i’m a winged insect, you’re a funeral pyre

світ закінчується під скляний акомпанемент пляшки дешевого вина, яку хтось випадково випускає з рук у сусідньому ряді.

але поки Мерліну відомо тільки про один з цих двох фактів. він зайнятий вибором печива під чай і реагує на звук ледь помітним тремтінням простягнутої до полички руки. магазинчик очікувано порожній, за виключенням власника тих самих рук, що впустили пляшку, Мерліна і персоналу на касі, але останнім, на щастя, платять за те, щоби вони грали ролі у цьому театрі сумних і голодних о першій ночі суботи. Мерліну та тій другій людині – ні. 

ніхто не піднімає галасу про те, що вино заляпало їхній одяг чи що вони поранилися через уламки скла, персонал не спішить на допомогу. на щастя, потрібна пачка печива знаходиться ще за декілька секунд. 

як тільки Мерлін торкається її, то його пальці починає поколювати, наче пачка посилає в них маленькі електричні заряди, а в грудині біля серця водночас починає по-дивному лоскотати. Мерлін списує це на пізню годину та, грубо кажучи, все своє життя, і розвертається у напрямку виходу, але. потім розвертається знову й прямує до сусіднього ряду. просто з цікавості, думає він собі. чому б не подивитися на цю бідолаху, висловити мовчазну підтримку. поглядом передати, що Мерлін розуміє, Мерлін був у такій – і гірших, набагато гірших – ситуації, і що на цьому світ не закінчується. 

правдою була б тільки половина з цього, але – Мерліну досі про це не відомо.

він ступає повільно й обережно, як навчився за багато років подорожей не по кам’яним сходам та знайомим покоям, як і повинні ходити відвідувачі нічних магазинчиків. раніше він би вже триста разів перечепився через свої ж чоботі в поспіху, але ці часи вже майже стерлися з його тіла. 

обійшовши свій ряд, Мерлін одразу поглядом натикається на дійсно жалюгідну багряну пляму на плитці, прикрашену, наче кубиками льоду, склом. мимоволі він згадує, як важко було відмивати вино з каменю. ці спогади вистрибують з темних кутків його пам’яті рідко, теж затерті, наче їх настільки часто витягали, щоб передивитися, що кольори потьмяніли, а краї посіклися. 

Мерлін продовжує повільно йти ближче до плями і переводить погляд на ту саму особу, якій так не пощастило впустити свою можливо єдину надію за хороше завершення дня. 

світ закінчується. Мерлін механічно робить ще два кроки вперед. під його ногами хрустить скло, відлуння цього звуку відбивається від поличок з іншим алкоголем роком дракона. 

Артур дивиться на Мерліна такими ж блакитними очима, як у їхній останній день – стомленими, готовими от-от закритися від ваги всього, що відбулося за останні дні-тижні-роки. ще живими. 

– обережно, скло. 

Мерліна охоплює озноб, а поколювання в пальцях стає сильнішим. Мерліну хочеться відповісти щось ідіотське. я бачу, бовдуре. скло –  це найменше з того, що мене зараз турбує. обережно, печиво. ти повернувся. 

Мерлін не промовляє ні слова. 

Артур перед ним – Артур перед ним – зітхає, проводить рукою по своєму волоссю – золотому, золотому навіть без відблиску корони і сонця Камелоту – і зітхає ще раз. наче Мерлін має здогадатися по цим звукам, що йому хочуть сказати. і тисячу років тому він знав цю мову, розумів її краще за мову магії та природи, вловлював сенси на моменті, коли Артур тільки відкривав рота, щоби зробити вдих. але наразі Мерлін не знаходить жодного перекладу в своїй голові. 

вони стоять, у заціпенінні, але хтось з них все ж має поворухнутися – так склалося історично, вони ніколи не могли стояти на одному місці задовго. цю ношу бере на себе один з працівників, який встиг вийти з-за каси та підійти до них. він обступає Артура зі спини та розбиває їхню тишу питаннями “що сталося?”, “ви не поранились?”, “ще будете щось брати?” і твердженнями “вам треба підійти до каси для оплати” та “пане, ви стоїте на склі”.

лоскотання в грудині Мерліна посилюється майже до болю, і він інстинктивно притискає руку до місця, де воно відчувається найбільше. руку з пачкою печива, яке всередині хрустить на тональність вище, ніж скло, але нижче, ніж осіннє листя в лісі навколо Камелоту. руку, з якої, за відчуттями, от-от вислизне блискавка. 

те, що світ закінчується, досі ніхто не знає. 

Артур рухається в очах Мерліна у слід за працівником до каси, наче складений із кадрів, але недостатньо промальований, тому між кадрами затримка в секунду. волосся падає Артуру на лоб; рука, яка випустила пляшку, стискається, але не ростискається – ненамальований кадр; Артур повертає голову до полички з алкоголем, показує свій профіль; його спина така ж широка, як колись; вона віддаляється. Артур знову йде, і Мерлін – знову – залишається на тому ж самому місці. 

він хоче сказати, я знаю, яке ти раніше пив вино. я знаю, як легко ти вірив моїй брехні про таверну. я пам’ятаю наші нічні вилазки із замку в ранні часи та безсонні ночі в роздумах у твоїй кімнаті в останні роки. я пам’ятаю, як ти закотував очі на жарти Гавейна, але все одно посміхався. я був з тобою, коли ти став королем і коли ти зробив Гвен своєю королевою. я знаю всі твої ранкові-обідні-вечірні-нічні ритуали, я знаю всі твої ритуали. Мерлін не може сказати нічого.

колись давно, коли запах будь-якої річки, будь-якого озера, будь-якого океану, навіть дощу та туману, викликав у Мерліні біль, він міг. говорити та навіть кричати, як тоді на схилі, спочатку у зневірі, а потім – гніваючись на себе, тільки на себе та інших богів. міг проговорювати вголос усі правди, які не сказав Артуру, Гавейну, Моргані – давно, так давно, що навіть складно вірити, що були часи, коли вони могли говорити; міг пояснювати всі неправди, які довелося поспіхом зіткати з повітря та вирвати зі свого серця. колись давно Мерлін зірвав собі голос, гніваючись на все те, що не зміг зробити, і більше – на те, що зміг. 

тисячу років тому він дозволяв собі, знаходячись в стадії торгу, розігрувати всі можливі сценарії подій. от він дозволяє Таурену та його людям вбити Утера на могилі Горлуа. от він зізнається Моргані, що також має магію – є магією. Артур не вбиває його після розповіді про Кілгарру та Баліна. Мерлін не намагається отруїти Моргану. Мерлін сприймає слова Кілгарри з більшою недовірою – як на самому початку – і не клянеться тримати його на цепку, як перед подорожжю на Острів Блаженних. він не дає Артуру випити воду з отрутою із кубка. він взагалі не випускає Артура з його покоїв, бо, бачать всі боги, Мерлін і ті, що вже давно зникли, щойно той виходив за поріг, починалася якась чергова неймовірна історія.

Мерлін не думає, що міг би дійсно змінити щось після втрати Моргани – першої. її обличчя було наступним після обличчя Артура, що снилося Мерліну в перші місяці після закінчення всього. тоді відчуття спустошення після втрати сил було ще занадто свіжим, тоді біль втрати Артура – і Гавейна, і Ланселота, і, зрештою, Фреї і Еліана, Гвен і Камелоту, – ще гудів у його скронях. 

той момент, якщо озиратися на нього, не стільки був визначальним для їхнього майбутнього, скільки був точкою незвороту – після неї Мерлін не міг перестати  добудовувати шари брехні один за одним. він не міг дозволити зруйнувати те крихке розуміння, що виникло між ним та Артуром, але й, зрештою, не зміг дистанціюватися від нього, щоби зберігати холодну голову на шляху долі й не піддаватися зайвим емоціям. 

іронічно, що до цих висновків Мерлін прийшов саме після того, коли жодних сил на емоції та будь-які почуття у нього не залишилося. після невідворотної загибелі Камелоту в Мерліні не залишилося нічого, крім глухого пульсу серця, сили магії та холодного – порожнього – тіла. у ті довгі часи Мерлін не бачив і не чув, кольори не були кольорами, а тільки пилом, жоден голос, жоден сміх, жодна вистава чи війна не віддавалися в Мерліні навіть одним збитим в емоції подихом. 

кожного століття залишків магії навколо в траві та повітрі та людях ставало все менше, сама природа забувала, як колись співала з тією заклинання на довге життя, а Мерлін не мав сил відновити тих співів. який це мало б сенс, коли єдина людина, якій Мерлін хотів дійсно показати ту магію, вже не була поряд. з часом вона – магія, яка тримала старий світ, – сховалася в порожнечі грудини Мерліна, звернулася клубочком і заснула. наче зникла.

тоді він запитував світ, чи далі живе почуття, коли помирає людина, до якої воно існувало? чи витримує почуття випробування на час? здавалося, що відповіддю світу на ці питання, за всю його історію та історію його людей, було тихе та зневірене “ні”, здавалося, що у почуття була та сама доля, що у магії, але. 

але зараз Мерлін дивився на спину Артура – його Короля Артура – і знав, як колись знав кожну лінію на його долонях, – що відповідь була іншою. тисячі поколінь і тисячі історій у ньому підказували, що любов не зникала із серця ніколи, продовжуючи існувати як холодна роса, що виступала на траві на березі Авалону зранку; як вітер, що доносив дзенькіт колокольчиків на дверях магазинів, такий самий, як у поселеннях друїдів; як вібрація бруківки біля входу до метро в гармонії з тупотом коней лицарів Артура. 

відповідь була навіть у назві покришеного печива досі в руках Мерліна – lazy days, вівсяні.  

у імені. 

магія могла заснути, дати забути про себе світові та самому Мерліну, що він і вона це нероздільне. але любов була не такою. 

– Артур. 

спина зупиняється і напружується. Мерлін підмічає навіть те, як плечі Артура піднімаються в подисі, через декілька секунд – спадають і розслабляються. 

якби Мерлін зараз повернув голову, то побачив би у рядах цілого скла на поличках своє відображення – своє справжнє обличчя, на яке він не дивився відтоді, як води Авалону перестали боліти йому в тілі й відпустили далі, ніж на відстань направленого у груди меча. не було сенсу носити своє старе обличчя, коли навіть останнє магічне створіння в цьому світі, окрім Мерліна, вже не хотіло бачити його проекцію в своїх тихих хвилях. 

Мерлін голови не повертає, але відчуває, що змінюється. разом із цим світ, яким він його знав останнє тисячоліття, закінчується стрімко, терпко і з хрускотом. 

його губи промовляють ім’я ще раз. 

– Артур. 

так, наче смакують його вперше, вчаться, як пропускати повітря для голосної та величної “А”, як пригортати язик у вже забутому русі до зубів на “рт”. Мерлін не згадував цього імені вголос від самого кінця, переконаний, що чим частіше повторюєш якесь слово, тим менше значення воно зберігає. доля, обов’язок, пророцтво. як часто він сам та люди навколо нього повторювали ці слова, і як мало значення вони зрештою мали. Мерлін не хотів, щоби ім’я Артура втратило для нього значення.  

– Артур. 

спина дає місце профілю, профіль перетворюється на вираз повного здивування на обличчі та привіткритий рот, наче у паузі між вдихом і словом. 

Мерлін так сподівається побачити замість здивування впізнання, що печиво в його стиснутій руці перетворюється на зоряний пил. світло в магазинчику драматично блимає декілька разів, імітуючи блискавку, Артур робить крок назустріч. і ще. і ще. і ще, поки не опиняється в тій самій плямі вина. 

простягає руку до Мерліна. торкається щоки, накриває долонею вухо, запускає пальці у волосся на потилиці, у жесті такому болючому та жахливому в своїй знайомості, що все тіло Мерліна тремтить.

погляд Артура стрибає, як пульс Мерліна: від його очей до захованого в долоні вуха, до шиї у шарфі, до мовчазних губ, до короткого волосся на лобі, до руки з печивом, знову до губ. коли він остаточно зупиняється на очах, магія в грудині Мерліна вже потягується, як кішка після довгого сну, готова дарувати свою велич світу знову.

десь у комірці шуршить працівник, за вікном вщухає різко здійнявшийся декілька хвилин тому вітер. Мерлін ховає сльози у шиї Артура, притиснутий до його тіла все такими ж сильними руками, і в його волоссі над вухом знаходять прихисток теплі губи.

світ створюється заново.