Everything Ends

 Айова, 2094 рік, 22 лютого

 

-Гей, йди швидше! – долинув приглушений голос. Тепер вже ніхто не чув справжніх голосів одне одного, тільки приглушені слова, що пробивалися крізь маску. Іншого вибору не було, якщо знімеш – помреш. Дихати звичайним повітрям стало неможливо, а густі тумани, крізь які нічого не видно, стали звичним явищем.

Корі кивнув, піднявши з землі кілька гнилих гілок. Вони слугували непоганим добривом для грунту. В цих краях нічого не росло, доводилося власноруч вирощувати потрібні продукти. Та й все одно, хлопці вже ніколи не відчують справжній смак їжі, ніколи не будуть їсти м’ясо. Тварин поблизу не знайти. Тільки сіра земля, вкрита маленькими гнилими шматочками, що колись називалися листям. Найгірша була ситуація з водою. Їм пощастило, неподалеку була криниця з водою. Брундною звісно. Доводилося помучитися, щоби зробити з неї щось схоже на напій. Але і з цим особливих проблем не виникало. Цей ліс вже став домом. Він розташовувся доволі далеко від міста і, можливо, його немає на картах. Вірніше, його залишків.

 

Мік міцніше узяв каністру з рідиною, від якої тхнуло кислотою. Її колір навіть близько не був схожим на нормальне забарвлення води, він був темно-зелений з відтінком коричневого. Якщо таке випити, то смерть наступить у ліпшому випадку через декілька годин, у гіршому миттєво.

 

Доводилося носити захисні костюми на вулиці. Незрозуміло що зробить зі шкірою атмосфера: роз’їсть чи просто залишить опік. Повітря увібрало в себе отруйну пару. Або паливо майбутнього, яке захопили холодні машини, які вирішили позбутися свого господаря. Тепер в містах стоять великі заводи, на котрих роботи випускають собі подібних, і великі баки, з котрих по трубочках ллється та сама кислота. Цей світ забув про нафту і електрику. Людина потурбувалася про те, як отримувати паливо, не використовуючи ані корисні копалини, які могли закінчитися, ані звичайні електо-акумулятори, які могли вийти з ладу. Але людина не взяла до уваги одне, ця штука може їх вбити. Кислота тече в корпусах андроїдів, як кров у тілі людини. В світі майбутньго існують чіткі алгоритми і правила, які ніхто не насмілиться порушити. Новий рівень програмування запобігав збоїв у системі.

 

-Допомогти з водою?

-Нє, дякую. Сам свої гілляки неси – Мік похитав головою. Він-то вже звик до такого розпорядку, кожного тижня тягати воду з брудної криниці. Хвала богу, що вона там ніяк не закінчувалася. Вона притікала сюди всі чотири роки, що вони тут жили. Довбані чотири роки. Але яка різниця скільки пройшло часу, якщо тут є хоч якась безпека. Можливо умовна.

 

Корі зітхнув, поправляючи маску, яка з’їзжала з обличчя. Дихати ставало все важче. Але нічого, скоро вони дійдуть до дверей землянки, або таким собі будиночком лісника, який зсередини більше нагадував лабораторію для виготовлення біологічної зброї. Тридцять років тому можна було знайти щось подібне усюди, і це нікого б не здивувало. Людство робило нові відкриття, здавалося, кожного дня. Але тоді цей ліс був зеленим, і землянка новіша.

Колись у цьому лісі ходили вовки і співали пташки. Мік і Корі знали про це, але ніколи не чули чогось подібного. За їх двадцять років життя вони дізналася багато чого, про що не знала людина років сімдесят тому. Ще в їхньому дитинстві казали, що можлива катастрофа. Тоді в школах не вчили математики чи англійської, а розповідали про навички виживання. Як очищати воду, знезаражувати землю. Людина досконало знала всі слабкі місця свого ворога, але не зуміла побороти його.

Першими померли дрібні тваринки, такі як коти. В ріках вмирала риба, а птахи падали з неба. Рослини більше не були зеленими. А далі почав руйнуватися весь харчовий ланцюжок. Але людина була безсильна. Андроїди стрімко розвивалися без сторонньої допомоги. Настала мить, коли машини зрозуміли, що люди їм тільки заважають і почали масово вбивати працівників заводів. А потім самі почали виробляти паливо. І люди перетворилися на паразитів. У 2085 році почалася ще одна світова війна, яку вийграв ворог.

 

Мік відкрив двері землянки, скидуючи каністри униз. Вона була доволі глибокою, метрів п’ятдесят углиб, а стіни були оббиті металевими пластинами. Треба було високо лізти, щоб вибратися. Єдиним джерелом світла були величезні настінні прожектори. Людина удосконалила все аж до лампи, яка тепер неперегорала. Корі подумки дякував прогресу за це, де у мертвому лісі відкопаєш лампу? Це щось з розряду фантастики, а шарахатися потімки не дуже хотілося.

 

На такій глибині повітря було набагато чистіше, а металеві пластини відділяли “лабораторію” від отруєної землі. Мік зістрибнув з драбини, у “лабораторії”, (або ж кухні), ще нікого не було.

-Котра година? – спитав Корі. У цьому тумані не можливо було визначити частину доби.

-Без десяти хвилин шоста ранку. Скоро підйом

-Треба обробити воду, чистої майже не залишилося

-Попроси Джої

-Будильник ще не продзвенів

-Води достатньо щоб помити руки. А так й десяти хвилин не потерпиш?

Чиста вода була на вагу золота. Усі намагалися не пролити ані краплі. Мік і Корі щотижня приносили дев’ять літрів, які насилу вдавалося розтягнути на сім днів на чотирьох. Пролити воду тепер синонім словосполучення розсипати сіль. А з сіллю теж були величезні проблеми. Точніше, її взагалі не було. Але ніхто й не скаржився, всі давно звикли до прісного смаку. Хлопці самі не пам’ятали, коли останній раз їли щось справді живе, а не вирощене у теплиці.

 

“Ніби у військовому таборі” – іноді думалося Корі. Він пам’ятав розповіді бабусі про третю світову у 2065. Розповіді про те, як люди боялися зайвий раз вийти на вулицю, як билися за свіжі продукти. Але все одно Корі вважав що так було краще. Хоча б продукти свіжі були. Тейлор багато пам’ятав зі свого дитинства: синє небо в місті, тепле сонячне проміння. Він ніколи не був у лісі до цього, але і рідного Де-Мойну йому вистачало, щоб порівняти ці дві картини. І це все сталося за якихось п’ять грьобаних років. Здавалося, ще зовсів недавно місіс Тейлор відправила свого онука у самі нетрі штата Айова, щоб дати хоч якусь надію на спасіння. Вона й не думала, що Корі вдасться десь сховатися. “Йди з миром” сказала жінка на прощання. А чому з миром? Хіба він не повинен ненавидіти всіх тих потвор, що знищили його дім? Хіба він повинен нести мир у цю гнилу реальність? Хлопець частенько думав про це, згадував старі події. Іноді вони самі наповнювали ту темряву, яка з’являється вночі якщо заплющити очі. З них не текли сльози. Лише у грудях виникало болюче відчуття, що розривало усе зсередини. Ніби розум хотів переміститися назад, але тіло залишалося на своєму місті. Корі не шкодував ні про що, все одно ті часи не повернеш. Є тільки спогади, у які можна поринути на деякий час.

 

-Не хочеться їх чіпати. Вони і так з Шоном знов допізна тут сиділи

Мік кивнув, знімаючи захисний костюм. Всі чудово знали як важко обробляти землю, в якій росте їжа, пересаджувати рослини і все інше, заради того, щоб отримати пару плодів. В зіпсованому грунті мало що хотіло рости, і якість цих продуктів була не найліпшою.

-Тоді очисткою води займуся я, знаючи твоє вміння все ламати і знищувати. А ти поки що поламай гілки на добрива

Корі сам дивувся, як ще він не приудрився відтяпати собі ножем пів пальцю, або ще щось гірше. Як йому взагалі довірили носити воду?

Мік лише зітхнув, слідкуючи поглядом за Тейлором. Хлопець заходився зливати всю воду в одну посудину. Він вже звик виконувати роботу за інших. Ні в кого не було чітких обов’язків, всі щось робили лише тому, що комусь була потрібна допомога.

 

-Закинь все одразу. Все одно ніхто не буде потім ходити і розкидувати це все по горщиках

-Добре, а що з водою? Це все добро ще й полити треба

-Зараз все буде, почекай

-Їжа ще є?

-Так, подивися в морозилці

-Ага. Ми точно принесли все що треба?

-Ти це питання будеш разів двадцять задавати?

-Просто хочу упевнитися в тому, що нам не потрібно буде пертися туди знов, як було тиждень тому. Ні, ну серйозно, як можна було забути каністру з водою коло криниці?

-Мій промах

-Але забирати ходив я

-Тебе це зараз сильно хвилює?

Корі підняв бров, свердлячи Міка блакитними очами.

-Це не одиничний випадок

-Давай ще згадаємо, як три роки тому ми ледь не звалилися в ту криницю, тому що хтось не втримав мотузку й поліз за нею і мені довелося лізти й діставати вас обох

-Проїхали – махнув рукою Тейлор.

-От бачиш

Мік розливав чисту воду по каністрам, всміхаючись маленькій, але перемозі. Він чудово міг вгамовувати людей й ставити їх на своє місце. Багато хто бісився через це, а Мік лише усміхався. Хоч в чомусь він міг перемогти.

-Тримай свою воду

-Спасибі – кинув Корі.

-І наступного разу не починай порожні розмови без причини

-Розбуди інших, розумнику

-Можна й не будити

 

Продзвенів будильник, сповіщаючи про початок нового дня. Джої подивився на годинник – двадцять хвилин на сьому. Видно, в цей раз їм дали поспати довше. Слабке світло лампи освітлювало кімнату, але його не вистачало й на половину. Джої ще один раз відзначив зручність цього сховища. Тут було все, окрім головного ресурсу, який йому постійно доводилося очищати. Але ця робота не була складною, особливо якщо робити її кожного тижня. Джої слідкував за кожною краплиною. Колись в дитинстві Джордісон не звертав увагу на кількість води. Тоді ще текли ріки, розділяючи міста на дві частини. Але ще у його дитинстві почалися проблеми з водою. А потім почалася війна і Джої, якому було лише тринадцять, пішов до лісу через наполягання батьків. Майже через весь Де-Мойн, аж на самісіньку околицю. Але тоді і дихати було набагато легше та все одно більшість ходила у масках.

Тепер побачити обличчя людини велика рідкість. Джої забув, коли останній раз бачив людське обличчя вживу. Ну, окрім свого. Кислотна пара просочилася й сюди, хоч і маленька її частина. Джої часто задавав собі питання: як це, жити дихаючи свіжим повітрям і відчувати запах справжнього життя. Кажуть, чисте повітря не має запаху. Воно, ніби вода для малювання, тільки замість фарб в ньому розчиняється мільйони запахів. А ще кажуть, що воно прозоре.

 

Джої не дуже гарно пам’ятав світ до війни. Все його дитинство обмежувалося стінами школи. Батьки вирішили, що так буде краще, але зробили велику помилку не показавши своїй дитині довоєнний світ. Тепер хлопець часто намагався уявити як то було раніше.

Він знову ліг пізно, а тепер знов треба вставати  і дезинфікувати воду. Його життя було до болю одноманітним, але він це називав саме життям, а не існуванням чи виживанням.

 

-Можеш не підриватися так різко, я вже все зробив – долинув із сусідньої кімнати голос Міка

-Ага, дякую. І тобі добрий ранок

-А. доброго ранку. Не дарма ми дали тобі поспати трохи більше, маєш хріновий вигляд

-Наче під маскою щось видно

-Не тільки по обличчю можна це помітити

-Мені й так нормально

-О котрій ти вчора спати ліг?

-О пів на першу, чи щось в районі того. Не треба зайвих коментарів, мене це влаштовує

-Гаразд – Мік лишень розвів руками – Не буду в це лізти, діло твоє

-Все інше зробили?

-Так, кажу тобі

-Знов дякую. А о котрій ви встали?

-О п’ятій десь

-Швидкі ви

– За п’ять років навчишся

 

На вулицю хлопці виходили рідко. Переважно за водою. Та й то тільки Корі з Міком. Вони завжди розповідали як там, але ці оповіді були схожими. Все той же опис неба й дерев. Тільки от пригоди були кожного разу різними. То Корі наткнеться на яму й, сміючись, буде намагатися з неї вибратися. То Мік перекине каністру та й так, що з неї витече уся вода. Такі історії завше супроводжував сміх, мовляв, з ким не буває. Але тогоденну історію Мік вирішив не розповідати. Біля криниці він побачив щось схоже на руку. Хоча яка різниця, якщо через два дні він взагалі забуде про цю деталь.

-Що сьогодні нового? – спитав Шон

-Та ось, сьогодні встигли вийти до світанку – відповів Корі – нечасто таке побачиш

-І як воно?

-Нічого особливого. Просто виходиш – темно, а через деякий час небо стає все світлішим і світлішим

-Ви так і не побачили сонце? – з якоюсь дитячою надією спитав Джої

-НІ. Хіба крізь цей туман щось побачиш?

-Зате на цей раз ніхто не впав в криницю і не забув каністри

-А я так дивлюсь, Тейлор, у тебе в арсеналі повно таких історій – всміхнувся Крехан

-Та йди ти. У всіх бідах цього світу винний саме я

-А хто ж ще?

-Йшов би ти… роботу робити

-Одразу видно хто з нас слабке місце

-І ти туди ж, Джордісоне

 

Мік сидів за столом, гіпнотизуючи одну точку. Перед очами все маячила та клята рука. Невже знов? Вони не могли зайти настільки далеко.

-Гей, чувак, все добре? – гукнув Джої<

-Так, все в порядку

 

Взагалі це дивовижно як так вийшло, що вони зібралися разом. У кожного був свій ритм життя до того, як потрапити сюди. Хтось з Де-Мойну, хтось з іншого штату. Хтось вчив до останнього теорію, а хтось ловив останнє проміння сонця. Якщо хтось сказав би Міку п’ять років назад про те, що його життя буде таким, він би нізащо не повірив. Він би сказав щось на кшталт: “Вибачте, але я не буду витрачати своє життя на якесь існування у дупі світу, про яку всі забули”. Якщо б хтось сказав Міку, що йому треба буде забезпечувати не тільки себе, він би відповів: “Ви знущаєтесь?”. Якщо б йому сказали, що ці люди стануть для нього сім’єю, він би замислився. Тоді світ був повністю занурений у технології, живого спілкування майже не було. Хлопець бачив, як відносяться батьки до своїх дітей. Звичайний сімейний вечір був нічим, порівняно з новим роботом. “І де зараз всі ці діти? Ховаються у підвалах як останні боягузи”. Хоча під цю категорію попадав і він сам. Він і сам не знав відповідь на питання щоб він робив, якби цьому лісу загрожувала небезпека. Рятував би інших чи тікав? І як би він відповів на це питання років шість назад? Боже, він би все віддав, лишень би повернутися у ті часи, коли все було добре. Лишень не бачити, як люди бігають по вулиці шукаючи укриття, не бачити, як батько заходить до підвалу в кривавій білій сорочці зі словами “вам треба тікати звідси. Не думайте про мене, просто йдіть”. Не бачити, як молодшого брата вбиває лазерна сфера. Найстрашніше було те, що він бачив тільки шлях вперед, навіть не звернувши уваги на брата в ту мить. Керуючись словами батька хлопець просто тікав.

 

***

 

Гуркіт ззовні прозвучав приглушено, як завжди. На такій глибині погано буде чутно і ядерний вибух, що вже казати про сторонній шум. Але всіх лякало одне: єдиним шумом ззовні міг бути лише вітер.

-Дерево впало?

Джої подивився угору. На стелі була крихітна смужка світла. Отже, сонце ще не сіло.

-Скоріше за все

Звук повторювався. У цього гуркоту був певний темп, ніби то були кроки.

-Та невже вони…

-..прийшли – продовжив фразу Корі. Він навіть не відірвався від звичних справ.

-Тобто тобі буде все одно якщо ці тварюки прийдуть сюди і будуть стріляти у всі чотири сторони?

-Мені буде на них абсолютно похуй. – відрубав Корі – Поки нас не чіпають, то хай вже Статую Свободи до чортів знесуть

-Добре

 

Мік налякано дивився на смужку, яка періодично зникала.

-Не хочу вас лякати, але у нас неприємності

-А мені що зробити?

-Злазити перевірити

-Сам лізь

-Корі, що трапилося? Це ж просто шматки металу, ти сам так казав

-Нічого – Тейлор встав зі свого місця і пішов у протилежну сторону

-Клас, психи ні з того ні з сього

Дощ барабанив по даху, а все ті ж кроки повторювалися частіше.

-Шоне, йдемо перевіримо. Джої, будь тут

 

Хлопець кивнув. Які ще могли бути варіанти. Сам він туди не полізе, а до Корі йти не найкраща ідея. В ліпшому випадку він просто пошле куди подалі, а в гіршому… Джої боявся навіть уявити. Взагалі Джордісон не пам’ятав коли останній раз виходив на вулицю. Рік тому чи два? Час тут тягнувся дуже повільно. А так… яка різниця коли поливати овочі: у четвер чи у вівторок? Джої давно почав дратувати той факт, що всі сприймали його як дитину. Довіряли йому тільки легку повсякденну роботу. Яка у них там була різниця у віці? Два роки? Так десь так. Останній раз він виходив на вулицю, щоб допомогти забрати каністру. Джої чудово пам’ятав як довго треба було підійматися, щоб дістатися виходу. Страшенно незручно, але дуже надійно в такій ситуації. Наврядчи андроїду прийде в голову лізти у яму незрозуміло якої глибини.

-Да твою ж… лізь швидше… – Джої сумно подивився вгор

-Вам допомогти?

-Нє, дякую, все нормально

-Як знаєш

і знов це “дякую, все добре”. Джої хотів допомогти, але кожен раз одне й те ж. Він просто буде сидіти в іншій кімнаті, поки всі намагатимуться щось зробити. Більше за все він боявся залишитися тут один.

 

-Ага… хлопці, в нас проблеми – констатував Шон. Крізь щілину було видно кілька металевих стовпів. Принаймні так виглядали андроїди, якщо дивитися знизу.

-Їх тут багато

Так швидко? Чи п’ять років це довго? Джої не знав. Він знав тільки те, що зранку все було добре, просто починався ще один день. “цепростосонцепростосонцепростосон…” ніби скоромовка проносилися у голові слова.

-Блін, тут ще й дощ!

Вдихнеш повітря після дощу і ти труп. Легені знищить кислота.

 

-Ти бачиш їх? – прошепотів Мік – Скільки…?

-Штук шість, може більше

Мік підтягнувся вище. Крізь маленьку щелину виднілися жовті краплі, що падали на землю.

-Акуратно, не створюй зайвих звуків

-Господи… – дерева лежали на землі. Вода заливала ґрунт, отруюючи його ще більше. Цей світ віддає залишки життя кожен день.

-Закривай. Тут нема на що більше дивитися

Шон пішов вниз, а Мік ще довго дивився на криваве небо.