Фанфіки українською мовою

    скло.

    так. я все ж написала другу частину. тепер це точно завершений фф(якщо його так можна назвати.)

     

     

    Спартак не відразу помітив відсутність Яновича. бо в нього справи. в нього лекції, клієнти. в нього важливі зустрічі та книжка, в яку він вкладав найбільшу кількість часу. бо хотів зробити її ідеальною. бо любив ідеальність. чіткість, якість, чорній колір, кислу каву і пунктуальність.

    пунктуальність.. яку вже 3 дні порушував Женя. 

    курчавий не відповідав на дзвінки та повідомлення не тільки від Спартака але й від батьків. і це дивувало найбільше. хлопець який так дорожив відносинами з батьками, який так любив теплі, трошки зморщені руки матері коли вона так міцно пригортала до себе, трошки строгий але такий рідний голос батька коли розмова заходила за якісь тупі провтики Жені, не відповідав на їх спроби зконтактувати з хлопцем. 

    про це Спартак дізнався від них особисто. бо вони приїхали до Києва. схвильовані, змучені, заплакані, бо ніколи такого не було, щоб їхній завжди умніхнений, веселий сонячний Женька отак зникав. 

    ніхто з друзів не знав де Янович. і в магазині під будинком також не згадували хлопця. та навіть сусід з квартири навпроти бачив того останній раз кілька днів тому бо вони зустрілись біля ліфту, і зі слів чоловіка Женя був дуже засмучений, скуйовдженний та наче заплаканий..і кудись біг на ніч навіть не помічаючи людей. 

    Спартаку заболіло. так не очікувано і так сильно. наче шось тріснуло в грудях. наче забрало мову у тіла. наче пробило діру  змушуючи серце качати кров прям в черевну порожнину обливаючи всі органи пекучою червоною рідиною. 

    щось не так. він зрозумів що щось трапилось. з його Женькою щось трапилось. його. 

    бо він прикипів до цієї посмішки, яка теплом розтікалася по тілу. шоколадних кучерів які так пасували зелено-карим очам, в яких завжди була іскорка енергії і любові. любові.. до Спартака. психологу знову заболіло. бо він зрозумів. актор був закоханий в нього. 

    і Суббота також. був закоханий. ні. любив. він любив цього хлопця. всі його дрібниці. він закривав очі на паління, на вживання алкоголю. на, інколи, жахливо нестерпні жарти. на занадто бурхливу емоційність до деяких речей. але любив. всім своїм кам‘яним серцем. чорною душою. 

    він був закритим. не показував емоцій. бо боявся що знову буде боляче. він мовчав про почуття. бо боявся що це невзаємно. він навмисно тримався подалі від Яновича бо знав – нічого гарного не вийде. але ті дні коли вони були разом зводили його з розуму. та кава в маленькому затишному кафе. шахи в ЦУМі. МакДональдс в його квартирі. гра в приставку коли Женя липнув в екран телевізору бо не бачив. одне ліжко на двох в готелі бо так економніше. мовчазні поїздки на таксі бо так сильно зморились за день.. та лавка з столиком, який від старості вже похилився на бік, під великим затишним деревом далеко за містом, куди вони їздили аби забутись від подкастів.. 

    їздили аби забутись.. 

    куди після зустрічі з сусідом так небезпечно швидко їхав Спартак бо там міг бути його Женя. можливо той дурник взяв намет і зараз знаходиться там живий і неушкоджений просто відпочиває від світу? 

    та Спартак не побачив ані намету, ані вогнища, ані казанку з ще теплим супом, ані скуйовдженного Женьку. його уява намагалась намалювати тільки гарний розвиток подій. бо він хотів побачити своє сонечко, відчути запах свого гелю на «чужому» рідному тілі. відчути трохи колючі щоки своїми долонями бо мріяв про поцілунок який ніколи вже не відчує.

    бо він побачив Женю. тіло Яновича яке лежало на тій самій лавці. бліде й холодне наче лід. бездиханне тіло з розкинутими в сторони руками яке наче запрошувало в смертельні обійми. останні обійми які Спартак намагався вихватити притуляючи до себе мертвого Женю. втикався носом в холодну шию і в неї шепотів слова вибачення, слова кохання, слова болю які вже не грали ніякої ролі. бо його вже ніхто не чув, йому вже ніколи ніхто не відповість, не пожартує, не змусить сміятись до сліз, не викличе самих сильних емоцій які дозволяв той клятий спектр. 

     

    «Спартак, я тебе дуже сильно люблю»

     

    ці слова були написані на маленькому клаптику паперу який лежав на столі та був прижатий камінцем. ці слова які так мріяв почути Спартак рвали ту рану в серці яка тільки сильніше лила кров на органи. тіло в його руках ставало тільки холоднішим. 

    та й тіло Спартака також повільно остигало. поруч з Женю. все ще обіймаючи, все ще сподіваючись на міцні й теплі обійми, поцілунок. все ще не вірячи в те що відбулось. 

     

    «і я тебе люблю, Женька»

     

    це так ніхто і не почув. навіть сам Спартак. бо кров повільно стигла в його тілі. бо голос повільно затихав. сльози які так сильно лились повільно засихали на щоках які з кожною секундою ставали більш блідими. біль повільно вчухала бо серце зупинилось. бо душа покинула тіло й поринула до небес.

     

    смертельні обійми Жені забрали його. 

     

    їх знайдуть. під тим здоровим затишним деревом яке було для них місцем сили, а відтепер забрало і об’єднало їхні душі назавжди. кам’яне, льодяне тіло Жені яке так міцно було зажате в руках такого ж кам’яного і холодного Спартака. 

     

    недопита кава з кафе під будинком, пів пачки цигарок які так намагалися кинути, включений ноут з майже дописаним текстом книги і чашка з улюбленою грою яку подарували на першому випуску подкаст терапії.. все так і залишилось чекати своїх господарів які ніколи вже не повернутся. бо зіграли в смертельну гру під назвою «мовчання».

     

     

    1 Коментар

    1. Це просто неймовірно.. Не завжди любила скло , бо в житті і так болю вистачає. Але ця робота просто покорила моє серденько! Дякую, авторе, за цю специфічно-прекрасну розповідь ❤️