i’ll love you forever
від clementineу тихому київському районі височіє дев’ятиповерхівка.
стандартна така собі девятиповерхівка, нічим не вирізняється серед інших у цьому місті. сутінки ще дозволяють не вмикати світло; у кількох вікнах воно таки горить (певно, там живуть студенти, які усіма силами намагаються зберегти зір, інші ж намагаються зберегти тільки гроші)
на вулиці жовтень, і це не дає нічого, крім нестерпного бажання кутатися у пальто. до вечірньо-вранішнього холоду додається відчуття, що не встигнеш кліпнути — вже темрява, і постійно потріскані губи. хьонджін якось купив їм з джісоном в’язані рукавички, із сердечками на долонях, але ті стали майже непотребом — пальці у них виявились відкритими, а мороз кусався з кожним днем все сильніше.
(вони продовжують їх носити, бо цінують, а ще приємно тримати картонні стаканчики із чаєм).
останнє тепле повітря вривається у кватирку із протягом. пахне чомусь горілим листям і травою — хьонджіну хочеться опинитися десь за запиленим містом прямо зараз, вдихнути серпневий запах поля, де натягнуті чебрець і м’ята мішаються з пом’ятими яблуками і димом. і ти летиш, летиш на велосипеді, із червоними укусами комарів на колінах, і попереду школа, а ти існуєш тут і зараз: у часі, коли тебе нічого не хвилює.
відчуття літа зникло, як зникає випливаюча з-поміж губ пара вранці, поки стоїш на зупинці.
і листя вже пахне по-іншому, нагадує про сухе морозне повітря невдовзі та електричний обігрівач у квартирі; і чебрець вже не польовий, а майже хімозний аптечний, у чаї, коли ловиш чергову застуду.
хьонджіну дуже хочеться літа прямо зараз, у ледь промерзлій квартирі. він дрімає, обіймаючи хана, на пожухлому ліжку; вдома майже ідилічна тиша, чути хіба що глибоке дихання, і несміливе поскрипування шкарубких стареньких меблів.
— давай в одесу поїдемо?
джісон підводиться, з його плеча злітає невдало накинута ковдра, а заодно і рука старшого. матрац під ним прогинається, ліжко скрипить пружинами бозна-скільки річними. він заглядає блискучими очима в очі напроти, вичікуючи відповіді.
у твоїх очах видно зірки
той щось неохоче мичить, розплющуючи одне око.
— що, прямо тут і зараз? там же холод собачий, тим паче біля моря.
— ну, може й пізніше, – джісон перекочує слова у себе на язиці, як карамельну цукерку, — колись, у червні там, але поїдемо ж?
у відповідь старший тільки тягне його до себе і клацає по носу.
— саме у червні, так, коли почнеться сезон, і нас діти зноситимуть з ніг на пляжах, — відповідає крізь посмішку, залишаючи на маківці поцілунки.
«може і поїдемо» — ховається шепотінням десь у темних пасмах стриженого волосся.
у тобі можна потонути
джісон цілує у відповідь — майже жартівливо — клює щоки теплим диханням. хьонджін у своєму житті планує дуже мало, тому і валяється зараз у пилючній девятиповерхівці із картонними стінами, під такою ж пилючною ковдрою, із нескінченними боргами в універі, трав’яним домашнім чаєм, промерзлими кінцівками, старими віконними рамами,
із найтеплішим хлопцем під боком.
у тобі я і потонув.
він джісону не каже, що вранці дивиться ціни на залізничні квитки.
。・:*:・゚’★,。・:*:・゚’☆
вони таки їдуть в одесу.
їдуть плацкартом, потяг напівпустий і непрогрітий, беруть у провідниці два комплекти білизни, один так і залишається нерозпакованим — сплять разом, і під ранок спина болить, ніби вони всю ніч тягали мішки з піском.
їдуть під кінець січня, коли погода — мороз до кісток, мороз під пуховик, мороз у мартенси; під ногами — каша з піску, снігу та ще бозна-чого, а над головою сірість, якій позаздрить тільки листопадний київ.
на новий рік джісон подарував хьонджіну плівкову камеру — відкопав на якійсь із барахолок.
на новий рік хьонджін подарував джісону себе.
(ну і ще набір гігієнічок, щоб губи не так тріскались).
на цю камеру — стареньку мильницю — джісон робить рівно п’ять кадрів хвана з чайками. той на нього свариться здалеку, бо «хто мені купуватиме потім плівку, ти ціни бачив?», і вертається, її забираючи.
чайки взимку тут голодніші за котів біля їх під’їзду. котів вони приручають, у кожного в сумці завжди лежить пакетик корму. традиціям не зраджують — годують пташок ледве не з рук.
хьонджін сміється, фотографує хана, закутаного у чорну куртку і сірий шарф поверх капюшона.
хьонджін думає, що справжнє кохання виглядає якось так.
джісон нічого не думає, тому боязко оглядається, і цілує хьонджіна прямо на пустуючому пірсі, серед пустуючого пляжу й пустуючого моря.
вони знаходять ледь не єдину відкриту кав’ярню, бариста пояснює — не сезон. хьонджін чекає свій чай, щось вистукує.
•-•- •-•• ••— -••• •-•• ••— – • -••• •
джісон про це думає тільки перед сном, і на ранок навіть не згадує.
він памятає азбуку морзе ще зі школи, коли вистукував це своїй сусідці за партою.
проявка першої плівки — як перший поцілунок.
серце відбиває збитий ритм
тук тук тук
тук
тук тук
кадр з хьонджіном і чайками
тук тук
кадр з джісоном у їх дешевому готельному номері
тук
змазане селфі із гірляндами на фоні
тук тук тук
кадр із вікна плацкарту
тук тук
гаряче дихання у шию — інтимніше будь-яких поцілунків.
— я тебе люблю
тук тук тук
— я теж тебе люблю
тук тук тук тук
0 Коментарів