I’m Here

Автор/ка: TWDObsessive

Дозвіл на переклад отримано.

Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/38439406

Опис: Деріл знаходить у Співдружності щось, що змінює абсолютно все: докази того, що Рік Ґраймс не помер на тому мосту.

***

Я знайшов його в архіві Співдружності, який був схожий на шафку для доказів зі старих поліцейських шоу. Я шукав коробку, про яку сказав мені Мерсер, що залишилась від хлопця, який пройшов неподалік, прямуючи на південь.

— Назад додому, — сказав він.

Мерсер бачив, як хлопець відбивався від дюжини ходоків наодинці в лісі з більшим бажанням вижити, ніж будь-хто, кого він зустрічав протягом багатьох років. Він одразу подумав, що худорлявий чоловік із кучерями й потертими чоботями ідеально підійде для Співдружності. Сильний боєць без жодних прихольностей.

Я поважав Мерсера набагато більше, ніж більшість інших людей Співдружності. Він здавався справжнім. Усі інші здавались… вимкненими. Я ділився з ним більше, ніж зазвичай, бо ми часто разом робили кілька кіл по громаді, коли щовечора патрулювати, і могли спілкуватись.

Я говорив про Ріка. Я думаю про нього весь час, навіть після всіх цих років, тому будь-які старі історії, які я розповідаю, зазвичай містять його в собі. У всякому разі, я розповідав Мерсеру про цей торнадо, який ми якось пережили, про те, як ми всі були близькі до того, щоб здатися. Як Рік був тим, що тримало мене далі.

— Одного разу я зустрів Ріка, — випадково сказав Мерсер наприкінці моєї розповіді. Мої очі загорілися, серце забилося в надії. Є тисячі Ріків. Але скільки Ріків варто пам’ятати?

— Не можу точно згадати його прізвище, — сказав Мерсер, залишаючись насторожі, завжди пильний й обізнаний, шукає будь-які неприємності.

— Ґраймс? — запитав я, штовхаючи ногою камінь, знаючи, що шанси, що мій Рік був тут, були нульові.

Мерсер зупинився на середині кроку й задумливо усміхнувся.

— Так, це був він, Рік Ґраймс. Він мав довге кучеряве волосся і бороду.

Моя щелепа відвисла, і тисяча образів промайнула в моїй голові. Полювання разом, або, принаймні, я намагаюся полювати, а він бігає поруч зі мною. Боротьба з мертвими, очищення будинків, створення в’язниці, ті обійми, якими ми поділилися після того, як я втік із Святилища, а потім мій шквал спогадів припав на кивок прощання, який він дав мені перед тим, як підірвав міст.

— Він був живий? — спитав я, у мене пересохло горло, а голос був більш тремтячим, ніж я хотів.

— Ну так, ходок не скаже мені свого імені. Це твій хлопець? Рік Граймс?

Я не міг точно зрозуміти, що він запитує. Це був той хлопець, про якого я говорив, чи це був мій хлопець? Рік, можливо, і не знав цього, але він був для мене і тим, і іншим, тому я відповів простим здивованим кивком.

— Чому він досі не тут? Куди він подівся?

Мерсер знову почав ходити.

— Він засвітився посеред ночі приблизно через три тижні після того, як приїхав сюди. Єдина причина, чому я навіть пам’ятаю, — у нього була коробка речей, які він хотів залишити тут на випадок, якщо він повернеться. Попросив мене берегти її.

— Де вона? Мені потрібно її побачити, — сказав я з такою впевненістю, що Мерсер зрозумів, що нам потрібно негайно змінити напрямок і повернутись до міста.

Він залишив мене одного в кімнаті після того, як я кинув на нього погляд Діксона, який можна було перекласти лише як «зараз ти можеш піти геть». Я не сердився на нього чи щось таке. Мені просто потрібно було відкрити цю коробку одному.

Усередині я відразу побачив Colt Python. Його пістолет. Той, який ніколи не залишав його, за винятком короткого часу під час війни з Рятіниками, коли я повернув його йому. Я відкрив його, щоб перевірити наявність патронів, як він часто робив, майже його тик. Без куль. Має сенс. Кулі до такої зброї стали рідкістю. Була також пара знайомих старих чобіт, які зношені настільки, що вся підошва була відкрита до землі. До біса, дев’ять років тому йому потрібна була нова пара взуття. Диво, що від цих чобіт взагалі щось залишилося.

Це була стара коробка канцелярського приладдя, яка колись намокла, а одного разу була розбита й заклеєна клейкою стрічкою, а почерком Ріка збоку було написано «Рік Ґраймс».

Всередині одного з них був конверт, адресований «Тобі». Я розгублено подивився на нього, перевернув його туди-сюди, і це все, що він написав зовні. Він все ще був запечатаний, і за його станом я міг зрозуміти, що Мерсер мав рацію. Не так давно Рік покинув цю спільноту. На папері чи чорнилі не було слідів віку. Я розгорнув листа й почав читати.

Дорогий Ти,

Ти знаєш, хто ти є. Я знаю, що ти не просто спалахи пам’яті. Я відчуваю це своїм нутром. Я пам’ятаю. Довге волосся, яке завжди потрапляло в твої гострі блакитні очі. Я пам’ятаю, як ти стояв і як ти присідав. Я думаю, що ти часто полював через те, як я уявляю, як ти рухаєшся лісом. Ти — мій єдиний спогад до аварії. Я чую голос, який кричить моє ім’я, і він глибокий, відчайдушний і болючий. І його звук дає мені зрозуміти, наскільки ми важливі один для одного. Відтоді, як гелікоптер знайшов мене і привіз до громади в штаті Небраска, я відчував себе половиною людини. Мабуть, вони врятували мені життя. Але вони не змогли зберегти мої спогади. Я хотів би, щоб вони врятували все. Або ні. Все, що вони знали про мене, це моє ім’я, тож це єдине, що у мене є.

Я пам’ятаю, як ти повернув мені пістолет під час дуже емоційного моменту, коли я зрозумів, яку частину мого серця ти займаєш, тому я залишаю його тут, щоб нагадати тобі про себе, якщо ти прийдеш. Минуло багато років, але нещодавно я мріяв про маленький фермерський будинок в Джорджії. Місце, де я був, CRM у Небрасці? Скажімо, вони не живуть за почесним кодексом. І я пам’ятаю, як колись у мене була сім’я з тобою поруч. Честь і вірність. Дружба. І, якщо я не помиляюсь, неймовірно сильне кохання.

Я залишаю Співдружність і прямую до Атланти. Я думаю, можливо, саме звідти я прийшов, і я сподіваюсь знайти тебе все ще там. Я живу з твоєю сором’язливою усмішкою і сильною рукою. З моменту аварії минуло, можливо, дев’ять років, і я знаю, що шанси на те, що ти вижив, невеликі. І я знаю, що безцільний пошук чоловіка, якого я не знаю, для більшості людей звучить смішно. Але життя, не знайшовши моїх спогадів, не варте того, щоб його прожити. Я сподіваюсь знайти тебе у Джорджії. Але якщо ти опинишся тут, у Співдружності, я сподіваюсь, що ти візьмеш цей Кольт і знайдеш мене, щоб повернути його знову. Я думаю, що якщо я побачу тебе, доторкнуся до твоїх широких плечей, почую, як твій голос вимовляє моє ім’я, і відчую твої обійми, я все згадаю.

Будь ласка, будь справжнім.

З любов’ю,

Рік Ґраймс

Я не міг швидко дістатись до Керол. Вона єдина, кому я коли-небудь розповідав про те, що я насправді відчуваю до Ріка. Власне, вона мені це сказала. Сказала, що може прочитати це на мені, як неонове світло, коли я поруч з ним, але пообіцяла, що не думає, що хтось інший зможе це побачити.

Я засунув їй записку до рук і дав їй прочитати, перш ніж витягнув зі свого пояса знайомий Кольт. Її обличчя засвітилось, і коли вона нарешті подивилась на мене, я витягнув пістолет, наче їй потрібні були додаткові докази.

— Мерсер сказав, що він пішов приблизно за місяць чи два до того, як ми приїхали сюди. Завтра забираю байк. Рано-вранці. Їдемо до Джорджії.

Мені не довелося більше пояснювати. Вона витерла руки об штани, оскільки вони були брудні від посадки квітів, але здавалось, що це було більше, ніж просто витирання рук від бруду. Вона озирнулась на Співдружність і знову повернулась до мене.

— Я піду без багажу. Зустрінемось на світанку біля парадних воріт? Скажеш, що ми підемо на полювання і просто поїдемо на південь?

Деріл кивнув. Він знав, що Керол наполягатиме на тому, щоб піти. І, чесно кажучи, йому полегшало. Думка про те, щоб знову залишитися сам по собі, коли він шукав Ріка, не була приємною.

Вона поклала руку мені на плече.

— Ми його знайдемо.

І знаєте що? Я вірю їй.