﹂・・・◯ ・・・﹁

Осінній день був морозним і не дуже привітним в такому великому місті, як Детройт. На деревах зовсім не залишилося листя, яке хоч трохи задавало фарб цьому кремезному місту.
Ти спокійно йшла за маршрутом, який тобі проклав додаток на мапі. Сьогодні перший день, як ти опинилася тут. Все здавалося новим і захопливим. Тому, ти постійно вертіла головою по сторонах. Тут було нове обладнання, яке ще не завезли в ваше місто і це заставляло відчувати себе відсталою від життя.
Свіжий вітер обдав тебе з ніг до голови, із-за чого волосся закрило собою половину твого обличчя. Ти абияк привела їх в належний вигляд і повернула до міської площі. Купа народу з андроїдами метушилися по периметру. Це здивувало тебе і трохи налякало. В тих краях, де ти виросла – такого не було.
В руці завібрував телефон і ти швидко відповіла:

– Привіт, Віккі… здається я заблукала, – тихо прошепотіла ти стоячи на місці й оглядаючи перехожих.

– Коли ти змогла встигнути? – твоя подруга щиро здивувалася, – Де ти зараз знаходишся?

Вона не почула відповіді від тебе, але змогла розчути крики мітингувальників. Вони постійно збиралися на одному місці, і це була Харт-плаза.

– Т/І, ти бачиш фонтан? – вона почала намагатися пояснити тобі через телефон, щоб не виходити на вулицю. Вікторія не любила холод.

– Я бачу.. – ти замовкла знов

– Це до біса не смішно. З тобою все в нормі?

– Віккі, я бачу як натовп напав на андроїда, – розгублено і тихо сказала ти. – Вони напали на нього просто так? Мені допомогти йому?

– Стій, чуєш? – подруга почала нервово ходити по квартирі збираючи речі, які були розкидані в її кімнаті. – Я зараз буду. І не вимикай телефон.

– Вони його зараз заб’ють, я не можу дивитися, Віккі, вибач.

– Т/І, трясця, не лізь не у свою справу. Я не хочу, щоб тебе скалічили.

Але відповіді на ці слова не знайшлося, натомість, Віккі почала чути інше:

– Зупиніться! – твердо сказала ти, але цього ніхто не почув, окрім твоєї подруги.

Ти намагалася розняти кількох людей, які вчепилися в бідного андроїда. Він, навіть, не захищав себе. Телефон в твоїй руці завібрував від голосу, який доносився з динаміку.

– Твоя дупа не може жити без пригод, – сердито буркнула Віккі та відчинивши двері, рушила до тебе. Вона не відпускала слухавку.

– Люди! – ти знов закричала, від чого твій голос надірвався. – Схаменіться, ви що робите? Він не захищається, навіть.

Жінка, яку тобі вийшло відчепити від нього, різко повернулася у твій бік. Вона широко відкрила очі, а потім заговорила:

– Ми робимо те, що не зробили такі як ти. Я втратила свою роботу через них, і тепер я не маю грошей, щоб далі продовжувати життя.

В цей час до вас всіх підійшла поліція і заспокоїла натовп. Вони розійшлися від лежачого на підлозі андроїда, але не продовжили кричати ганебні слова в його бік.
Ти швидко підбігла до нього і допомогла тому підвестися. В його очах не було ніяких емоцій. Холод і порожність. Щось в середині тебе зіщулилося і неприємний комок у горлі не дав нічого сказати. Ти мовчазно провела його крізь натовп, а потім пішла за ним.

– Гей, твій одяг, – ти схвильовано подивилася на його обличчя. Подряпини поступово зникали за шаром шкіри, яка з’являлася на ньому, наче за помахом чарівної палички. – Як тебе звати?
Зелені очі подивилися у твої і в них, наче щось змінилося. Він дивився на тебе мовчазно, поки поблизу не проскрипів автобус. Він відійшов від тебе у бік транспорту, і раптом повернувшись сказав:

– Я Маркус. Дякую вам, пані.

Після цих слів він зайшов до відсіку з андроїдами і більше не дивився у ваш бік.

– Т/І Т/П, ти жива і, – Віккі запихавшись продовжила: – неушкоджена. Ти мене з розуму звела.
Ти без слів обійняла її та сумно глянула у бік натовпу, який почав розходитися. Тобі була незрозуміла ця жорстокість людей. Якщо так можна було це назвати. Через велику кількість злості та отрути, вони втрачали головне, чим славився наш біологічний вид – людяність.

– Я вперше бачу щось подібне, Віккі, – ти передала малу валізку подрузі й потерла руку. – І я не змогла не втручатися в це.

Твій телефон ще був увімкнений і ти мимоволі почула, як вібрує динамік від ваших з Вікторією голосів. Тому, швидко вимкнувши його, ти знов винувато глянула на Віккі.

– Ти будеш з цим стикатися частіше, – вона говорила це серйозно. – Це не поодинокі випадки. Мені теж було спочатку надзвичайно страшно. Але зараз, я з цим змирилася. На роботі побачиш і не таке.

Вона м’яко взяла тебе за лікоть і ви пішли до кварти, яку тепер орендували з подругою дитинства.
Вікторії було 28, і вона на 2 роки є старшою за тебе. Раніше ви жили в одному районі та ваші батьки товаришували. В підлітковому віці, ви любили залишатися на ночівлі в один одного, ви навіть мріяли жити разом. Вам здавалося це веселим. І зараз ви практично виконали мрію свого дитинства.

– Це наші апартаменти, – Віккі весело розвела руками обертаючись навшпиньках над довгою люстрою, яка звисала з білої стелі. Вона швидко повернулася у лівий бік і поманила рукою тебе.

Ти зацікавлено зробила крок вперед, оглядаючи квартиру. Вона була просторою і дуже чистою. Прийманні зала і кухня були в порядку. Це було не схоже на Віккі.

– Така чистота, – здивовано сказала ти, і поглядом обвела приміщення ще раз, не вірячи своїм очам.

– Тільки не в моїй кімнаті, – вона глянула у правий бік. – А поки, слідуй за мною, дівчино, – вона продовжувала поводитися весело.

– Так точно, капітане, – ти підійшла до темно коричневих дверей на яких була наклеєна маленька записочка. – Це що?

Вікторія здригнула плечима й удала, що не розуміє тебе. Але її хитрий прищур казав інакше. Ти відчепила папірець на якому був намальований череп з кістками.

-Читай у слух, – Віккі встала навпроти тебе і склала долоні разом.
Ти посміхнулася їй, вже знаючи що там буде. Вона залишила там згадку про ваше дитинство.

-«Йохохо. Я злий-презлий пірат Вікка Витка! Ти не дзвонила і не писала мені декілька років. Саме тому, я вирішила украсти ключ від твоєї кімнати… – ти наголосила на останньому слові та збентежено глянула на подругу. – Але я так хочу глянути на свою кімнату..

-А я так довго робила тобі цей квест, так що наші рахунки рівні, Ситцева Т/І

Ти легенько штовхнула її в бік і засміялася.

-Карта на якій позначено місце ключа – сховано в цій квартирі. І навіть якщо у тебе вийде знайти мапу, це тобі все одно не допоможе, ЙОХОХО. Залишайся без ключа! Для тебе завжди буде вільним місце на таємничому острові під назвою: ортопедичний диван з масажними кільцями, – ти почала сміятися, це підхопила і Віккі. – Твій піратський капітан Вікторія Витка і його ортопедичний диван з масажними кільцями.

-Можеш шаленіти, але я не пропущу тебе у твою кімнату, поки ти не виконаєш цей квест.

Ти закотила очі та почала нишпорити по квартирі. Все було настільки чистим, що не було видно ніяких слідів.

-Хоча б натякни де «тепло», а де «холодно, – сказала ти дивлячись на те, як Віккі заварює каву.

– Дуже гаряче, Ситцева Т/І.
Ти подивилася навкруги, але поблизу нічого не було. Тоді, ти подивилася на білий килим, в якому щось шаруділо, коли ти ковзала по ньому ногою.

– Бінго! – викрикнула подруга. – Перший крок зробленою В прямому і переносному значенні.
Ти зацікавлено дістала карту, яка була розірвана. Поклавши її на журнальний стіл ти прийнялася збирати клаптики паперу, щоб утворити карту. Але нічого не виходило. Карта була невірно намальована. На ній була не ваша квартира, а будинок Віккі.

– Це макет нашої старої карти? – ти глянула на подругу і та тобі стверджуючи кивнула. – Але це ніяк не в’яжеться.

– Ще як, – вона поставила кухоль на кухонну стійку і закусила нижню губу. Їй було цікаво спостерігати за тобою.

Ти наблизилася до карти і несподівано здула клаптик паперу на підлогу. Тепер він валявся десь під столом.

– Це нечесно, – крикнула Віккі..

Ти потягнулася за папірцем і раптом зупинилася. Перевернувшись на спину, ти помітила на скляному столику, як папірці зібралися у слово «світило».

– Світило? – ти вислизнула з під стола і почала дивитися у бік вікна. На блідій шторі було вишите сонце.

Ти підтягнула довгий стілець до вікна і вставши на нього відштовхнула важку тканину.

– Взагалі у нас тут можна було хлопнути два рази і штори відкрилися, – вона сказала це підходячи до тебе і плескаючи в долоні. – Не думаю, що краща ідея їх торкатися руками. Власник квартири та ще зануда.

Штори відкрилися і у вас захопило дух. Вид виходив на велику кількість будівель, яких повільно опалювало осіннє сонце. Ти подивилися вгору і побачили злощасний ключ.

– ЙОХОХО, – засміялася ти в піратській манері і взявши до рук пластикову картку спустилася до подруги. – Я найкращий детектив пірат із піратів детективів.

– На новому робочому місці перевіримо, – вона посміхнулася.

Ти підійшла до дверей і приклала картку до матової поверхні, яка вмить зчитала дані. Кімната відкрилася і ти підбігла до величезного вікна біля письмового столу, на якому Віккі обережно поклала ваш улюблений аромадифузер з ваніллю.

– Віккі, – ти розкрила руки для обіймів, – це так мило.

– Пірати не можуть бути милими, але для тебе все що завгодно. Освоюйся Ситцева Т/І. А потім чекаю тебе на кухні. Маленький пір для двох піратів і сильних та незалежних жінок.

Ти поклала речі до великої шафи. Більша частина її залишалася порожньою. Тоді ти зрозуміла, як мало ти взяла з собою. Пройшовши повз ліжка ти нахилилася до стола, на якому стояв аромадифузор. І жадібно вдихнула солодкий запах ванілі. В животі почало урчати. Час повертатися до Віктроії. Але, перед тим як йти, ти зробила два оплески й штори у твоїй кімнаті закрили вид на місто.

– Я зачекалася на тебе.

– Я досі не можу повірити у все це, – ти присіла на довгий стілець спершись ліктем об кухонну стійку. – Я змогла покинути своє старе життя.

– Ти звикнеш до всього, – дівчина дала тобі тарілку зі спагеті на яких гарно розлягалися морепродукти.

– Звичайно. Багато чого змінилося відтоді, як ми були підлітками.
Вікторія подивилася на свій телефон, який спалахнув від повідомлення, але вона не розблокувала його, щоб побачити вміст.

– Я рада, що ти зі мною, – призналася вона тобі і накрутила на виделку велику кількість спагеті.

– Мої очі зараз наповняться сльозами щастя, і ти нічого не зможеш зробити, щоб зупинити мої щасливі ридання після усього, що сталося за цей день, – ти подивилася у бік журнального столика, на якому все ще лежала карта, а потім в очі Віккі, – Я…

Телефон Віктроії почав дуже швидко мерехтіти, хтось настирливо щось надсилав. Твоя подруга роздратовано опустила виделку і та з неприємним звуком впала на тарілку.

– Хвилину, – вона розблокувала телефон, – Я сподіваюся, що там нічого серйозного.

Обличчя дівчини напружилося і вона з жалем подивилася у твій бік. А потім, взяла знов до рук виделку і дивлячись на неї почала казати тобі:

– Це з роботи..

– Щось трапилося у тебе? – зацікавлено запитала ти.

– У тебе, трапиться. Завтра.

Ти насупилася і звела брови. Легкий холодок пройшов по тілу і на шкірі виступили сироти.

– Пам’ятаєш Хенка? – вона почала говорити тихо, уважно слідкуючи за твоєю реакцією.

– Я з ним ще не встигла познайомитися, а тепер ти питаєш мене про нього, – ти закрила очі на мить і хитнула головою. – Я його пам’ятаю з твоїх слів: талановитий і язикатий дядько, який може дати пенделя..

– У нього сьогодні поповнення.

– Ну, я вітаю. Але чи він не застарий для цього?

– Ні, я не правильно висловилася, – Віккі голосно ковтнула, – у нього в команді андроїд. І я тепер не знаю, в якій команді ти будеш.

– Чортівня.

– Ти прийнята. Я думаю, що Фаулер двине тобі доповідь і все таке, – Віккі торкнулася свого волосся, – ти точно не залишишся наодинці.

– Це схоже на те, що ти мене заспокоюєш.

– Зовсім ні, – вона голосно хіхікнула. – Я просто, я не знаю в якій команді ти будеш. Мене це лякає. Головне щоб не Рід.

– Це ще хто?

– Один мудак.