I. Спогади

У який момент я зрозумів, що шляху назад немає?
Я добре запам’ятав цей день, сонце сховалося за хмарами, було прохолодно.
Легкий вітерець приємно роздував на вітрі волосся і легенько лоскотав.
Мені привезли чергову порцію невідомих мені людей,
усіх у крові, деякі були ще й вимазані брудом.
Я щомісяця чекав цього дня, але того разу це здавалося особливим.
Вони могли багато чого кричати, говорити мені все, що завгодно,
я не звертав уваги на їхні благання і крики.
А один не благав, він тільки продовжував повторювати, що я роблю добру справу.
Закушував із силою губу, потім я йому дав деревинку, щоб він не завдавав собі сам каліцтва.
О так, це міг робити тільки я! І він мене благословив… Так, я не зміг цього забути.

Люди не заслуговували нічого більшого, ніж стати мерцями на моєму піддослідному столі.
Адже вони – найстрашніше, що було у світі. Жадібність, жорстокість та інші пороки…
Ми всі складалися з одних тільки вад, великої кількості крові і несмачного м’яса.
У мене не було сім’ї, і я, напевно, так і не навчився любити…
Усі мої симпатії межувалися тим, що я наступного ж дня катував цю людину.
Ось так і стало ясно – це твій шлях і нічий інший.
Я винесу цю ношу, адже це зможе не кожен. І я був цілком здоровим… Так, напевно…

Кожен ранок Тома починався з одного й того самого – він прокидався, неохоче, але все ж сповзав із ліжка рівно о шостій годині і дивився у вікно. Йому дуже подобалося стояти біля великого вікна з темно-синьою рамкою і розглядати перехожих. О шостій ранку в центрі міста життя кипіло не менше, ніж опівдні на околицях. Жінка у великих круглих окулярах і моторошно-нудотворному бордовому капелюсі розміром із парасольку прогулювалася парком і поглинала тонну солодощів. Хлопець із зализаним на бік чубчиком і довгими, кривими ногами вигулював собаку біля будинку Реддла і ніколи не прибирав лайно за своїм собакою, хоч і мав би. Дівчата, не старші за шістнадцять, зустрічалися перед навчанням на зупинці автобусів і щось передавали хлопцю, одягненому в темні штани та чорні окуляри. Він був дуже схожий на хлопця-поганця з фільму про гангстерів або заїжджених бойовиків. Може, він і справді був дилером цих дур, а може й ні. Тома хвилювало не це.

Він уже кілька місяців жив у цій орендованій квартирі з величезними вікнами і просторою кухнею. Кімната була одна – його спальня, але йому цього було достатньо, а переплачувати за зайві квадратні метри він не збирався. Усі ці дні його ранкове спостереження займало близько півгодини, саме стільки він міг витратити даремно часу перед роботою. Але, все ж, дещо в місцевості, за якою він спостерігав, за ці місяці змінилося. Кількість людей…

Раніше він ще спостерігав за чоловіком, який прикидався незрячим і ходив із тростинкою. Але це був лише його маневр, як досвідченого злодія. А ще, до нього він поглядав за парою закоханих, це були його сусіди Кет і Дейв, щоранку вони разом пили каву в цілодобовому барі “Насолода”. Вона брала величезний півлітровий стаканчик кавово-молочного напою, він же віддавав перевагу еспресо в маленькому стаканчику. Здавалося, що це все безглузді дрібниці і він не мав витрачати час на такі дрібниці. Але не все так просто було в цій парочці. Кет не тільки з Дейвом пила свою улюблену каву біля будинку. Дейв частенько виїжджав кудись, принаймні, Том так думав, бо щомісяця він пропадав кудись на тиждень, а його кохану Кет супроводжував загадковий незнайомець. Щоранку він зустрічав її з букетом квітів, і це о шостій ранку. Вони щасливі йшли пити каву все в тому ж закладі, що працював цілодобово, а потім їхали на його білому джипі.

Одного разу Том, скориставшись любов’ю дівчини до цього огидного напою на ім’я “флет вайт”, заманив її у свій світ – обладнану катівню на цокольному поверсі центрального моргу. У якийсь момент йому здалося, що вона особлива. Адже рудоволоса Кет стала першою жертвою, кого він привіз сам, а не дочекався щомісячної поставки тіл. Так, при погляді в її очі, повні благання, дурної надії і сліз, йому здавалося, що щось у ній є. Вона намагалася стримувати сльози, і багато разів намагалася заспокоїться і просто дивилася, сподіваючись, що все ж таки Том її відпустить.

Її смаглява шкіра мала гармонійний вигляд на білому операційному столі, очі бігали в різні боки в пошуках чи то виходу, чи то когось іще.

Якби я міг бачити твій погляд, коли ти тільки-но помітила сталеві леза на столику поруч із тобою… Якби я тільки-но вловив першу емоцію на твоєму обличчі, коли мої пальці потягнулися за саморобним подрібнювачем кісток… Ох, напевно, ти сильно тоді злякалася? Хотів би я на мить відчути те, що відчувала ти… Можливо, зрозумів би, як це – брехати в очі коханій людині. Ти поплатилася за свої пороки, мила Кет…

– Томе, ти сьогодні якось довго вовтузився… – Дейв був одним із тих, хто був надто дурний, щоб отримувати хороші гроші й жити на широку ногу.

Він був лише “прибиральником” понівечених тіл, що залишилися після тортур Тома або будь-якого іншого вченого. Якщо людина виявлялася ще живою, Дейву доводилося позбавляти її від непотрібних мук і вбивати. За це він отримував надбавку, тож Том люб’язно залишав багатьох піддослідних живими, даючи змогу дурному трудязі отримати побільше грошей.

Він не був таким, як інші. Цей хлопець був добрим, нехай навіть і працював у такому дивному місці. Тільки тому він завжди був по той бік від того, що відбувалося за дверима. Том ніколи б його не зачепив, а Дейв це знав.

– Попотіти довелося. – Він усміхнувся і перевів погляд на хлопчину років двадцяти. – Це, до речі, була моя сусідка Кет.

– Значить, вона заслужила бути тут.

– Радий, що ти розумієш, Дейві, – Том поплескав його по плечу і схвально кивнув.

Дейв знав, що Том був страшною людиною. Він був не єдиним ученим, який займався тортурами, далеко не єдиний. Їх тут було близько двадцяти, але тільки він один навіював страх, а під час розмови з ним коліна підкошувалися, а серце билося, немов востаннє.

Повільними кроками Том наближався до виходу і все сильніше віддалявся від Дейва. Так, може цей хлопець і був упевнений у тому, що Том його не зачепить, але це не означало, що він його не боявся, тож із кожним кроком йому ставало спокійніше, і серцебиття сповільнювалося до нормального темпу.

– Ах, і це всього лише один із сотні інших випадків, – посміхнувшись від спогадів, що нахлинули, Том продовжив розглядати дивні фото.

Це була його особлива колекція, на якій були зображені всі очі його “жертв”. Фото робив він сам до того, як приступав до тяжких каліцтв, обличчя було не зачеплене, а якщо і були садна або подряпини, кров з обличчя стерли, і рани не так впадали в око. Фото Кет змусило його згадати той день, і, на подив, він не забув жодної деталі.

Після Кет йшла фотографія хлопця на ім’я Шон, славний був хлопчина, та тільки спритний дуже. Тому подобалося вивчати досьє своїх піддослідних, тому, йдучи з ними на “очну ставку” в камері тортур, він прекрасно знав усе про цю людину. А техніка і помічники з ФСБ могли дати так багато інформації, що йому іноді й дня не вистачало, щоб усе вивчити. Тому в день зустрічі з Шоном Том був особливо щасливий, йому подобалося катувати злодюжок. Адже він карав їх за те, що вони вчинили, і жалю до них не відчував жодного.

У такі вечори Реддл вмикав свою улюблену музику на ноуті, і найчастіше це були топ-хіти з ютуба. Він не був особливим шанувальником класики, а вже тим паче не любив слухати музику часів Моцарта і Вівальді. Він вважав це нудним і безглуздим заняттям, надавати перевагу цим людям похилого віку, а не молодим виконавцям. Йому не подобався важкий рок і легкий поп, тож і меломаном він не був. Йому подобалась музика, слухаючи яку він міг думати і не відволікатись…

Після того, як музичний парад було запущено, він ішов на кухню – просторе приміщення з малою кількістю освітлення і такою ж невеликою кількістю техніки та меблів. Йому вистачало холодильника, мікрохвильовки, плити, яка стояла тільки для вигляду і стільниці. Основне місце на кухні займав круглий чорний стіл, виконаний із дерева. Окантовка була сріблястого кольору, як і низ ніжок столу. Уся кухня була виконана приблизно в таких самих похмуро-темних відтінках. Сірі кухонні меблі, сталевий холодильник і чорна сенсорна панель із чорною вбудованою духовкою. Інтер’єр цієї квартири йому особливо подобався, і він був дуже радий, коли нарешті зміг знайти ідеальний варіант для своїх уподобань.

Цими самими вечорами він готував, а точніше розігрівав собі лазанью, куплену в ресторані біля роботи, а біля його роботи було безліч невеликих ресторанчиків, і заварював собі міцну каву. Дивне поєднання, але Тому дуже подобалося. Терпко-гіркий смак напою чудово відтіняв смак сирно-м’ясної маси з листами з тіста. Після того, як дзвін із мікрохвильовки, що заповнював усю кухню, нарешті сповіщав про готовність продукту, він складав усе це на залізну тацю і ніс у кімнату, ставлячи на журнальний столик.

Крісло, що стояло навпроти ліжка, чудово підходило для таких вечорів. Шкіряне темно-бордове крісло з високою спинкою і спеціальною підставкою для ніг. Він частенько засинав у ньому, й іноді Тому навіть здавалося, що крісло зручніше, ніж ліжко з цим ідіотським ортопедичним матрацом.

А вже після всіх приготувань і починався перегляд фотографій за час його роботи в морзі. Том не вважав, що він має приховувати ці знімки і думати над тим, куди ж їх сховати або як позбутися в разі чого. Він ніколи не боявся того, що може понести покарання за те, що робив, адже він не зробив нічого поганого. Лише хотів допомогти науці у створенні ідеального знеболювального, а вже способи нікого не повинні були хвилювати. Люди часто закривали очі на все жахливе, що відбувалося у світі. До того ж, коли щось робиш – маєш бути готовим прийняти наслідки свого вчинка. Він був готовий відповідати за все, відчуття провини ніколи не мучало його.

Ви брехали одне одному, вбивали товаришів і зраджували рідних…

Погрожували бідним і труїли тих, хто був не такий, як усі…

Били дітей і ґвалтували чужих дружин. Так…

Іноді мене відвідують ще більш дивні думки, ніж думки про тортури.

Чи варта була та мета, до якої ми йшли, таких зусиль?

Чи варто було взагалі намагатися врятувати тих, хто й так загруз у гріхах?