I Am the Doorway

«двері зачиняються» — ніколи не лунає в їхньому місці.

двері завжди зачинені.

замки з обидвох боків.

і не дай боже щось із цього зміниться, не дай, не дай боже;

сміється глузливо хтось, хто верховодить над ними. сміються вони самі, бо ніхто ними не керує.

***

леону часто сниться: зима, сніжиста стежка, яку стоптав єдиноріг.

граф ді — уособлення холоду. біжить слідом, гукає магічного звіра й ніколи не дожене. що на ньому? певне, нічна сорочка. босі ноги тонуть у снігові.

цього місця не існує.

граф просто вислизнув із дому, до пуття не прокинувшись.

щось у ньому є схоже на відчай, але леон ніяк не второпає, що саме кричить ді.

хочеться зрозуміти, хочеться, щоб і він зрозумів.

леон… теж біжить слідом. тільки за графом. без леона граф замерзне.

хихочуть повалені стовбури — може, раніше тут був шторм.

єдиноріг перестрибує всі перешкоди та ширяє в небі.

ді хоче схопити єдинорога і вберегти його від біди.

леон хоче схопити графа і взнати його таємницю.

єдиноріг хоче піти на самозречення.

ді падає на землю, тяжко дихає, сніг продовжує йти, тане на його плечах.

серце, як механічне, здригається.

леону здається, що треба обійняти й зігріти. натомість дає стусана.

очі — бузкове та жовте — з нерозумінням зблискують. схожі на дві зірки, яскраві, яскраві зірки: якби десь поруч були планети землеподібні, населені розумними й добрими істотами, такими, що любо глянути — ніхто б цього не зауважив, надто яскраві зорі, за ними не видно нічого.

леону так хочеться його пригорнути.

двері між ними світяться.

на дверну ручку леон кладе долоню.

єдиноріг кусає його за лікоть, і він губить: зиму, графа, світло, зорю.

а двері лишаються.

***

графу ді сняться тварини, хороші, як мальовані горнятка.

вони п’ють чай і зализують кровотечі, розповідають свої легенди, махають хвостами, ведуть вухами, нявкають, рикають, дзижчать і приймають як належне свою неоднаковість.

це невизнаний едем, тут тече свята ріка, у яку ступиш — і змиєш сльози.

вода зблискує на сонці й смиренно омиває хутро.

понуре ягня, все в забоях, заходить у ріку.

«що си стало з тобою?»

тебе вкусив вовк? тебе била людина? ти впав зі скелі?

«я сам зробив це зі собою!»

ріка зітхає, ріка змиває і це, щоб ягня полюбило себе і дивувало всіх хмароподібною радістю.

граф ді доливає чаю всім, хто хоче. він — божевільний праведник, який нікого не запрошував на вечірку.

однак гості приходять.

самовпевнений лев перестрибує ріку, щоби не намочити хутро.

графу подобається, як блищить його грива.

граф сором‘язливо стискає під столом пальці.

«що в долоні?» — питає ріка.

мовчання…

ді і сам звір, хоча не бачив свого відображення.

він не може чекати, він встає і хапає лева за лапи, вони разом ідуть у танок посеред лісової площі — зайці, метелики й лиси аплодують їм, і танець стає все швидшим, швидшим,

«вип’ємо чаю?»

вип’ють…

лев лягає спати, зморений і радісний.

граф ді зніяковіло крутить у руках отруту для лева.

ріка ридма ридає, і ді навіть не пробує в неї ступити — знає, тієї чорноти, що скупчилась у ньому, вона ніколи не зможе вичистити.

***

у тому світі, де є закони, себто у світі без снів — вони дивляться один на одного вовком.

а це значить, що, коли знайдеться місяць, обидва синхронно на нього витимуть.

неприязнь між ними гулка й порожня. за ді стогнуть тюремні камери, а леона не чекає ніхто, крім графа.

дивний чай із запахом полуниці. леон такого раніше не пив. його дивує, що такий сильний смак може бути натуральним.

леон насправді не знає нічого.

леон нічого не знає про вічність.

графу ді полуниця нагадує смуток і випалений ліс диких ягід.

обидва мовчать, замислені про давні печалі й недавні сни.

якби можна було — вони б розповіли. бо достеменно знають, що саме потребує обговорення.

полуничний чай ллється на землю та проростає корінням.

зарості огортають їх, обіймають, впиваються в тіло.

леон цього не знає, але віддалено розуміє.

леон вважає, що нізащо не зможе забути того, з ким має шрами від одного куща.

граф думає про втечу й мало не божеволіє.

***

одної ночі леону знову сниться зима, та він простягає руки, і його руки приймають.

світло між ними важке від сліз, легке від снігу, кров єдинорога тече в їхніх жилах.

плечі графа холодні, ніби прадавні арктичні скелі, очі графа глибокі, ніби печера, що в ній ховаються доісторичні химери…

— ти ж змерз, — обурюється леон. — хто взагалі отак вибігає на вулицю! дурню, захворієш, де ми тут знайдемо лікаря? сам шукатимеш…

— сам, — погоджується ді.

обидва знають: тут не можна знайти нічого, крім снігу й щемкої ніжності.

зрештою, це лише сон.

***

вві сні графа ді лев спить і не прокидається.

місяць освячує це місце.

місяць дарує прощення тим, кому не можна.

нема ліпшого добра над пам‘ять — повчали його одвічно.

«ліпше лише одне — забуття…» — думає граф, лягає на землю і заривається чи то в лев‘ячу гриву, чи то в мокру траву.

***

— ви відчинили сьогодні двері, як нормальна людина, — говорить ді. — навчилися цінувати чуже майно?

— ні, — відповідає леон, — просто постійно гатячи з ноги, можна її відбити.

— зрозуміло…

бачені сни зблискують і відмирають.

кущі полуниці, зрізані, лежать під підошвами.

крізь щілину чутно: «я маю ненавидіти твій людський рід».

крізь щілину чутно: «ненавидь, якщо хочеш;

але коли йтимеш,

вкривайся моєю пам‘яттю:

не хочу, щоби ти замерз».