Let me take your hand

Let me take your hand, I’ll make it right
I swear to love you all my life

Chord Overstreet – Hold On

В напівмороку спальні миготів екран телевізору. Годинник в кімнаті показував початок другої ночі. Кадри змінялись один за одним, поки дві пари очей не надто уважно спостерігали за сюжетом фільму, який вони вже бачили не один раз. Джісон лежав в комфортних обіймах свого хлопця. Його думки блукали десь далеко поза сюжетом стрічки на екрані. 

Сьогодні настрій хлопця завів його до спогадів однорічної давнини, коли він тільки познайомився з найкращою людиною в своєму житті – Лі Мінхо. Тепер цей хлопець міцно обіймав його ззаду і починав потроху сопіти на вушко Джісону. Хан і сам розумів, що варто засинати, бо це був останній день його відпустки і завтра зрання йому доведеться вставати на роботу. Трохи поворушившись, аби зайняти зручнішу позу для сну, Джісон притиснувся міцніше спиною до оголеного торсу Хо, на що враз отримав м’який поцілунок в шию. 

— Вибач. Розбудив? – тихенько спитався Джісон у хлопця. 

— Ні, я не спав, – позіхнув у відповідь Мінхо, – а ти? 

— Намагаюсь, завтра на роботу вже… 

— Чорт, точно, – підскочив Хо, – у тебе завтра важкий день, хочеш зроблю масаж, щоб було легше заснути? 

— Дякую, котик, але знаю я чим закінчуються твій масаж, – пирхнув Джісон, розвертаючись на спину. 

У відповідь хлопець почув лише сумне позіхання… Мінхо влігся назад, повернувшись спиною до свого хлопця. Певний час хлопці провели в тиші… Навіть телевізор, завчасно поставлений на режим сну, вже перестав працювати. Хану стало трохи не по собі від такої різкої зміни настрою його хлопця. Він обережно простягнув руку і погладив Хо по руці. Мінхо ж старанно зображував сон, однак Джісон знав, що то було не так, тому перший порушив тишу. 

— Про що думаєш? – ласкаво спитав Хан, намагаюсь потихеньку розвернути Мінхо знову до себе. 

— Ні про що особливо, – буркнув той у відповідь, – про різне, – трохи помовчавши додав Мінхо, – вибач, щось настрою геть нема, давай спатки? 

— Ну… Хо, про що саме? Можеш розказати будь що, що у тебе на думці, – хвилювання накотило сильною хвилею на Джісона. 

Він знав цей тон і знав, що може статись далі, тому рішуче не хотів дати Мінхо знову залізти в свій сховок від зовнішнього світу. Джісон в темряві знайшов руку хлопця і переплів пальці з Хо, ніжно стискаючи його руку. “Я кохаю тебе…” – Джісон так давно ловив себе на думці, що хоче сказати ці слова Мінхо, але щоразу спиняв себе, не бажаючи надто тиснути на хлопця. 

— Я кохаю тебе, Хан Джісон, – наче повторюючи думки, раптом промовив Мінхо, – як бачиш, це не те що я думаю, але… 

— Хіба думки і слова не повинні збігатися, коли говориш про них? – перебив його Хан, нагадуючи собі, що повинен дихати. 

Це зізнання було таке просте, таке правильне, наче ці слова належали тільки їм двом в цілому світі. 

— Ну, прямо зараз я про це і думав, – відповів Хо, шумно ковтнувши і готуючись продовжити… 

— І я… я кохаю тебе, Лі Мінхо, – нарешті промовив Джісон, відчуваючи як запекло в очах. 

— Дякую… 

— Що? За що, Хо? 

— За те, що відповів на мої почуття, за те, що ти мене не послав, не сказав загубитись десь далеко зі своїми почуттями… – почав сумбурно перераховувати Мінхо. 

— Скажи мені, ти зовсім дурник, та? – не втримався від посмішки Джісон, – звичайно, я тебе кохаю, як ти міг думати інакше? 

— Певно, я справді дурник, – зніяковіло промовив Хо. 

Мінхо дійсно відчув неабияке полегшення, що його почуття не було відкинуто, він досі не вірив, що зміг знайти таку чудову людину, як Хан Джісон. Сяюча посмішка, запал в очах, коли той розповідає Мінхо про речі, які йому подобаються, найніжніші обійми і такий рідний він… Той, кого Мінхо ніколи в житті не хотів би відпускати, ніколи, на жодну секунду в майбутньому. 

Піддавшись вперед, Мінхо знайшов губи Джісона і подарував йому найсолодший поцілунок, намагаючись і ньому висловити всі свої почуття. Хан не змусив себе чекати, відповідаючи на рухи Мінхо, роблячи поцілунок глибше, пристрасніше. Поряд з Мінхо Джісон абсолютно втрачав голову, йому було так мало кожного дотику, цілунку, кожних обіймів, чи навіть погляду, йому було мало Лі Мінхо. Але не цієї ночі, тут і зараз два тіла і дві душі злились воєдино, вони неспішно вивчали такі знайомі обриси одне одного, знову і знову, доводячи свої почуття кожним новим рухом, подихом, доторком. Два хлопці, що знайшли порятунок одне в одному точно знали, щоб не чекало їх попереду, вони зможуть це здолати, бо вони разом.