Let it snow!

– Чиміне! Чиміне, вставай!

Сповнений радості голос пробуджує від сну, якого Пак до останнього не хоче відпускати. Хапається за подушку, бажаючи й далі перебувати в неймовірно приємному царстві всім відомого нам бога снів, проте його сусід аж надто енергійно трясе за плече.

– Та що?! – рявкає, широко розплющуючи очі й незадоволено дивлячись на постать перед собою. Дивлячись, проте не бачачи, тому що, по-перше, очі не можуть сфокусуватися після сну, а по-друге, кімната якогось дива занурена в червонувате світло, що повільно змінюється зеленим.

Чимін незрозуміло зводить брови досередини, потираючи очі, аби прокинутись, а після намагається зрозуміти що сталося, якщо вираз обличчя друга має настільки збуджений вигляд. Зацікавлено вигинає брову, потім обводить поглядом кімнату.

– Ти якого біса гірлянди вже дістав? – виявляється, кімната осяяна ними. – Лишень середина листопада.

– Сніг! – нарешті захопленим шепотом повідомляють йому. – Там сніг! – знову пошепки. І Чиміну на мить здається, що якби це говорилося вголос, він би вже оглух.

– Техьоне… – зітхає, знову валячи голову на подушку. – Про що ти взагалі говор… – запиняється на пів слові, миттю широко розплющуючи очі й усвідомлюючи те, що до нього весь цей час намагалися донести.

Сон як рукою знімає. Хлопець підривається з ліжка, перехиляючись через стіл, аби практично прилипнути до вікна.

– Сніг… – захоплено шепоче, по-дитячому всміхаючись. – Сніг! – повторює, надивившись, і, повернувшись до Техьона, хапає його за руки, починаючи разом із ним скакати, голосно сміючись. – Трясця, так швидко, – заспокоюється, переводячи дихання і знову дивлячись у вікно.

– Та чорт із нею, зі швидкістю, це максимально несподівано! – підтримує Кім. – Усі прогнози були на дощ, а тут такий подарунок на день студента.

– Точно! – прикриває рота долонею Пак. – Сьогодні ж день студента…

Вони кілька секунд стоять мовчки, дивлячись один на одного й думаючи про своє. А потім, наче зговорившись, одночасно пищать, тільки підсилюючи звук від того, що роблять це одночасно.

Коли живете певний час разом, ви синхронізуєтесь. Не знаю як, але це сто відсотків правдивий факт.

 

– Що робитимеш сьогодні? – запитує Пак, причісуючи світле волосся. У відповідь мовчання. – Ей! – махає Кіму, який щось робить біля кухонного столика; той із подивом витягає навушник із вуха, жестом голови закликаючи, аби йому повторили. – Що слухаєш? – питання змінюється.

Техьон усміхається. Тягнеться за телефоном, вимикаючи навушники, і, зробивши голосніше, вмикає на всю кімнату різдвяну пісню.

– Йо-ой, – тягне зі сміхом Чимін. – А я думав тільки в мене вже такий настрій, – починає хитатися під пісню разом із Техьоном, і кімнату наново заливає гучним сміхом.

– Так а що ти питав? – зацікавлено піднімає брову Кім, повертаючись до своїх бутербродів. Навушники сховав у кейс, музику залишив, трохи стишивши.

– Кажу: які плани на сьогодні? – повторює Пак, розмащуючи між долонями гель для волосся.

Прийшлося увімкнути світло, тому що через сніжні хмари в кімнаті темно, але гірлянди далі сяють, для настрою, так би мовити. Де тільки Кім їх здобув – неясно.

– Ну, мені на пари, – задумливо тягне Кім, нарізаючи сир. – А потім, напевно, з групою кудись підемо. Хочу зняти багато-багато гарних відео зі снігом, – усміхається.

– Знову будеш спамити історіями в інстаграмі? – пирхає.

– Якщо не подобається – не дивись, – закочує очі Кім, проте зовсім не ображається. – Чонгуку ось, наприклад, подобається, він на кожну історію мені вподобайки ставить, – зазначає з якоюсь гордістю, відправляючи бутерброди в мікрохвильовку, що стоїть на холодильнику.

Спершись на останнього, дивиться на Пака, який замальовує свої синці під очима консилером. Як у нього виходить фарбуватися так, аби ніхто не помітив – загадка. Однак Те завжди захоплювався таким талантом друга.

– Чонгук – це той, хто після академки цього року до вас приєднався? – сухо запитує, зосереджено наносячи макіяж.

На фоні гудить мікрохвильовка, подеколи стріляє від температури сир, за вікном чути скрип машин по вологій дорозі, а ще атмосфери додає різдвяна музика, яку Кім так і не вимкнув. Чимін і не проти.

– Ага, – відповідають йому, дивлячись на стелю. Стрічки гірлянд, які Кім привіз з останньої поїздки додому, дуже гармонійно вписалися у їхню кімнату.

– А ти не думав, що він усім історії лайкає? – запитує, сконцентровано розтуливши губи. – Ти його одногрупник все-таки, може, він усім знайомим таку «послугу» робить?

– Е, та ну тебе, – говорить Кім одночасно із дзвіночком мікрохвильовки. – Руйнуєш мої надії на щасливе майбутнє, – цокає язиком, дістаючи тарілку. – Ох, гаряче! – ледь не випускає її з рук. – Чорт, мені іноді здається, що наша мікрохвильовка неправильна, – торкається обпеченими пальцями вуха. – Нагріває посуд, а не їжу.

– Повір, вони всі такі, – голосно сміється Пак, дивлячись, як його сусід щось незадоволено шепоче собі під носа.

Техьон забирається з ногами на стілець за столом і куштує свій шедевр кулінарії повільно, аби не обпекти ще і язика. Тягне сир, задоволено мугикаючи під ніс, і заплющує очі від насолоди. Чимін, кілька секунд про щось думаючи із закушеною губою, піднімається, повільно підходячи до друга. Збоку глянути – точно пантера, що підкрадається до жертви. У Техьона, в принципі, холод по хребту пішов, інтуїцію завжди мав фантастичну, однак особливої уваги на це не звернув, продовжуючи смакувати. Проте, коли дотик до його волосся змушує здригнутися в переляку, шоковано розплющує очі, повертаючись до Пака обличчям.

– Що хочеш, змію-спокуснику? – підозріло примружує очі, поки хлопець бавиться із його каштановим волоссям, перебираючи скуйовджені прядки й ніжно розчісуючи.

– А що це за надії на щасливе майбутнє, м? – підіймає брови. Голос тоненький, ласкавий, проте Кім нирками відчуває, що це звук сповіщення про вихід на плаху. Шматочок бутерброда ковтається з трудом.

– Подаси мені води? – добродушно усміхається, дивлячись у зацікавлені очі. Поки Чимін хоче щось дізнатися – робитиме усе, що захочеш.

– Так, звичайно, – натягнуто усміхається. Відходить, набирає в чашку з бутля, знову підходить, твердо ставлячи на стіл. – Може, ще масаж зробити? – пропонує, без згоди починаючи м’яти плечі.

– Відчуваю себе на краю смерті, – знервовано усміхається Кім, ледве не стогнучи від болючих натисків.

– Тоді тобі варто зробити все можливе, аби швидше опинитися в безпеці, – шепочуть йому на вухо, перестаючи масажувати й на хвильку відходячи, аби принести гель для волосся. – Якщо видаси все як на духу, я зроблю тобі файну укладку, – задоволено тягне.

Чимін майстер своєї справи, підробляє перукарем, і Техьон прекрасно відає про його таланти.

– Як не батогом, то пряником, так? – цокає язиком, усміхаючись. – Підлий мерзотник, – з любов’ю, а не для образи.

– Ну, то що? – скидає брови. – І далі будемо гратися? – дивиться, як Кім бере до рота бутерброд, сам же порається із його волоссям.

Воно в Техьона м’яке, темно-коричневе й неймовірно йому підходяще. Добре, що той не палить його фарбами, як Чимін, котрий міняє кольори кожних два-три місяці. Ну, хоч у чомусь має бути стабільність.

– Та подобається він мені, – рутинно повідомляє хлопець. Замовкає, знову відволікаючись на бутерброди, а потім продовжує, не почувши нічого у відповідь: – Спокійний, дружелюбний, врівноважений… Ти бачив його? Зовнішність, як у Аполлона. Поняття не маю, чому дівчини ще не має. Точніше, як не маю: є здогадки, звісно, і через це з’являються надії, адже єдиним поясненням цьому є те, що він – гей, – замовкає на кілька секунд, дивлячись у вікно.

Лапатий сніг вкриває дороги, змушує тонкі гілки дерев прогинатися і скидати його на землю. Голуби смішно чимчикують, ймовірно, залишаючи сліди лапок, які неможливо побачити з висоти п’ятого поверху.

– А ще його так легко змусити соромитись… – ледь не пищить, ховаючи лице в долонях.

– Котику, та ти втріскався, – шоковано констатує Пак, завмираючи. Торкається чужого лоба тильною поверхнею пальців. – Температури немає, а отже, марення теж, тому ти точно закохався! – викрикує останнє слово, захоплено прикриваючи рот. – Я думав, що не застану живим цього моменту. Господи! – від радості махає руками, аби остудити почервонілі щоки. – Сьогодні ж піду до тарологині, аби розклала на ваші стосунки!

– Ти прекрасно знаєш, що я в це не вірю, – прибирає руки від обличчя, глибоко видихаючи і відсовуючи тарілку подалі. Від емоцій і їсти перехотілося. Треба буде дорогою випити кави.

– Зате я вірю, – не зважає Пак, продовжуючи захоплюватися. – Слухай, то недурно сніг сьогодні випав, раз сам Кім Техьон комусь віддав серце! – горланить, пританцьовуючи під сяйво гірлянд.

– Та мовчи вже, – усміхається Кім, тягнучись до телефона, аби увіковічнити на відео кумедні танці друга.

***

На годиннику висвітлюється сьома, коли Чонгука пробуджує будильник. Він мовчки його вимикає і, знову заплющивши очі, відкидається на подушку, накриваючись ковдрою з головою. Проте, коли приходить несподіване усвідомлення, він повільно її стягує, намагаючись вгледітися в напівморок кімнати.

Чому так темно?

Звіряється з годинником – та ні, точно сьома. Ранку. Кидає погляд у вікно, і зразу йому все стає зрозумілим – сніг пішов. Перший у цьому році.

– До дідька, – невдоволено вилізає з-під ковдри, підходячи ближче, аби точно впевнитися: так, сніг. А там за ним уже й морози підуть… Ніякого тобі сонечка, друже, аж до самої весни.

Взагалі, він ніколи не розумів радості щодо першого снігу. Навколо нього багато повір’їв існує, люди радіють, не знати як, а Чонгук… просто вважає його звичайним природним явищем. Для когось це може здатися проблемою, однак це ж нормально – сприймати речі такими, якими вони є.

 

Холод пробирається за шию, і Чонгук пошкодував уже, що не одягнув шарфа, подумавши, що куртки вистачить. Добре хоч у трамваї було тепло, а не протягом усієї дороги морозився.

– Привіт, – підходить до групи, що стоїть перед входом лікарні. У медиків старших курсів заняття тільки в них і проходять. – Чому стоїте?

– Тебе чекали, – відповідає староста – Кім Намджун – миттєво вводячи Чона в ступор. – Та жартую, не переймайся, – хлопає по плечу, сміючись. – Дехто з наших уже всередині, аби не мерзнути, а ми вирішили зачекати на вулиці, насолодитися атмосферою, – задирає голову доверху, і на його й так мокрі окуляри падає ще більше сніжинок.

Староста усміхається їм, захоплюючись красою літаючого снігу, і повільно повертає погляд на одногрупника. Ще двоє, які стоять біля нього, із захопленням обговорюють новорічні фільми, які б хотіли глянути сьогодні ввечері. Чонгук уже мав намір повідомити, що теж чекатиме всередині, однак із вуст злітає зовсім інше:

– А кого чекаєте?

– М? – перепитує Джун, відволікшись на сніг. – Ах, Техьона, – відповідає, після знову задивляючись на встелену білим килимом землю.

Чонгук скидає брови. Мовчить кілька секунд, потім вбирає шию, наче гріючись, однак насправді ховаючи усмішку за коміром:

– Я почекаю з вами.

 

– Господи, нарешті цей жах закінчився, – потягується Техьон, вийшовши з авдиторії. – Я думав, що він триматиме нас аж до третьої, – закочує очі.

– Скажи! – підтакує Хосок, їхній одногрупник. – Я після його пар просто овочем виходжу, всю енергію висмоктує, іді…

– Хей! – завбачливо прикриває хлопцеві рота Намджун, відчувши, що це мало бути лайливе слово. – Ми ще в лікарні, потерпи трошечки, – нервово всміхається, нашіптуючи на вухо.

– Та добре, добре! – відпихає від себе чужу руку Чон. – Надворі досі пандемія ходить, а ти так необачливо себе зі мною поводиш! Позбутися мене хочеш, так? – запитання явно насичуються жартівливим відтінком. – Ось так, живеш із тобою чотири роки в одній групі, співаєш дитирамби, як найкращому старості, а ти зі світу мене зжити хочеш! – аж пихтить, так обурювався.

– Ну ось, – спокійно починає Намджун, звертаючись до інших студентів: – Перед вами яскравий приклад того, як можна роздути скандал з ніх… на рівному місці, – показує долонею на Хосока, усміхаючись. Усі починають заливисто сміятися, Хосок же б’є старосту по витягнутій руці, нерозбірливо лаючись під ніс.

– Народ, чуєте, – привертає увагу Кім, починаючи знімати халат. – Ми будемо святкувати день студента? – грає бровами, дуже сильно надіючись, що вони таки будуть.

Четвертий курс – діло таке, уже половина в стосунках, тому не особливо радісно ідуть на контакт з іншими. Особливо дівчата, які захочуть провести день першого снігу разом зі своїми коханими.

– Я пас, – відкликається одна, сумно надуваючи губи. – Уже маю плани.

– І я… – відгукується інша.

Ну ось, що й потрібно було довести…

– А я за, – подає голос Чонгук, складаючи халат у рюкзак.

– Йой! – підскакує до нього Техьон, повисаючи рукою на плечах. – Оце я розумію! – усміхається, чекаючи відповіді від інших; Чонгук застібає блискавку рюкзака. Добре, що не чує техьонового голосного серцебиття.

– Я теж за, – весело підхоплює одногрупниця. Двоє її подруг підтримують. Намджун і Хос вдають, що роздумують, однак після наполегливого «ходіть, бо волосся повириваю» з напруженим сміхом дають згоду.

– Я можу ще Чиміна взяти, – знизує плечима Кім, одягаючи куртку.

– Бери! – несподівано голосно реагує Намджун, вводячи інших у ступор. – Гм, тобто… Запропонуй йому, звісно, – ніяково прочищає горло. – Чим більше людей, тим краще.

– Ага, – усміхається Те, скидаючи брови. – Добре. Я зрозумів, – щурить очі, і здається Намджуну, що той зрозумів забагато. Явно більше, ніж було потрібно…

***

– Пропоную у більярд!

– А я хочу в боулінг!

– Та чого ви, давайте на каток!

– Який каток, Хосок-а, ще тільки середина листопада, – затулює очі рукою Намджун, відчуваючи, як починає боліти голова. Чон бубнить щось собі під носа, поки Техьон усміхається, спостерігаючи за перепалкою. Оці двоє завжди так. Найкращі друзі, як-не-як. У них із Чиміном теж так. По-своєму.

Чимін, до речі, прийти погодився, зараз весело посміюється з техьонової групи, тримаючи друга під руку, аби загрітися. Окрім названих, прийшов ще Чонгук, а також троє їхніх одногрупниць, одна із хлопцем. Разом компанія така нічогенька.

– Ви не хочете сісти десь у кафе? – пропонує Чимін. – Там і поговоримо, і поїмо, і загріємось, – поправляє пасмо світлого волосся, що спало на очі.

Пак, на відміну від Техьона, цінував більше красу, аніж тепло, ось без шапки й розходжував. Те, знову це зауваживши, незадоволено цокає язиком, за що отримує легкий удар у бік.

– Хочемо, – відповідає Намджун, усміхаючись.

– А як же твій улюблений боулі… – Хосоку знову, вдруге за день, затуляють рота рукою, не даючи домовити речення до кінця.

– Хочемо, – ще раз повторює Кім спеціально для Хосока, який слухняно киває головою, аби його відпустили.

– Хочемо, – перекривляє, закочуючи очі. Усі починають сміятися.

 

– Він дійсно тобі підходить на всі сто один. Абсолютно різні, але разом будете виглядати до нерозумного гармонійно, – нашіптує Чимін другові, поки інші захоплено обговорюють сьогоднішню пару з неврології.

У Пака цей предмет наступного семестру аж буде, тому він явно не може зрозуміти чогось на кшталт «логорея», «аферентація» або ж, господи прости, усі ці синдроми за авторами.

– Скажи! – голосно шепоче Кім. – У мене губа непроста штучка, поганого не вибере, – зазначає з гордістю, потягуючи своє капучіно.

– Ага, – підтакує Пак. – А ще руки загребущі, – сміється, відчуваючи поштовх під ребрами. – Та чого б’єшся, ще скажи, що неправда, – розтягує губи в посмішці. Кім не відповідає, лише обурено потягує свій напій, тому увага хлопця перетікає до Намджуна, який активно щось розповідає.

– Хотів нам ще чотири години пари, уявляєш? – говорить до Чонгука, однак поглядом ковзає по всіх присутніх. – Це я нам своїми кров’ю й потом виборов автомат, цінуйте мою доброту!

– Ти такий молодець, – усміхається Чимін, поглядом впираючись у хлопця й підпираючи рукою голову. – Мені б такого старосту.

Намджун на мить випадає з реальності, підвисаючи на пухких губах. Хосок збоку прокашлюється, аби натякнути, що той виглядає, як останній закоханий бовдур, і Намджун дуже чітко цей натяк розуміє.

– …Дякую, – нарешті відповідає, нижче, ніж хотілося. Зовсім неусвідомлено, хоча завдяки цьому навпроти загоряються вогні цікавості, і Намджун повертається до свого звичайного тембру голосу, продовжуючи розмову.

Він, голос, дуже незвичний, тому що для того, аби люди його розуміли, Намджуну потрібно робити тональність трохи вищою. Чимін, здається, вподобав його справжній голос, і це змушує щось всередині затремтіти сильніше попереднього, пускаючи мурахи по тілу.

– А як ви будете святкувати Різдво? – запитує Сольхі, та дівчина, що прийшла із хлопцем. – Їдете додому чи тут, із друзями? Чи, може, коханими, – прикушує губу, тихо додаючи, коли її талію непомітно для інших стискають в обіймах.

– Я тут буду, – відповідає Хосок, хапаючи шматок піци. – Не можу витримувати своїх більше, ніж два дні. Оце тако приїхати, поїсти, поїхати. Якщо відбувається відхилення від заданого маршруту – ми починаємо сперечатися, – пояснює, прожовуючи. – Не знаю, як із родаками можна нормально спілкуватись… – зітхає, будучи щиро збентеженим.

– Я теж тут, – продовжує Чимін, і Техьон здивовано роззявляє рота:

– Що означає, що ти будеш тут, Чимін-а?! – кричить, Пак сміється голосно, напоказ прикриваючи вуха.

– Отак, Техьон-а, – перекривляє, ховаючи усмішку за стаканом апельсинового соку. – Батьки їдуть за кордон на свята, мені немає причин повертатися додому.

– А що таке? – цікавиться Намджун. – Ви ж у різних містах живете… Чи я помиляюся?

– Та воно то так, – зітхає Те. – Але моя сім’я на свята їде до родичів у Пусан, а Чимін завжди був Сантою для малечі, – безвідрадно підпирає голову, злегка нею хитаючи: – На кого ж ти мене полишаєш, чоловіче, – знову зітхає, важче, аніж до того.

– Якщо це в Пусані, то я можу допомогти, – озивається Чонгук, і два зацікавлених погляди впираються в нього. Від відчуття, що у двох друзів якась змова на думці, стає моторошно. – Якщо ви не зацікавлені, то… – починає давати задню, відчувши дискомфорт від поглядів.

– Ні-ні…

– Ми дуже зацікавлені, – перебиває занепокоєного друга Чимін, рішучим голосом запевняючи: – Якщо ти згоден, то ми можемо навіть заплатити, – хапається за ниточку шансу, як тільки може, поки Техьон натурально офігіває від настирливості друга. У нього б піджилки трусилися далі тиснути лінію.

– Е, ви чого, – сміється Чонгук, явно відчуваючи мороз по шкірі від чимінового погляду. Збоку Намджун знервовано вовтузиться на місці, бажаючи, аби ці очі були спрямовані на нього. – Не потрібно мені нічого. Ми одногрупники, та ще й медики. Зв’язки ніколи не бувають зайвими, – бере себе в руки, «повертаючи землю під ногами».

Чимін йому не симпатизує як хлопець, його серце зайняте, і землю вибивати має право лише одна людина, яка зараз напружено кліпає, спостерігаючи за розвитком ситуації.

– Обговоримо все потім, – киває Чон уже Техьону. – Напишеш ближче до свята, добре?

– Гаразд, – спокійно усміхається Кім, під столом стискаючи стегно друга, аби не зірватися на емоції. – Дякую, що погодився. Навіть не знаю, що б робив без тебе.

– Дрібниці, – знизує плечима Чон, змочуючи горло водою зі склянки.

***

– Як тобі фільм? – усміхається Техьон, опираючись плечем на двері. – Чи ти, як завжди, не мав часу його глянути?

Поглядом пильно стежить за оголеними м’язами торсу, поки Чонгук переодягається в кімнаті, схованій від малечі. Жадібно ковзає, пестить смагляву, незважаючи на те що зараз зима, шкіру, і ковтає, аби отямитися. Переводить увагу на краєвид за вікном, спостерігаючи за пухнастими сніжинками, що знову застилають усе, що можна й ні.

Тиша набридає, тому Кім її порушує, дозволяючи собі поділитися потаємними думками:

– Проблема цього світу в тому, що люди, постійно спостерігаючи за заходом сонця, перестають бачити в ньому красу. Вважають буденністю, – замовкає на лічені секунди, поки Чон терпляче чекає продовження. – І це ж я зараз не тільки про захід. Сніг, аромат кави зранку, м’якість теплого одягу, ба навіть сам акт дихання, – не витримує, і видає смішок. – Ми, як медики, прекрасно усвідомлюємо складність цього дійства, що там уже казати про процеси в мозку. Наш світ такий неймовірний… – замовкає, не бажаючи псувати різдвяний настрій своїми філософськими думками. – Одягайся вже, спокушаєш мене, – жартома, хоча щоки-то зашарілися.

У жартах, зазвичай, можна знайти набагато більше істини, ніж у серйозних словах.

– Хто б казав, – відповідають йому. Теж жартома.

Чонгук одягає червону кофтину, дивну, якщо бути відвертим. Без ґудзиків, має застібатися завдяки шкіряному широкому ременю, який одягається наверх. Починають мучити сумніви, де Техьон цей костюм узяв, проте Чон заспокоює себе тим, що Чимін одягав його щороку.

– Фільм я подивився, – повертається до початку їхньої розмови, розбираючись із ременем. – Прикольний, – гмикає. – Правда, останні двадцять хвилин я ледве подужав, – усміхається. – Не дуже люблю ромкоми, – підтискає губи від усвідомлення:

Однак я готовий щодня проживати їх з тобою.

– Ти просто не вмієш бачити красу, – незадоволено цокає язиком Кім. Тільки-но образили його улюблений різдвяний фільм.

Чон піднімає погляд на хлопця, який обурено здмухує каштанові прядки з очей. Той одягнений у безглуздий светр з оленями, який йому торік подарувала мама, і чорного кольору джинси, дякувати богу, без прорізів на колінах. Кім шанує здоров’я й обожнює тепло, ненавидить мерзнути й любить капучіно.

– Вмію, – відповідає, невідривно в медові райдужки заглядаючи.

Просто його краса не в снігові чи заході сонця, а стоїть за декілька кроків від нього, вичікуюче кліпаючи. Техьон дивиться у відповідь, змушуючи себе дихати нормально, без пришвидшення. Зрозумівши, що це затягнулося майже до межі розсекречення, Чон першим опускає погляд, нарешті справившись із ременем.

– Ходімо, – начіпляє бороду й шапку, хапає мішок і прямує до виходу. – Малі, певно, уже зачекались.

– Угу, – усміхається Кім, не в змозі видавити реакцію більшу, ніж ця. Це іскри в повітрі літали чи йому на фоні закоханості вже мариться?

За цей місяць вони зблизилися більше, ніж за пів року навчання разом. Спочатку спільною темою була заміна Чиміна як Санти, потім плавно й непомітно для обох усе перекотилося в розмови про улюблену каву, обговорення викладачів, перемивання кісточок Намджуна й Чиміна, які від того дня почали зустрічатися. Вони, до речі, нереально гармонійно виглядають. Кіму навіть цікаво, як це: цілуватися, коли губи обох буквально створені для цього.

– Хо-хо-хо! – занадто природно, як для першого разу в ролі Санти, починає грати Чонгук, заходячи до вітальні. – Чи живуть у цьому будинку слухняні діти? – всміхається, сідаючи навпочіпки й розгортаючи обійми для малечі, що із задоволеними писками «Я!» летить до нього.

Губи Чонгука теж нічого такі… Зараз вони сховані під фальшивою бородою, однак Техьон бачив, Техьон знає, що вони прекрасні, тому що, на відміну від інших, він не плутає диво з буденністю. Знає, що кожен захід сонця більше ніколи не повториться, а перші сніги у році не викличуть однакових на всі сто емоцій. Знає, що кава смакує по-різному, залежно від настрою, і що поцілунки стають набагато яскравішими, коли серце конкретною людиною палає.

– Охо! – низько сміється Чон. – Скільки тут слухняних діточок! Навіть не знаю, чи знайдуться для всіх подарунки.

– Я розкажу віршик! – викрикує найкмітливіший.

– Ві-іршик? – тягне Чон, вдаючи здивування. Техьон прекрасно його освідомив про традиції, яких варто дотримуватися. – Ну ж бо, розказуй, – весело підбадьорює.

Чи палає в Техьона серце? О так, ще й як. Воно згорає в нестримному вогні, насолоджуючись солодкими муками. Він дивиться, як Чонгук стримує смішки, слухаючи, як малюк придумує віршик на ходу, забувши слова, і розуміє, що стискає кулаки, ревнуючи. Він також хоче сидіти в Чона на колінах, хоче розповідати свої дурниці, які Гук би з цікавістю слухав, погладжуючи по спині. Хоче тонути, плавитись, хоч що, лише б його серце, що нестримно палає, продовжувало насолоджуватися цим вогнем.

– Який ти молодець! – задоволено промовляє свій вердикт Санта під оплески старших, які сидять за столом, зрідка знімаючи на камеру. – Як тебе звати, синку?

– Кім Лану!

– Яке прекрасне ім’я, Лану. Тримай, заслужив, – підморгує, витягуючи із таємничого червоного мішка подарунок, загорнутий у святковий папір. До коробки прикріплена стрічка з іменем, і малюк радісно приймає презент, отриманий чесними стараннями, поки Чонгук милується по-дитячому щирою реакцією.

– І я! Я теж хочу! – починають кричати інші діти, стрибаючи на місці від нетерпіння.

Чонгук голосно сміється, всідаючись зручніше і вислуховуючи малечу. Хтось розказує віршики, як і Лану, хтось співає, дехто навіть станцював. Санта захоплено аплодує після кожного виступу, старші його підтримують, продовжуючи розмову за столом. Дівчинка, що виступає останньою, швидко закінчує свій віршик, запаленими очима очікуючи на свій подарунок.

– Ой лишенько! – хапається за голову Санта. – Що ж робити? Здається, подарунки закінчилися! – охає, для підтвердження навіть перевертаючи порожній мішок. В очах навпроти вогники згасають, тому Чонгук швидко продовжує; гратися з дітьми можна, однак потрібно знати межу, аби не довести до сліз: – Ходи-но сюди, дівчинко, – шепоче, манячи пальцем. У дитячих очах знову загоряється цікавість. – Я тобі дам щось особливе, тільки ти нікому не кажи, добре? – шепоче на вухо, прикриваючи рукою для підсилення секретності. Дівчинка швидко киває головою. – Добренько, – гмикає Санта, дістаючи з-за пазухи плоску коробочку. Уявлення не має, що там, проте щось делікатне. – Тримай, – шепоче, віддаючи.

Дівчинка приймає, як якийсь дорогоцінний скарб, неусвідомлено розтуляючи губи від захоплення. Піднімає погляд, що іскриться вдячністю, на Санту й починає усміхатися. У Чонгука аж у грудях тепліє. Дівчинка підходить ближче, жестом просячи нахилитися.

– Дякую! – шепоче на вухо, соромлячись, і швидко тікає до інших дітей розпаковувати подарунок.

– Щасливого Різдва! – задоволено говорить Санта, відчуваючи, як болять вилиці від усмішки, що ніяк не хоче сходити.

Чіпляється поглядом за Техьона, який киває в бік іншої кімнати, і, попрощавшись з усіма дітьми, забирає мішок, покидаючи кімнату. Заходить слідом за Кімом, зачиняє двері, і полегшено зітхає, знімаючи цю колючу бороду.

– Жах, – обурюється, а на обличчі досі усмішка. Підходить до вікна, залишаючи бороду на підвіконні. – З якого матеріалу взагалі їх роблять? – повільно видихає, знімаючи й шапку та потріпуючи волосся легкими рухами. Техьон весь цей час стоїть біля входу, дивиться невідривно, склавши руки на грудях. – Що?

– Нічого, – знизує плечима. – Переодягайся.

Чонгук нерозуміюче зводить брови до перенісся, проте погоджується помисливим «гаразд», починаючи із ременя. Техьон що, досі злиться за фільм? Не треба було казати, правильно? Гук так і знав! От хто його за язика тягнув? А так добре все йшло…

– Чорт, – лається; через думки не може справитися із пряжкою.

– Давай допоможу, – зітхає Кім, швидко опиняючись перед хлопцем.

– Не треба… – …підходити ближче. Закушує собі язика, нервово ковтаючи і відводячи погляд убік: Техьон занадто близько. Можна відчути приємний аромат від його, найімовірніше, м’якого волосся, роздивитися родимку на кінчику носа і нижній губі.

Хлопець швидко справляється із пряжкою, скидаючи ремінь, проте не спішить відходити. Чон уже майже каже тихі слова подяки, як:

– А де мій подарунок?

Чонгук видихає набране повітря. Вони ж уже обмінялися подарунками раніше, Техьон що, забув? Через відсутність ременя тканина дивакуватої кофти роз’їжджається в сторони, і холодне повітря пробирається під неї, ковзаючи по шкірі мурахами.

– І що… – нарешті змушує себе заговорити. – Що ти бажаєш на Різдво?

Техьон піднімає погляд. Дивиться невідривно, перебирає пальцями низ безглуздого светра з оленями, який йому подарувала мама торік, і кліпає своїми довгими віями, медовими очима бродячи по збентеженому обличчю навпроти. У них, цих медових очах, непідробно читається пристрасне «тебе», вигравіюване на дні зіниць палким серцем, що зараз горить нестерпно.

І Чонгук, нарешті, розуміє. Як і прекрасно усвідомлює, що міг побачити натяки раніше, а не скидати все на своє бурхливе сприйняття світу й гормони.

– Я… – судомно вдихає, відчуваючи, як ребра стають розжареним металом, що в серце впинається. – Я тебе поцілую? – невпевнено, навіть голос здригнувся від невіри в те, що це реальність.

Мозок продовжує топити, що це все сон, марево, ілюзія… Проте серце знає, воно зчитує в очах напроти згоду, яку навіть не потрібно озвучувати.

– Я тебе поцілую, – цього разу твердо, з металом у низькому голосі. Ох уже цей пусанський акцент.

Гарячі руки торкаються шиї, поки губи поривом накривають чужі, настільки нестерпно жадані. Техьон заплющує очі, хапаючись за нещасну кофтину, що розповзлась у сторони, і сильно стискає її тканину, хоча всередині все кричить про бажання торкнутися. Відчути оголену шкіру, що віддаватиме жаром, пальцями ковзнути по рельєфах, старанно відточуваних у залі, забутися в чужих доторках, що змусять втратити розум.

Чонгук охоплює шию і з іншого боку, зручніше повертаючи голову. Карколомне відчуття, наче дорвався до води, коли майже загинув від спеки. Зминає чужі губи, залишаючи подихи на шкірі щік, наповнюючи кімнату звуками поцілунків.

Його серце зараз вибухне.

Чон заривається пальцями в каштанове волосся, і Техьон несвідомо дозволяє собі тихо простогнати, та одразу спохвачується, коли його повертають на місці, підводячи до підвіконня. Висаджують, нетерпляче дивлячись у вічі. Не торкаються, не дарують свій жар долонь, просто обпалюють поглядом, змушуючи залишки живого серця догорати, перетворюватися в попіл.

Цього разу Техьон цілує першим.

Торкається плечей, ковзає по напружених біцепсах донизу і знову повертається, огортаючи долонею бік шиї. Мліє. О так, ледве не втрачає свідомість від того задоволення, що проходиться тілом. Ейфорія. Так називають шквал гормонів, який зараз ці двоє ділять на двох.

З боку дверей чується грюкіт. Техьон відсахується, широко розплющуючи очі, і зустрічається поглядом із Лану, котрий від шоку аж випустив дорогоцінний подарунок Санти з рук. Здається, Техьон за першу секунду блідне, під час другої заперечливо махає головою, подумки благаючи малого не робити того, що пронеслося в крихітній голівці. Однак… Пізно.

Дрібнота вилітає з кімнати з оглушливим вереском, на пополам зі сміхом. Техьон, тихо лаючись, відштовхує Чонгука, зіскакує з підвіконня й женеться слідом, воліючи провалитися зараз під землю.

– Мамо! Тітко Сона! – кричить малий. – Я бачив, як Техьон цілував Санту!

Названий забігає у вітальню вже під час цих викриків і з розпачем розуміє, що не встиг.

– Що, справді? – піднімає брови пані Кім.

– Так! – гордовито заявляє Лану, а Техьон знервовано усміхається, пересікаючись із мамою поглядами. – Тітко Сона, – сором’язливо, – а коли цілуються – це ж означає, що кохають?

Запитання супроводжується сміхом дорослих і незадоволеним «циц» від матері, проте пані Кім гладить хлопчика по голові, перебуваючи в прекрасному настрої.

– Так, – киває. – Означає, що кохають.

– То Техьон і Санта тепер пара?! – прикриває рота руками, округлюючи очі.

Чонгук, який затримався, аби вдягнути нормального светра, забігає до кімнати задиханим і неймовірно безглуздим: волосся скуйовджене Кімом, лице запашіле, губи, як і в Кіма, розпухлі, светр натягнутий задом наперед, а замість нормальних штанів – червоні від костюма Санти, котрі він не встиг переодягнути. Стає біля Техьона, кивком запитуючи, що діється, однак той і сам зараз офігіває від зламу ситуації.

– Думаю, що так, – переводить погляд на сина, який буквально отетерів. У її погляді немає засудження чи відрази. Вона знала. Вона все вже знала. – Запам’ятай, котику, що кохання – найвища цінність у нашому світі, ще більша, ніж вміння не плутати диво з буденністю, – знову звертається до Лану. – Цінуй її, цінуй, до кого б вона не проявлялася, – замовкає на мить, навіть усі гості заслуховуються, припиняючи цокати приборами. – Як думаєш, тепер ти матимеш подарунки від Санти цілорічно? – м’яко усміхається, переводячи тему і змушуючи Техьона здивовано видихнути.

– Та-ак! – усміхнено витягує руки Лану, зіскакуючи з колін тітки й біжучи до інших дітей «похвастатися».

Він ж бо й шукав Санту, тому що Донхі почала вихвалятися, що той подарував їй таємного подарунка і сказав нікому не розповідати. А чим Лану гірший, правда? Й ось тепер він дружитиме із самим Сантою, завдяки Техьону.

– Що відбувається? – задихано і ніяково запитує Чон, бачачи, з яким теплом на нього дивиться пані Кім.

– І сам не знаю, – хитає головою Кім. – Проте, як виявляється, нічого катастрофічного… – усміхається мамі, знаходячи в її очах підтримку. Ніхто і слова впоперек цій жінці не скаже, а отже він і його вибір партнера зараз під надійним залізним крилом. – Дякую, – шепоче самими губами, і мати повільно киває, після повертаючись до бесіди за столом. – Ходімо, – хапає Гука за руку, тягнучи до іншої кімнати. – Бо виглядаєш ти, м’яко кажучи, по-ідіотськи, – голосно сміється, відчуваючи, як його затоплює хвилями емоцій.

Цей різдвяний вечір змінив багато чого. Техьон розповів про свою орієнтацію, хай і не найбільш очікуваним способом. Чонгук ще довго відмивався від сорому через свій вигляд, молячи Кіма видалити зроблені фото. Лану то й діло хвалився всім із дитсадка, що тепер він дружить із самим Сантою. Намджун захоплювався м’якістю пухких губ свого кохання під сяйвом гірлянд, а Чимін… Чимін навічно видалив переписку з датою дня першого снігу, коли тарологиня порадила йому придбати для своїх батьків гарячу путівку за кордон на Різдво.