Lui et moi — Він і я

– Чотири квитки на цілий день, будь ласка. – стоячи біля каси, попросила Саманта, дістаючи з сумочки гаманець.

Мейлі у подиві дивився на високий рожевий замок із блакитними конусами дахів.

“Прям таки як у мультфільмах..”

– І як тобі? – запитав, підійшовши до нього, Рей.

– Дуже гарний… і такий великий та яскравий! – захоплено випалив він, глянувши на хлопця. Несподівано, Мейлі помітив позаду Рея великого Міккі-Мауса і з мерехтливими очима кинувся до того. Діснеєвський герой став розмахувати своїми великими білими рукавичками, вітаючи його.
Мейлі помахав йому у відповідь, потім вийняв з кишені шортів свій білий смартфон і показуючи на нього пальцем, запитав французькою:

– Puis-je un photo avec toi, Mickey Mouse? ||Можна з вами сфотографуватися, Міккі Маус?||

Той кивнув йому величезною головою і став поряд, обіймаючи хлопчика, другою рукою ж махаючи в камеру.
Після кількох фото до нього підійшов Рей, невдоволено запитуючи:

– Ти вже? Дівчата скоро прийдуть.

Варто було йому згадати і ті, як за помахом чарівної палички, вже підбігли до них. Саманта підкралася ззаду і одягла двоюрідному братові на голову обруч з котячими вушками і перш ніж Рей почав би невдоволено бурчати, вона повела його за собою, фотографуватися.
Ніколь підбігла до Мейлі, одягаючи йому вуха Міккі-Мауса, у неї самої, як і у Саманти були такі самі, тільки ще й з рожевим бантиком у білий горошок.

– Давайте робити селфі! – закріплюючи свій смартфон на довгій селфі-палці, вигукнула Ніколь і як тільки Саманта привела за собою Рея, вони всі разом стали тіснитися перед великим Міккі-Маусом так, щоб усіх п’ятьох було видно на екрані телефону.

– Скажіть “зіпсований сиир!” – посміхаючись в камеру, попередила Ніколь і зробила кілька фото. Розглядаючи результати, вона насупилась і звернулася до Рея:

– Ти можеш зробити обличчя хоч трішечки веселим? Мені не потрібні фотки з твоїм кислим виглядом!

– Я не хочу фотографуватись. – скривився той.

– Чому ні? – посміхнувся йому Мейлі. – Це буде приємним спогадом на все життя! Ну ж бо! Ти дуже мило виглядаєш, давай зробимо разом хоч одне спільне фото?

– Якщо ти так хочеш… – зітхнув Рей.

Вони знову в чотирьох стали один біля одного, фотографуючись на тлі діснеївського замку. Дивлячись на усміхненого на всі зуби Мейлі, який показував два пальці в камеру, Рей і сам усміхнувся і обійняв того, разом з іншими простягнуючи:

– Зіпсований сииир!

– Ось! Це вже зовсім інша справа! – зраділа Ніколь, розглядаючи фотографії у смартфоні. – Гномик, як щодо у двох сфото-… – вона замовкла, помітивши, що молодшого вже повів за собою Рей, і ображено надулася, поки інша не вщипнула її за щічку, і не підбадьорила:

– Не журись. Нехай по фотографуються, вони ж ще не були тут. Давай зробимо селфі із Дональдом Даком? Я його обожнюю.

Ніколь усміхнулася їй і закивала головою:

– Давай! Заодно виберемо на які атракціони піти!

– Ага, ми, здається, кілька років тому заглядали з тобою в одну піцерію тут. Ти ще пам’ятаєш, де вона знаходиться?

– Звичайно! У мене там знайомий працює. Це десь біля оглядового колеса.

Дівчата поспішили шукати Дональда Дака. Тим часом, Мейлі крутився навколо себе, знімаючи все, що тільки траплялося на очі. У кадр потрапив парубок, який крокував до нього з величезною рожевою цукровою ватою, якою відразу ж закрив своє обличчя, та попросив:

– Не знімай мене.

– Чому? – він посміхнувся йому, продовжуючи знімати на відео. – На мою думку, ти дуже фотогігієнічний.

Рей на це усміхнувся, і настрій його покращився:

– Ну, я ж соромлюся. – видавивши писклявий голосок, як у дівчинки, засміявся Рей. Мейлі теж почав посміюватися і з усіх боків крутився навколо нього зі смартфоном у руці, промовляючи:

– Ну, покажи обличчя! Не ховайся!

– Не-а, я соромлюся!

– Пха-хах! Ну здайся вже!

– Тільки якщо поцілуєш мене в щоку. – предьявив Рей, затуляючи обличчя цукровою ватою і відвертаючись від нього. Мейлі, все-таки, погодився:

– Умовив! Але тільки разочок!

– Давай. Я чекаю.

Він опустив смартфон, але парубок відразу підняв його руку з ним, вимагаючи:

– Продовжуй знімати. Ти сам казав, що це буде приємним спогадом.

Мейлі ніяково усміхнувся і обернувши камеру на себе, зробив крок і поцілував того у щоку. Рей прибрав цукрову вату і цьомкнув
його в куточки губ, від чого Мейлі почервонів і вимкнувши камеру, обурився:

– А якби дівчата побачили?

– То що з того? – хмикнув Рей, відриваючи шматочок повітряної вати і направляючи її до його губ.

Мейлі слухняно розкрив рота і як тільки відчув як солодке частування тане на язику, так відразу засяяв ясніше сонця.

– Як солодко! Можна ще?

– Спершу поцілунок. – вказавши пальцем на свої губи, посміхнувся хлопець.

– Ну Рееей… – надувши щоки, пронив він.

– Пх-х, гаразд. Тримай, – сміючись, Рей віддав йому в руки паличку з цукровою ватою. – Я все одно її для тебе купив.

– Ти точно не будеш? – запитав Мейлі, крокуючи за ним до атракціонів.

– Не-а, ти ж знаєш, я не любитель солодкого. – похитав той головою.

Мейлі, задумавшись, зупинився, і червоніючи до кінчиків вух, запитав:

– А якщо так? – він відірвав трохи вати і простяг йому до губ.

Рей кілька секунд спантеличено дивився на протягнутий йому цукровий шматочок, після чого посміхнувся і з підступним блиском в очах взяв його за руку і швидко з’їв частування. Тоді став облизувати його липкі від цукру пальці, з усмішкою спостерігаючи за збентеженим видом любимого, що намагався прибрати свою долоню, але Рей, міцно тримаючи його за руку, продовжував поволі облизувати кожен його пальчик, поки ні крихти цукру не залишилося на них.

Як тільки той відпустив його руку, Мейлі відсмикнув її до себе і з заплітающимся язиком випалив:

– Ти!.. це… навіщо ти..!

– Пф, вибач. Захопився трошхи. – посміхнувся той у долоню.

– Т-трошки!? Подивися! У мене тепер вся долоня липка!

– Не сподобалося?

– Я не… ти… ухг, припини так робити на людях! – пригрозив йому пальцем Мейлі.

Дивлячись на його розгніваний і водночас засоромлений вигляд, Рей, не втримавшись, залився потішним сміхом:

– Аха-ха-хах!

– П-припини! Годі сміятися вже! – Мейлі штовхнув того, і ще дужче надувся. Як тільки він хотів знову штовхнути того в плече, його руку перехопили. Рей потягнув його за зап’ястя і торкнувшись губами його руки, з усмішкою заглянув молодшому в очі, спитавши:

– А як не припиню, що мені за це буде?

Щоки Мейлі спалахнули. Стиснувши губи, він хотів було відповісти, але, почувши знайомий дівочий голос, відразу ж відібрав долоню, кинувши докірливий погляд на Рея.

– Гномику! Вперед на американські гірки з нами! – махаючи квитками, кричала на весь парк розваг Ніколь. Підбігши до них, вона кинула дратівливий погляд на Рея. – І ти теж…

– Закінчили фотографуватися? – як ні в чому не бувало, запитав у неї Рей, крадькома поглядаючи з-за плеча на юнака, що ховав обличчя.

– Давно вже, – відповіла замість неї Саманта, підходячи до них. – Мейлі, щось трапилося? Чому ти ховаєшся?

Він зробив крок з-за спини Рея і зніяковіло посміхнувся, відповівши їй:

– Ні, все добре. Просто думав чим би витерти руки від цукрової вати.

– А! У мене були вологі серветки в рюкзаку. Секунду. – Ніколь поспішила зняти маленький бежевий рюкзачок з плеча, і протягнути йому упаковку серветок.

– Дякую, Ніколь. – прийнявши їх, Мейлі вручив дівчині цукрову вату і спіймавши на собі насмішливий погляд хлопця поруч з собою, надувся, витираючи свої долоні.

Цей день безумовно став ще одним із найбільш вражаючих та незабутніх у його житті. Вони у чотирьох пройшли всі атракціони, що тільки були у Діснейленді. Без зупинки робили фотографії один з одним, з різними диснеївськими принцесами та іншими його героями.
Після восьмої вечора вони проїхалися містом, яке вже починало запалювати свої яскраві вогні. Купили квитки та піднялися ліфтом на третій поверх ейфелевої вежі. Мейлі не міг намилуватися ажурним металом, що світився і блимав золотисто-білими вогнями над головою. Перед ним відкривався захоплюючий вид на нічний, та такий рідний Париж.

“Після стількох років… нарешті почуваюся вдома”.

– Яка ж краса… – видихнув він.

– Хіба ти ніколи не бував тут раніше? – спитав його Рей, спершись на залізну обгородку.

– Тут, на вежі, ні. Ні разу. Але ще зовсім малюком мене водив гуляти Парижем батько, і розповів багато цікавого про тутешні вулиці та пам’ятки. – відповів Мейлі, не відриваючи очей від мерехтливих вогнів великого міста.

– Думаєш, він все ще тут?

– Хотілося б вірити…

– Сфоткала?

– Ні ще, почекай. – відповіла їй Саманта то присідаючи, то піднімаючись на ноги з її телефоном в руках.

– А зараз? – невдоволено зсунувши брови, запитала її Ніколь, стоячи в півоберта до пейзажу.

– Ні ще, почекай. – повторила Саманта.

– Та скільки ж можна!? – Ніколь підійшла та відібрала у неї з рук свій смартфон. Подивившись знімки, Ніколь почала злитися ще більше. – Що це!? Ти себе фоткала чи що!? От я тебе зараз!

Мейлі перевів погляд на Саманту, яка чимдуж втікала від розлюченої подруги, виглядаючи при цьому цілком задоволеною своєю витівкою, спускаючись вниз по сходинкам від розмахуючою рюкзачком Ніколь. Їм в слід почав кричати контролер, явно не задоволений поведінкою молодиць:

– Mademoiselle, vous ne pouvez pas courir ici!
|| Міс, тут не можна бігати! ||

– Схоже, їм вліплять по штрафу. – всміхнувся Рей, теж дивлячись у бік контролера, що спускався по сходах. Мейлі зітхнув і раптом відчув, як його тягнуть за руку.

– Куди ми?

– Я запрошую тебе… – Рей спрямував його руку до губ і поцілував у витончені пальчики. – На романтичний вечір. – не дочекавшись згоди, він потягнув того за собою на другий поверх вежі.

Мейлі здивувався, помітивши скільки тут простору. Зовні і не скажеш, але вежа і справді була величезна всередині і вміщала на кількох поверхах: купу сувенірних магазинчиків, буфетів та розкішних ресторанчиків.
Вони якраз підійшли до входу одного з таких ресторанів: “Le Jules Verne”. Мейлі, побачивши куди його привів парубок, уперся ногами, і навідріз похитав головою:

– Давай краще підемо в… Дещо скромніше місце…

Рей обернувся до нього, дивуючись:

– А чим тобі це місце не подобається?

– Це ж ресторан, Рей! Тут дорого!

– Не хвилюйся через тутешні ціни, – він підійшов до нього. – І не вздумай почуватися в боргу.

– Але я не… мені не місце тут, Рею… я не звик до такого.

– Мейлі, ти заслуговуєш хоч день пожити як нормальні люди. Не все ж життя харчуватися їжею з цирку.

Той надувся, прошепотівши:

– Останнім часом я їм тільки те, що ти готуєш.

Рей тихо засміявся в долоню, змушуючи Мейлі і самого посміхнутися. Атмосфера між ними відразу стала комфортною і теплою.

– Мейлі, ти ж артист. – раптом нагадав тому Рей.

– І що?

– Не вловлюєш? – він торкнувся його волосся, намотуючи його собі на пальчик. – Артисти… повинні вміти вживатись у ролі, що їм дають. Не важливо ким ти був учора, важливо лише сьогодні. І зараз ти – мій хлопець. Старайся грати цю непросту роль старанно, добре?

У середині Мейлі почали вирувати емоції, від яких він мало не задихнувся.

“Він щойно сказав… сказав, що я… його..!!!”

Рей схилив голову, з усмішкою спостерігаючи за його цілковитою розгубленістю, затім, сказав:

– Вважай сьогоднішній вечір нашим побаченням.

“По… побаченням!?”

– Хм, але якщо ти так стурбований через ресторан, ми можемо повернутися назад.

– Ні-ні! Пішли. – Мейлі рішуче взяв того за руку і зайшов першим.

У середині було просторо і неймовірно красиво. З великих чорних панорамних вікон відкривався весь витончений Париж. Атмосфера в ресторані, як і належить, була виразною, елегантною та романтичною. Рей відсунув один із стільців для нього, з усмішкою запрошуючи сісти за вільний столик.

– Не обов’язково мене обслуговувати… – від не зручності притиснувши до грудей кулачки, прошепотів Мейлі.

Знову його вводять у не комфортне становище невимовною розкішшю та турботою… так і звикнути можна.

– Прошу, – Рей в елегантній манері простягнув до того руку. – У нас уже був приємний вечір поза стінами цирку, але вечері не було. Насолодися нею як слід, сонце.

Відчуваючи, як серце несамовито колотиться, Мейлі невпевнено вклав йому в долоню руку і присів за столик. Рей присунув його стільчик, і відразу сів навпроти з усмішкою спостерігаючи за ясними очима, що розгублено бігали по сторонах.

– Нам точно можна тут перебувати?.. – напівпошепки запитав його Мейлі.

– Точно, – кивнув Рей. – Можеш розслабитися.

Мейлі сковано посміхнувся йому, замислившись:

“Він сказав, що це наше побачення… але дещо мене все ж, турбує…”

До їхнього столика підійшов охайний офіціант, запропонувавши меню:

– Bonsoir. Je suis heureux de vous accueillir dans notre restaurant. Voici votre menu, monsieur. || Добрий вечір. Я радий вітати вас у нашому ресторані. Ось ваше меню, мсьє. ||

– Merci beaucoup. – спокійно подякував йому Рей.

Мейлі задивився як той гортає великі сторінки, забувши про своє меню.

“Чи варто мені уточнити у нього наші стосунки зараз? Адже мені… досі не віриться у все, що зараз відбувається…”

Помітивши його уважний погляд, Рей поцікавився:

– Ти хочеш щось сказати?

– М? А ні-ні! – занервував він, ховаючи очі у своє меню. – Нічого такого…

“Нема чого перепитувати, адже він мені зізнався, само собою, що ми в любовних відносинах”.

Високий офіціант поцікавився у нього:

– Voulez-vous quelque chose à boire monsieur?
||Хочете щось випити, мсьє?||

– Що? Ах, ні! Merci, Mercedes. Puis-je avoir un verre de jus s’il vous plaît? – пробелькотів Мейлі.

– Пх-х, може, щось інше замість соку вип’ємо? – запропонував Рей. – Наприклад, Шардоне?

– Н-ні… мені ще не можна…

– У новорічну ніч ти таке не казав.

– Це зовсім інше!

Рей посміхнувся йому, звернувшись до офіціанта:

– Moi aussi s’il vous plaît. ||Мені те ж саме, будь ласка.||

За кілька секунд офіціант повернувся із двома склянками апельсинового соку.
Мейлі здивовано глянув на хлопця.

– Не питимеш?

– А ти хочеш, щоб я випив? – з хитрою посмішкою спитав той.

Інший опустив очі в меню,  стримано відповівши:

– Звичайно ж ні…

– Тоді замовляй, що душа забажає. Про десерт теж не забудь. – Рей примружив очі з глузуванням додавши:

– Ласунчику.

Пробігшись очима по меню, Мейлі мало не схопився з місця, але насилу придушив у собі це бажання, здивовано втупившись на сторінки:

– Тут все у євро!?

– А як інакше? – відпиваючи трохи соку, кивнув йому Рей. – Зауваж, якщо нічого не замовиш, я зроблю це за тебе.

– Ти мене розбалувати вирішив?..

– Чому б і ні? Я нікого раніше так не балував, як тебе.

– А Беатріс?

– Ми з нею зустрічалися не так уже й довго.

– Ніколь казала, що ви зустрічалися близько місяця.

– Усі в цирку так вважають, – зітхнув Рей. – Але насправді, у мене пропав до неї інтерес набагато швидше.

Інший мовчав, роздумуючи:

“Чи не пропаде твій інтерес і до мене?..”

– Вона мені погрожувала.

Мейлі відійшов від своїх думок і спантеличено подивився на хлопця.

– Про що це ти?..

– Тобі, напевно, багато хто розповідав про те, як я облив її кипятком і всіляко погрожував за для того, щоб вона залишилася моєю напарницею. Маю сказати, що я й сам би повірив, але це – звичайна брехня. – Рей відклав меню вбік і подивився на притихлого хлопчину. Він хотів уже продовжити, як раптом, зімкнув губи, застерігаючи:

– Нині не час і не місце, щоб говорити про минуле. Я боюся, що зіпсую всю атмосферу сьогоднішнього вечора, якщо почну…

– Нічого, – озвався Мейлі. Вигляд у нього був рішучий. – Розкажи мені, що було насправді.

Рей видавив із себе щось на зразок посмішки, запитавши:

– І ти в це повіриш?

Мейлі посміхнувся:

– Якщо говоритимеш досить переконливо, може й повірю.

Рей виразно глянув його у вічі, пояснюючи все:

– Вона погрожувала мені, що покінчить із життям у мене на очах, якщо я офіційно не заявлю всім, що вона моя дівчина – єдина і сама жадана. Вона, буквально, намагалася видавити з мене клятву у вірності, і найімовірніше, вже бачила себе у весільній сукні поряд зі мною. Беатріс була нестерпною ревнивецею. Хотіла, щоб я дивився тільки на неї, говорив тільки з нею, належав їй без залишку. Якось вона схопилася за чайник і кричала мені, що виллє окріп собі в обличчя. Я тоді дуже розлютився і вихопив їй з рук чайника, але вона обпеклася. Наступного дня Беатріс покрила мене таким брудом перед усіма… Ти собі і не уявляєш, і втекла. Після цього я більше не знайшов у собі сил із кимось зустрічатися. – наприкінці хлопець тихо зітхнув:

– Ç’est la vie… – || Таке моє життя… ||

Мейлі в заціпенні слухав його весь цей час, затамувавши подих. І тільки коли Рей сказав наступне, він полегшено видихнув.

– Але ти не такий, Мейлі. – він з усмішкою примружився. – Сподіваюся, ти не погрожуватимеш мені своїм життям.

Той пирхнув:

– Bien sûr que non. || Звичайно, ні. ||

“Тільки померти за тебе ще не вистачало…”

– О, їв колись равликів? – несподівано змінив тему Рей, знову взявши до рук меню.

– Ні. – перебуваючи у своїх думках, видав Мейлі. – І не збираюсь.

– Хм, Саманта їх обожнює.

Замовляти щось Мейлі не схотів. Тому Рей замовив йому теж саме, що й собі: грецький салат і жульєн з куркою та грибами, а на десерт Мейлі піднесли купу всього: починаючи від морозива з французькою ваніллю та кексами фінансье, закінчуючи – круасанами та різнокольоровими мигдальними тістечками-макаронами.

Мейлі був ображений, але, все ж, уплітав солодощі за обидві щоки. Однак, з’їсти все він не зміг, особливо після ситної вечері, а Рей від солодкого відмовлявся, тому йому упаковали все з собою.

Після такої ситної і аж ніяк не дешевої вечері вони не поспішали йти з ресторану і залишилися милуватися красою нічного пейзажа через великі вікна.
Рей обхопив руками його талію і пригорнув до себе. Мейлі, стоячи до того спиною, відчував, як по шиї від теплого дихання пробігає море приємних мурашок. Він з усмішкою заглядав Рею в очі і розумів наскільки ж зараз його приваблюють до себе ці губи… ось тільки, поцілувати їх зараз він не міг.

Зі звучанням легкої мелодії скрипки, атмосфера навколо стала дивовижно чарівною та романтичною – те, що й слід було чекати від міста кохання.

Милуючись разом з ним вогнями, що розтікалися паризькими вулицями, Рей нагадав:

– Ми повинні ще де куди піти… після ресторану.

Мейлі з непорозумінням повернув голову. Помітивши його усмішку, він залився румянцем, і поспішно заперечив:

– Стій, ти хочеш… я ще не готовий!

Рей пирснув зі сміху:

– Пх-ха! Не готовий? Ти ж сам запропонував провести для мене екскурсію вуличками Парижа.

Мейлі почервонів ще дужче. Йому варто було б припинии читати любовні романи… Опустивши голову, він випалив:

– Точно! Екскурсія! Я й забув.

Схиливши голову на бік, Рей, з лисячою посмішкою спитав:

– Що ти мав на увазі до цього?

– Н-нічого! Ходімо вже гуляти містом! – Мейлі вхопив та почав тягнути його за руку до виходу.

– Пх-х, іноді мені так хочеться дізнатися, що в тебе на думці, – з глузуванням видав Рей, гальмуючи того. – Стривай. Куди ти так поспішаєш? Я ще не розплатився за вечерю та не забрав солодке.

Розгулювати пізно ввечорі вулицями великого міста не так страшно, як цікаво. Особливо, якщо поряд є кохана людина, яка з неприхованим захопленням розповідає про знайомі місця та вулички. Гуляючи, Мейлі доїв солодке і навіть зайшов випити по філіжанці чаю з Реєм у маленькій кав’ярні.

Коли вони проходили через площу, Мейлі помітив там інструмент із великим піднятим корпусом, що нагадував крило. На ньому грав чоловік у чорному береті. Мелодія нагадала йому той раз, коли Рей грав у їхньому класі. З вогниками в погляді він обернувся до хлопця і вказуючи пальцем убік музичного інструменту, запитав:

– Зіграєш для мене?

Рей, побачивши на що він показує, поспішно заперечив:

– Я не вмію грати на роялі.

Ці слова ввели Мейлі в ступор:

– Що?.. Але ж ти грав у музичному класі!

– Це було фортепіано, а не рояль.

– А є різниця?

– Є. В якості звуку, матеріалу і в кількості педальок.

Мейлі зажурився, адже так сподівався ще раз почути його гру.
Дивитись на те, як постійно усміхнений хлопчик зараз сумує, Рей не зміг. Він зітхнув і повів того за собою до площі, погодившись:

– Добре. Я що-небудь придумаю.

Настрій Мейлі відразу ж піднявся. Рей став питати у француза дозволу пограти. Той поступився йому місцем і почав пояснювати щось, показуючи на клавіші.
Схоже, хлопець швидко все зрозумів, бо музикант вже за кілька хвилин відійшов від рояля.

Рей ще мить сумнівався, чи варто братися за цю справу, але, побачивши ніжну усмішку Мейлі, що дивився на нього, таки, зважився зіграти.

З першої прозвучавшої ноти, Мейлі переконався в недавніх словах Рея. Рояль і справді звучить більш насичено і чисто, ніж фортепіано. Прозвучавша мелодія була вже аж ніяк не веселою та казковою, як композиція Бенджаміна Бріттена. Навпаки, навівала незрозумілий сум на серце.
Пальці парубка легко і майстерно переходили з однієї клавіші на іншу, а носочок кеда “конверс” поволі затискав педальку. Він був зосереджений, але й у той же час невимушено розслаблений, ніби знав, що в цій композиції точно не зможе помилитися.

Мейлі завмер, вслухаючись у чистоту та глибину звучання рояля, і не відразу помітив, як навколо юного піаніста почали збиратися люди.

Мелодія плавно тяглася і з кожною минулою хвилиною Мейлі втрачав рахунок часу.

“Наскільки ж чуттєво та душевно…”

Він заплющив очі. Серце пробрало теплом. Мелодія була неймовірно солодка для вух. Від її звучання він відчув болісний тягар на душі – такий, який відчував при їхній розлуці.
Пролунала остання нота. Мейлі розплющив очі і зробив кілька кроків до Рея, але раптом, зупинився, в потрясінні дивлячись на парубка, по щоці якого блищала доріжка сліз.
Рей опустив руки з клавіш на коліна і глянув убік застиглого юнака.

Мейлі відчув, як серце різко стиснулося. Обличчя Рея й справді було в сльозах, які він квапливо витер долонею.
По щоках у нього теж мимоволі побігли сльози від цієї картини. Розтираючи руками очі, він посміхнувся йому. Тієї ж секунди слухачі почали аплодувати хлопцеві, до них приєднався і Мейлі з яскравою усмішкою аплодуючи тому. Рей розгубився на секунду, здивовано дивлячись на натовп народу, але відразу ж зібрався і з вдячністю вклонився всім слухачам.

Merveilleux! Tu es un jeune homme très talentueux. || Чудово! Ви справді талановитий молодий джентельмен!|| – сказав власник рояля, поплескуючи парубка по плечу.

Тільки тоді, Рей усміхнувся і підвівшись з місця, подякував:

– Merci pour votre attention.

Як він не намагався, вуличний піаніст не хотів брати з нього грошей. Але коли до того підійшов з маленькою коробочкою Мейлі, і з усмішкою запропонував взяти на знак подяки солодощі, музикант, зніяковівши, погодився… Ну а хто встоїть перед видом солодкого? Після цього вони ще довго гуляли по окрузі, поки Рею не подзвонили:

– Алло? Що?.. не кричи ти, я нічого не розумію. Ми вже давно не у вежі. Не знаю. – він опустив телефон. – Мейлі, ти знаєш, що це за площа?

– Ем-м, я не впевнений, – оглядаючись навкруги, простяг той. – Але, здається, це – Вандомська площа.

– Можете під’їхати до Вандомської? Добре. – він вибив і тихо зітхнув:

– Вони незабаром приїдуть на таксі. Просили бути на видному місці і нікуди не йти.

– Добре. – Мейлі замислився на хвилину, після чого спитав:

– Ця мелодія, що ти зіграв… я ніколи не чув нічого прекраснішого. Як вона називається?

Рей посміхнувся, ніби чекав на це питання, і відразу ж відповів:

– “Самотня душа” — це улюблена пісня моєї матері.

– Ти чудово виконав її.

– Щиро вдячний. – Рей обійняв його, і тихо, напівпошепки, зізнався:

– Вперше я виконав цю мелодію для когось, крім мами, і зараз… відчуваю радість та полегшення.

Мейлі міцно-міцно його обійняв, відчуваючи, як з обіймами зігрівається і серце, а затім, тихенько поцікавився:

– А ти… знаєш ще якісь пісні?

Рей на хвилинку задумався, після чого почав співати через паузи французьку пісню:

– Tombe la neige.
Tu ne viendras pas ce soir.
Tombe la neige.
Et mon coeur s’habille de noir».

|||- «Падає сніг,
Ти не прийдеш сьогодні ввечері.
Падає сніг,
І моє серце одягнене у чорне». |||

“Ох, це ж пісня Selvadore Adamo – Tombe La Neige – «Падає сніг».

Підхопивши знайомий текст, Мейлі почав співати далі:

– «Ce soyeux cortège,
Tout en larmes blanches.
L’oiseau sur la branche.
Va nous payer son sort..»

|||-«Ця шовкова процесія,
Весь у білих сльозах.
Пташка на гілці,
Розкаже нам про долю..»|||
( замітка: переклад пісні з останнього рядка трохи змінено і не відповідає ориг).

Рей усміхнувся, і, заклавши за свою спину руку, вклонився, простягаючи своєму спутникові другу долоню. Мейлі з радісною посмішкою поклонився йому у відповідь і вклав долоню в його, потім, Рей схопив його і за іншу долоню, почавши вести. Крок ногою до партнера, крок праворуч, крок назад і ліворуч. Вимальовуючи ногами квадрат, вони почали повільно танцювати посеред величезної людної площі. Рей тихо на співував далі:

– «Tu ne viendras pas ce soir,
Me crie mon désespoir,
Mais tombe la neige,
Impassible manège».

|||-«Ти не прийдеш сьогодні ввечері,
кричить мені мій відчай,
Але падає сніг,
Це наша безстрашна їзда».

Під удари свого серця Мейлі продовжив:

– «Tombe la neige…
Tu ne viendras pas ce soir.
Tombe la neige.
Tout est blanc, de désespoir».

|||-«Падає сніг…
Ти не прийдеш сьогодні ввечері.
Падає сніг.
Все довкола біле.
Це безвихідь».|||

Рей перекрутив його через руку і обійняв за талію:

– «Triste certitude,
Froid et absence,
Ce vilain silence,
blanche solitude».

|||- «Сумна впевненість,
Холод та відсутність.
Ця потворна тиша,
І біла самота».|||

Мейлі притулився до нього щокою, ніби він єдине джерело теплоти на світі і тихо, напівпошепки, почав закінчувати пісню:

– “Tu ne viendras pas ce soir..
Me crie mon désespoir.
Mais tombe la neige.
Impassible manège.
Parce que l’aube arrive bientôt».

|||-«Ти не прийдеш сьогодні ввечері…
Мій відчай кличе мене,
Та падає сніг.
І страху нема.
Тому що незабаром весна».||| – Мейлі підняв на Рея очі і вже не зміг відвести їх, знову відчуваючи, ніби прикутий до його пильного погляду і несподівано прошепотів:

– Я хочу потонути у твоїх очах. – но, варто було йому зрозуміти, що ці думки були вимовлені в слух, він розгубився і опустив голову.

– Як у шоколаді?

– Що?.. – Мейлі знову глянув на нього.

Рей, з легкою посмішкою на обличчі, поцікавився:

– Ти уявляєш, що тонеш у них, як у шоколаді?

Мейлі пирснув зі сміху, відповівши:

– Аха-ха, ні, не зовсім. – він схилив голову на бік, не відриваючи від нього очей. – Як у морі.

– У морі?..

– Так. Мені кілька разів снилося, що я потопаю в чорному морі.

Рей промовчав, потім, скептично промовив:

– Це вже якесь самогубство.

– Ти так думаєш?

– Ще б пак.

– Хм-м…

– Но я не проти.

Мейлі здивовано поглянув на нього.

– Якщо так хочеш, то тони у мені. Повністю. – Рей взяв його за руки і насупився, помітивши, що ті страшенно холодні. Він відтягнув свою толстовку щоб захопити іншого в її теплий полон, затім притиснув до серця його змерзлі пальці і поцілував у щоку.

Мейлі зарум’янився, вловивши, як б’ється в того серце, і кілька секунд переминався з ноги на ногу і крутився у того під толстовкою, після чого підняв голову, і зазирнув тому у очі, вказавши пальцем на свої губи.

Рей ледве стримав себе, щоб не засміятися, адже добре розумів, що той почне ображатися і штовхати його. Проковтнувши свій сміх, він усміхнувся і схилив до нього голову, вдивляючись у вічі, що так і горіли бажанням.

Як тільки Мейлі закрив їх, відчуваючи об пікаючий подих іншого, Рей повернув голову в бік машин і сказав:

– Здається, це їхнє таксі. Час уже додому.

Мейлі, розплющивши очі, розсіяно заляпав віями. Помітивши таксі, що під’їжджало до них, він невдоволено насупився.

“Могли б і трохи пізніше приїхати…”

У слух він відповів:

– І справді. Пора додому…