january blues.

Образ тієї жінки часто згадувався уночі. Лиш опівночі, він знову відчував оксамит тих долонь, що ніколи не хотів відпускати. Пальці стискували атлас нічної сорочки, котра виблискувала при сяйві місячного світла. Вітер намагався вдертись до оселі, заполонити розум, однак вогонь, що палав серед сердець обох, зігрівав не лиш тіло, а й усі клітини проклятих душ. Сліди на зап‘ястках повторювали колір сорочки, й, змішуючись із зимою, залишали фіолетові мітки. Й ті двоє тонули один в одному, забуваючи про обов‘язки й цілі, насолоджуючись лиш єдністю душ до самого світанку.

 

А потім вона знову зникала, залишаючи синяки на шиї, ключицях, коли спогадом про себе був лиш запах кисло-солодких парфумів.

 

***

 

— Прийнято, — чоловік тяжко видихнув, опираючись на спинку крісла. — Чекатиму вказівок.

 

Черговий день супроводжувався черговою відстрочкою завдання. Леон вимушений тепер затриматись в Чикаго, замкнений в чотирьох стінах через погодні умови. Січень зустрів місто нескінченними хуртовинами, й уряд оголосив жовтий рівень небезпеки, що змушувало усіх жителів залишитись вдома. Й Кеннеді навряд чи злякала б така ситуація, одна поза роботою він вимушений поводитись як звичайна людина, що живе звичайним життям.

 

Відкрита пляшка віскі змушувала забувати усе, що тривожило, думок була занадто багато, а клята зима все продовжувала нагадувати про дивну жінку із незрозумілими намірами, що постійно з‘являлась випадковими січневими вечорами. Чи то був збіг, чи випадковість, але Леон чекає вже котрий день, втрачаючи надію раз за разом. Й сьогодні передбачувано, що очікувати на бажану гостю немає сенсу.

 

З’ємна квартира пустувала. Чоловік ніколи не затримувався на одному місці, й стоячи босими ногами на чорній плитці у ванні, розумів що й за декілька днів покине місто. Його відпустка затягується, й це, чесно кажучи, не сильно підбадьорює Леона. Працюючи, часу згадувати жінку, що тримає його серце в клітці, практично не було.

 

Й випадки заражень ставали максимально поодинокими, на них в більшості відправляли новачків. Зазвичай це були випадково інфіковані науковці, що не могли справитись із мутацією власного творіння в пробірці, й той потрапляв в їхній організм. Іноді вакцина спрацьовувала, іноді ні. Однак чим більше таких випадків ставалось, тим більше уряд задумувався про введення жорстоких обмежень для біо-лабораторій.

 

Чи радувало це Леона? Можливо.

 

Він давно втратив сенс своєї цілі звільнити світ від його необоротної мутації до чогось нового, жахливого й непередбачуваного. Але дійсно неповоротність даного процесу змушувала задумуватись про інший життєвий шлях.

 

Й у цей момент, серце нещадно починало скрипіти, віддаючи колючим болем в грудині. Ідеї зникали, суперечка з Адою Вонг поверталась до витоків, де він, 21-річний Леон Кеннеді, закохався у цю неймовірну жінку, рятуючись із Раккун-Сіті. Шість років були проведені в неприйнятті усього факту свого існування, життя в якому Ада відсутня.

 

З‘явилась надія.

Розчарування.

Чергова надія, чергове розчарування.

 

Але серце так само нагадувало про себе болем, мурашки табунами пробігали по спині, а на язиці з‘являвся смак її вишневого блиску.

 

***

 

Гніт свічки повільно тлів у темряві, розчиняючись в аромат паленого дерева. Світло зникло декілька годин тому, й навряд чи з’явиться раніше світанку. Погода дійсно погіршилась до вечора: тепер Леон був лиш радий, що завдання відстрочили. Добиратись через хуртовину здавалось практично неможливим — хоч і керівництво все одно змусило би прибути у найкоротші терміни.

 

Пляшка віскі невпинно закінчувалась. Звісно залишилась ще одна, однак алкоголізм все більше й більше тягнув Кеннеді на дно. Дивно, що хлопець, натхненний боротись із біотероризмом, перетворився на змученого чоловіка, єдиною проблемою котрого були нав’язливі думки.

 

Вона — обсесія. Його особиста невиліковна хвороба. Леон десятки ночей провів у роздумах, як боротись із цим, прибирав симптоми алкоголем, але раз за разом новий образ з’являвся перед очима.

 

Те як він стикав її руки, німим поглядом благав не йти. Коли вітер розвивав її коротке вугільне волосся, котре лиш відблискувало синявою в очах, чоловік, переборюючи себе, мусив казати речі, котрі ніколи не хотів. Бо так було правильно. Стигматизація з боку суспільства робила його нескінченним героєм, й Леон не мав жодного права кохати злодійку.

 

Наливаючи чергову порцію вогняного пійла, він сподівався запалити в собі жагу до життя. Але всі надії розбивались знову й знову.

 

Стук.

 

Леон поставив келих на столик, відбивши в такт. Внутрішнє чуття підказувало, що ситуація виходить із під-контролю, однак рухи чоловіка були кволими, особливо коли він тягнувся до пістолета поруч із пляшкою. Розташування зброї було морально небезпечним для самого Кеннеді, однак той ніколи не перекладав її у інше місце.

 

Стук.

 

Ще один легкий удар по дверям. На цей раз він був майже невагомим: начебто людина по той бік слабіла із кожною секундою. Чоловік підвівся, тримаючи в руках пістолет, підійшов до дверей. Звичка обережно відкривати їх з’явилась ще давно, саме в той час коли від зустрів Аду. Біль в грудині знову дав про себе знати.

 

Стук. Відкриваються двері.

 

Дуло пістолета вказувало на жінку в червоному пальті. Темрява не дозволяла розгледіти обличчя, однак той особливий відтінок крові, що так полюбляла Вонг, він відчував вже розумом. В носі заскоботав запах парфумів, того незмінного цитруса, що закінчувався водяними ліліями — вона пахла весною, приносила життя із собою, дозволяючи вдихнути повітря, насичене киснем.

 

Розкривши двері повністю, світло вдарило в очі жінці, вона прижмурилась, в той час як Леон зміг огледіти гостю: її пальто було пом’ятим й брудним, руки посинілі від нестерпного холоду, щоки й ніс горіли, намагаючись прийняти якомога більше тепла, а під очима замерзли капельки сліз. Ситуація була далеко невтішною, однак Кеннеді стояв в ступорі.

 

— Скучив, солоденький?  — усмішка не була вимушеною, але зрозуміло, що навіть найпростіші мімічні рухи давались Аді неймовірно важко.

 

В той же момент, слабкість дала про себе знати, ноги підкосились, й реакція Леона вчасно прокинулась: пістолет впав на підлогу, на секунду металічний брязкіт заполонив оселю, двері грюкнули, а сама жінка опинилась в руках Кеннеді. Він підняв її, й поніс одразу до ліжка, в котрий раз намагаючись обробити усю ситуацію. Хоч висновок очевидний.

 

— Що з тобою сталось? — жінка була при свідомості, однак залишалась в тому самому положенні.

— Нічого особливого, — відверта брехня, котру видає хрипота в голосі, перемішана з скрипом.

— Ада, — Леон сів на ліжко поруч, беручи її руку в свою. Крижана, як і зима за вікном. — Де ти була, і чому ти в такому стані?

— Ти так сильно хвилюєшся за мене? — прозвучало ущипливо, чоловік впізнає в цьому звичайну поведінку Вонг.

— Питанням на питання не відповідають, — Кеннеді підвівся, розуміючи, що діалог вести без сенсу.

 

Його шлях лежав до аптечки, схованої десь серед численних шухлядок. Леон намагався знайти якісь жарознижувальні препарати, мимохідь хапаючи льодяники від кашлю. Одночасно з цим, він почув хриплі звуки, тому вибір був доречним.

 

Повернувшись, чоловік прийнявся доглядати за Адою, бо сама вона того зробити не в стані. Вонг ж не стала сперечатись, покірно дозволяючи себе роздягнути, й так само натягнути блакитний светр, що в декілька раз був більшим за неї саму й досягав колін. Наступним кроком було вкутати хвору в м’яку ковдру. Кожна дія супроводжувалась кашлем жінки, на що Леон лиш невдоволено качав головою.

 

Він змусив Аду випити таблетки, хоч та не сильно впиралась. Руки потроху теплішали, жар спадав, однак рум’янець від холоду змінився на блідість, й більш помітними стали жахливі синяки під очима, наче жінка не спала декілька діб. Хвилини проходили одна за другою, Леон сидів на підлозі, спершись спиною на ліжко. Кеннеді не смів порушити спокій Вонг, але незмінно став вартовим її сну цієї ночі.

 

Свічка перегоріла, лишивши за собою лиш розталий віск на столі. Запах горілого змішався з весною Ади, це нагадувало йому ті зустрічі, коли від нудьги Леон підпалював сірник за сірником. Далі з’являлась порушниця спокою, й запалювалась тепер не сірка з деревиною, а серце самого Кеннеді.

 

Зараз ж чоловік не стулив очей ні на хвильку, все роздумуючи. Ця зустріч не була схожа на всі інші — зазвичай ті двоє одразу впивались терпким коханням один до одного, не гаючи ні хвилині ні на затримку, ні на розмови. То була нездорова залежність, й Леон потребував Ади кожного дня, як тільки та зникала. Тепер ж ролі змінились.

 

Серце гріло розуміння того, що вона не зникне. Вона не зможе покинути його в такому стані, хоч й Кеннеді не збирався її відпускати. Однак страх втечі все одно не зникав, тому й Леон не спав усю ніч, охороняючи Аду як найбільший скарб свого життя.

 

— Сподіваюсь історія мого життя не повториться, — чоловік не зміг стримати тихий й занадто сумний смішок[1].

 

***

 

Ада прокинулась першою, й її погляду відкрилась наступна картина: Леон так і сидів біля ліжка, схиливши голову набік, його сопіння можна було почути лиш з найближчої відстані, й воно лишалось незмінним. Згадались ті ранки, коли жінка була змушена покидати його, й її втеча завжди супроводжувалась тихим сном Кеннеді. Але тепер вона порушує власну звичку — хоч й Вонг стало легше, але лиш думка про повернення назад змушувало мурашками покритись усе тіло.

 

А можливо те на краще?

 

Вона не планувала більш з’являтись в його житті. Вона не хотіла зробити знову боляче, бо знаходитись поруч з ним Аді було неймовірно небезпечно. Леон був для неї забороненим плодом, котрий вона вкусила, але раз за разом втікала від наслідків.

 

Не зумівши перебороти мимовільне бажання, жінка занурила пальці у колись світле волосся Кеннеді. З часом воно потемніло, але нагадувало про минулі часи під променями сонця. Тоді коли вона зустріла його, про сонце було думати ніколи; однак Ада змушена признатись собі, що в ту ніч світив для неї саме Леон.

 

Від трішки нахабних рухів Вонг, чоловік заворушився, потроху намагаючись прийти в себе. Кеннеді не міг зрозуміти що коїться, надлишок алкоголь відкликався болем в голові, а незручна позиція у сні лиш погіршувала стан. Однак розплющивши очі, спогади минулої ночі заполонили розум, й пальці, що виводили кола серед його волосся, набули сенсу.

 

Леон повернувся ненавмисно, це була лиш реакція тіла на невідому загрозу; але він хотів відчувати ті руки, вже будучи готовим ластитись до жінки, що знову порушила звичайний плин його життя. Він помітив усмішку на обличчі, таку звичну, начебто й вони не бачились майже рік тому. Кеннеді піднявся, тепер вже сідаючи поруч, й почав оглядати Аду. Тепер ж усі дії супроводжувались хихотінням, Вонг захоплююче спостерігала за Леоном; в той час же така турбота й увага до її персони гріла душу.

 

— Температура спала, однак все ще підвищена, — забираючи руку від лоба жінки, він умовно підсумував результат свого дослідження. Мимохідь вручивши льодяник від кашлю, він пробуркотів щось на кшталт «Тільки спробуй його викинути» й відлучився до кухні.

 

Аді залишилось лиш розглядати усе довкола, посмоктуючи м‘ятну цукерку. Світло намагалось пробратись до кімнати через напівпрозорі фіранки, і йому те вдавалось, розсіючись по всім поверхням квартири. Ліжко відчувалось неймовірно м‘яким; Вонг готова була заснути вічним сном саме тут. Темний паркет ледь виблискував від променів сонця й відбивав зайчики, що всіяли стіни.

 

Леон затримувався надовго, й хоч приємний запах вже долинав з кухні, жінка все ж вирішила перевірити чи все гаразд. Босими ногами ступаючи по підлозі, Ада навшпиньки підкралась до нього, обіймаючи того зі спини.

 

Тіло різко вкрило мурашками, Кеннеді сіпнувся, однак аромат парфумів, котрий, здавалося б, ніколи не вивітрюється, його заспокоїв. Він якраз заварював чай, й, без лишніх слів, продовжив своє заняття. Тишу не наважився порушити жоден із них, однак усвідомлення різко вдарило Леону в голову.

 

— Ада, чорт забирай, — він повернувся й підхопив жінку на руки. — Куди ти йдеш по холодній підлозі боса?

 

Не дозволивши й слова вставити, чоловік поніс хвору назад до кімнати. Він всадив ту на ліжко й повернувся до шафи, шукаючи хоч щось, аби її ніжки не мерзли. Під руки потрапили білі гольфи, залишені колись самою Адою. Леон, спустившись на коліна, сам вдягнув Вонг в них. Жінка лиш усміхалась, дозволяючи турбуватись про себе.

 

— І взагалі, сиди в ліжку, — він вже зібрався покинути кімнату, однак почув дуже незадоволений тон.

— Я не хочу, — Ада тяжко видихнула, наче навмисно, й нотка грайливості відчувалась в голосі.

— Що ж мене з тобою робити? — Леон лиш покачав головою, стаючи до жінки спиною. — Лізь.

 

Вона не змогла втримати свій сміх, однак покірно виконала вказівку. Підтримуючи Аду, Кеннеді поніс її на спині разом із собою. Жінка міцно трималась й сама: схрестивши ноги, вона охопила руками шию Леона, дозволяючи й собі схилити голову йому на плече.

 

— Я так розумію тобі зручно, — Ада не могла бачити його лиця, однак кокетливий тон в голосі його видавав.

— Дуже, — вона навмисно провела великим пальцем по його шиї, змушуючи Кеннеді знову сіпнутись, й жінка відчула як затремтіло його тіло.

— Я так тебе випадково впущу, — тремтіння було навіть у словах.

— Нічого страшного.

 

Раптом, Леон всадив жінку на стільницю, й повернувся до неї лицем. Та не розгубилась й одразу встановила зоровий контакт. Вона змушувала море серед його райдужок перетворюватись на шторм, ревіння вітру котрого відлунням доходило до її серця. В той час же шоколад її очей танув й вони ставали повними протилежностями: холод Ади перетворювався на тепло, коли ж жар вічного полум‘я Кеннеді гаснув й вкривався льодом. Тепер дотики ставали болючими для обох, кожен лишав біль, пошкоджував як і ніжну шкіру жінки, так і згрубілу від вічних тренувань чоловіка.

 

Однак ті страждання ставали панацеєю, вони спокутували свої гріхи один в одному. Коли губи стикались, руки знаходили один одного, весь світ зупинявся, дозволяючи їм чути лиш биття двох сердець, що давно знайшли спільний ритм.

 

Леон цілував Аду обережно, вся та жінка була дорогоцінним скарбом, котрий він не міг собі дозволити пошкодити чи втратити. Вонг дозволяла йому керувати, лиш на сьогодні вона готова зрадити своїй гордості і бути в руках чоловіка, що кохав її. Це почуття, котре він так ретельно намагався приховати, завжди охоплювало її душу. Й тоді, десь із самих околиць свідомості, приповзала любов Ади, змушуючи нарешті взяти на себе відповідальність.

 

— Леон, — вона починає тихо, її слова тануть серед дихання обох. — Вибач мене.

— За що? — шторм в очах закінчувався, однак чи не було це лиш затишшям перед ще сильнішою бурею?

— За те що покохала тебе.

 

Сотні уламків совісті й моральності тепер встеляти підлогу. Увесь всесвіт Леона тільки що розбився, змушуючи чоловіка по крихтам збирати його, аби в кінці кінців той прийняв форму Ади. Декілька слів відбились у такт серцю й дзвоном в голові. Кеннеді застиг, усе його тіло завмерло, й, здавалось, навіть зупинилось дихання.

 

Леон ніколи не любив розкидатись словами, цим з Вонг вони були неймовірно схожими. Він знав, ця жінка не лізе за словом у карман, тому сотні думок вирували серед його душі, кожна з них намагалась захопити трон, але серце відбивалось знову і знову в такт тій настільки дорогоцінній фразі.

 

Я тебе кохаю.

 

Одними губами він промовив три слова, що намагався приховати не лише від Ади, але й від самого себе. Вони наче потонули в моменті, жоден не смів навіть поворухнутись, в той час як життя палало серед очей обох. Той гарячий шоколад кипів, вітри на морі перетворились на буревій, й саме Кеннеді, керуючись погоді що за вікном, що всередині райдужок, порушив їх німий контакт.

 

Підібравши Аду на руки, він поніс її до кімнати, забуваючи про чай, котрий почав вже холонути. В цей час же жар між ними лиш починав розпалюватись. Однак навіть уся лють почуттів не могла змусити Леона нашкодити коханій. Він обережно вклав ту на ліжко, сідаючи поруч. Руки обережно огорнули талію жінки, й чоловік припав до неї, міцно обіймаючи.

 

Тепер ж шторм моря заспокоювався, хвилі колихались повільно, охолоджуючи розум, в той час як тепло тіла гріло серце. Кеннеді так довго чекав зізнання Ади, що те змусило пережити увесь спектр емоцій в один єдиний момент. Й вона обвила свої руки навколо Леона, трохи стискаючи, в той час же пальцями обережно гладила потилицю, трішки занурюючись у волосся. З віком воно жорсткішало, але, від ніжного ковзання Вонг, ставало знову м‘яким як колись.

 

— Ти не втечеш? — звук був глухим, через те що Леон втикався у плече жінки, однак вібрація від голосу пройшлась по всьому тілу.

— Я…

 

Вона зупинилась на півслові. Тепер ж в її душі вели боротьбу два демони, котрі навіть не розглядали як суперника третього, що затаївся в кутку. Ті кричали один на одного, віддавались болем в голові, сперечались між собою, відстоюючи свою позицію. Збрехати і не зробити боляче, чи вчинити точно навпаки? Й та малеча що ховалась десь у тіні, лиш тихенько сопіла, не знаючи, що її власниця обере саме її.

 

— Леон, — жінка змусила того відлипнути від її плеча та подивитись в очі. — Я кохаю тебе, це правда. Мені невідомо що станеться завтра, через місяць чи роки. Однак я готова йти пліч-о-пліч з тобою, залишитись на стільки, на скільки мені це можливо. І якщо настане час нам знову йти різними дорогами… — клубок у горлі став поперек, й здавлював усі намагання вдихнути чи проковтнути слину, що змусило декілька солоних крапель стікати по щокам. — Я зроблю все, щоб ці дороги перетнулись ще раз.

 

Очі блищали од сліз, в той час же тремтячими пальцями вона огорнула лице Леона. Той мовчки вислухав жінку, й поза туманом зіниць вона не могла розгледіти й натяку на відповідь. Кеннеді наче випав із реальності: погляд ковзав десь, аби тільки не стикнутись з Адою, він наче сам тікав від правди, що почув. Однак це був би не Леон, якби він не йшов наперекір собі й людству.

 

— Ада, — його руки охопили зап‘ястя жінки. — Я хочу провести кожну хвилину свого існування, навіть якщо це поставить нас обох в небезпечне становище. Я обіцяю захищати тебе ціною власної безпеки, бо моє життя давно в твоїх руках, — і лиш в підтвердження свої словам він перекладає руку Вонг, змушуючи долоню притиснутись до тканини сорочки, через яку пробивалось серце Леона.

 

Ритмічний стук пробирався до кровообігу, розтікаючись до усіх клітинок тіла, де ті хапали вібрацію, пропускали через себе, й тяжким диханням виривались назовні. Ада стиснула ту тканину, й притягнула чоловіка до себе, захоплюючи його в свої обійми.

 

— Леон… мій коханий, самовідданий хлопчина, ти не змінився ані краплі з найпершої зустрічі, — вона посміхалась, в той час як сльози лились рікою. — Якщо ж ти настільки впевнений — готуйся, нас чекає непроста подорож.

 

Кеннеді лиш посміхнувся, й Ада шкірою відчула той вигин губ. Єдине що вона знала точно — історія їх життів повторюється, лиш тепер з абсолютно іншим забарвленням.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Примітки:

1. Story of my life — сумний вираз, який використовується для вказівки на те, що раніше описаний інцидент (часто нещасний випадок) є типовим для того, що має відбуватися з мовцем.