It had to live it’s whole life like that? Trapped?

Вони не бачилися з ним десь рік.

 

Мабуть, із того самого моменту.

 

Тео викуповував усі підробки, а потім вони з Хобі відновлювали своє чесне ім’я антикварів. Та ось, одного вечора, коли Тео збирався зачиняти магазин, до нього прийшов Борис. Ну, як «прийшов» — скоріш, ввалився. Вдома нікого не було, Хобі кудись поїхав до іншого міста на аукціон. І Тео запропонував Борису залишитись у себе. Борис відправив Юрія додому, і хлопці просиділи за столом десь години до 3-ї ночі. Пили горілку та багато згадували з Лас-Вегаса.

 

— Ну, це вже остання пляшка, тож нумо закруглюватися та спати. — Усміхаючись, Тео розлив залишки горілки по чарках. Він посунув Борису чарку, узяв свою й підняв, щоби сказати фінальний тост. Але завмер на півслові, побачивши його обличчя.

 

— А ти пам’ятаєш останній день наш у Вегасі? — Борис усміхався, дивлячись на чарку. Було б нечесно, якби Тео сказав, що не пам’ятає — тому він вирішив промовчати. — Ми закинулися кислотою тоді, було круто, усе навколо — наче чорно-біле кіно, а ще деякі речі виблискували, наче навколо них хтось розкидав блискітки. — Борис подивився на Тео — і я поцілував тебе.

 

Тео напружився. Тепер він, як ніколи, був собі вдячний, що вже вкотре забував змінити лампочку в люстрі та світла від однієї лампочки ледь вистачало, щоби просто бачити контури предметів.

 

Він пам’ятав цей поцілунок і, навіть не дивлячись на те, що вони були під кайфом тоді, Тео зберіг ті почуття, хоч і довгий час притлумлював їх у собі (у нього майже вийшло, поки Борис знову не з’явився в його житті).

 

— Ахах, ну так, у пориві угару, я розумію, усе нормаль… — Тео не договорив, Борис узяв його за руку і слова, ніби застрягли в горлі.

 

— Ні, Поттере, це було не в угарі. Я був тоді цілком серйозний. — Він уважно дивився хлопцю у вічі. Через кількість випитого алкоголю всі почуття загострилися, і Тео чув як дихає Борис. Стиснувши зуби, що почали відбивати чечітку, Тео забрав свою руку й осушив чарку одним ковтком.

 

— Ну так, тоді ми були підлітками, гормони там і таке інше, наркотики, знову-таки. Скільки тоді ми прийняли з тобою? Ще й кокаїном зверху… — Тео теревенив, нервово сміючись.

 

— Ні, я не це мав на увазі, я в плані, що й зараз, зараз я теж цілком серйозно про це говорю.

 

Тео, намагаючись не дивитися Борисові в очі, глянув на годинник. — О, уже так пізно! — він ніяково спробував перевести розмову. — Давай я тобі постілю в себе в кімнаті, а сам ляжу в Хобі.

 

— Ми раніше завжди спали разом, і тебе все влаштовувало. — Борис усе намагався зазирнути йому у вічі, а Тео старанно уникав будь-якого контакту і прибирав зі столу.

 

— Поттере!

 

Він здригнувся й завмер. Борис підійшов і обійняв хлопця зі спини, уткнувшись носом у шию.

 

— Ну, пішли спати, завтра все приберемо.

 

Обережно звільнившись з обіймів, Тео мовчки розвернувся й пішов у кімнату. Борис сонно поплентався за ним. Ліжко було готове для сну, і Тео збирався вже виходити з кімнати, як його схопили за рукав.

 

— Ти куди, Поттер? Залишися зі мною, — Борис потягнув хлопця до себе, й оскільки обоє були п’янючі, вони впали на ліжко. Тео завалився на Бориса зверху й тому вдалося зловити його погляд. — Ну, нарешті, ти дивишся на мене.

 

Тео відчув його теплий подих, перемішаний із запахом горілки. Ще трохи і тремтіння в тілі стримати не вийде, треба звалювати. Хлопець спробував підвестися з Бориса, але той лише міцніше обійняв і притис його до себе.

 

— Борисе, давай уже розходиться спати, ми обидва п’яні та можемо наробити дурниць. — На останньому слові голос Тео здригнувся. Злякавшись, він став вивертатися з його обіймів.

 

— Ні, Поттере, зажди. Ми спатимемо, тільки спатимемо, як раніше, прошу.

 

— Ех, — хлопець різко видихнув — добре. Але лише сон! Мені ще працювати завтра виходити на відміну від деяких. Пусти, я хоч умиюсь.

 

Борис відпустив Тео й той пішов у ванну кімнату. Тео відкрив кран із холодною водою і став вмиватися, щоби трохи протверезіти та прийти до тями.

 

Він просто п’яний і нічого не розуміє, заспокойся. Головне, не наробити дурниць, ти ж не хочеш його втратити. Це нічого не означає, він просто згадав молодість, усе гаразд. А ти тут уже навигадував собі, ідіот…

 

Остання фраза прозвучала в його голові з якоюсь надто гіркою ноткою. Вмившись і перевдягнувшись, він повернувся до кімнати. Тео вимкнув світло і вони лягли в ліжко, побажали один одному гарних снів і заснули. Принаймні Тео думав, що спить, хоча б Борис, тому що в самого сну не було в жодному оці — тремтіння в тілі не вгамовувалося. Відчуття було дуже подібне до того, коли намагаєшся зав’язати з наркотиками. Усвідомлювати, що він тут поруч, лежить, прям дуже близько — не сприяло міцному сну. Тео тільки заплющив очі та почав лічити овечок, як відчув, що його обіймають. Він вирішив, що це Борис спросонку, ну буває.

 

— Я цілком серйозний, Поттер. І тоді й зараз, і будь-коли.

 

Його шепіт прямо біля вуха, Тео відчував тепло його тіла поряд із собою і вже не міг стримуватися. По всьому його тілу пройшла хвиля тремтіння. Він розплющив очі та обернувся. Й ось знову, як і минулого разу, Борис узяв обличчя Тео в руки та поцілував його. Хлопець зціпінів, як і тоді.

 

Що мені робити? Він це сп’яну? Чи серйозно? 

Поки його думки метушилися, намагаючись з’ясувати, що робити, Борис відвернувся й ліг до хлопця спиною. Тео простяг руку й торкнувся його пальцями.

— Борис… — Він знову повернувся до нього і, перш ніж Тео встиг вирішити, що робити далі, його тіло спрацювало саме, і він поцілував Бориса. Цілував, зарившись пальцями в його кучері, намагаючись притиснутися до нього всім тілом, щоби не залишалося відстані між ними. Притиснутися так, щоби заповнити прогалину всіх тих років, які вони були окремо. Борис ковзнув рукою вниз і підчепив пальцями гумку піжамних штанів. Тео здригнувся і, наче його ошпарили окропом, відскочив від нього.

— Я… Ти… Вибач, я не хотів, тобто… Вибач, я краще піду. — Смиканими рухами Тео намагався виплутатися з ковдри. У вухах стояв гул, він нічого не чув і не думав, як тоді після вибуху. Його пробило тремтінням сильніше — він відчував, що ще трохи, і він розридається. Тео став згадувати перевірений ним, неодноразово, спосіб боротьби з панічною атакою: уявив Спока, який спокійним і розважливим голосом у його голові каже «Капітан, ви зараз перебуваєте у себе вдома, тут не було ніякого вибуху, усе добре, це просто тиск». Він продовжував промовляти це в себе в голові та гомін почав затихати, зате на його місце прийшов стурбований голос Бориса.

 

-… ттере. Поттере. Тео!

 

Тео обернувся і глянув на нього. Напевно, збоку це виглядало жахливо, принаймні, якщо судити за виразом обличчя Бориса.

 

— О, боже, ти в нормі? Що з тобою? Я зробив щось не так?

 

— Ні, Борисе, я вже в нормі… — сидячи на ліжку Тео підтиснув ноги та уткнувся чолом у коліна, закривши голову руками. — Все нормально…

 

— Вибач, я не мав заходити так далеко, прошу, не гнівайся на мене. — Він присунувся до хлопця, Тео здалося, що Борис хотів обійняти його за плечі, але зсінив думку в останню мить. Він підняв голову, глянув на Бориса і притулився сам, відразу відчуваючи тепло його рук навколо своїх плечей.

 

— Розповімо один одному секрет? — Тео усміхнувся, згадавши, як вони так зробили одного разу в дитинстві, упившись і накурившись. — Я люблю тебе, Борисе, і завжди любив. Я шалено ревнував тебе до Котку, хоч це було й безглуздо. Я розумію, що ми не будемо разом, але не хочу недомовленості між нами. Ти якось сказав мені, що я не все тобі розповідаю. Так, я боявся сказати тобі це, адже це означало б кінець нашої дружби. Я не міг тебе втратити! Тільки не тебе… Я… — Тео замовк, не знав, що робити далі, що говорити, чого чекати. — Тепер твоя черга, розкажи свій секрет.

 

Йому було страшно, страшно дивитися Борисові в очі, страшно сидіти в тиші й чекати, що він скаже.

 

Зараз до нього дійде, що я сказав, він відштовхне мене, скаже, що це огидно, і піде, і більше я ніколи його не побачу.

 

Тео чекав, точно не знаючи скільки, але це було дуже довго.

 

— Поттере, чому… Чому ти мовчав? Чому ти тоді не сказав?

 

— Це нечесно, зараз ти маєш сказати свій секрет, — Тео тремтів в очікуванні, — будь ласка, що-небудь…

 

— Що-небудь? Ти з глузду з’їхав? Як можна зараз казати хоч щось? Скільки ж усього втрачено.

 

Тео підняв голову, щоби подивитись йому у вічі. Він точно знав, що саме побачить: огиду, злість, глузування. Але варто було йому подивитися на Бориса, як він не побачив нічого такого. У його очах був вогник, теплий і приємний, як восени від багаття.

 

— Мій секрет… мій секрет у тому, що я теж люблю тебе, Поттере. Ну, типу, тоді я почав зустрічатись з Котку, щоби менше бути з тобою. Це було важко вже, навіть, фізично. Я думав, що ось перестану з тобою бачитися так часто, і все минеться, але ні — не минулося. Тому я тебе поцілував тоді, я сподівався, що ти залишишся, я хотів, щоби ти залишився зі мною.

 

Тео дивився на нього взагалі нічого не розуміючи. -Що?..

— Бля, Поттере, не гальмуй. Після твого від’їзду я жорстко пішов по наркоті. Намагався тебе забути, витягти зі своєї голови, але в моменти просвітління я розумів, що ти нікуди не подівся. Ще й картина, як більмо на оці. Я дивився на неї та бачив тебе.

 

— Я думав, що ти не писав мені, бо забув і не хотів більше бачити. Я вирішив, що ти ненавидиш мене за той поцілунок.

 

— Ти дурень чи так? — Борис засміявся. — Бля, ти розумієш, який пиздець. Оце ми два довбні. Я ж тоді думав те саме, прямо один в один. Тільки ти чого через поцілунок парився? То ж була моя ініціатива.

 

— Ну, я… адже я не відштовхнув тебе й нічого не сказав. У моїй голові все виглядало зовсім інакше. Я вирішив, що ти поцілував мене через наркотики, і моя реакція видала мене з усіма бебехами.

 

Борис мовчки поклав руку Тео на потилицю, притяг до себе і вони торкнулися лобами. Тео заплющив очі. Найприємніше почуття, яке він уже майже забув. Немов вони знову в Лас-Вегасі в його кімнаті, на ліжку. І все в них добре.

 

— Я сумував, Борисе.

 

— Я теж. — Борис зробив повільний та глибокий вдих. Не прибираючи руки з потилиці, він поцілував Тео, а той обійняв його за шию і пригорнувся. Відсунувшись, Борис глянув йому в очі.

 

— Можна я?.. — Він сказав це ледве чутно і провів пальцями по шиї Тео. Той напружився й голосно видихнув, зарившись пальцями в курчяве волосся. Борис поцілував його в шию. Від його дотиків у Тео по спині пробігли мурашки, наче через тіло пропустили легкий струм.

Аби це не був прихід. Аби все насправді…

Тео намагався відігнати від себе ці думки, але страх причаївся надто глибоко. Через це він не одразу помітив, що Борис зупинився й дивиться на нього.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? Я можу піти, якщо скажеш.

Тео широко розплющив очі, почувши «піти».

 

— Ні не йди! — Він дуже різко розвернувся і вдарив Бориса ліктем під ребра.

 

— Гей, це ж боляче. — Борис потер бік. — Я ж не назавжди піду, я ж повернусь.

 

— Ти завжди так говориш, а потім зникаєш. Ти казав, що поїдеш за мною до Нью-Йорка, — на очі хлопця навернулися сльози — ти обіцяв мені тоді, що приїдеш — і не приїхав. Я тебе не бачив роками! І, як би я не намагався, я не міг тебе забути! Я й зараз боюся, що це сон або що завтра ти підеш, і я більше ніколи тебе не побачу. Я не витримаю ще раз… — сльози вже котилися по щоках.

 

— Боже, Поттере. — Борис узяв обличчя Тео в руки та став витирати сльози, погладжуючи його щоки. — Ну ти й дурень, хоч я й сам молодець. Я не міг просто з тобою довго бути поруч, я б зірвався.

 

Тео на мить відвів погляд і знову глянув на нього, продовжуючи схлипувати.

 

— Ну, усе, усе, Поттере, тихіше. Я поруч. — Борис обійняв хлопця, притуливши до себе.

 

— Не так легко зупинитись, якщо вже почав. — Тео поступово заспокоївся. Він поклав голову Борисові на плече.

 

— Мені треба лягати, та хоч трохи подрімати, бо роботу завтра ніхто не скасовував.

 

— Може, ти подумаєш над тим, щоби працювати на мене?

 

— Борисе, я вже казав тобі, що мені подобається моя робота, тим більше я накоїв справ і тепер треба відновлювати репутацію. — Тео підняв голову.

 

— Як? Невже хтось міг засумніватися в Поттері? У його порядності? Адже він ніколи нічого протизаконного не робив. — Борис засміявся.

 

— Ай, piishov ty. — Тео відштовхнув його.

 

Борис, не припиняючи сміятися, почав лоскотати Тео й повалив його на ліжко.

 

— Годі! — Тео сміявся й намагався ухилитися.

— Oi, a khto tse v nas boitsia loskitky?

— Anhliiskoiu!

— Ni!

— Говори англійською, гімнюк! — Тео перехопив його руки, схопивши за зап’ястя.

— Все, все, я здаюсь. — Борис підняв руки, на скільки міг, вгору.

 

Тео відпустив його зап’ястя й Борис, увалюючись поруч, обійняв хлопця, погладжуючи його плече.

 

Прокинувшись уранці Тео, на автоматі, пішов у ванну. Ранкова рутина, як і зазвичай: вмитися, почистити зуби, протерти окуляри, укласти волосся. Зайшовши назад у кімнату, щоб одягнутися, він помітив, що в ліжку нікого немає.

 

Так, він, напевно, просто вийшов. Скоріше за все, він на кухні. Тихо, дихай, не накручуй себе.

 

Тео пішов на кухню, відчуваючи наближення паніки. Перед дверима він зупинився, не наважуючись увійти. Трохи заспокоївшись, він почув звуки приготування й ривком відчинив двері. Біля плити стояв Борис і готував сніданок.

 

Тео мовчки пройшов до столу й сів на стілець.

 

— О, Поттере, ти вже прокинувся. — Борис обернувся й підійшов до хлопця. — Ти чого такий блідий, гей?

 

— Бо ти – ідіот. — Тео протирав окуляри серветкою, його руки трохи тремтіли. Він намагався вирівняти подих.

 

Борис уважно подивився хлопцю у вічі.

 

— Я ж казав, що не піду. — Він присів перед хлопцем навпочіпки й поклав руку йому на коліно.

 

Тео став протирати окуляри активніше.

 

— Поттере, я дуже добре тебе знаю. — Борис обережно забрав у Тео окуляри та поклав їх на стіл. — Припиняй.

 

— Я тебе теж, тому не варто мені дорікати, що я злякався. — Тео заплющив очі та, видихнувши, намацав окуляри на столі й надів їх. — Гаразд, проїхали, це все ж таки мої проблеми.

 

— Це не тільки твої проблеми, Поттере, я поруч. — Борис підвівся, заглянув Тео у вічі й пішов готувати сніданок.

 

Тео спостерігав за ним. Поки він ішов на кухню всередині нього, усе 50 разів перевернулося. Він не знав, чого очікувати, чи буде Борис на місці чи ні. Це був би останній удар для нього.

 

Борис поставив тарілку перед ним із якимись дивними млинцями, вирвавши його з роздумів.

 

— Це взагалі їстівне? — Тео підозріло оглядав страву.

 

— Дякую, що віриш у мене, Поттере. — Борис усміхнувся і взявся їсти.

 

Тео зрозумів, що їсти він хоче дуже сильно, й пахло ніби нічого. Він повторив за Борисом і, також, почав їсти.

 

Залишивши майже повну тарілку Тео встав, щоби піти.

 

— Стій. Ти майже нічого не з’їв, усе гаразд? — Борис стояв спиною до раковини, злегка спершись на неї.

 

— Ну, я не маю такого апетиту, як у тебе. — Тео знизав плечима й хотів піти, але спіймав на собі запитувальний погляд Бориса. — Що ще? Примушуватимеш доїсти?

 

— Ні, звичайно, поки не почнеш непритомніти.

 

— Не почну, обіцяю. — Тео усміхнувся. Він глянув на годинник на стіні. — Дідько! Я вже маю бути в магазині!

 

— Можливо, я піду вдень. — Борис побачив страх в очах Тео та одразу додав. — Але повернусь увечері.

 

— Тоді до вечора. -Тео полегшено видихнув і розвернувшись вийшов із кухні. Він повернувся до кімнати, переодягся й пішов відчиняти магазин.

 

За кілька годин Тео побачив, як виходить Борис. Але, оскільки був із клієнтом, він лише кивнув йому на прощання.

 

Борис повернувся, коли було вже пізно й магазин мав бути зачинений. Підійшовши до будівлі він побачив, що світло в магазині все ще горить, і табличка на дверях говорила «Відчинено». Він зайшов усередину, але там нікого не було.

 

— Поттере?

 

Тиша. Борис замкнув двері до магазину, перевернув табличку на «Зачинено» й почув шум води у ванній кімнаті. Він пішов туди.

 

— Поттере, ти тут? — Борис постукав у ванну, і не почувши відповіді — зайшов, бо двері були не замкнені. Тео стояв біля раковини. Піджак із жилеткою валялися на підлозі, сорочка на ньому була розстебнута і виправлена ​​зі штанів. Краватка, розпатлана, висіла на шиї. Тео ретельно відтирав манжет на сорочці. Придивившись, Борис зрозумів, що чистячи манжет він розтер руку до крові. Він повільно підійшов до Тео збоку, щоби його було помітно в дзеркалі.

 

— Поттере, тихіше, тихіше. — Борис поклав свої руки поверх його. Тео здригнувся й, немов зрозумів, що робив. Він упустив щітку і весь затремтів. Він став ривками намагатися зняти із себе сорочку.

— Все, тихіше, заспокойся, це лише я. — Борис обхопив його, зафіксувавши руки, і притиснув до себе. Він відчував, як Тео тремтить усім тілом. Борис і далі щось говорив йому, не відпускаючи, поки той не перестав тремтіти. — Ти як? — стискаючи плечі Тео, Борис злегка його відсунув від себе і глянув у вічі.

 

— Я… я не знаю. Начебто легше вже. — Тео заплющив очі, зробив кілька глибоких вдихів та видихів і вимкнув воду. — Дякую.

 

— Ідемо до кімнати, тобі треба лягти. — притримуючи Тео за талію Борис повів його до кімнати.

 

Поклавши Тео в ліжко, він зняв із нього туфлі і краватку.

— Розказуй, ​​що сталося? — Борис дістав із внутрішньої кишені піджака металеву коробку, відкрив її, висипав трохи порошку з пакетика на кришку, зробив пару доріжок. Взявши трубочку він простягнув це Тео. — Давай, спочатку заспокоїшся.

Тео піднявся в ліжку, узяв протягнуту коробку, затягнувся однією доріжкою і другою. Він повільно відкинувся назад і заплющив очі. Дихання вирівнялося, м’язи розслабилися.

— Що трапилося? — Борис сховав коробку назад.

— Пам’ятаєш тоді, в Амстердамі? — Тео говорив повільно і спокійно, не розплющуючи очей. — Коли я вбив ту скотину? Його кров, вона була скрізь. На всіх моїх речах. На моєму обличчі. На руках. — Він говорив із секундною паузою між реченнями. — Він би вбив тебе, я не міг інакше. — У Тео злегка почали тремтіти руки.

Борис помітив і присунувся ближче, щоби погладити його волосся. — Це я пам’ятаю, але що трапилося сьогодні? — Борис не припиняв гладити його волосся.

— Сьогодні… коли ти пішов, у мене була клієнтка. Ми обговорювали стілець… — Він глибоко вдихнув і повільно видихнув. — Чудовий чіппендейл. Вона полізла до сумки. Не пам’ятаю, навіщо. І порізала палець. Я запропонував обробити. Кров потрапила на манжет. Я хотів відмити. А потім ти прийшов.

 

— Руку треба обробити, почекай, я зараз. Де в тебе аптечка?

 

— У ванній.

 

Борис вийшов і повернувся майже одразу. Принаймні так здалося Тео. Він обробив руку й замотав бинтом.

 

— Це моя провина, я не мусив тебе втягувати.

 

Тео мовчки глянув на нього.

 

— Якби ти не прилетів тоді до Вегаса, якби тебе не забрав батько, цього всього не було б. Зараз ти був би щасливим.

 

Тео насупив брови, намагаючись зосередитися на обличчі Бориса.

 

— Про що ти говориш?

 

— Я говорю, що ми не мали зустрітися. Взагалі. Я зробив тобі лише гірше.

 

— Ти врятував мене! — Тео хотів підвестися, але йому було складно. -Не смій, не смій так говорити! — Тео підіймався на руки, вони підгиналися і він падав назад.

 

Борис, у ступорі, дивився на нього, поки не побачив кров, що проступила на бинті.

 

— Поттере, ляж, тобі треба відпочити. — Він натиснув йому на плечі й поклав у ліжко притискаючи, тому що Тео все ще хотів підвестися.

 

— І не говори так, ти — найкраще, що сталося зі мною в житті.

 

Борис нахилився до Тео та поцілував. Заплющивши очі Тео розслабився. Борис відсунувся.

 

— Пам’ятаєш, коли ми зустрілися в Нью-Йорку й ти гукнув мене? — Тео лежав із заплющеними очима і вдихав запах парфуму Бориса, трохи солодкуватий із гіркою ноткою цигаркового диму. — Я злякався, у мене серце в п’яти влетіло вмить. Я хотів тебе побачити, але щось мені шепотіло, що там можеш бути не ти. Що це просто збіг. Та коли я обернувся й побачив тебе, то не знав, що робити. Як же я хотів тебе обійняти, доторкнутися, дивитися на тебе, розмовляти. А ти кажеш, що це було помилкою?

 

Борис згадав, як сам із трепетом чекав: обернеться чи ні? Чи згадає взагалі? А може, він обізнався? А якщо не впізнає?

 

Він кілька секунд дивився Тео в очі, а потім похилив голову й коротко видихнув усміхаючись.

 

— Борисе, те, що ми зустрілися — не помилка. Запам’ятай це. — Тео підвівся й поправив позаду себе подушки, щоби сидячи спертися на них. — Нумо спати, я сьогодні дуже втомився.

 

— Як так сталося? — Борис допоміг Тео роздягнутися й уклав його зручніше.

 

— Що ти маєш на увазі? — Тео уважно стежив за його діями.

 

— Чого ти мене не ненавидиш? За все, що я зробив? — Борис глянув йому в очі.

 

— Я можу бути тобі лише вдячний. Ти не зробив мені нічого поганого.

 

Борис узяв руку хлопця та підняв кисть на рівень очей.

 

— Ось це — через мене й не заперечуй. Це лише моя провина.

 

— Маячня, то був мій вибір. А це, — Тео покрутив зап’ястям, — це його наслідки. Твоя провина лише в тому, що я в коледжі російську вивчав. — Тео посміхнувся. Борис тихо засміявся й підвівшись із ліжка почав перевдягатися.

 

Спостерігаючи за ним Тео заснув. Борис укрив його ковдрою й ліг поруч.

Тео прокинувся посеред ночі. Його трясло, він скрикував і схлипував, спираючись на ліжко. Поруч із ним заворушився Борис, він сонно розплющив очі, повернувся до Тео й обійняв його.

 

-Тихіше, тихіше, Поттере, це лише я… — він невиразно бурмотів щось крізь сон, притискаючи Тео до себе. Поступово тремтіння припинилося, Тео ліг на подушку і притулився до хлопця, ховаючи обличчя в нього на грудях.

 

Минуло вже стільки років, а він усе ще ось так прокидається вночі в холодному поті, хапаючи ротом повітря, не маючи змоги ані кричати, ані ворушитися. І єдине, що його заспокоює — Борис. Нічого не змінилося з того часу, як вони познайомилися. Це було, ніби в минулому житті. Стільки всього трапилося, стільки всього змінилося. Його заручини з Кітсі та Піппа… Коли картина повернулася в музей, Тео стало якось простіше прийняти те, про що говорила Піппа: дві зламані людини не можуть бути разом інакше обидва підуть на дно. Вона мала рацію і він, нарешті, з чистим серцем, зміг відпустити її. Їй зовсім не потрібна людина, зламана, яка може потягнути із собою на дно. А Борис… Борис не проти, як і Тео, впасти в прірву разом.

 

***

 

Бориса не було вже тиждень, можливо, менше. Він тоді поїхав і сказав, що скоро повернеться. Незабаром Різдво й на Тео почали накочувати тривожні спогади минулого року. Як вони намагалися врятувати картину, але найжахливіше — як він убив людину. Хоч він і сказав Борису, що це був його вибір, але вибору в нього не було особливо.

 

Перед Різдвом у магазин пішли покупці. Хтось хотів собі в подарунок щось нове в колекцію, а хтось просто проходив повз і заглядав у вітрину в пошуках незвичайного подарунка. Тео не мав часу на тривожність, тому він знову зідзвонився зі своїм дилером. Він закупився оксиконтином, його ранок не починався, доки він не закидався пігулками. Частіше нюхав, звичайно, тому що так швидше відпускало, але якщо часу було обмаль — просто випивав. Ночами він усе ще міг прокинутися весь тремтячи, й намагаючись не кричати, щоби не розбудити Хобі. Усе, що йому залишалося — ні про що не думати та працювати на забій.

 

Був переддень святвечора. Тео закінчував з останнім клієнтом, якийсь студент, що хоче незвичайний подарунок своїй парі, тому Тео не був дуже ввічливим. Він намагався якнайшвидше його позбутися. І, як міг, натякав, що йому тут нічого робити. З пониклими плечима студент вийшов із магазину. Тео зачинив за ним двері та перевернув табличку на «Зачинено». Намацавши рукою вимикач, він погасив світло й залишившись у темряві тицьнувся лобом у двері, шумно видихнувши.

 

— Важкий день?

 

Тео аж підстрибнув від несподіванки, почувши голос Бориса.

 

— Мати Василева! Не можна так, недоумок.

 

Борис засміявся.

 

— І, як у тебе взагалі є гроші, якщо ти отак клієнтів відшиваєш?

 

— Та в нього грошей немає, навіть на нашу табличку на дверях, я не говорю про товар. І так йому дешевину паскудну підсовував під носа, а він усе ніяк.

 

— А якби він багатенький був хлопчик, ти б тут, мабуть, лоба розбив? — Борис усміхаючись стояв у дверях між житловою частиною будинку й магазином, спершись на одвірок.

— Та яка, у біса, різниця. Я просто страшенно втомився.

Борис окинув Тео поглядом.

— Ти вже вечеряв?

— А? — Тео немов увімкнувся.

— Кажу, їв уже?

— А, ні, ще не встиг. — Насправді Тео не міг навіть згадати, коли він взагалі їв востаннє щось, окрім пігулок.

— Пішли кудись поїмо. — Борис узяв пальто хлопця та подав йому. Вони вийшли, Борис повів їх у якесь кафе, про яке Тео ніколи не чув. І коли він туди зайшов — зрозумів чому: там сиділи росіяни. Тео став озиратися на всі боки. Борис у цей час із кимось переговорив, напевно адміністратор, бо вільних місць не було.

Їх повели кудись углиб зали, там народу поменшало, приглушене світло і є окремі кабінки. Їх завели до однієї з таких кабінок.

 

— Це місця для віп клієнтів?

 

— Можна й так сказати. — Борис знизав плечима. Знявши пальто, він почепив його на вішалку, що стояла тут же в кабінці. Тео теж зняв пальто й сів навпроти Бориса. До них підійшла офіціантка, Борис поговорив із нею російською і вона пішла. Він дістав пачку цигарок і запалив. Тео сидів із заплющеними очима й насолоджувався віддаленим гулом голосів, що його заспокоював. За кілька хвилин їм принесли замовлення. Борис взявся з задоволенням уминати, а Тео взяв виделку і просто колупався в тарілці, думаючи про своє.

 

— Поттере, поїш хоч щось.

 

Тео ніби не почув його і відклав виделку.

 

— Поїхали до Гааги.

 

— Шо? — Борис здивовано дивився на нього.

 

— Гаагу. У Мауріцхьойс. Вона там. — Тео глянув Борисові в очі.

 

Борис кілька секунд сидів, не розуміючи, але потім до нього повільно почало доходити.

 

— Ти впевнений? Точно цього хочеш?

 

— Так, я хочу на неї подивитись.

 

Борис видихнув.

 

— Добре, але ти маєш поїсти. Подивись на себе, так не можна.

 

— Ти обіцяв чекати, коли я знепритомнію з голоду. — Тео засміявся.

 

— Так ось ще пара хвилин і ти знепритомнієш. Давай їж.

 

Тео посміхнувся, варто було Борису повернутись і все стало набагато простіше. Він знову взяв виделку й почав їсти. Доївши вони вийшли надвір.

 

— Коли ти хочеш полетіти?

 

— Якомога швидше. — Тео засунув руки в кишені пальто і йшов дивлячись на темне зимове небо. — Хочу востаннє на неї подивитись.

 

— Подивишся, обов’язково. — Ідучи Борис набирав смс у телефоні. -Ну, вилітаємо завтра, ти як?

Тео спіткнувся.

— Так швидко? Як ти це робиш?

— Це не я, це Міріам. — Борис усміхнувся. — Не знаю, щоб я без неї робив.

Тео зупинився. Він обернувся до Бориса і, подивившись йому у вічі, поцілував. Борис не чекав такого, та через секунду обійняв хлопця і притулився до нього відповідаючи на поцілунок. Тео відійшов.

— У тебе щось є? — Він потер носа.

— Заспокоїтися чи завестися?

— Друге.

— Ображаєш, завжди із собою. — Борис усміхнувся й поплескав себе по нагрудній кишені пальто.

— Пішли кудись.

— Зараз. — Борис зателефонував Юрієві, назвав адресу та попросив їх забрати. За кілька хвилин, до них під’їхав автомобіль із тонованими вікнами. Борис відчинив задні двері й заліз по сидінню до протилежних дверей, затягуючи Тео за собою. Останній зачинив двері, і вони поїхали.

 

— Yuro, vidvezy nas do hoteliu, ale tak, shchob buly tam khvylyn cherez 30.

 

— Vam kohos tudy vyklykaty?

 

Борис глянув на Тео й заперечливо похитав головою.

 

— Про що ви говорили?

 

— Я просто попросив відвезти нас до готелю. — Борис поліз у кишеню й дістав кокаїн у пакетику. Тео взяв пакетик, відкрив його і втягнув однією ніздрею трохи порошку. Він закинув голову і стиснув ніздрі. Борис забрав пакетик собі і зробив те саме. Так вони каталися весь час, доки Юрій не зупинив машину. Обернувшись до Бориса, він сказав йому, в який номер йти. Обидва вийшли з машини та, сміючись, пішли в готель. Спотикаючись, вони зайшли в номер. Тео відчував дію наркотику, який виводив почуття на максимальний рівень. Він зняв пальто та кинув на підлогу.

 

— О котрій у нас літак? — Тео підійшов до ліжка і впав на нього спиною.

 

— Вранці, ніби о 10-ій?.. Цей готель начебто недалеко від аеропорту. Юрій забере нас завтра, не хвилюйся.

 

Тео заплющив очі й одразу підскочивши сів на край ліжка.

 

— Мати Василина, мене аж трясе від очікування.

 

— Це не від очікування. — Борис засміявся й потряс майже порожнім пакетиком, вказуючи на нього пальцем.

 

Тео захопили спогади, коли вони тільки познайомилися й Борис знайшов вікодін Ксандри. “-Не всі «В» означають «Вітаміни», Поттере». Він дивився на Бориса, наче був не в одній кімнаті з ним, немов бачив його через вікно. Дихання почастішало, серце билося, як шалене, але тут не було провини наркотиків, точніше не тільки їх. У вухах почало дзвеніти, але страху не було, він не відчував тієї паніки, яка була зазвичай.

 

— Поттере, ти взагалі тут? — Борис підійшов і сів поруч. Тео повільно видихнув і торкнувся тильною стороною долоні його щоки.

 

— Я настільки тут, наскільки це взагалі можливо.

 

Борис завмер, дивлячись йому в очі. Уперше за всі роки Тео не хотів кричати чи закинутися. Уперше він був щасливим. Він хотів говорити, сказати все, що було на думці, але водночас це здавалося таким непотрібним. Бути поруч, чути його прискорене дихання, відчувати тепло його тіла — ось що важливо.

 

Тео присунувся до Бориса, нахилившись, він вдихнув запах його волосся, вони пахли оліями. Дихання Бориса було важким і обпалювало шкіру. Тео трохи розпустив краватку, тому що йому не вистачало повітря. Усі думки, що мучили його тиждень, відступили. Тео, нарешті, жив у моменті. Немає ніякого було й ніякого буде, тільки тут і зараз. Борис м’яко зарився пальцями в його волосся.

 

Тео заплющив очі від задоволення. Він торкнувся грудей Бориса, відчуваючи, як під пальцями, крізь тканину, серце відбиває шалений ритм. Від цього власний пульс почастішав ще більше. Він тремтів усім тілом, відчуваючи, як Борис гладить його волосся, як він спускається по потилиці до шиї, проводить кінчиками пальців по ключицях. Він відчував тепло його рук крізь щільну тканину светра. Тео вже не розумів, що з цього дія наркотику, у нього паморочилося в голові. Серце вилітало з грудей і гулом віддавало в голову. Він злегка відхилився, спершись долонею на ліжко.

— Тео?.. — Борис торкнувся його руки, — з тобою все гаразд? — Його подих усе ще збитий і очі затуманені.

Тео ніяк не міг прийти до тями. Від надлишку емоцій по його щоках потекли сльози. Він змахнув їх долонею, трохи піднявши окуляри. Піднявши голову, він глянув Борисові в очі. Борис зняв із нього окуляри та поцілував. Тео ніби струмом пробило, він притулився до Бориса. Усе було як уперше. Обійнявши його за шию, Тео погладжував курчяве волосся. Борис підчепив піджак і повільно стягнув із його плечей. Вони злегка відсторонилися, важко дихаючи. У Тео знову в голові метушилися слова, які він хотів сказати.

— Борисе, я…

— Я знаю. — Борис заглянув Тео в очі й той відчув, що в нього в голові було все те саме — ті ж думки, ті ж емоції та почуття. Їм не треба говорити щось вголос, щоби розуміти одне одного, вони завжди розуміли без слів.

 

Тео стягнув із себе светр і зняв краватку. Борис став розстібати його сорочку, а Тео знімав одяг із Бориса. Руки тремтіли, рухи були уривчастими. Тео, знявши з Бориса сорочку, пригальмував, торкаючись його оголених грудей. Нахилившись, він поцілував його ключицю. Борис, злегка натиснувши хлопцю на груди, трохи відсторонив його від себе й почав розстібати штани. Обидва роздяглися й лягли на ліжко. Борис притулився до нього, Тео відчув жар від його тіла. Він ковзнув рукою вниз по його животу, Борис голосно видихнув. Вони притискалися міцніше й допомагали собі руками. Дихання було плутане й сипле. Тео відчув, як Борис стис волосся на його потилиці та, притягнувши його, поцілував. Тео тремтів, він був на межі. Усе, про що він міг зараз думати, був лише цей момент. Борис уткнувся носом у шию Тео. Шкіру обпалювало гарячим подихом, а запах Бориса вибивав усі думки з голови. По тілу пройшла хвиля оргазму, Тео, шумно дихаючи, довів до піка й Бориса. Обидва хлопці розслабилися і, усе ще лежачи впритул один до одного, важко дихали. Тео відчував, як поступово слабшає дія наркотику. Його пробив озноб і кинуло в піт, він тремтів. Борис притис його до себе, обіймаючи й погладжуючи волосся. Пролежавши ще кілька хвилин, хлопці по черзі прийняли душ і заснули.

 

Вранці їх розбудив дзвінок телефону Бориса. Сказавши щось російською, Борис відключив телефон.

 

— Це Юрій? — Тео сказав крізь сон, розплющивши одне око.

 

— Так, він буде за пів години. Ще є час прокинутися. — Борис позіхнув і потягнувся. Тео потер очі, позіхаючи. Він не прокинувся від кошмарного сну і відчував себе дуже жваво, щоби піднятися з ліжка. Він перекинувся на спину і збирався вставати.

 

— Давай ще полежимо, — Борис узяв його за руку й потягнув до себе.

 

Тео, не особливо чинячи опір, ліг поруч, поклавши руку під голову. Дивлячись у стелю, він повільно усвідомлював, що в голові немає жодної тривожної думки. І задумався, а що якби він залишився тоді з Борисом? Чи якби Борис поїхав із ним? Як би склалися їхні життя?

 

Раніше він ділив своє життя на «до вибуху» та «після вибуху», а зараз він зрозумів, що його життя поділилося на «до картини» й «після картини». Як не крути, а лише завдяки їй закрутилося все його життя, усі страхи та тривоги. І, можливо, не забери тоді Борис картину, не відомо чи зустрілися б вони знову?

 

— Про що задумався?

 

— Про життя.

 

— О, то ти в нас тут філософ? — Борис усміхнувся. — Де твоя діжка, Діоген?

 

Тео відмахнувся.

 

— До речі, скільки часу? За нами скоро приїдуть. Потрібно збиратися.

 

— Не метушись, Юра почекає.

 

— Він може й зачекає, а ось літак — навряд. — Тео підвівся й почав одягатися, розшукуючи свої речі на підлозі. Вони зібралися, якраз коли зателефонував Юрій, і вийшли. Поки вони летіли в літаку, Тео хотів поспати. Часу вистачало, але сон не йшов. По-перше, він усе ще відчував залишкову дію наркотику, тому що вони з Борисом напередодні прийняли дуже багато, а по-друге, те, що сталося напередодні, не давало йому спокою. Він не почував себе так добре з моменту вибуху, і це його турбувало. Він настільки звик жити в стресі, що такі моменти його лякали. Кожні пів години він раз у раз поглядав на сплячого поруч Бориса, не вірячи самому собі.

 

Прилетівши в Гаагу, вони оселилися в готелі і як тільки вони закинули валізи в номер, Тео відразу потяг Бориса в музей.

 

— Ідемо, швидше. Як я давно її не бачив. — Тео буквально тягнув Бориса за собою. Він не міг думати ні про що окрім картини та навіть не звертав уваги на дорогу, якою вони йшли. Навіщо? Адже Борис знає як дістатися готелю, хоча деякі вивіски все ж таки привертали увагу.

 

— Пригальмуй, адже вона нікуди не дінеться. Що відбудеться за ці кілька хвилин? — Борис йшов позіхаючи й намагаючись підпалити. Тео театрально уповільнив крок, даючи Борисові можливість допалити цигарку. Нарешті потрапивши до музею, вони пройшли кілька залів із натовпом роззяв, доки не дійшли до потрібного. Побачивши картину, Тео прямо завмер. Вона висіла на стіні, ніби її ніколи звідти не знімали. На золотистому фоні, прикрашена портьєрами, висіла пташка. Борис, стоячи поруч, провів пальцями по його рукаву.

— З Різдвом, Поттере.

 

Тео обернувся до нього і в його очах стояли сльози. Він узяв Бориса за руку, міцно стиснувши. Він мав так багато слів, щоби сказати. Його переповнювали емоції. Він ніби відчував, що саме так і має бути. Картина, він і Борис. Тео відкрив рота, щоби сказати Борисові, усе що було в його голові, але тут, немов у сповільненому фільмуванні, до нього долунав звук вибуху, а потім і сам вибух і вирвалася хмара пилу. Прийшовши до тями, Тео побачив уже знайому картину: усе завалено уламками, навколо бетонна крихта й нерухомі тіла. Він закашлявся, у грудях шкребло ніби в рот насипали піску, і він різко вдихнув. Він озирнувся на всі боки, не розуміючи, що відбувається. Тео намагався знайти свої окуляри. Знайшовши їх, він намацав і чиюсь руку поруч. Тремтячими руками він надів окуляри і придивився. Знайомий годинник, швейцарський, годинник європейського плейбоя. Простеживши поглядом вище, він побачив обличчя Бориса.

 

-Борисе. Борисе. — Він потягнувся до тіла, але відчувши холодну шкіру під пальцями й побачивши засклянілий погляд він зрозумів, що вже бачив таку картину. Тоді давно, 15 років тому, він уже бачив такі очі в людей, які оточували його, коли він прийшов до тями після вибуху в музеї.

-Борисе… — Його трясло. Він сподівався, що це сон і зараз прокинеться, що Борис спить поруч. Ось зараз він обернеться, обійме та заспокоїть. Але нічого не сталося. Голос, що був у нього в голові, повторював одне й теж саме «він мертвий». Хитаючись, Тео підвівся й пішов до виходу. Він не дивився навколо, всюди шуміли люди, рятувальники із собаками намагалися розгребти завали, але Тео йшов далі, йому треба було піти.

Він не міг бути там. На виході його намагалися зупинити, щось питали, але Тео лише відмахувався, а одного офіцера він навіть ударив в обличчя з розмаху. Йому було начхати, що від нього хочуть і хто всі ці люди. Йому просто треба було швидко йти в готель, це просто жахливий сон. Там, у номері, на нього вже чекає Борис.

Тео прискорював крок, поки не пройшов більше кварталу й не зрозумів, що не знає куди йти. Він сів на найближчу лавку й почав згадувати, як дійти до готелю. Просидівши так кілька хвилин, він зрозумів, помітивши знайомі вивіски, що майже прийшов. Зайшовши в готель і піднявшись у свій номер, він почепив табличку «Не турбувати» й сів на підлогу. Варто йому розслабитися, як нещодавно побачене знову накотило на нього. Вибух, засклянілі очі Бориса.

Тео стиснув голову руками та беззвучно закричав. Його трясло, він міцніше стискав волосся. Скрутившись, він ліг, стукаючи кулаками по підлозі. Тео не звертав уваги на сльози, що течуть по щоках. Він пролежав так, поки не стемніло. Десь за стіною шумів телевізор, показували новини й, хоч Тео не знав нідерландської, він здогадувався, що говорять про вибух. Тео вихопив зі всього сказаного знайоме ім’я — Карел Фабріціус, але ніяк не відреагував.

 

Коли він піднявся в нього не було жодних сил, усе що він хотів — заснути та ніколи не прокидатися. Намацавши в кишені коробку з пігулками, Тео пішов до бару. Там у мініхолодильнику стояли маленькі пляшки з випивкою. Він витяг усе, що було, дістав склянку і вилив у неї всі пляшки. Висипавши кілька пігулок за раз собі на долоню, він дивився на них незрячим поглядом.

 

Перед очима знову постало бліде обличчя Бориса.

Я мусив зробити це раніше. Якби мене не було, він був би живий… усі вони…

Чисто автоматично він закинув пігулки в рот і зробив великий ковток. Так він зробив і з іншими пігулками. Випивши останні, він ліг на ліжко й заплющив очі.

Ніхто більше не помре, якщо мене не буде… Це все моя провина. Пробачте.

***

 

Тіа прокинулася як від поштовху, наче її вдарили в груди й вибили все повітря. Вона різко сіла в ліжку, намагаючись прийти до тями. У голові ще лунали якісь уривки, які вона ніколи не могла зрозуміти.

 

«Чи це востаннє? Чи це насправді ти?…”

 

Такі сни їй снилися 20 років тому. Відчуття, що вона задихається й ніяк не може знайти когось. Когось дуже дорогого, бо серце в грудях стискалося щоразу. Вона бігала по зруйнованій будівлі, але нікого не було, скільки б вона не шукала. Ніколи.

 

Тут же продзвенів будильник. Вона важко повернула голову, тому що сон ще не відступив. Потрібно йти на роботу. Вона піднялася й пішла у ванну. Тремтіння в тілі й відчуття болючого страху не проходили. Вона вийшла з ванної кімнати та підійшла до тумбочки. Із шухляди вона дістала коробку з пігулками. Взявши пару, вона розтерла їх у порошок і втягла носом через трубочку. Вона сіла на ліжко і відкинулася на ковдру. Тремтіння припинилося й по тілу пройшла хвиля розслаблення.

 

Їй тоді було 12, її тільки но удочерили, і майже щоночі вона прокидалася від одного й того ж кошмару. Це тривало приблизно роки три, поки вона не дізналася про опіати. Її друг зі школи дав їй пів таблетки оксиконтину й кошмари припинилися. З того часу в неї завжди під рукою є пара таблеток. Хоча останніх років 10 вона вже не так активно вживає. Вона б так і провалялася в ліжку, якби не Оллі, голосовий помічник.

 

— Настав час виходити, машина вже чекає внизу.

 

— Добре, Оллі. Я просто ще трохи…

 

— Машина стоятиме ще 2 хвилини, а потім Ви не зможете знайти таксі.

 

Тіа закотила очі й, насилу піднявшись, швидко одягла костюм і вийшла.

 

Вона підійшла до авто і двері відчинилися, механічний голос привітав її та подякував за використання їхніх послуг. Тіа мовчки сіла на пасажирське сидіння. Двері зачинилися і вони поїхали. Щодня вона їздить на роботу в один і той же час. Вона б ніколи не подумала, що їй буде цікавий антикваріат. Батько розповідав, що колись там працював його добрий знайомий, але Тіа більше про нього нічого не знала. Старі господарі вже давно померли та магазин був покинутий. Вона ще навчалася в школі, коли вони з батьком проходили повз. Брудні вікна та старовинні меблі миттєво привернули увагу. Завдяки грошам батька, точніше діда Ченса, вона змогла відновити магазин. Назву вона вирішила не міняти, по-перше, зайві витрати на вивіску, а по-друге, виглядає солідно й переконливо «Хобарт і Блеквелл». Вона навчилася реставрації меблів і сама займалася продажем. Справи не сказати, щоби добре йшли, багато хто вже не цікавився старовинними речами, але на цілком заможне життя вистачало. Більшу частину часу вона займалася реставрацією, а магазин в основному відчиняла на замовлення, за рідкісним винятком, коли заходили полюблювачі дивини.

 

На сьогодні вона не мала клієнтів і весь день вона методично стругала і шліфувала ніжки стільця.

 

Тіа прийшла до тями, коли було вже зовсім пізно. Вона не хотіла викликати таксі, тому одяглася і вийшла із магазину. Надворі був уже грудень, кінець року, скоро свята. Люди метушилися навколо, а вона, засунувши руки в кишені й опустивши голову, просто йшла прямо, навіть не особливо розуміючи, куди йде.

 

Прийшла до тями вона лише через кілька кварталів. Було вже пізно й на вулицях почали з’являтися не найприємніші особи. Тіа дістала цигарку й хотіла вже підпалити, як побачила, що кілька хлопців пристають до дівчини. Вона сховала цигарку назад у пачку й кілька секунд поспостерігала, а раптом знайомі чи ще щось. Але коли вони почали хапати дівчину за руку й намагатися кудись відвести, Тіа пішла у їхній бік.

 

— Люба! Давно чекаєш? Вибач, що затрималася, ніяк не вийшло раніше з роботи піти! — Вона стала активно розмахувати руками та голосно розмовляти привертаючи увагу перехожих. Підійшовши впритул до дівчини та потягнувшись поцілувати її в щоку вона прошепотіла, — вдай, що ми знайомі.

 

Секунду забарившись дівчина обняла Тію у відповідь.

— Ну нарешті! Я тут уже замерзла!

 

Хлопці почали відходити убік, тому що люди на вулиці стали вже озиратися на них. Тіа взяла дівчину за руку й повела в бік більш жвавого руху. Зайшовши за кут і пройшовши пів кварталу, вона знову дістала цигарку й закурила.

 

— Мене Тіа звуть, — вона простягла руку для рукостискання.

 

— Боря, — дівчина відповіла на рукостискання.

 

— Приємно. Що ти тут робиш так пізно? — Тіа оглядала дівчину: чорне кучеряве волосся трохи нижче плеч, темні очі, різкі вилиці. Боря була нижчою за Тію приблизно на голову.

 

— Просто гуляла, — вона знизала плечима.

 

Тіа продовжувала вивчати дівчину й помітила, що під оком у неї тоналкою замазаний синець.

 

— Тут місцева зграя наркоманів тусується, треба обережніше бути, особливо увечері.

 

Боря йшла, дивлячись під ноги, почувши про наркотики вона трохи здригнулася й ще більше сховала обличчя в шарф.

 

— Ти звідки? — Тіа перестала так пильно дивитись на неї, хоча було відчуття, що вони вже зустрічалися.

 

— З Росії, Австралії, Польщі, Канади Нової Гвінеї, Швеції, — вона загинала пальці, — а взагалі з України.

 

— О це тебе життя поносило, як ту хвойду — Тіа посміхнулася.

 

— Мій чоловік — дипломат і його часто відправляють у різні країни. Але наче тут ми маємо осісти.

 

— Боря… ніколи раніше не чула таке ім’я, хоча і здається таким знайомим… — Тіа задумалася і тримала цигарку в руках уже майже хвилину.

 

— Воно й у мене вдома не таке поширене. Повністю Борислава.

 

Тіа кивнула, і вони помовчали кілька секунд. Пауза вже ось-ось загрожувала стати ніяковою, як Тіа запитала:

 

— А якщо серйозно, що ти шукала?

 

Боря підстрибнула від несподіванки.

 

— Я ж говорю, що просто гуляла…

 

— Сюди складно зайти просто так, треба дуже постаратися, якщо ти не місцевий. Туристи зазвичай центральними вулицями гуляють.

 

— Гаразд. Я дещо шукала. Думала, що тут із цим набагато легше. — Дівчина говорила дуже тихо.

 

Тіа уважно подивилася на неї. Вона знала цей вираз обличчя, бачила його багато разів у дзеркалі. І тому вона не мала сумнівів у тому, що ж насправді шукала ця малознайома їй жінка.

 

— Ходімо зі мною, я можу тобі допомогти. Тільки це коштуватиме грошей.

 

— Гроші не проблема. Зовсім. — Дівчина здригнулася, коли з браслета на руці заграла мелодія. Вона зупинилася так, щоби Тії не було видно і прийняла виклик, змахнувши рукою праворуч майже впритул до браслета. Над рукою засвітився екран з обличчям якогось чоловіка.

 

— Я зараз відправлю автомобіль, стій на місці. — Дзвінок обірвався.

 

— Твій чоловік? — Його погляд, що не терпить непослуху, командирські інтонації в голосі. Це все змусило Тію його вже ненавидіти.

 

Боря тяжко зітхнула та кивнула. Тіа взяла її руку з браслетом та внесла свій номер.

 

— Набереш, коли наважишся. Хоча з таким недоумком я довго не думала б.

 

Приблизно за пів хвилини під’їхав автомобіль, як не дивно, з водієм.

Не найпривабливішої зовнішності кремезний хлопець відчинив двері. Боря слухняно сіла й машина поїхала. Тіа провела їх поглядом, поки ті не зникли з поля зору. Коли дівчина схаменулась, цигарка дотліла майже до кінця і згасла. Вона подивилася на годинник — було близько опівночі. Швидко набравши щось на своєму браслеті, вона сіла на найближчу лавку й почала чекати на таксі.

 

Повернувшись додому, вона втомлено впала в ліжко й заснула. Сон був тривожним, вона знову когось шукала, але тепер було відчуття, що та людина вже близько, ще трохи й вона знайде її. Але цього разу вона не просто нікого не знайшла, але ще й потрапила до якогось вибуху. Тіа знову прокинулася, як від поштовху. Вона кашляла, схопившись за шию й почала її дряпати, щоби пройшло повітря. Комп’ютерний голос привів Тію до тями.

 

— Ваш сон порушений, щоби виспатися Ви повинні випити заспокійливе і знову лягти спати.

 

Вона тремтіла, але вже могла дихати. Шия боліла від подряпин. Тія пішла у ванну, щоб обробити рани.

 

Після зустрічі із тією дівчиною кошмари знову почали снитися щодня. Пігулки знову замінили їй сніданок. Давненько вона не почувала себе так огидно. І, як на зло, перед святами повалили клієнти, та попри своє самопочуття, їй потрібно було заробляти гроші.

 

Щоранку вона прокидалася в холодному поті. Сни ставали чіткішими, уже виднілися обличчя. Тіа намагалася не вдивлятися в них, щоби не зробити собі ще гірше. Вона просто винюхувала кілька доріжок зранку і йшла працювати. Так тривало тиждень, доки в неї не закінчилися пігулки. Їй ставало тільки гірше і вона згадала, до кого можна звернутися за дозою. Вона намагалася згадати, як його звуть. Останній раз вона була в нього, коли їй було 20? Тоді вона часто до нього зазирала, бо знала, що в нього й товар хороший і допоможе якщо що.

 

— Хорст! Бляха, це скільки йому зараз років має бути? Він взагалі ще живий?.. — дівчина намагалася згадати його адресу. — Оллі, у тебе точно має бути його адреса в пам’яті. Де живе Хорст?

 

— Я запрограмований сповіщати Тодді Барбура, коли ви згадуєте Хорста.

 

— Дідько! Стій, не викликай, скасування!

 

— Скасування прийнято.

 

Тіа видихнула, не вистачало ще його втягувати. Вона згадала як сама запрограмувала Оллі на цю функцію, щоби не мати спокуси. Але зараз вона намагалася гарячково згадати його адресу. Чому вона вирішила викликати саме батька? Адже він досі не знає, що вона наркоманка. Це б його просто вбило. Ні, вона не могла так із ним вчинити. Та всеж вона могла просто видалити ці дані, але не видалила.

 

— Батько, батько… Оллі, покажи мені старий будинок мого батька?

 

На стіні з’явилася проєкція із фотографіями будинку Барбурів.

 

— А тепер покажи мені всі будинки поруч.

 

Світлини стали змінювати одна одну, поки не з’явилася фотографія білого таунхауса з чорними чавунними дверима та молотками у вигляді левових голів.

 

— Стій! Де цей будинок знаходиться? Надішли мені адресу. Браслет на руці Тії видав звуковий сигнал. Далеко, майже на інший кінець Манхеттену, але вона вирішила не викликати таксі, а піти пішки. Дорогою вона скасувала всі зустрічі з клієнтами.

 

Йти виявилося не так уже й далеко, вона думала буде довше, але загалом вона витратила близько години. І ще десь пів години вона витратила на те, щоби знайти необхідний будинок. Й ось ті чавунні двері, і масивні молотки. Вона взялася за один і постукала, не особливо чекаючи, що їй відчинять. Поки вона чекала повз проносились автівки, що змушувало її здригатися так, ніби на вулиці війна. Через якийсь час їй відкрив немолодий чоловік, років під 70.

 

— Тіа? Це ти?

 

— Привіт, Хорсте. Давненько не бачилися. — Дівчина сумно усміхнулася. Чоловік відступив убік, пропускаючи її всередину.

 

Коли Тіа зайшла, Хорст зачинив за нею двері.

 

— І справді, давно не бачилися. Я сподівався ніколи більше тебе не побачити.

 

— Я також, якщо чесно. Але мені зовсім паскудно і все закінчилося, а в такому стані йти кудись і шукати не найкраща ідея.

 

— Це правильно, так. — чоловік сумно оглядав дівчину.

 

Тіа покопалась у кишенях і дістала гроші. Вона простягла їх Хорсту.

 

— Ні, що ти. Я частую, на честь зустрічі.

 

У квартирі, як і раніше, скрізь лежали юнаки та юначки. Тіа знайшла вільний диван і сіла чекати на господаря.

***

 

Сівши в машину Боря ніяк не могла відвернутися від думки, що знає цю дівчину. Ім’я, обличчя, можливо, навіть деякі звички не давали їй спокою. Вона навіть зовсім забула, що не послухалася чоловіка і їй зараз влетить. Водій привіз її додому. Вона зайшла у квартиру й одразу зіткнулася з чоловіком.

 

— Я що тобі казав про прогулянки?

 

— Нікуди не йти без твого дозволу. — Дівчина дивилася в підлогу, пишні кучері впали на її обличчя.

 

— А що ти зробила?

 

— Пішла без твого дозволу.

 

— Добре, що ти це розумієш, — він окинув Борю презирливим поглядом, — якщо твій батько тебе не виховав, цим займуся я. — Чоловік з усієї сили вдарив її в живіт. Боря зігнулася навпіл і почала хапати ротом повітря, намагаючись зачепитися рукою хоч за щось. Не знайшовши нічого придатного, вона осіла на підлогу. Чоловік продовжив її бити вже ногами. Він бив куди потрапить, але намагався не особливо зачіпати обличчя. Боря знала, чому він так робить, тому що, як дипломату, йому завжди може знадобитися дружина для супроводу. Пропустивши кілька сильних ударів по ребрах, вона згрупувалася, намагаючись максимально закрити тіло руками. Боря стиснула зуби, щоби не заплакати, бо від цього все могло стати лише гірше. Коли він заспокоївся і припинив, Боря вже лежала майже непритомна. Вона продовжувала так лежати кілька хвилин, щоби переконатися, що він пішов і дивиться телевізор. Насилу піднявшись, вона ледве дійшла до ліжка. Узяла свою подушку з ковдрою та пішла спати на кухонний диван. Тому що він терпіти не міг, якщо ліжко бруднилося кров’ю.

 

Прокинувшись наступного ранку, вона ледве сіла.

 

— Нарешті продрихлась. Мені потрібно буде поїхати на тиждень, тому щоби ти нікуди не пішла я вирішив вчинити ось так. — Він дістав наручники та металевий ланцюг. Один кінець ланцюга він пристебнув замком до батареї, а другий — наручниками до її руки. — Довжини ланцюга має вистачити, щоби ти тут усе не загадила й могла сходити в туалет. Цього тобі буде достатньо. Потім, коли повернуся, я подивлюся на твою поведінку й ми вирішимо, чи можна тобі знову виходити чи ні.

 

Боря весь цей час сиділа мовчки й навіть боялася кивати головою. Вона стежила за ним, як він збирається і виходить зачиняючи за собою двері. Як тільки він вийшов вона зазирнула в холодильник і дістала якийсь змерзлий пакет, щоби прикласти до ребер і трохи вгамувати біль.

 

Боря провела так тиждень, ребра ще боліли, але вже не так сильно. Ще день, інший, і можна буде нормально ходити. Він має повернутися сьогодні, але вже вечір, а чоловіка все ще не було. Коли нарешті Боря почула ключ, що повертається в замку, вона завмерла, бо не знала чого чекати. Чоловік зайшов явно злий. Боря не знала, що робити та сховатися нікуди теж не могла.

 

— ЙОБ ТВОЮ МАТИ! Сука! — Він скидав усе з полиць і жбурляв речі на підлогу. Вийшовши на кухню, він помітив дружину.

 

— ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ ТЕБЕ, КУРВА!

 

Боря злякалася, вона зрозуміла, за його поглядом, що він зараз її просто вб’є. Вона стала відсуватися від нього.

 

— Куди, тварюка?! — Він схопив ланцюг і різко сіпнув на себе. Її смикнуло за ланцюгом, кайдани здерли шкіру на зап’ясті. Боря намагалася відповзти та десь сховатись, але він тягнув на себе сильніше, ще трохи, і він вивихнув би їй плече. Він вдарив її по обличчю так, що розбив губу, з очей бризнули сльози. Помітивши сльози, чоловік почав шаленіти. Він бив її по обличчю, по голові, схопивши за волосся, він кілька разів ударив її обличчям об стіну. Боря вже не стримуючись плакала. Він, тримаючи її за волосся, потягнув дівчину до кімнати, але завадив ланцюг.

 

— Та блядь! — Він вийшов із кухні та повернувся з ключами від кайданів. Поки він порпався із замком Боря намацала на підлозі чавунну сковороду. Вона взяла її за ручку і з розмаху вдарила чоловіка, той відсахнувся і впав на спину. Боря звільнила руку від кайданів, кинула сковороду чоловікові в обличчя і, як могла, побігла з квартири. Вона не мала часу навіть захопити із собою пальто. Вона вийшла надвір і пішла куди очі дивляться, не озираючись назад. Десь через годину ходьби вона озирнулася — ніхто за нею не йшов. Дівчина сильно замерзла, їй було погано, надворі ні душі. Вона дійшла до найближчої лавки та сіла на неї. Голову немовби розривало зсередини на шматки, перед очима все пливло. Вона заплющила очі, хоч і знала, що зараз ніяк не можна засинати, але сил уже не було жодних. Боря розслабилася й побачила сон. Двоє хлопців, ще зовсім молоді, йдуть пустелею під парасолькою і про щось говорять. Картинки змінювали одна одну, далі вона побачила, як вони разом проводять час. Наступне видіння було як вони стоять уночі на вулиці біля таксі. Один хлопчик збирається їхати, а другий… другий хлопець це вона?.. Він поцілував першого і втік. Потім вони ж дорослі, знову зустрілися й тут вона впізнала в першому хлопчику Тію! Тільки її тоді звали інакше.

 

-Тео… — Боря прийшла до тями на лавочці, по щоках текли сльози. Вона пригадала все. — Тео… Вона згадала, що Тіа залишила свій номер. Боря підняла руку і зрозуміла, що браслет зламався, коли вона тікала. Насилу піднявшись із лавочки вона пішла туди, де вони зустрілися з Тіа, сподіваючись знайти її там. Боря зовсім не знала чому, але вона була певна, що Тіа теж згадає.

 

***

 

Хорст приніс Тіа дозу. Вона приготувала розчин героїну та набрала собі в шприц. Затягнувши джгут вона ввела голку, потрапивши у вену вона відпустила джгут. Коли поршень дійшов майже до кінця, Тіа відкинулася на спинку дивана й заплющила очі. Через секунду вона зрозуміла, що ця доза для неї велика, тому що вона була вже на опіатах. Але сили щось робити в неї не було. Вона розслабилася, дихання та серцебиття стали сповільнюватися. Перед очима знову почали миготіти ці кошмари, але тепер вона бачила обличчя. Тепер вона чула вірш, уривки, але чула.

 

«Вперше я пам’ятаю тебе, у тебе світле волосся й ти не любиш мене у відповідь…”

 

Вона бачила чоловіка й жінку, якій він пише картину: на світлому тлі прикутий ланцюгом птах. Він щасливий тому, що може подарувати їй картину, але не встигає нічого сказати та гине під час вибуху.

 

«Наступного разу твоє волосся темне й ти любиш….»

 

Вона бачила двох хлопчиків, які лежали разом біля басейну.

 

«Найбільше я пам’ятаю той час, коли ми виросли разом, коли ти ділився зі мною своїми секретами, смутками та таємними місцями. Коли ми зустрілися дорослими, ти став більш розбірливим. Я не звинувачую тебе…»

 

Тіа бачила спогади Тео, як вони познайомилися з Борисом. Як вони проводили час разом у Лас-Вегасі, як вони розлучилися й потім знову зійшлися. Вона бачила, як вони полетіли в Нідерланди, бачила вибух і очі Бориса, засклянілі очі.

 

— Борисе!!! — Вона різко піднялася і відразу відкинулася назад на диван через головний біль. Над нею стояв Хорст та ще якісь люди. В одного в руках був порожній шприц, але не з-під героїну.

 

— Тіа, ти гаразд?

 

-Борисе! — Тіа плакала. — Мені потрібно йти!

— Почекай, ти зараз далеко не підеш. — Хорст намагався зупинити її.

 

— Ні, Хорсте, мені треба йти, мені треба знайти її! Тіа відштовхнула хлопця, який став на шляху. Голова розколювалася, її нудило, але вона мала знайти Борю. Хитаючись, вона вийшла на вулицю. Куди йти? Де шукати? Тіа зрозуміла, що зовсім не має поняття, куди йти. Ноги понесли її самі. Вона йшла 10 вулицею, як і тиждень тому. Вона сподівалася, що ось можливо станеться диво і вони знову зустрінуться. Тіа дійшла того місця, де вони зустрілися минулого разу, але там нікого не було. Вона розвернулась і вже йшла назад.

 

— Поттере!

 

Тіа завмерла. Серце миттю впало в п’яти, вона стиснула кулаки, їй було страшно, але вона обернулася. Навпроти неї стояла Боря й посміхалася найніжнішою усмішкою, яку Тіа тільки бачила.

 

— Борисе… — Тіа впала на коліна, її бив озноб.

 

Боря підійшла, присіла з нею поруч, поклала руку їй на потилицю, і вони торкнулися лобами. Тіа обняла Борю і пригорнула до себе.

 

— Це ти, я не можу повірити, що це ти.

 

— Легше, у мене все тіло болить. — Боря говорила сипло, бо сильно замерзла. Тіа відсторонилася від неї та оглянула.

 

— Та ти ж зовсім гола, у таку погоду! — Тіа торкнулася браслета — Оллі, виклич машину до будинку й підігрій ліжко до приїзду, а ще замов ліки та бинти та що там ще потрібно для першої допомоги.

 

— Взято в обробку, машина буде через 3 хвилини. Тіа відключила браслет. Коли машина під’їхала Тіа, допомогла Борі сісти й вони поїхали.

 

Уже вдома Тіа поклала Борю в ліжко, обробила всі рани та перебинтувала. Буквально за кілька хвилин, зігрівшись, Боря заснула. Тіа ж ніяк не могла прийти до тями. Її трясло й нудило, кілька разів навіть вирвало. Вона не могла зігрітися.

 

— Оллі, кава, міцніше.

 

— Взято в обробку.

 

Тіа насилу змусила себе ходити. Спогади в голові перетворилися на кашу. Вона пам’ятала, як колись її змушував ходити Борис. Чи не її? Чи не Борис? Тоді також було холодно. Кавоварка гидко пікнула, Тіа скривилася й пішла за чашкою.

 

— Оллі, нагадай мені викинути цю гидоту пискляву.

 

— Взято в обробку.

 

Тіа сиділа на кухні кілька годин і скоріше нюхала каву, ніж пила.

 

— Ти все-таки випий кави, стане легше. — Боря стояла у дверях, спершись на одвірок. Тіа підняла на неї очі й у неї розболілася голова. Вона вже бачила це раніше. Чи не вона?

 

— Ти як? — Боря підійшла й сіла поруч на стілець.

 

— Я не знаю. Я вже бачила це раніше, а може, ні. Що з нами відбувається?

Боря мовчки взяла її обличчя до рук і поцілувала. Тію немов струмом пронизало, знову полилися спогади. Вона мимоволі обійняла дівчину і м’яко зарилась пальцями в її кучері.

 

— Я думала, що ніколи тебе більше не побачу… я… він… ми, ми так думали, — Тіа трохи відсторонилася, — це все наша провина. Якби не ми ти був би живий, ти б ніколи не зазнала всіх цих жахів. Вибач, вибач за все. — Тіа плакала.

 

— Я поряд, усе добре. — Боря, стиснувши зуби від болю, міцно обійняла Тію. — Ми знову разом. Як же нас доля звела.

 

Тія закопалась носом у волосся дівчини, вони пахли оліями, так само як і тоді в готелі.

 

— Стільки всього в голові перемішалося. Хто я? Хто ти? Як нам бути?

 

— Яка різниця, хто ми? Навіщо давати імена? Головне, що ми разом. — Боря повільно відпустила її та стиснулася від болю. Тія втерла сльози.

 

— Вибач, тобі треба відпочивати. — Вона допомогла Борі дійти до ліжка і вклала. Тія провела рукою поруч із її обличчям. — Що він із тобою зробив… Що тобі доводилося терпіти весь цей час… Пробач мені.

 

— Не можу тебе пробачити, бо нема за що. Це зовсім не твоя провина.

 

— Я викличу лікаря, не бійся, він бачив і не таке, — Тія сумно усміхнулася, — зате без зайвих запитань допоможе. Оллі, виклич Джерома, нехай приїде якнайшвидше.

 

— Взято до відома. — Голосовий помічник помовчав із хвилину. — Він приїде впродовж години.

 

До приїзду лікаря дівчата сиділи мовчки. Коли приїхав Джером, він оглянув обох.

— Вам потрібний відпочинок. Гарний сон і ніякого стресу, і все буде добре.

 

— Дякую, Джером. — Тіа вийшла його проводити.

 

— Слухай, а я точно не маю ні про що повідомити, ну не знаю, у поліцію, наприклад? — Він кивнув головою в бік кімнати, де лишилася Боря.

 

— Ні, не варто. Я не хочу, щоби цей кретин її знайшов.

 

— Тоді варто викинути її браслет. Навіть зламані вони можуть передавати GPS сигнал.

 

— Чорт, як я сама не подумала. Спасибі. — Тіа зачинила за ним двері та повернулася до кімнати.

 

— Борю, твій браслет. Потрібно його позбутися.

 

Боря незрозуміло подивилася на Тію.

 

— Цей кретин може тебе вистежити по браслету, я мушу відвезти його якомога далі.

 

— Ta shob tobi pusto bulo. — Боря зняла браслет і простягла дівчині. — Тільки прошу, будь обережна.

 

— Не хвилюйся, я не довго. — Тіа забрала браслет, одяглася та вийшла. Їй усе ще було не дуже добре, але треба було забрати браслет якнайдалі та щоби це ніяк не привело до неї.

 

Вона вийшла на 1 авеню й пішла в бік метро. Її почало мутити, тому пройшовши десь два квартали, вона викликала таксі. Не доїхавши пів кварталу до станції, вона вийшла і знову пішла пішки. Через головний біль вона не відразу помітила вже знайому машину з водієм усередині. Не подаючи вигляду, що дізналася, Тіа спустилася в підземку, пройшла на перон, дочекалася поїзда та зайшла у вагон. Проїхавши одну станцію, вона залишила годинник під сидінням і вийшла з метро. Вийшовши на вулицю вона зрозуміла, що дуже замерзла, тому що не очікувала такої тривалої прогулянки. Тіа викликала таксі та поїхала додому.

 

— Тебе так довго не було, я хвилювалася. — Боря сиділа на краю ліжка й різко підскочила, коли Тіа зайшла до квартири, мало не впавши від запаморочення.

 

— Що ж ти робиш? — Тіа підбігла до неї та допомогла лягти в ліжко. — Джером сказав тобі відпочивати.

 

— Він сказав НАМ відпочивати.

 

— Вибач, що так довго, але здається ми дуже вчасно позбулися браслета. Я бачила ту машину з водієм. — Боря злякано здригнулася. — Не бійся, до ранку він нас точно не знайде, а завтра зранку ми поїдемо до мого батька додому. Поживемо там, поки вирішимо що робити.

 

Тіа лягла поруч і обійняла Борю. Обидві заснули майже одразу. Тії снився сон, тривожний сон.

 

***

 

«Вперше я пам’ятаю тебе, у тебе світле волосся й ти не любиш мене у відповідь…”

 

Він переїхав лише днями й речі ще лежали не розпакованими, крім художнього приладдя. Це було єдине, що його хвилювало, решта якось була йому зовсім байдужа. Минув десь тиждень, як загинула його дружина під час пологів. З нею загинула й дитина. Він навіть не знав хлопчик це чи дівчинка. Залишатися в Амстердамі не було жодних сил, тому переїхати здалося йому чудовою ідеєю. Сьогодні він повинен був вийти у світ, уперше після смерті дружини. Не те, що б він хотів, але вічно сумувати теж не варіант. Як кажуть, тільки зайнявши себе чимось, можна позбутися небажаних думок. Довелося лізти у валізи та діставати костюм. Він не хотів збиратися поспіхом, хотів, щоби до виходу все було готове. Поки він шукав костюм, Карел поглядав на мольберт із незакінченою картиною. Він хотів написати її як подарунок дружині на день народження дитини, але зараз не бачив у ній жодного сенсу. Проте й викинути чомусь не міг.

 

Так за роздумами про минуле й пошук костюма він і не помітив як настав вечір і вже варто було виходити. Карел одягнувся і вийшов у пошуках карети. На його щастя, вона знайшлася досить швидко. Він заліз, сказав кучеру куди їхати й заплатив йому. Карел розраховував на тривалу поїздку, але це звичка з Амстердаму, оскільки приїхали вони дуже швидко. Він навіть не відразу зрозумів, чому вони стоять, поки кучер не постукав по даху й не сказав, що час виходити. Вийшовши, він став озиратися й помітив, як люди стягуються в одну й ту саму будівлю і, як він вирішив, йому теж туди.

 

Карел пройшов у будівлю й потрапив одразу до головної зали, де юрмилися люди, віталися, обіймалися та обмінювалися люб’язностями. Він зустрів деяких своїх знайомих, які представили його ще якимось художникам, він не особливо заглиблювався, але привітно всім усміхався і сміявся з жартів, яких навіть не слухав. Поки люди підтягувалися, стояв шум, але приблизно через хвилин 10 вийшов господар.

 

— Вітаю всіх вас, пані та панове, і сподіваюся, що ви проведете чудовий вечір. Він підняв келих, гості зробили те саме. Карел навіть не встиг помітити, звідки келих з’явився в його руці, але не відбиваючись від інших теж підняв його і трохи відпив.

 

Вийшов оркестр та заграла музика, гості розійшлися від центру, даючи місце для тих, хто танцює.

 

Поки всі були зайняті музикою, Карел вирішив відійти убік, де тихіше. Він став біля стіни та спостерігав за гостями. Це було набагато цікавіше, ніж бути в гущавині подій. Келих із шампанським він просто тримав у руках, іноді автоматично помішуючи напій. Збоку підійшла жінка і, спершись на стіну, випила келих із вином.

 

— Ви допиватимете своє вино?

 

Карел аж здригнувся, він і не помітив, як хтось підійшов.

 

— Напевне ні…

 

— Чудово. — Жінка забрала в нього келих і за два ковтки спустошила його. Карел просто мовчки дивився, бо не знав, що треба говорити в такій ситуації.

— Ви один?

 

— Так, а ви?

 

— Я з чоловіком. — Жінка вказала порожнім келихом у бік зали, де стояла компанія чоловіків. Карела не дуже цікавила світська бесіда, тому він не став уточнювати хто саме чоловік.

 

-Мене звуть Мілана, а Вас?

 

-Карел. Але чого Ви не з чоловіком?

 

-Ох, він зустрів старих знайомих, що не бачилися близько року, й ось тепер вони згадують усе, що було, а мені нудно. — Мілана знизала плечима. — А чому ви не веселитесь?

 

— Спостерігати за людьми теж весело, — Карел знову повернувся до зали, — адже ви можете уявити все що завгодно. Он та молода дівчина в красивій пишній сукні. Як ви вважаєте, хто вона? Що в неї за життя?

 

— Хм… — Мілана знайшла дівчину в залі та пильно спостерігала за нею. — Вона може бути балериною, яка втекла з дому та поїхала з театром. А може, вона підставна дівчина, яка прийшла замість своєї господині, поки та втекла на таємні уроки з єдиноборства.

 

Карел коротко засміявся. Уперше від смерті дружини. Це було приємно та несподівано.

 

— Як цікаво, у Вас багата фантазія.

 

— Можливо. — Мілана знизала плечима й поправила пшеничне пасмо, що вибилося. — Ніхто з нас не може стверджувати, що це не так.

 

— І правда.

 

Вечір, що залишився, вони так і провели разом. Наприкінці до них підійшов чоловік Мілани.

 

— Коханий, знайомся, це Карел. Він розважав мене весь вечір.

 

— Дякую Вам, бо й дійсно незручно вийшло, що я так ось покинув дружину. — Чоловік зніяковів.

 

— Що Ви, усе гаразд. Це була чудова компанія на вечір.

 

— Як же я можу Вам віддячити?

 

— Ну, що Ви, не варто. — Карел замахав руками перед собою. — Я справді радий, що був не один весь вечір.

 

— Вирішено! Я запрошую Вас на обід! — Чоловік не чув. Він усміхався по-дитячому заразливо, а руде волосся й ластовиння надавали образу ще більшої схожості з дитиною. Карел не зміг відмовити такій привітності, і вони домовилися зустрітися в неділю.

 

Повернувшись додому, він заснув так, як не засинав уже дуже давно. На душі було легко й ніякі погані думки не лізли в голову.

 

Ці 3 дні до неділі Карел займався домашніми справами. Розбирав речі з коробок, прибирався. Він не хотів нікого наймати, йому було простіше зробити все самому. І він, нарешті, прибрав незакінчену картину з мольберта й поставив нове полотно, щоправда, ще не знав для чого.

Приїхавши в неділю в маєток до своїх нових друзів, він був приємно здивований, тому що там було багато картин і гарних меблів.

— Ви тут постійно мешкаєте?

— Ні, це наша літня резиденція. Коли чоловік приїжджає до Голландії по роботі — ми живемо тут.

— До речі, я навіть не знаю, звідки ви?

— Ми з Росії. Мій чоловік купець і приїжджає до вас торгувати. — Міла усміхнулася і знизала плечима.

— А де він?

— У нього виникли справи. Тому він просив передати сердечні вибачення та подяку, що знову скрасите мій вечір. Але можливо він ще встигне на вечерю, якщо Ви не проти залишитися.

— Ну, мені особливо нема куди поспішати. — Карел знизав плечима. Мілана повела його показувати маєток. На задньому дворі, в оранжереї, Карел помітив пташку. — Який чудовий щиглик. — Він підійшов ближче, щоби погладити птаха, але помітив, що птах прикутий ланцюжком до сідала. Він часто бачив таке в Амстердамі, тому вже не засмутився, хоча доля цих птахів завжди викликала в нього смуток.

Міла підійшла і стала поруч, дивлячись на Карела.

— У вас очі схожі.

— Що перепрошую?

— Очі, кажу схожі, — вона кивнула головою в бік птаха, — однаково сумні. Я люблю цих птахів, але як мені їх шкода. Бідолахи приречені виступати на втіху багатіям до самої своєї смерті.

— То чому ж ви її тримаєте? Можна ж відпустити.

— Звісно можна, але так вона загине ще швидше.

— А навіщо тоді заводили?

— Чоловіку подарували, не викидати ж.

Карел, мов заворожений, дивився на птаха.

— Ви дозволите мені приходити сюди? Хочу написати картину.

— Звичайно, чоловік часто в роз’їздах, а мені одній неймовірно сумно. Я думаю, що він не заперечуватиме.

Карел таки дочекався чоловіка Міли, бо вони вдвох заговорили та втратили лік часу. Поруч із нею Карел знову відчував себе живим. Він знову міг відчувати запахи та смаки, кольори знову ставали яскравішими, а головне він знову хотів писати картини.

Він приходив до них кожен день, іноді вони всі втрьох пили чай на веранді та розмовляли про все й ні про що, але частіше він приходив і сідав писати картину, поки Міла сиділа трохи осторонь і читала книгу. Він був щасливий просто отак, у тиші, посидіти з нею. Сама її присутність надихала його, наче вона була його музою.

— Ну, усе, тепер залишився тільки лак і картина повністю готова — Карел усміхався, дивлячись на свою пташку. За ці дні, поки він писав картину, він зовсім забув про свої проблеми, жив тільки справжнім, не було ніяких до й після, тільки тут і зараз.

— Господи, та вона ж як справжня! — Міла відклавши книгу, підійшла до Карела. — Наче зараз злетить… — вона обережно провела пальцями, не торкаючись полотна, по контуру птаха. — Це щось чудове.

 

Міла повернулася до Карела й  у того серце ніби пропустило удар, коли він побачив як ніжно вона посміхається йому.

 

— Боже, усе гаразд? Я вас чимось образила? — Мілана злякано дивилася на Карела.

 

Тільки подивившись їй у вічі Карел зрозумів, що плаче, він швидким рухом змахнув сльозу.

 

— Вибачте, усе гаразд, це не Ваша провина. Я, правда, сам не розумію, що сталося. — Карел усміхнувся. — Я вже піду, мабуть, треба покрити картину лаком.

 

— Ви можете прийти завтра з лаком і покрити тут?

 

— Я просто хочу якнайшвидше завершити роботу. — Карел узяв руку Міли та нахилився. — Прощавайте, ми незабаром зустрінемося. — Він поцілував її руку і, зібравши свої речі, пішов до себе.

 

Всю дорогу до дому і всю ніч він думав, що сталося з ним сьогодні. Закриваючи очі, він бачив Мілану, яка посміхається йому, він чув її голос, відчував її запах: книг та терпкого чаю. Він був щасливим, як не був із моменту смерті дружини, він знову хотів писати картини, творити. Його ніби розпирало зсередини, немов птах, який ще трохи й випурхне з клітки та відчує свободу польоту.

Поспавши від сили кілька годин, він почав із ранку покривати картину лаком. Він дуже хотів подарувати картину Мілані. Власне, для неї він і писав цю картину. Нанісши лак він залишив полотно сохнути та почав займатися домашніми справами. Та вже за кілька годин він почув звук вибуху, такий жахливо знайомий. Не встигнувши нічого збагнути до ладу він зрозумів лише, що його відкинуло вбік і що весь його будинок та одяг на ньому спалахнули. Він, у паніці, почав озиратися на всі боки та шукати картину. Вона не мала постраждати. Її треба було врятувати за всяку ціну. Навіть не намагаючись збити із себе вогонь, він важко піднявся й пішов до картини. Він встиг тільки підійти до вікна, як пролунав наступний вибух, його відкинуло вперед і картина випала з вікна в річку. Останнє, що він бачив, як вона впала у воду.

 

— Ми ще побачимось. — Карел усміхнувся й заплющив очі, тому що можливості щось робити вже не було.

 

Мілана почула про вибух ближче до вечора.

 

— Коханий! Нам треба терміново їхати, адже Карел живе там.

 

— О Боже!

 

Міла з чоловіком швидко одяглися, кучер уже чекав на вході. Вони сіли в карету й поїхали до будинку Карела. Приїхавши на місце, вони побачили, як люди намагаються загасити вогонь, який розійшовся по будинках, що стояли дуже близько один до одного.

 

— О, Боже… — Міла взяла чоловіка за руку міцно стиснувши. — Як ти думаєш, він?

 

— Боюся, що так, люба… — Чоловік погладив дружину по руці. Вогні від будинків, що палали висвітлювали все навколо й Міла помітила, що в річці щось пливе

 

— Коханий, дивись, там щось є — вона вказала в бік маленького прямокутника, що пливе річкою. Її чоловік спустився вниз до річки та витяг предмет із води. Коли він його перевернув Міла відразу впізнала щигля.

 

— О ні!..

 

Чоловік підійшов до Міли та обійняв її.

 

— Я думаю, що він хотів, щоби картина була в тебе.

 

***

 

Тіа прокинулася, хапаючи ротом повітря, її трясло, вона нічого не могла зробити, ані кричати, ані плакати. Боря, що лежала поруч, сонно повернулася до неї й побачивши, що дівчина тремтить, обійняла її.

 

— Тише, тихіше, Поттере, це лише я, усе добре…

 

Тіа заспокоїлася. Як і завжди заспокоювалася раніше? Тільки зараз вона зрозуміла, що знає цю дівчину набагато довше, ніж можна подумати.

 

Ось ми й зустрілися.

 

Тіа усміхнулася своїм думкам і обійняла Борю у відповідь.

 

Прокинувшись із ранку, Тіа замовила таксі, тому що їм потрібно було їхати. Вона розбудила Борю.

 

-Боря, вставай, нам потрібно йти, що раніше — тим краще.

 

Боря неохоче розплющила очі, ліниво позіхнула і встала з ліжка. Вона одягла високі чорні джинси, а зверху, кольору цегли, з круглим вирізом, в’язаний светр. Тіа одягла футболку з джинсами і зверху одягла светр. Зібравшись, дівчата вийшли, коли приїхало таксі. Вони їхали мовчки, Тіа дивилася у вікно на важкі хмари, що насувалися.

 

— Тіа… — Боря поклала руку їй на плече. Обернувшись Тіа побачила, що їй погано, вона зблідла і, прикриваючи рота рукою, тремтіла. Тіа швидко набрала на дверній панелі код екстреної зупинки. Автомобіль увімкнув аварійки та припаркувався біля тротуару.

 

— Оллі, розрахуйся за поїздку. — Тіа допомогла Борі вибратися з автомобіля. — Ти як?

 

— Зараз, тільки відпочину й буде все гаразд.

 

Вони простояли так хвилини зо дві, поки їм на голову не стали крапати важкі дощові краплі.

 

— От лажа, треба десь сховатися. — Тіа озирнулася на всі боки й помітила вхід у музей. Вона кивнула в бік входу і вони з Борею пішли туди. Підійшовши ближче, Тіа помітила вивіску, яка рекламувала виставку музею. Вона зупинилася, сказавши Борі зайти до музею. Її увагу привернула конкретна картина.

 

«Сьогодні, уперше за довгий час, багатостраждальна картина Карела Фабріціуса, знову приїхала до Нью-Йорка. Щиголь — картина із захопливою історією.”

 

Тіа завмерла на місці, її затрясло.

— Ні, не може ж цього бути… Тільки не зараз…

 

Тіа забігла всередину, якраз у момент вибуху. Її відкинуло до стіни, усе тіло пронизало тупим болем. В очах потемніло, але вона не знепритомніла. Насилу підвівшись і трохи постоявши, щоби знову почати чути та щось бачити, вона пішла всередину. Навколо лежали люди, хтось кричав від болю, хтось від страху, хтось намагався підвестися.

 

— Ні, ні, тільки не знову… — Тіа вдивлялася в обличчя людей, вона шукала Борю. Пройшовши в другий зал, вона помітила кучеряву дівчину в знайомому светрі, яка була завалена уламками плити зверху.

 

— Ні, Борю… — Тіа підійшла до неї і спробувала підняти плиту з дівчини, але та не піддавалася. Вона прибрала волосся з її обличчя й побачила, що воно все в крові. -Ні, ні!

 

Поруч хтось поворухнувся й Тіа автоматично подивилася в той бік і побачила картину.

 

— Це все твоя вина… — вона поповзла в бік картини. — Твоя вина…

 

Опинившись поруч, вона схопила картину й тут помітила, що людина, яка привернула її увагу, повністю обвішана вибухівкою, а циферблат показував останні секунди.

 

— Ми зустрінемося знову, але вже без тебе. — Дівчина притиснула картину впритул до себе якраз у той момент, коли циферблат показав чотири нулі.

 

«Це буде чесно,

 

що я повинен переслідувати тебе через десять, двадцять п’ять, сто життів,

 

поки не знайду ту, де ти повернешся до мене.»