфільмах…”

– І як тобі? – запитав, підійшовши до нього, Рей.

– Дуже гарний… і такий великий та яскравий! – захоплено випалив він, глянувши на хлопця. Несподівано, Мейлі помітив позаду Рея великого Міккі-Мауса і з мерехтливими очима кинувся до того. Діснеєвський герой став розмахувати своїми великими білими рукавичками, вітаючи його.
Мейлі помахав йому у відповідь, потім вийняв з кишені шортів свій білий смартфон і показуючи на нього пальцем, запитав французькою:

– Puis-je un photo avec toi, Mickey Mouse? ||Можна з вами сфотографуватися, Міккі Маус?||

Той кивнув йому величезною головою і став поряд, обіймаючи хлопчика, другою рукою ж махаючи в камеру.
Після кількох фото до нього підійшов Рей, невдоволено запитуючи:

– Ти вже? Дівчата скоро прийдуть.

Варто було йому згадати і ті, як за помахом чарівної палички, вже підбігли до них. Саманта підкралася ззаду і одягла двоюрідному братові на голову обруч з котячими вушками і перш ніж Рей почав би невдоволено бурчати, вона повела його за собою, фотографуватися.
Ніколь підбігла до Мейлі, одягаючи йому вуха Міккі-Мауса, у неї самої, як і у Саманти були такі самі, тільки ще й з рожевим бантиком у білий горошок.

– Давайте робити селфі! – закріплюючи свій смартфон на довгій селфі-палці, вигукнула Ніколь і як тільки Саманта привела за собою Рея, вони всі разом стали тіснитися перед великим Міккі-Маусом так, щоб усіх п’ятьох було видно на екрані телефону.

– Скажіть “зіпсований сиир!” – посміхаючись в камеру, попередила Ніколь і зробила кілька фото. Розглядаючи результати, вона насупилась і звернулася до Рея:

– Ти можеш зробити обличчя хоч трішечки веселим? Мені не потрібні фотки з твоїм кислим виглядом!

– Я не хочу фотографуватись. – скривився той.

– Чому ні? – посміхнувся йому Мейлі. – Це буде приємним спогадом на все життя! Ну ж бо! Ти дуже мило виглядаєш, давай зробимо разом хоч одне спільне фото?

Рей поглянув на усміхненого на всі зуби, юнака, і у нього появилася ідея. Він відступив з дівчатами подалі від нього, і, зімкнувшись в коло, почав щось тим нашіптувати.

Мейлі залишився осторонь, з нетерпінням дивуватися, очікуючи побачити, що ті вигадали.
Трійка повернулася.
Під час зйомки Рей… Встав на коліно, і підняв руки, зробивши велику галочку. По бокам від Мейлі дівчатка утворили руками серце: кожна з них зігнули руки в виді половинки.
Усіх в чотирьох сфотографувала зі штативу, Ніколь, на тлі діснеївського замку. Рей і сам усміхався, обіймаючи Мейлі, та разом з іншими простягнуючи:

– Зіпсований сииир!

На першому кадрі Мейлі вийшов розгубленим, адже не розумів, що ті коять, а вже на другому він яскраво сміявся, адже усвідомив, про що трійка змовилася. На третьому знімку юнак відправив в камеру “повітряний поцілунок” та підморгнув. Кадри вийшли на славу, як і малесенький сюрприз.

– Ось! Це вже зовсім інша справа! – зраділа Ніколь, розглядаючи фотографії у смартфоні. – Гномик, як щодо у двох сфото-… – вона замовкла, помітивши, що молодшого вже повів за собою Рей. – Та він знущається!! І відколи це вони почали дружити!? Ми ж з ним та тобою були нерозлучним тріо! Тільки подивись на це! Твій кузен знову портить нашу дружбу!! – ображено надулася та, поки інша не вщипнула її за щічку, і не підбадьорила:

– Не журись. Хай собі дружать, що в цьому поганого? Мейлі не може спілкуватися лише з дівчатами. Все ж, він хлопчик. Нехай пофотографуються, вони ж ще не були тут. Придумала! Гайда, зробимо селфі із “Дональдом Даком?” Я його обожнюю.

Ніколь усміхнулася їй, і закивала:

– Давай! Заодно виберемо на які атракціони піти!

– Ага, ми, здається, кілька років тому заглядали з тобою в одну піцерію тут. Ти ще пам’ятаєш, де вона знаходиться?

– Звичайно! У мене там знайомий працює. Це десь біля оглядового колеса.

Дівчата поспішили шукати “Дональда Дака”. Тим часом, Мейлі крутився навколо себе, знімаючи все, що тільки траплялося на очі. У кадр потрапив парубок, який крокував до нього з величезною рожевою цукровою ватою, якою відразу ж закрив своє обличчя.

– Не знімай мене.

– Чому? – він посміхнувся йому, продовжуючи знімати на відео. – На мою думку, ти дуже фотогігієнічний.

Рей на це усміхнувся, і настрій його покращився:

– Ну, я ж соромлюся. – видавивши писклявий голосок, як у дівчинки, засміявся парубок.

Мейлі теж почав посміюватися, та з усеньких боків крутився навколо нього зі смартфоном у руці, промовляючи:

– Ну, покажи обличчя! Не ховайся!

– Не-а, я соромлюся!

– Пха-хах! Здайся вже!

– Тільки якщо поцілуєш мене в щоку. – поставив умову Рей, затуляючи обличчя цукровою ватою і відвертаючись від нього.

Мейлі, усе-таки, погодився:

– Умовив! Але тільки разочок!

– Давай. Я чекаю.

Він опустив смартфон, але парубок відразу підняв його руку з ним, вимагаючи:

– Продовжуй знімати. Ти сам казав, що це буде приємним спогадом.

Мейлі ніяково усміхнувся і, обернувши камеру на себе, зробив крок і поцілував у щоку.
Рей прибрав цукрову вату і цьомкнув
в куточки губ, від чого Мейлі почервонів і, вимкнувши камеру, обурився:

– А якби дівчата побачили?

– То що з того? – хмикнув Рей, відриваючи шматочок повітряної вати і направляючи її тому до губ.

Мейлі слухняно розкрив рота і як тільки відчув як солодке частування тане на язику, так відразу засяяв ясніше сонця.

– Як солодко! Можна ще?

– Спершу поцілунок. – вказавши пальцем на свої губи, посміхнувся хлопець.

– Ну Рееей… – надувши щоки, пронив він.

– Пх-х, гаразд. Тримай, – сміючись, Рей віддав йому в руки паличку з цукровою ватою. – Я все одно її для тебе купив.

– Ти точно не будеш? – запитав Мейлі, крокуючи за ним до атракціонів.

– Не-а, ти ж знаєш, я не любитель солодкого. – похитав той головою.

Мейлі, задумавшись, зупинився, і червоніючи до кінчиків вух, запитав:

– А якщо так? – він відірвав трохи вати і простяг йому до губ.

Рей кілька секунд спантеличено дивився на простягнутий йому, цукровий шматочок, після чого посміхнувся і з підступним блиском в очах взяв його за руку і швидко з’їв частування. Тоді став облизувати йому липкі від цукру пальці, з усмішкою спостерігаючи за збентеженим видом любимого, що намагався прибрати долоню, але Рей, міцно тримаючи за руку, продовжував поволі облизувати кожен його пальчик, поки ні крихти цукру не залишилося на них.

Як тільки той відпустив руку, Мейлі відсмикнув її до себе, і з заплітающимся язиком, випалив:

– Ти!.. це… навіщо ти..!

– Пф, вибач. Захопився трошхи.

– Т-трошки!? Подивися! У мене тепер вся долоня липка!

– Не сподобалося?

– Я не… ти… ухг, припини так робити на людях! – пригрозив йому пальцем Мейлі.

– Як, “так?” Ось так?

У Мейлі очі на лоб полізли, коли його за долю секунди притягли, і міцно притиснули животом до живота.

Смішок на вухо – і ті охоплені жаром через чуже дихання. Його низький голос змушував тіло тремтіти до кінчиків пальців.

– Уяви, наскільки солодко у мене в роті після цукру.

Руки стиснулися на зап’ястях Рея.

– Дуже… Дуже солодко.

Мейлі ковтнув слину, намагаючись стримати фантазії… Коли до його губ схилилися, він викрикнув:

– Вдома!!!

Дивлячись на його розгніваний і водночас засоромлений вигляд, Рей, не втримавшись, залився потішним сміхом:

– Пф, ха-ха-хах!

– П-припини! Годі сміятися вже! – Мейлі штовхнув того, і ще дужче надувся. Як тільки він захотів знову штовхнути в плече, руку перехопили.

Рей потягнув за зап’ястя і торкнувшись губами його руки, з викликом заглянув молодшому у очі.

– А як не припиню, що мені за це буде?

Щоки Мейлі спалахнули. Стиснувши губи, він хотів було відповісти, але, почувши знайомий дівочий голосок, відразу ж відібрав долоню, кинувши докірливий погляд на свого хлопця.

– Гномику! Вперед на американські гірки з нами! – махаючи квитками, кричала на весь парк розваг, Ніколь. Підбігши до них, вона кинула дратівливий погляд на Рея. – І ти теж…

– Закінчили фотографуватися? – як ні в чому не бувало, запитав у неї той, крадькома поглядаючи з-за плеча на юнака, що ховав обличчя.

– Давно вже, – відповіла замість неї Саманта, підходячи до них. – Мейлі, щось трапилося? Чому ти ховаєшся?

Він зробив крок з-за спини Рея і зніяковіло посміхнувся, відповівши їй:

– Ні, все добре. Просто думав чим би витерти руки від цукрової вати…

– А! У мене були вологі серветки в рюкзаку. Секунду. – Ніколь поспішила зняти маленький бежевий рюкзачок з плеча, і простягнути упаковочку серветок.

– Дякую, Ніколь. – прийнявши їх, Мейлі вручив дівчині цукрову вату і, спіймавши на собі насмішливий погляд хлопця поруч з собою, надувся, витираючи долоньки.

Цей день безумовно став ще одним із найбільш вражаючих та незабутніх у його житті. Вони у чотирьох пройшли всі атракціони, що тільки були у Діснейленді. Без зупинки робили фотографії один з одним, та з різними диснеївськими принцесами та іншими героями.
Після восьмої вечора вони проїхалися містом, яке вже починало запалювати свої яскраві вогні. Купивши квитки, ті піднялися ліфтом на третій поверх ейфелевої вежі. Мейлі не міг намилуватися ажурним металом, що світився і блимав золотисто-білими вогнями над головою. Перед ним відкривався захоплюючий вид на нічний, та такий рідний Париж.

“Після стількох років… нарешті почуваюся вдома.”

– Яка ж краса… – видихнув він.

– Хіба ти ніколи не бував тут раніше? – спитав його Рей, спершись на залізну обгородку.

– Тут, на вежі, – ні. Ні разу. Але ще зовсім малюком мене водив гуляти Парижем батько, і розповів багато цікавого про тутешні вулиці та пам’ятки. – відповів він, не відриваючи очей від мерехтливих вогнів великого міста.

– Думаєш, він все ще тут?

– Хотілося б вірити…

– Сфоткала?

– Ні ще, почекай. – відповіла їй Саманта, то присідаючи, то піднімаючись на ноги з її телефоном у руках.

– А зараз? – невдоволено зсунувши брови, запитала її Ніколь, стоячи в півоберта до пейзажу.

– Ні ще, почекай. – повторила Саманта.

– Та скільки ж можна!? – та підійшла та відібрала у неї з рук смартфон. Переглянувши знімки, Ніколь почала злитися ще дужче. – Що це!? Ти себе фоткала чи що!? От я тебе зараз..!

Мейлі перевів погляд на Саманту, яка чимдуж втікала від розлюченої подруги, виглядаючи при цьому цілком задоволеною своєю витівкою, спускаючись вниз по сходинкам від розмахуючою рюкзачком Ніколь. Тим в слід почав кричати контролер, явно не задоволений поведінкою молодиць:

– Mademoiselle, vous ne pouvez pas courir ici!
|| Міс, тут не можна бігати! ||

– Схоже, їм вліплять по штрафу. – всміхнувся Рей, теж дивлячись убік контролера, що спускався по сходах.

Мейлі зітхнув і раптом відчув, як його тягнуть за руку.

– Куди ми?

– Я запрошую тебе… – Рей спрямував його руку до губ, і поцілував у витончені пальчики. – На романтичний вечір. – не дочекавшись згоди, він потягнув за собою на другий поверх вежі.

Мейлі здивувався, помітивши, скільки тут простору. Зовні і не скажеш, але вежа і справді була величезна всередині і вміщала на кількох поверхах: купу сувенірних магазинчиків, буфетів та розкішних ресторанчиків.
Вони якраз підійшли до входу одного з таких ресторанів: “Le Jules Verne”. Мейлі, побачивши куди його привели, уперся ногами, і навідріз похитав головою:

– Давай краще підемо в… Дещо скромніше місце…

Рей обернувся до нього, дивуючись:

– А чим тобі це місце не подобається?

– Це ж ресторан, Рей! Тут не просто дорого… Тут скажені ціни!!

– Не хвилюйся через тутешні ціни, – він підійшов до нього. – І не вздумай почуватися в боргу.

– Але я не… мені не місце тут, Рею… я не звик до такого.

– Мейлі, ти заслуговуєш хоч день пожити як нормальні люди. Не все ж життя харчуватися їжею з цирку.

Той надувся, прошепотівши:

– Останнім часом я їм тільки те, що ти готуєш.

Рей тихо засміявся в долоню, змушуючи Мейлі і самого посміхнутися. Атмосфера між ними відразу стала комфортною та теплою.

– Мейлі, ти ж артист. – раптом нагадав тому Рей.

– І що?

– Не вловлюєш? – він торкнувся його волосся, намотуючи собі на пальчик. – Артисти… повинні вміти вживатись у ролі, що їм дають. Не важливо, ким ти був учора, важливо лише сьогодні. І саме зараз ти – мій хлопець. Старайся грати цю непросту роль старанно, добре?

Усередині Мейлі почали вирувати емоції, від яких він мало не задихнувся.

“Він щойно сказав… сказав, що я… його..!!!”

Рей схилив голову, з усмішкою спостерігаючи за його цілковитою розгубленістю, затім, повідомив:

– Вважай сьогоднішній вечір нашим побаченням.

“По… побаченням!?”

– Хм, але, якщо ти так стурбований через ресторан, ми можемо повернутися назад.

– Ні-ні-ні! Пішли. – Мейлі рішуче взяв за руку і зайшов першим.

Всередині було просторо і неймовірно красиво. З великих чорних панорамних вікон відкривався весь витончений Париж. Атмосфера в ресторані, як і належить, була виразною, елегантною та романтичною. Рей відсунув один із стільців для нього, з усмішкою запрошуючи сісти за вільний столик.

– Не обов’язково мене обслуговувати… – від не зручності притиснувши до грудей кулачки, прошепотів Мейлі.

Знову його вводять у не комфортне становище невимовною розкішшю та турботою… так і звикнути можна.

– Прошу, – Рей в елегантній манері простягнув до того руку. – У нас уже був приємний вечір поза стінами цирку, але вечері не було. Насолодися нею як слід, сонце.

Вловлюючи, як несамовито колотиться серце, Мейлі невпевнено вклав йому в долоню руку, і присів за столик. Рей присунув його стільчик, і відразу сів навпроти з усмішкою спостерігаючи за ясними очима, що розгублено бігали по сторонах.

– Нам точно можна тут перебувати?.. – напівпошепки запитав його Мейлі.

– Точно, – кивнув Рей. – Можеш розслабитися.

Мейлі сковано посміхнувся йому, задумавшись:

“Він сказав, що це наше побачення… але дещо мене все ж, турбує…”

До їхнього столика підійшов охайний офіціант, запропонувавши меню:

– Bonsoir. Je suis heureux de vous accueillir dans notre restaurant. Voici votre menu, monsieur. || Добрий вечір. Я радий вітати вас у нашому ресторані. Ось ваше меню, мсьє. ||

– Merci beaucoup. – спокійно подякував йому Рей.

Мейлі задивився як той гортає великі сторінки, забувши про своє меню.

“Чи варто мені уточнити у нього наші стосунки? Адже мені… досі не віриться у все, що зараз відбувається…”

Помітивши його уважний погляд, Рей поцікавився:

– Ти хочеш щось сказати?

– М? А, ні-ні! – занервував він, ховаючи очі у своє меню. – Нічого такого…

“Нема потреби перепитувати. Він мені зізнався. Само собою, що ми в любовних відносинах.”

Високий офіціант поцікавився у нього:

– Voulez-vous quelque chose à boire monsieur?
||Хочете щось випити, мсьє?||

– Що? Ах, ні! Merci, Mercedes. Puis-je avoir un verre de jus s’il vous plaît? – пробелькотів Мейлі.

– Пх-х, може, щось інше замість соку вип’ємо? – запропонував Рей. – Наприклад, Шардоне?

– Н-ні… мені ще не можна…

– У новорічну ніч ти таке не казав.

– Це зовсім інше!

Рей всміхнувся, звернувшись до офіціанта:

– Moi aussi s’il vous plaît. ||Мені те ж саме, будь ласка.||

За кілька секунд офіціант повернувся із двома склянками апельсинового соку.

Мейлі з подивом глянув на хлопця.

– Не питимеш?

– А ти хочеш, щоб я випив? – з хитрою посмішкою спитав той.

Інший з незручністю опустив очі у меню:

– Чому ти переводиш стрілки на мене?
Звичайно ж ні…

– Замовляй, що душа забажає. Про десерт теж не забудь. – Рей примружив очі з глузуванням додавши:

– Ласунчику.

Пробігшись очима по меню, Мейлі мало не зірвався з місця, але насилу придушив у собі це бажання, здивовано втупившись на сторінки.

– … Я вже встиг і забути, як це – бачити суми в євро.

Відпиваючи трохи соку, Рей сказав:

– Зауваж: якщо нічого не замовиш, я зроблю це за тебе.

– Ти мене розбалувати вирішив?..

– Чому б і ні? Я нікого раніше так не балував, як тебе.

– А Беатріс?

Пауза. Тоді складне зітхання:

– Ми з нею зустрічалися не так уже й довго.

– Ніколь казала, що ви зустрічалися близько місяця.

– Усі в цирку так вважають, – в друге зітхнув Рей. – Але, насправді, у мене пропав до неї інтерес набагато швидше.

Інший мовчав, роздумуючи:

“Чи не пропаде твій інтерес і до мене?..”

– Вона мені погрожувала.

Мейлі відійшов від думок і спантеличено подивився на хлопця.

– Про що це ти?..

– Тобі, певно, багато хто розповідав про те, як я облив її кипятком і всіляко погрожував, аби вона не йшла, а залишилася моєю напарницею. Маю сказати, що я й сам би повірив, але це —  брехня. – Рей відклав книжечку вбік і подивився на притихлого хлопчину. Він хотів уже продовжити, як раптом, зімкнув губи, застерігаючи:

– Нині не час і не місце, щоб говорити про минуле. Я боюся, що зіпсую всю атмосферу сьогоднішнього вечора, якщо почну роз-

– Нічого, – озвався Мейлі. Вигляд у нього був рішучий. – Розкажи мені, що було насправді.

Рей видавив із себе щось на зразок посмішки:

– І ти в це повіриш?

Мейлі посміхнувся:

– Якщо говоритимеш досить переконливо, може й повірю. Все залежить від твого уміння брехати.

Рей виразно глянув у вічі, пояснюючи все:

– Вона погрожувала мені, що покінчить із життям у мене на очах, якщо я офіційно не заявлю всім, що вона моя дівчина – єдина, і сама жадана. Вона, буквально, намагалася видавити з мене клятву у вірності, і найімовірніше, вже бачила себе у весільній сукні поряд зі мною. Беатріс була нестерпною ревнивецею. Хотіла, щоб я дивився тільки на неї, говорив тільки з нею, належав їй весь і з усім. Якось вона схопила чайник і кричала мені, що виллє окріп собі в обличчя. Я тоді дуже розлютився і вихопив у неї з рук чайника, але вона обпеклася. Наступного дня Беатріс покрила мене таким брудом перед усіма… Ти собі й не уявляєш…і втекла. Після цього я більше не знайшов у собі сил із кимось зустрічатися. – наприкінці хлопець тихо зітхнув:

– Ç’est la vie… – || Таке моє життя… ||

Мейлі в заціпенні слухав його весь цей час, затамувавши подих. І тільки коли Рей сказав наступне, він полегшено видихнув.

– Але ти не такий, Мейлі. – він з усмішкою примружився. – Сподіваюся, ти не погрожуватимеш мені своїм життям.

Той пирхнув:

– Bien sûr que non. || Звичайно ж ні. ||

“Тільки померти за тебе не вистачало…”

– О, їв колись равликів? – несподівано змінив тему Рей, знову взявши до рук меню.

– Ні. – перебуваючи у своїх думках, видав Мейлі. – І не збираюсь.

– Хм, Саманта їх обожнює.

Замовляти щось Мейлі не схотів. Тому Рей замовив йому теж саме, що й собі: грецький салат і жульєн з куркою та грибами, а на десерт Мейлі піднесли купу всього: починаючи від морозива з французькою ваніллю та кексами фінансье, закінчуючи – круасанами, та різнокольоровими мигдальними тістечками-макаронами.

Мейлі був ображений, але, все ж, уплітав солодощі за обидві щоки. Однак, з’їсти усе він не зміг, особливо після ситної вечері, а Рей від солодкого відмовлявся, тому йому упаковали з собою.

Після такої ситної і аж ніяк не дешевої вечері вони не поспішали йти з ресторану і залишилися милуватися красою нічного пейзажа через великі вікна.
Рей обхопив руками його талію і пригорнув до себе. Мейлі, стоячи до того спиною, відчував, як по шиї, від теплого дихання, пробігає море приємних мурашок. Він з усмішкою заглядав Рею в очі і розумів наскільки ж зараз його приваблюють до себе ці губи… ось тільки, поцілувати їх зараз він не міг.

Зі звучанням легкої мелодії скрипки, атмосфера навколо стала дивовижно чарівною та романтичною – те, що й слід було чекати від міста кохання.

Милуючись разом з ним вогнями, що розтікалися паризькими вулицями, Рей нагадав:

– Ми повинні ще де куди піти… після ресторану.

Мейлі з непорозумінням повернув голову. Помітивши його усмішку, він залився румянцем, і поспішно заперечив:

– Стій, ти хочеш… я ще не готовий!

Рей пирснув зі сміху:

– Пх-ха! Не готовий? Ти ж сам запропонував провести для мене екскурсію вуличками Парижа.

Мейлі почервонів ще дужче. Йому варто було б припинии читати любовні романи… Опустивши голову, він випалив:

– Точно! Екскурсія! Я й забув.

Схиливши голову, Рей, з лисячою посмішкою спитав:

– Що ти мав на увазі до цього?

– Н-нічого! Ходімо вже гуляти містом! – Мейлі вхопив та почав тягнути його за руку до виходу.

– Пх-х, іноді мені так хочеться дізнатися, що в тебе на думці, – з глузуванням видав Рей, гальмуючи того. – Стривай. Куди ти так поспішаєш? Я ще не розплатився за вечерю та не забрав солодке.

Розгулювати пізно у вечорі вулицями столиці Франції не так страшно, як цікаво. Особливо, якщо поряд є кохана людина, яка з неприхованим захопленням розповідає про знайомі місця та вулички. Гуляючи, ті зайшли випити по філіжанці чаю у маленькій кав’ярні.

Коли вони проходили через площу, Мейлі помітив там інструмент із великим піднятим корпусом, що нагадував крило. На ньому грав чоловік у чорному береті. Мелодія нагадала про той раз, коли Рей грав у їхньому класі. З вогниками в погляді він обернувся до хлопця, і вказуючи пальцем убік музичного інструменту, запитав:

– Зіграєш для мене?

Рей, побачивши на що він показує, поспішно заперечив:

– Я не вмію грати на роялі.

Ці слова ввели Мейлі в ступор:

– Що?.. Але ж ти грав у музичному класі!

– Це було фортепіано, а не рояль.

– А є різниця?

– Є. В якості звуку, матеріалі, і в кількості педальок.

Мейлі зажурився, адже так сподівався ще раз почути його гру.
Дивитись на те, як постійно усміхнений юнак зараз сумує, Рей не зміг. Зітхнувши, він повів того за собою до площі, погодившись:

– Добре. Я що-небудь придумаю.

Настрій Мейлі одразу ж піднявся. Рей став питати у француза дозволу пограти. Той поступився йому місцем і почав пояснювати щось, показуючи на клавіші.
Схоже, хлопець швидко все зрозумів, бо музикант вже за кілька хвилин відійшов від рояля.

Рей ще мить сумнівався, чи варто братися за цю справу, але, побачивши ніжну усмішку Мейлі, що дивився на нього, таки, зважився зіграти.

З першої прозвучавшої ноти, Мейлі переконався в недавніх словах Рея. Рояль і справді звучить більш насичено і чисто, аніж фортепіано. Прозвучавша мелодія була вже аж ніяк не веселою та казковою, як композиція Бенджаміна Бріттена. Навпаки, — навівала сум на серце.

Пальці парубка легко і майстерно переходили з однієї клавіші на іншу, а носочок кеда ” Conversesen” поволі затискав педальку. Він був зосереджений, але й у той же час невимушено розслаблений, ніби знав, що в цій композиції точно не зможе помилитися.

Мейлі завмер, вслухаючись у чистоту та глибину звучання рояля, і не відразу помітив, як навколо юного піаніста почали збиратися люди.

Мелодія плавно тяглася і з кожною минулою хвилиною Мейлі втрачав рахунок часу.

“Наскільки ж чуттєво та душевно…”

Він заплющив очі. Серце пробрало теплом. Мелодія була неймовірно солодка для вух. Від її звучання він відчув болісний тягар на душі – такий, який відчував при їхній розлуці.
Пролунала остання нота. Мейлі розплющив очі і зробив кілька кроків до Рея, але, раптом, в потрясіння зупинився. На щоці парубка блищала доріжка сліз.
Рей опустив руки з клавіш на коліна і глянув убік застиглого юнака.

Мейлі відчув, як серце різко стиснулося. Обличчя Рея й справді було в сльозах, які він квапливо витер долонею.
По щоках у нього теж мимоволі побігли сльози від цієї картини. Розтираючи руками очі, він посміхнувся йому.

Тієї ж секунди слухачі почали аплодувати хлопцеві, до них приєднався і Мейлі з яскравою усмішкою аплодуючи.

Рей розгубився на секунду, здивовано розглядаючи натовп народу, але відразу ж з вдячністю вклонився усім слухачам.

– Merveilleux! Tu es un jeune homme très talentueux. || Чудово! Ви справді талановитий молодий джентельмен!|| – сказав власник рояля, поплескуючи парубка по плечу.

Тільки тоді, Рей усміхнувся і підвівшись з місця, подякував:

– Merci pour votre attention.

Як він не намагався, вуличний піаніст не хотів брати з нього грошей. Але коли до того підійшов з маленькою коробочкою Мейлі, і з усмішкою запропонував взяти на знак подяки солодощі, музикант, зніяковівши, погодився… Ну а хто встоїть перед видом солодкого?

Після цього вони ще довго гуляли по окрузі, поки Рею не подзвонили:

– Алло? Що?.. не кричи ти, я нічого не розумію. Ми вже давно не у вежі. Не знаю. – він опустив телефон. – Мейлі, ти знаєш, що це за площа?

– Ем-м, – оглядаючись навкруги, простяг той. – Здається, це — Вандомська площа.

– Можете під’їхати до Вандомської? Добре. – він вибив, зітхаючи:

– Вони незабаром приїдуть на таксі. Просили бути на видному місці і нікуди не йти.

– Добре. – Мейлі поринув у думки на хвильку, після, спитав:

– Ця мелодія, що ти зіграв… я ніколи не чув нічого прекраснішого. Як вона називається?

Рей посміхнувся, ніби чекав на це питання, і відразу ж відповів:

– “Самотня душа” — це улюблена пісня моєї матері.

– Ти чудово виконав її.

– Щиро вдячний. – Рей обійняв його, і тихо, напівпошепки, зізнався:

– Вперше я виконав цю мелодію для когось, крім мами, і зараз… відчуваю радість та полегшення.

Мейлі міцно-міцно його обійняв, відчуваючи, як з обіймами зігрівається і серце, а затім, тихенько поцікавився:

– А ти… знаєш якісь французькі пісні?

Рей задумався, після чого заспівав тихим, низьким голосом через паузи:

– Tombe la neige.
Tu ne viendras pas ce soir.
Tombe la neige.
Et mon coeur s’habille de noir».

|||- «Падає сніг,
Ти не прийдеш сьогодні ввечері.
Падає сніг,
І моє серце одягнене у чорне». |||

“Ох, це ж пісня Selvadore Adamo – Tombe La Neige – «Падає сніг».

Підхопивши знайомий текст, Мейлі почав співати далі:

– «Ce soyeux cortège,
Tout en larmes blanches.
L’oiseau sur la branche.
Va nous payer son sort..»

|||-«Ця шовкова процесія,
Весь у білих сльозах.
Пташка на гілці,
Розкаже нам про долю..»|||
( замітка: переклад пісні з останнього рядка трохи змінено і не відповідає ориг).

Очі Рея заіскрилися, ніби він почув щось неймовірне.

– Твій французький… Як хор янголів.

Інший тихо засміявся.

Рей заклав за спину руку, і вклонився, простягаючи своєму спутникові другу долоню. Мейлі з радісною посмішкою поклонився йому у відповідь і вклав долоню, потім, Рей схопив його і за іншу долоню, почавши вести. Крок ногою до партнера, крок праворуч, крок назад і ліворуч. Вимальовуючи ногами квадрат, вони почали повільно танцювати посеред величезної людної площі.

Рей тихо наспівував далі:

– «Tu ne viendras pas ce soir,
Me crie mon désespoir,
Mais tombe la neige,
Impassible manège».

|||-«Ти не прийдеш сьогодні ввечері,
кричить мені мій відчай,
Але падає сніг,
Це наша безстрашна їзда».

Під удари свого серця Мейлі продовжив:

– «Tombe la neige…
Tu ne viendras pas ce soir.
Tombe la neige.
Tout est blanc, de désespoir».

|||-«Падає сніг…
Ти не прийдеш сьогодні ввечері.
Падає сніг.
Все довкола біле.
Це безвихідь».|||

Рей перекрутив його через руку і обійняв за талію:

– «Triste certitude,
Froid et absence,
Ce vilain silence,
blanche solitude».

|||- «Сумна впевненість,
Холод та відсутність.
Ця потворна тиша,
І біла самота».|||

Мейлі притулився до нього щокою, ніби він єдине джерело теплоти, і тихо, напівпошепки, почав закінчувати пісню:

– “Tu ne viendras pas ce soir..
Me crie mon désespoir.
Mais tombe la neige.
Impassible manège.
Parce que l’aube arrive bientôt».

|||-«Ти не прийдеш сьогодні ввечері…
Мій відчай кличе мене,
Та падає сніг.
І страху нема.
Тому що незабаром весна».||| – Мейлі підняв на Рея очі і вже не зміг відвести їх, знову відчуваючи, ніби прикутий до пильного погляду. Він несвідомо прошепотів:

– Я хочу потонути у твоїх очах. – варто було йому зрозуміти, що ці думки були вимовлені в слух, і він розгубився, опустивши голову.

– Як у шоколаді?

– Що?.. – Мейлі знову глянув на нього.

Рей, з легкою посмішкою на обличчі, поцікавився:

– Ти уявляєш, що тонеш у них, як у шоколаді?

Мейлі пирснув зі сміху, відповівши:

– Аха-ха, ні, не зовсім. – він схилив голову на бік, не відриваючи від нього очей. – Як у морі.

– У морі?..

– Так. Мені кілька разів снилося, що я тону у чорному морі.

Рей промовчав, потім, скептично промовив:

– Це вже якесь самогубство.

– Ти так думаєш?

– Ще б пак.

– Ха-ха.

– Но я не проти.

Мейлі у подиві глянув на нього.

– Якщо так хочеш, то тони у мені. Повністю. – Рей взяв його за руки і насупився, помітивши, що ті страшенно холодні. Він відтягнув свою толстовку щоб захопити іншого в теплий полон, затім, притиснув до серця його змерзлі пальці, та поцілував у щоку.

Мейлі зарум’янився, вловивши, як б’ється в того серце, і кілька секунд переминався з ноги на ногу, і крутився у під толстовкою, після чого підняв голову і, зазирнувши у очі, вказав пальцем на свої губи.

Рей ледве стримав себе, щоб не засміятися, адже добре розумів, що той почне ображатися і штовхати його. Проковтнувши свій сміх, він усміхнувся, схилив до нього голову, вдивляючись у вічі, що так і горіли бажанням.

Як тільки Мейлі закрив їх, відчуваючи обпікаючий подих іншого, Рей повернув голову в бік машин, помітивши:

– Здається, це їхнє таксі. Час уже додому.

Мейлі, розплющивши очі, розсіяно заляпав віями. Помітивши таксі, що під’їжджало до них, він невдоволено насупився.

“Могли б і трошки пізніше приїхати…”

У слух він відповів:

– І справді. Пора додому…