“Exitus”

“And they all 

Fell to their knees

And begged that drifter

Begged him ‘please’

As he raised his fist

Before he spoke

‘I am the righteous 

Hand of God 

And I am the devil 

That you forgot’ “

Hell’s Comin’ with Me – Poor Mans Poison 

Натаніель розумів, наскільки це ризиковано. Розумів, наскільки великий шанс того, що все це виявляється лише казочками стародавніх людей, які просто не могли пояснити усе те погане, що з ними відбувалося.

Однак перші шість кроків уже зроблено – пахощі розмарину рівномірно оточили кімнату, всі потрібні книги були прочитані, слова – вивчені на зубок, вогонь тихо поколикувався у свічках від неіснуючого вітру, всі вікна і двері були щільно закриті, а пентаграма – шестизначна, у формі зірки, усе як по підручнику – накреслена на підлозі. Залишилося лише одне – привести усе це у дію. Він в останній раз оглянув малюнок на підлозі, потягнувшись рукою до старих, як світ, записів якихось тисячолітніх культистів, щоб звіритися – і хай би вони виявилися не праві!

“Вороття назад немає” говорив Натаніелю напис на останній сторінці книги. Дійсно, немає. Звідси нікуди буде бігти, нікуди сховатися. Він може померти – зараз цей факт був так само ясний, як і затуманений голосом власних амбіцій хлопця. Його цілі, його мета… Нині вони вищі за будь-що, навіть за ризик власним життям.

Випрямився, поправив рукава пальта – можливо, це останній раз, коли він має можливість це зробили, але він не може допустити, щоб Він подумав про те, що його викликав якийсь шмаркач.

— voco te de profundis inferni … – слова вилітали з вуст раніше, ніж він намагався продумати про їхнє значення – in verbis meis mando tibi, ut venias ad me, et obedias voluntati meae, diabolo! – найпростіші слова, які він зміг знайти, однак на вивчення чогось більшого не вистачило б залишеного часу. Він бачив довжелезні написи на дві сторінки, від яких просто паморочилося у голові, навіть не дивлячись на те,що вони, скоріш за все, давали набагато більший захист

Декілька секунд стояла могильна тиша. Натаніелю здавалося, ніби він мав змогу чути блискіт зірок поза вікнами. Хоча, це, скоріше за все просто фокуси його наляканого мозку – кожної секунди він все більше розумів свою ситуацію, вагу цього безрозсудливого вчинку, і страх підбирався до все ближче до горла.

Ще трохи часу – і Натаніель уже збирався видихнути з полегшенням, проклинаючи тих непотрібних культистів за те,що обманули його. Дали надію на здійснення неможливого.

Однак раптом – він не міг сказати, коли саме, час ніби розтягнувся у одну суцільну лінію, він відчув себе перебуваючим у іншому світі – світло згасло. Хлопець добре пам’ятав що не вимикав його, так само як і не чіпав перемикача на стіні. Не встиг він і подумати про це, знову скинути все на свою бурхливу фантазію – як воно ввімкнулося. Ніхто не клацав перемикачем, однак ще незліченну кількість секунд світло поводилося, ніби скажене, то щезачючи,то заявляючись тоді, коли Натаніель був близьким до паніки, готувався до життя у вічній темряві. Усе це скінчилися так само, раптово, як і почалося.

Можливо, він наплутав із заклинанням, і це невеличке шоу – усе, що він отримає? Подумки хлопець відмітив,що ця ідея ніяк його не розчаровує.

Але на зміну прийшов вітер. Лютий, скажений, такого, якого не бачили навіть у найгіршу погоду – а у Лондоні це була не рідкість. Книги, які акуратною стопкою лежали на столі, тотчас полетили у стіни, полум’я свічок шаленіло, але не згасало, а Натанелеві довелося стати навкарачки, чи не вчепившись нігтями у підлогу. Він добре пам’ятав, що одна з головних умов виклику – ні в якому разі не покидати власного захисного кола, бо тоді вже ніщо не допоможе. Саме тоді він зрозумів, навіщо треба було зачинити вікна і двері – гомін і шум стояв такий, що Натаніель боявся розбудити своїх опікунів, тим самим розкривши план, до якого готувався так довго. Дверцята шафи стукотіли, відкриваючись і закриваючись, фіранки на вікнах розвивалися,ніби в ураган.

“Це вже ніколи не закінчиться” – думки зараз були схожі на цей самий вітер, хаотичні і невгамовні, але ця була єдиною, за яку він міг схопитися. Яку він вважав правдивою.

Власний блокнот з нотатками мало не прилетів йому в обличчя і в той самий момент, коли Натаніель роздумував над тим, наскільки сильно він подряпався, намагаючись сконцентруватися, відволіктися від нав’язливих страхів, вітер теж вщух. Ніби й не починався ніколи, і єдина згадка тому – купа книг на підлозі, нотатки, що мало не пробили віконне скло та він сам – травмований і розгублений, ніби не очікував цього всього вже більш ніж місяць.

На цей раз чекати “наступного етапу” не довелося – лінії пентаграми почали горіти і світитися, вогонь вгамувався, ніби в передчутті чогось лихого, а його власний захист ніби струменів силами, ставши схожим на ледь помітний щит. Як добре,що Натаніель не використав сіль – надто застарілий спосіб, який зійшов би нанівець чи то від вітрюгану чи то від неакуратного руху викликача.

Повітря настовбичилося, з нього ніби викачали увесь кисень, дихати було дуже важко, кожної миті його долав здогад про те, що він ось-ось і задихнеться. Але цього не сталося. Натомість пролунав могутній, важкий і жахаюче гучний рев – Натаніелеві залишалося лише думати, чує його лише він сам чи весь дім уже стоїть на ногах.

Надалі, щоб він не взяв – від примарного диму до дивних звуків, які чимось нагадували перекручену задом наперед латину – було так само, як і тих старих записах. Значит, він не помилився, опираючись саме на них – ті дивні “сатанисти” таки щось знали.

Від роздумів про власне влучне рішення, яке невідомо як побороло жах у його голові, його відвернув голос.

Такий, що йшов одночасно і звідкись і з нікуди. Будучи одночасно чоловічим й жіночим, людським і звірячим.

— Хто ти такий, якщо вирішив звернутися до мене, блазню?

“Пам’ятай про записи, пам’ятай про записи.”

Натаніель підвівся, подивившись прямо у стовб диму и пилюки – демон доки не взяв конкретної подоби

— Назви… – він на секунду зам’явся – Da mihi nomen tuum! 

Тому вистачило миті – Натаніель вже бачив перед собою відображення людських кошмарів. Таке саме, як його описали у стародавніх письминах, у священних книгах – воно нагадувало одночасно щось і нічого, біле і чорне, видиме і прозоре. Яскраве, ніби ліхтарь, темне, ніби ніч. Єдині чіткі фігури – палаючі кроваві очі, в яких відбивався вогник азарту і два роги на голови, що ніби свідчило про спорідненість з Пеклом. Натаніелеві аж запаморочилося у голові, надто вже воно було чужим, ні на що не схожим. Його очі не могли дивитися на дьявола, але він з усіх своїх сил тримав на ньому погляд. Хоч одна помилка – і він труп.

— О, так, ви завжди з цього починаєте! – образ демона не змінився, однак хлопець міг чути його настрій, слухаючи тон голоса, що неочікувано з’явився – Скажи, який тобі прок від знання імені слуги Сатани? Давай залишемо ці людські приземленні поняття та одразу перейдемо до діла…

— Я сказав – говори! – Натаніель все ще намагався триматися на ногах, не дивлячись на те, як сильно осів його голос і наскільки слабким він себе почував.

Він майже міг чути, як істота закотила неіснуючі очі.

— Бартімеус! Це все, що тобі потрібно, хлопчисько? Я не хочу ходити манівцями, тепер, коли моє ім’я в тебе на долоні. Ти прекрасно знаєш, на що я здатен, скількома способами я можу вбити тебе, переломивши твою тонку шию. Зараз ти можеш дати мені будь-який наказ, звернутися з будь-яким питанням. То не марнуй свій час на дурниці – задавай!

Єдине питання, яке зараз крутилося у нього в голові, здавалося повною дурницею, але при тому мучало його увесь цей час. Віддавати йому накази ще зарано, віднині Натаніель цілком розуміє свої ризики.

— То,виходить, Господь дійсно існує?

Він ніколи не чув подібного сміху, схожого одночасно на дитячі кпини і неймовірний землетрус.

— І ти вірішив запитати про Нього тоді, коли я стою перед тобою? – здавалося, Бартімеус все ще не закінчив знущатися над ним – ти такий передбачуваний, аж смішно. Скільки разів я чув це питання…п’ять, десять, двадцять, тридцять тисяч разів за останні тисячолітя? Що ж, давай подумаємо, містере захудале пальто. Я – слуга Сатани, що прийшов з Пекла. Ти – син Божий, який вирішив порушити його правила. То чи існує той, закони якого ти зараз зневажаєш?

Натаніель промовчав – надто слизька тема. Не говорити ж цьому дьяволу, що він не вирів у існування богів як такових до цієї самої секунди.

— Що, мовчиш? – цього разу хлопець почув, як Бартімеус клацнув невидимими пальцями – Ти знову витрачаєш наш час, дитино. Ну, що, яке твоє побажання? Я можу зробити що завгодно – від вбивства всього людства до заварювання найсмачнішого чаю у всіх трьох всесвітах.

— То виходить я можу…продати душу? – Натаніель й сам не помітив, як почав дихати більш часто і уривчасто.

— О, оце вже діалог! – хлопець мав визнати, що зовсім не так уявляв собі мову справжнього чорта-дьявола – Звісно, що можеш! І не тільки душу! Наприклад, гроші будуть коштувати усього лише твого серця, а за чай, хай вже так буде, не попрошу більше ніж твоїх очей. Тільки май на увазі – з пустоти виступила чорна, пазуриста рука, що вказала на купку папірців, які розлетілися підлогою. – ціни за останні декілька століть трохи виросли.

Натаніелеві пересохло в горлі. Ось воно. Те, заради чого він проробив такий довгий шлях. Він не має права відступатися, вже нічого не змінити.

— А як щодо… мого тіла?

Тепер він знову міг чути зірки, а в купу до того – тихий тріскіт вогню, ніби у нього в кімнаті було вогнище, а не декілька свічок.

Час у цій кімнаті точно працював не так, як має, а думки плуталися, закручуючись у кольоровий калейдоскоп здогадок. Натаніель міг чути також і тікання годинника, якого не було у цьому приміщенні, відчувати на обличчі проміння вранішнього сонця у темну непроглядну ніч.

— Що?? – Бартімеус, нарешті, подав голос.

— Я запитую, демоне, чи можеш ти взяти під контроль моє тіло? – Натаніель зробив глибокий вдих, передивляючись купу записів у себе в голові – Quaero, daemon, potesne…

— Я й так тебе розумію, дурню! – голос Бартімеуса, який до того був доволі тихим, несподівано взлетів так, що Натаніель почав боятися за свої і так вже пошкоджені вікна – Це серйозно твоє прохання, не ціна за якесь вічне життя чи безкінечне золото і все таке?

— Ти чув мене, Бартімеусе. – хлопець залишався непохитним. Йому потрібна була ця угода.

Навіть це потойбічне тіло, здавалося, було шоковане, а простір ніби затрусився і розколовся навпіл.

— Секунду. – він прокашлявся, якщо так можна сказати про щось, у чого немає рота.

На очах Натаніеля незрозумла сутність почала перетворюватися. Спочатку він не міг зрозуміти, що коїться – якщо слідувати записам, зазвичай демони використовують приблизно одну подобу на увесь діалог і найчастіше це – стереотипне зображення чорта, рогатого, хвостатого і з копитами, як на дитячих малюнках. Але він не встиг і оком кліпнути,як побачив перед собою звичайну людину. Це був хлопчик років чотирнадцяти, смуглявий, і, що доволі іронічно, однягнутий у білу одежу, яка доволі сильно нагадувала Натаніелю роби церковних жреців. Якщо це був якийсь дивний жарт, то він не спрацював, але такого не було у жодних з його записів, бо щоб дьявол перетворювався на людину, подобу настільки земну і звичну – ніколи.

Звісно, відбиток чогось демонічного у ньому таки залишався – очі були непроглядно чорними, від яблука до зіниці, його обличчя доки не виражало жодної емоції, а навколо так само струменіла ледь помітна нелюдська аура. Однак це все був хлопчик-жрець. Це все ще була людина.

— Можливо, так тобі буде краще зі мною говорити і ти перестанеш нести дурниці? – Бартімеус трохи нахилив свою людську голову, пильно оглядаючи співбесідика – хоча, дивлячись на тебе шанси на це неймовірно маленькі. А тепер нормально скажи, що тобі потрібно. Бо я звісно зустрічав людей з відсутністю клепки, а якщо точніше, такими були усі, але не таких!

Нині кожне його слово неймовірно важливе. Кожний сказаний склад – крок до укладання потрібного договору.

— Мені не потрібні золоті скарби, вічне життя чи всі смертні блага, Бартімеусе. Все, що мені потрібно – знання і сила. Твої знання і сила, якщо бути точнішим – Натаніель вже бачив, як демон відкрив рота, щоб його перебити, але зараз його час надто цінний – У давніх письменах під назвою “Fausti prophetae” або “Пророки Фауста” були докладно описані ситуації так званої “одержимості демоном”. У строках було сказано про те, що це – не просто дитяча казочка для залякування, це – джерело неймовірної сили і досвіду. Очевидці тих часів стверджували, що “одержимі” мали змогу перевертати домівки, говорити десятьма мовами одночасно, виробляти неймовірні речі зі своїм тілом, наприклад, повертати голову на всі 180 градусів, а також, а це, я вважаю, найголовніше – Натаніель затамував подих – розділяти свідомість з демоном у своєму тілі. Та невелика кількість людей, яка змогла втримати деякі спогади про це, описує свої відчуття як неймовірну легкість, відчуження і силу, яка ніби струменіла усім тілом. Єдиний минус – при тому свідомость людини повністю заблокована, а ситуації вважають дуже травмуючими. Але як на мене люди неооцінюють можливості…

— Це найнудніша лекція про те, більшість з чого мені і так відомо, дякую, містере розумне обличчя. І що я маю з неї взяти? Інформацію про те, який ти розумний, якщо зумів все дістати? Не спрацювало, за все наше недовге знайомство я зумів пізнати у тобі лише затхлого дурня. Може, ти нарешті поясниш мені, чому я вештаюся на Землі замість того, щоб слухати крики грішників? Бо якщо ні – його очі знову хворобливо засвітилися – я можу скоїти одне маленьке вбивство і без всякої умови.

— Не турбуй себе цим. – за незрозумілих причин цей демон розбурхував у Натаніелі якусь хвилю азарту

— О, а я буду цим турбуватися, шмаркачу і…

— Отож, Бартімеус, у мене для тебе угода – тепер факт того, що він перебив цього демона доставляв хлопцю масу задоволення – ми з тобою розділяємо тіло при умові, що обидва намагатимемося не витратити особистість на час перебування там й працюватимемо у команді, думаю, ти прекрасно знаєш як робиться хоча б перша частина. Я отримую від того твій досвід і могутність, дуже цінні можливості ,бачу світ з іншої точки зору, а ти отримуєш право користуватися моїм тілом як тобі заманеться, мою власну інформацію, а також… – це була найтяжча частина угоди – моє ім’я.

Якщо до того Бартімеус слухав його скоріше незацікавлено, ніби Натаніель перелічував список службових номерів у Міністерстві, то на останніх словах значно пожвавився.

Повільно,ніби намагаючись налякати хлопця, він повернувся до нього всім тілом, зацікавлено простягнувши руку. Натаніель знав – це знак того,що він серйозно розглядає можливість прийняття його умов.

— Справжнє ім’я,хлопчику? Бо я вже наслухався тих культистів, що вигадували собі імена буквально на ходу і увесь час мені доводилося розмовляти чи то з Генріхами, чи то Ульуклюлями, чи то з Джонами… – Бартімеус взявся називати усі дивакуваті імена з неймовірною точністю і частотою, а його слухач зрозумів, що якщо не заткнути того чимось прямо зараз, то він не зупиниться.

— Так, справжнє, демо…Бартімеусе – довелося набрати у легені більше повітря, ніж він думав – Мене звати Натаніель.

Те, яку силу мають імена… Натаніель знову повернувся до того, щоб не думати про наслідки власних дій. Він знову прирікає себе на смерть, але яке це має значення, коли вороття назад немає?

— Прекрасно! – демон, з погано прихованим щастям, сплестнув у долоні, при тому майже одразу простягаючи одну хлопцю. Його хлопчача рука ніби палала вогнем, знову усе, як на тих замальовках – Ну що ж, почнемо, хлопчик Натті? Не люблю довгих прилюдій, хоча, якщо ти захочеш сказати декілька слів про мене наостанок я буду зовсім не проти.

— Ти вже встиг вибисіти мене до глибини кісток. – абсолютно чесно сказав Натаніель перед тим, як подати руку.

“Non est reversio”