Hide and seek

Очі, що дивилися на нього з вікна не могли бути очима його молодшої сестри. Вони взагалі не могли бути людськими. Чорні, як сама ніч, відчай… або жах. Звіриний жах – зовсім, як той, що охопив його в один момент.

Ці очі лякали – але одночасно з тим – чимось притягали, манили, не дозволяли хоч на секунду від них відірватися. Навіть для того, щоб замкнути ледь прикриті двері, через які та істота могла потрапити в дім.

Заціпеніння минуло лише тоді, коли почувся скрип вхідних дверей. Коли було занадто пізно.

– Братику, я хочу гратись, – навіть цей скрипучий, механічний голос не міг бути голосом його любої сестрички. Ні. Її голос був ніжним і мелодійним, як дзвіночок.

Цей же голос – голос чогось жахливого, потойбічного. Жаскої істоти, яку вони з сестрою викликали всього лише декілька годин тому. І яка тепер йшла за ним по п’ятам. Не було більше його милої, веселої, завжди усміхненої сестрички – було лише жахливе щось, що захопило її тендітне тіло і виглядало як вона – того ж кольору волосся, ті ж риси обличчя… Лише очі інші. І посмішка. Точніше – звірячий оскал замість ніжної посмішки його любої сестрички.

– Братику, давай зіграємо в квача. Хоча ні. Краще в хованки. Я шукаю.

Хлопчик не дивився на демона, що поселився в тіло його сестри. Але був впевнений: він – а точніше воно – посміхається в той момент. Своєю диявольською посмішкою, що так схожа на оскал хижака, який чує свою жертву. І розуміє, що їй нікуди тікати.

Хлопчина не знав, куди бігти, але все одно біг. Все одно куди – тільки б подалі від цього монстра. А може… Може він зможе втекти. Сховатися так добре, що цьому чудовиську обридне його шукати? Даремні мрії! Цього ніколи не буде. Хоча… Незабаром з роботи повернуться батьки. Можливо, йому вдасться протриматись до їх приходу. А коли вони будуть вдома, страшний демон піде геть. Зникне, як страшний сон.

Гонимий цими думками, він біг вперед, переходячи з кімнати в кімнату, гарячково озираючись в пошуках місця, де можна було б сховатися. Але ніде такого не знаходив. Все, що колись здавалось надійним укриттям, яке примушувало його сестричку, а іноді навіть і їх батьків, шукати його не одну годину, тепер здавалось таким ненадійним. Здавалось, що від чорних, як ніч, очей демона вже ніде не сховатись. Скільки разів він оббіг будинок? Хлопець на хвилину зупинився, розвернувся і…

Краєм ока знову побачити те чудовисько. Воно стояло нерухомо, обернувшись до стіни і навіть не дивилось на нього. Однак скільки це продовжиться? В голові лише одна думка – сховатися! Як можна швидше і краще. Щоб навіть ця істота не змогла його знайти. Доки є час. Декілька секунд. Або хвилин. Може й годин – все тепер залежало від волі жаского монстра, що проник в його дім.

Погляд гарячково блукав кімнатою, ніби питаючи у когось невидимого – «куди сховатися?» і не знаходив відповіді. До тих пір, доки хлопчик не відчув – саме відчув, а не побачив – що чудовисько повернулося в його бік. І стало наближатися. Мірний стук кроків істоти ехом віддавався у вухах.

Один.

Два.

Три.

Воно йшло повільно, розуміючи, що його жертві нікуди не подітись.

Чотири.

П’ять.

Тепер різко зупинилося.

– Братику, – звук механічного, майже штучного голосу різав вуха, – я дала тобі достатньо часу. Чому ти не сховався? На губах демона знову з’явилась посмішка. Хижий оскал, який хлопчина знову скоріше відчув, ніж побачив. – Я дам тобі ще трохи часу. Тільки май на увазі – це твій останній шанс. Якщо не знайду тебе за годину – так тому й бути, піду. Але якщо знайду… Ти й сам здогадуєшся, що буде.

Тільки неймовірною силою волі він примусив себе повернутися і знову подивитися на монстра. Монстра, від волі якого тепер залежало його життя. І він сам був у цьому винен.

Це йому прийшла в голову ідея визвати демона. Йому, але не сестричці. Вона лиш погодилась. Завжди погоджувалась зі своїм старшим братом, щиро вважаючи, що він ніколи не помиляється. Тоді це здавалося лише веселою грою.

І лише зараз він зрозумів, наскільки далеко зайшла ця гра.

Настільки, що з веселої перетворилась на небезпечну.

Тепер варто йому лиш помилитися – і він загине. Піде за любою сестричкою, яку так і не зміг захистити.

– Добре, – єдине слово, яке він зміг видушити з себе.

Оскал на обличчі демона став ширшим.

– Тоді гра почалася. Ховайся.

Далі все було як в тумані. Він вже не пам’ятав, як забіг до своєї кімнати, як заліз до шафи – тепер це було не важливо. Важливим було лиш одне – протриматись ще годину. А далі… В кінці кінців, завжди варто сподіватись на краще, до самого останнього.

«До того моменту, доки воно не відчинить дверці шафи».

Він закрив очі, проганяючи нав’язливі думки. Потрібно думати про порятунок. Година, всього година – і воно піде геть, зникне з його життя, як кошмарний сон. Сон, про який він незабаром забуде.

«Якщо воно раніше тебе не знайде», – тихо шепоче відчай. І спокійно, ніби знущаючись над ним.

«Зараз не треба про це думати», – знову і знову повторював він собі. Але відчай не бажав його відпускати. Разом зі страхом. Ні, скоріше жахом. Який може бути лише в людини, що стоїть перед обличчям смерті.

Хоч, по суті, так і було. Смерть зараз ходила по його дому. Смерть у тілі семирічної дівчинки.

Її кроки ехом віддавались у вухах.

Один.

Два.

Три.

Знову не залишається нічого, окрім як рахувати їх. А ще – гучні удари власного серця, яке в той момент, здавалося, було готове вистрибнути з грудей. Чи просто розірватися, в один момент позбавивши хлопця всіх жахів та страждань.

Ще один крок. Цього разу ближче. Ще ближче. Скрип дверей неприємно ріже слух. Проте куди більше жахає думка, що воно тепер знаходиться в його кімнаті. Тільки тонкі дерев’яні дверцята відділяють його від загибелі. Від чудовиська, якого сам викликав.

Звіриний жах, здавалось, досяг свого піку. Тепер окрім нього не залишилось нічого. Всі інші думки, переживання, почуття – все зникло в безкінечній безодні страху.

Він відчув, як на очі навертаються сльози. Сльози страху. І відчаю, що зміг пробитися через товстий шар страху. Хлопчина зрозумів, що ось-ось розплачеться в голос.

Але стримав себе. Бо навіть найменший схлип його б видав.

Скільки часу залишилось до кінця гри? Чи збирається воно виконувати свою обіцянку? Чи слова про те, що воно піде через годину були брехнею? Марною надією, покликаною більше помучити нещасну жертву.

Думки сплутались в тісний клубок, який повільно зв’язував його розум, занурюючи в темряву відчаю.

Шаги знову наблизились. Потім затихли. А хлопчина зрозумів лише одне – це кінець. Зараз воно відчинить шафу. А потім…Він не хотів думати, що буде потім.

Він просто закрив очі і приготувався до гіршого.

Одна секунда.

Друга.

Третя.

Минувша хвилина здалася йому вічністю.

Проте за цю хвилину нічого не сталося.

Хлопчик повільно, обережно відкрив очі.

І нічого. Лише купи одягу… І щільно закриті дерев’яні дверцята. В якийсь час йому здалося, що демон, який його переслідує – лише плід його збуреної фантазії.

Але наступної миті ця ілюзія розвіялась – так же різко, як з’явилась.

– Братику. Я знаю, що ти тут.

Слова демона прозвучали, наче похоронний дзвін.