Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал

    Я пам’ятаю лише темноту і падіння. Довге-довге падіння. І легкість. Прокидатись не хотілось. Хотілось просто тонути у цьому спокої, накритись його теплотою, обережно наповнити всі внутрішні органи відчуттям умиротворення й захлинутись ним.

    Мій стан нірвани розбив ущент цей хлопець. Він ледь не закричав:

    – Вітаємо нашого останнього друга! – а зупинившись й поглянувши на інших присутніх, які сиділи попід стінами, пошепки додав, – Вибач, вони не люблять крику.

    Він засміявся, наче псих. Хоча його вигляд на це й наштовхував: рожеве посічене волосся в різні боки, яскравий клоунський наряд та розмальоване в білий лице. Хоча, білий колір обличчя треба було вгадувати.

    Розкривши очі, після цього дивного хлопця я побачив лише темну кімнату. Вікон не було. Дверей також. Усюди сиділи сірі фігури, а я, паралізований, стояв у самому центрі, вилупивши зіниці на психованого.

    – Почувайся, як вдома! – незнайомець хлопнув мене по спині. – На тебе прийшлось ду-у-уже довго чекати! – захихотів хлопець. Від нього ставало неприємно в животі, а думки затуманювались від контрастності його манери розмови.

    Де я?

    – Я не впевнений, що тобі варто знати… Хоча, згодом ти все рівно зрозумієш…

    Він знає, про що я думаю?

    – Облишимо цю розмову. Ти не розумієш, що відбувається, так?

    Так.

    – Ну то не переймайся на рахунок цього, ми всі в одному човні, – він знову імпульсивно засміявся.

    Я повагався хвилину і спробував розставити усе в голові по полицях. Спочатку варто було б дізнатись де я і хто цей чудак.

    – Ти тут головний? – запитав я.

    – Тут усі рівні. Але я з’явився тут першим, тому… Тому просто вітаю новачків! – голосно відповів він. – Та ти будеш останнім з нас, мене це так засмучує… – він витер сльозу, котра швидко бігла вниз. – Почувайся як вдома! – закричав незнайомець і знову, окинувши кімнату стрімким поглядом, заговорив мені на вухо, – У цілому, можеш проходити і знайомитись з іншими. Я – Радість. Приємно, дуже приємно! – Радість потряс мою руку, майже відірвавши.

    Радість широко дико посміхнувся, пішов углиб кімнати і скрутився клубком. Його широко розкриті очі та щастя кудись зникли і змінились повним відчуженням.

    Хто я?

    Я хотів ступити крок, але раптом перечепився через чиюсь ногу…

    – Вибачте, будь ласка! – викрикнув я.

    Фігура підняла на мене затуманений погляд.

    – Новенький? – ліниво протягнула вона. Це була молода жінка, одягнена в самі лахміття, які, можливо, колись були гарним вбранням.

    – Так, вибачте…

    – Кохання. Називай мене просто Кохання.

    – Добре. Можна я присяду?

    – Падай, – вона слабо спробувала підняти кінчики губ.

    Я сів поряд і побачив безліч темно-червоних смуг на руках Кохання.

    – А, порізи. – відповіла вона, помітивши мій погляд.

    – Ви самі це зробили? – поцікавився я.

    – Не знаю. Ніхто з сидячих тут не пам’ятає, що було до цієї кімнати. Та чи це взагалі важливо? Не переймайся цим дуже, – сказала жінка.

    – Ви страждали? – запитав я.

    – Тепер – вже ні.

    – А ким є інші люди в кімнаті?

    – Хочеш знати – розпитай їх сам. – відрізала Кохання.

    – Добре, дякую.

    Я встав і підійшов до чолов’яги, котрий лише монотонно бився головою об стіну.

    – Вибачте?..

    – Віра, – ошелешив мене чоловік.

    – Навіщо ви це робите? – поцікавився я.

    – Я просто розгубився.

    – Ви б’єтесь, бо розгубились?

    – Я не можу звідси вийти, Радість не має відповіді на банальні запитання «Де ми?» і «Навіщо тут зібрані?», я не знаю, скільки вже тут просидів…

    – Ви не вірите Радості?

    – Я не знаю, чи взагалі здатен вірити у щось чи комусь.

    – І тому ви робите собі шкоду?

    – Ти бачиш інший вихід?

    – Не бачу.

    – Отож, – зітхнув Віра.

    Розмова не клеїлась.

    – Я вже піду, мабуть… – сказав я.

    – Удачі, – наостанок промовив Віра.

    У кутку сиділи два близнюка. Один з них хитався зі сторони в сторону, а інший лише пронизував його недобрим поглядом. Я підійшов і сів на коліна.

    – Я новенький, привіт, – сказав я.

    – А ми старі, відвали, – відповів один з близнюків, який мав злі очі.

    – Я лише хотів познайоми…

    – Я. Сказав. Відвали, – перебив мене хлопець.

    На коротку мить той, який хитався, зупинився.

    – Н-не ра-д-д-джу зап-п-пер-реч-чуват-т-ти Гніву. В-він м-мож-же і-і-і вдар-р-рит-т-и.

    – Чому? – запитав я.

    – Бо хтось не хоче звалювати звідси, – прикрикнув Гнів. Очі на нас підняла лише дівчинка з сусіднього кутка, яка сиділа, поклавши голову між колін.

    – Та чому я не можу просто познайомитись з тобою? – випалив я.

    – Ще декілька слів і я не відповідаю за свої дії. Ти починаєш набридати, – різко відповів неприязний тип, якого назвали Гнівом. – Ти ще не зрозумів?

    – Що? – перепитав я, думаючи, що не почув чогось.

    – Забий. Страх й досі не зрозумів.

    – Його звати Страх? – показав я на іншого брата.

    – Так.

    – А що він не зрозумів і чому?

    – Те, що він не зрозумів, ти зрозумієш згодом, не настільки тупий, а чому – тому що він боїться сприйняти правду, – Гнів зарядив Страхові ляпаса. – Дурне.

    Страх лише почав швидше колихатись. Можливо, у такий спосіб він заспокоюється, але марно.

    – А тепер… Звали! – знову викрикнув Гнів.

    Я послухався.

    Я підійшов до останньої персони у цій кімнаті. Це була дівчинка у білій сукні та з довгими-довгими білявими косами.

    – Сідай, – запросила вона і приклалась головою до стіни.

    – Як тебе звати? – запитав я.

    – Сум, – меланхолійно відповіла вона.

    – Гарне ім’я. Приємно.

    – А ти?

    – Я не знаю.

    – Скоро згадаєш… – прикро протягнула дівчинка.

    – Що згадаю?

    – Своє ім’я.

    Я помітив на щоках Суму тонкі лінії сліз.

    – Щось сталось? – поцікавився я з метою заспокоїти її.

    – Ні.

    – Точно?

    – Просто я…

    – Спустошена?

    – Спустошена.

    – Я також.

    – Отже, ти розумієш мене.

    – Здається, так.

    – Тому ти відчуваєш, що краще залишити мене саму зараз, – сказала Сум.

    – Вибач, – з цими словами я підвівся. – Сподіваюсь, у тебе буде все гаразд і ти посміхатимешся.

    Сподіваюсь?

    Сподіватись?

    Я застиг на місці без змоги ступити й кроку.

    Усі: Віра, Кохання, Радість, Гнів, Сум та Страх, раптом одночасно підняли на мене погляд.

    Я, проковтуючи слова, ледве зміг вимовити:

    – М-мене звати Н-надія?

    Я відчув, як з моїх очей стікає щось солоне.

    Останнє, що я почув відлунням від безбарвних стін напівпорожньої кімнати, поки падав без сил на коліна були слова Радості:

    – Ти помер останнім, хлопче.

     

    0 Коментарів

    Note