estate, 1996

Даміано Давід раніше не бував в цьому магазині.

В Вероні подібних було повним-повно з причини того, що найактуальнішим сувеніром, за думкою туристів, була книга, обережно запакована в подарунковий папір із принтом Колізею чи Пізанської вежі, із вишенькою на торті у вигляді червоного бантика.

Самі ж місцеві читати особливо не любили.

У список їх повсякденних справ зазвичай входило прибирання саду, відвідування різноманітних зборів із гучними лозунгами та, звичайно, культурні заходи. Наприклад, вечірні походи в театр, що були вже вкоріненою традицією, однак, чесно кажучи, Даміано їх до смерті не любив.

Усім здавалося, що він був корінним італійцем, що надавав перевагу читанню.

Принаймні, так думали ті, хто бачили його кожну середу та пʼятницю біля стін скромного книжкового магазину на кутку будинку двадцять три. Насправді ж, в його шкіряному портфелі можна було знайти лише пачку дешевих сигарет, пару пачок сірників на випадок, якщо запальничка куди-небудь зникне; пробничок різкого одеколона та дрібні гроші, що передбачено мандрувала різними відділами. Як висновок – жодного роману, збірника віршів чи жахів, тому від інших Даміано воістину не відрізнявся.

Місця у серці для літератури у нього не було.

Мешканці того самого будинку почали регулярно шушукатись, збираючись на лавочках та кидаючи різні версії причин чергових відвідувань Даміано магазину, бо зі сторони він був людиною доволі цікавою. Це проявлялось в його «надмірній байдужості», загадковості та, мабуть, в зовнішньому вигляді. Маючи солідну кількість татуювань на тілі, молодий чоловік примудрявся підбирати одяг таким чином, що люди могли лицезріти більшість із них, і було аж ніяк не важливо, на якій частині тіла вони знаходились.

Чому Даміано Давід не бажав ні з ким пліткувати – ніхто не знав, і найбільш правдивою версією була та, що наголошувала на тому, що він в свої двадцять вісім банально втомився від набридлого суспільства та вирішив повністю відгородитися від нього, однак це саме суспільно миритись із цим, по всій видимості, не збиралось, продовжуючи мучити чоловіка кожен раз, як побачить, що він навідується в заповітний книжковий. І ладно, якщо б на виході Даміано тримав цілу стопку книг,  – ну, чи хоча б парочку, – але кожен, хто бачив, як він покидає це місце, стверджував, що при ньому не було жодного натяку на тільки що куплену літературу.

Часом про це забували, однак Даміано продовжував приходити на цю вулицю два рази на тиждень, ніби дотримуючись якоїсь незмінності.

Як і у цей раз.

Неспішно відступаючи, щоб не вступити в калюжу, Даміано клацнув запальничкою, зажимаючи губами мʼятну цигарку і підносячи полумʼя до її кінця, та перебіг на іншу сторону вулиці. Під кінець тижня, маючи при собі достатньо новин, він біг до того самого книжкового, передчуваючи улюбленого смаку зустріч.

– Синьор Давід, молодий чоловік, добрий вечір, – гукнув його старичок в окулярах, сідаючи на лавку навпроти входу до магазин. – Ну і небо сьогодні чудове, правда? Ластівки літають занадто низько. Завтра, напевно, доведеться діставати парасольку!

– Добрий, – вітається у відповідь Даміано, кидаючи запальничку у кишеню свого темно-синього піджака. – Згоден, але це на краще. Може, стане трохи свіжіше – серпень, знаєте, своєю спекою балує занадто, – він закурює та легенько відкидає голову назад, вдихаючи прозорий дим.

Чоловік в окулярах посміхнувся.

– Балує – не те слово! В таку духову робити нічого не хочеться, – він відвернувся в сторону, зітхаючи та спеціально роблячи паузу, – а ви ось, дивлюсь, читати любите? По вам, чесно зізнаюсь, і не скажеш. Але помітити вас тут можна часто, – старий кивком голови указав на потерту вивіску книжкового. – Може, щось порадите?

Даміано затягується в черговий раз, не відводячи неприязний погляд від співбесідника, а потім кидає цигарку на асфальт та топче її носком черевика. Пан навпроти пихато посміхнувся та схилив голову набік, явно очікуючи відповіді, але замість неї отримав лише довге мовчання, яке не знаюча людина вважав би за розгубленість.

– Скажімо так, надаю перевагу, – каже він та обертається до дверей магазину, ніби ввійти в них – найнестримніше його бажання. – Курю, вживаю алкоголь та читаю книжки, уявляєте?! Ось вже і не думав, що дозрію до такого, хах, – він хрипко сміється, прочищає горло і відразу продовжує: – Хрін його зрозумій, що можна порадити за таких обставин. Я ось, чесно кажучи, гортаю сторінки чогось корисного, тільки й усе. На романи, вибачте, моєї прокуреної душеньки не вистачає, й засудження не приймаються.

На обличчі чоловіка навпроти тінню пробігає неприязнь, ніби словесний потік Даміано, прикрашений ріжучим слух красномовством, образив його, але він відразу ж відволікається, не бажаючи втрачати нить розмови:

– Корисного? Чого ж, наприклад?

У повітрі відчувалась задушлива напруга, і в той момент Даміано був би готовий поспорити на двадцятку євро: нахабний старий навіть не приховує того, що намагається витягнути з нього усі ниточки, ніби із тряпічної ляльки.

Нервово клацнувши пальцями, молодий чоловік прикушує нижню губу, підходить до лавочки разом із сидячим на ній старим, та нахабно запрокидує ногу прямо на неї, опираючись ліктем на коліно.

– Балуюсь секретами жіночої анатомії у спробах навчитись дарувати жінкам оргазм, та своє врятування знаходжу лише у незрозумілих книженціях, – рівним тоном розповідає Даміано, широко усміхаючись, – Мені двадцять вісім, а я досі не вмію, можете собі уявити взагалі? Ось і ходжу сюди, читаю, блядь, розвиваюсь. До речі, може, щось порадите? – він вигинає брови, нахиляє голову убік та малює на обличчі посмішку, сподіваючись на бурну реакцію неприємного співрозмовника, – Що краще використовувати: пальці чи язик, га?

Даміано пару секунд спостерігає за тим, як старий збирається обурюватись на доволі гостру відповідь, однак, не дочекавшись, вирішує піти.

– Забазікались ми з вами, до зачинення, ох, – він дивиться на наручний годинник, демонстративно піднімаючи брови від неіснуючого здивування. – Менше двадцяти хвилин? Прошу мене пробачити, я вимушений йти, самі розумієте, справа тонка, мені ще стільки усього доведеться дізнатись! Дякую за скороминущу компанію, побажайте мені чортового успіху, – прощається Даміано та йде обережно, таким же розміреним кроком, як і напочатку.

Жалюгідні пʼять метрів він долає ніби за мить, гарячо сподіваючись, що навʼязливий співрозмовник не пропалює незадоволеним поглядом його спину, про себе до останнього думаючи про те, навіщо ж Даміано Давід йде до книжкового.

Він хапається за ручку дверей та тягне її на себе, а потім переступає поріг й вже кінцево ховається в стінах магазину – для усіх задоволених та незадоволених, на щастя чи на превеликий жаль.

Він зітхає з полегшенням.

Полички, доверху набиті книжками, тепло зустрічають чоловіка своїм незграбним виглядом: деякі обкладинки книг не поєднуються одна з одною, відрізняючись кольором, розміром, товщиною та чим тільки заманеться, створюючи повне безглуздя. Більш того, хтось посмів вмістити в один ряд цілу батарею діаметрально протилежних жанрів, починаючи із теорії про квантову фізику, закінчуючи, скоріш за все, романом Емілі Бронте.

Недивно, що італійці майже сюди не приходили.

Втім, мешканці будинку номер двадцять три мали рацію із усією допустимою точністю – Даміано любив читати не настільки сильно, щоб регулярно відвідувати книжковий – й не просто так, а в своїх відвідуваннях дотримуватись певної стабільності.

Середа та пʼятниця, що ж може бути ідеальніше?

Долаючи ряди стелажів та грайливо насвистуючи ритм почутої зранку по радію пісні, чоловік наважувався пропускати повз очі усі раніше помічені неточності: його більше не хвилювало розташування нікому непотрібних книг, блимаючий світ від ледве дихаючої лампочки та інші несуттєві деталі, які безперечно довели б до жаху будь-якого перфекціоніста, що випадково потрапив сюди.

Тепер ж, думаючи тільки про приємне, Даміано радісно відмітив, що окрім нього відвідувачів виявлено не було, а коли він підійшов до каси, думки про це здавались чимось неймовірно зниклим.

Адже їх замінили нові.

– Привіт, моє світло, – кидає він мʼяким голосом, віднині не думаючи взагалі.

Секрет Даміано Давіда дійсно в буквальному сенсі знаходився у книжковому магазині на кутку будинку двадцять три, і це само по собі мало здатність зводити його з розуму. Керуючись цілком гнучким розкладом – і у неї, і у себе, – він обирав найбільш зручні дні для незвичайного смаку зустрічей, родзинкою яких для обох сторін була повна прихованість.

Дівчина за касою сподобалась йому відразу.

ЇЇ світле волосся було постійно зібрано в низький, обережний пучок, хоча чоловік неодноразово казав, що більше любить, коли вони слухняно розпущені. На покусаних губах червоного відтінку нерідко можна було помітити усмішку, яку чоловік по дурості часто плутав із посмішкою. Дівчину звали Марленою, але у якості звертання Даміано надавав перевагу іншому варіанту.

Він називав її своїм світлом.

Гра язика із вигостреною «л» у цих словах набувала ноток ніжної романтики, якщо думати про те, що так він називав тільки її: чесно, нечесно – такі речі Даміано, на щастя для нього та із скорботою для усіх інших, не хвилювали.

Крамольні моменти – так називала їх стосунки Марлена, а Даміано принципово не погоджувався, йдучи всупереч власній совісті. Якщо дивитись безумовній правді прямо в очі, то причина, за якої він намагався приховувати свої періодичні візити до неї, ховалася у події, що трапилась тією весною.

У квітні у Даміано Давіда було весілля: ще одна дівчина у Вероні із сеньйорити стала сеньйорою, і усе це було напрочуд по-італійськи.

Традиційно, перед тим, як просити руки та серця, синьйору Давіду був потрібен довід від її батьків – це було чимось на кшталт негласного правила, якому усі поважаючі себе молоді люди повинні були дотримуватись, якщо бажали скріпити із кимось свої душі. Отримваши довгоочікуване схвалення, неабияк напившись та купивши у першому-ліпшому квітковому неймовірний букет, Даміано заявився на поріг будинку своєї коханої, необережно встав на одне коліно та сказав усе, що вона хотіла чути. Дуже щиро, прикрашаючи нескладне мовлення просоченими ігристим вином метафорами.

Вкотре озвучив усе, що значило їхнє кохання.

Знаменний день, зустріч та знайомство із дальніми родичами обох сторін, суперечливі переживання перед класичними відповідями – так чи ні – та у висновку, запаморочлива голову закоханість, нестриманість якої, здавалося, змогла розвіяти усі сумніви.

Даміано та Джорджія одружились.

Однак ця історія почалась тільки влітку девʼяносто шостого, яке, здавалось би, настало занадто швидко, занадто неочікувано та непередбачувано.

І на момент їх із Марленою знайомства, Даміано Давід носив обручку на пальці вже два місяці, але ця думка була чимось на кшталт існуючої формальності.

Регулярні відвідування цього магазину почались із червня: як раз тоді, коли усі мешканці Верони як один скаржились відносно неминучої навали приїжджих. Жоден поважаючий себе синьйор не повинен був уникати невдоволення, повʼязаного із цією подією, тому тема для обговорень була обрана сама собою, та її залишалось тільки підтримувати.   

В один день, коли спека пройшла, а усі плітки були відкладені на наступний день, Даміано Давід запізнювався на всесвітнього масштабу зустріч, назначену, на жаль, у зовсім протилежному районі від його місця проживання. До Монторіо треба було ще дістатись, однак це здавалося чимось неймовірним.

Ругаючи себе та усе на світі, він дивися на годинник та втискав педаль газу із скаженою силою, наче це могло б допомогти йому доїхати до місця швидше. Напередодні вночі, безрозсудно перебравши із алкоголем, Даміано повернувся додому далеко опівночі, про що зранку пошкодував у всіх сенсах. Запізнитись – значить втратити важливий контракт, відхопити гадко-солодких слів від своєї милої та розчаруватися у першу чергу в собі, і усього цього в сумі терпіти категорично не хотілось, від чого градус напруги підвищувався, не бажаючи жаліти.

І на щастя і на жаль, чоловік так і не встиг, припаркувавшись точно під яркою вивіскою книжкового магазину та проклинаючи своє мерзотне єство за розгільдяйство. Маючи про запас ще уйму справ та відсутність ручки із блокнотом, він прийняв рішення зайти та купити усе, що було потрібно, наче це врятувало би ситуацію.

Та він навіть подумати не міг, що цей, з одного боку, абсурдний момент, принесе йому набагато більше емоційного задоволення, аніж той, на який він розраховував від самого початку.

Дівчина за касою дійсно сподобалась йому відразу.

Сподобалась настільки, що ця історія плавно намацала контури не тільки початку, але й солодкого продовження.

І сьогоднішній вечір – безпомилковий тому доказ.

– Вітаю, Даміано, – тихенько відповідає Марлена, та її інтонація так приємно здається ласкавою, як і зазвичай. Слухати – чисте захоплення, ніби її мовлення – це арія з ідеально підібраним акомпанементом.

Однак за усе неймовірне в ній, що змогло залучити чоловіка, він у глибині душі її і ненавидів; просто тому, що це була чистої води гіпнотична влада, володіти якою просто-напросто незаконно.

Зараз же він чіпко дивися на неї, ніби насолоджуючись та взагалі не згадуючи про те, що ненавидить. Змінюючи кут погляду – то на очі, то на губи – Даміано тверезо усвідомив, що не може визначитись, чого хоче більше: дивитись та думати, чи цілувати та не думати. Однак другий варіант здавався смачнішим в усіх існуючих контекстах.

– Щось тривожний ти якийсь, чи мені здалося? Хоча, що ж тут… Крізь скло було сповна помітно, що довелось поговорити із незручним товаришем. Як він, мучив тебе? – розпитувала Марлена, відсуваючи книжки на другий план в усіх можливих сенсах. – Тільки, прошу, не розповідай мені, що знову наговорив дурниць. Це ж так…

– Присягаюся, на цей раз тільки світла правда, – чоловік підняв обидві руки вгору, як би підтверджуючи правдивість своїх слів, – Дівчинко моя, я – жартівник нікудишній, і ти це знаєш! А ось тривожність – це в яблучко, хоча, хер на це, давай потім. Є інші речі, з якими я прийшов до тебе… І це як чортова пісня, що заїла та не хоче відпускати.

Марлена, хитро посміхаючись, мовчки розкладала книги по поличках, ніби слова Даміано були лише розмитим фоном, не турбуючим її до того часу і взагалі. Зазвичай усе починалось із дотиків, із неприємних новин, яких на жаль, була добра кількість, чи із приємних, однак їх було менше. Сьогодні ж Даміано Давід прийшов із явною ціллю просто побачити та насолодитись.

Приємні новини були відкладені на потім.

– Мій ти милий, зараз тебе відпускати не хочу лише я, тому зроби краще щось солодке, не тисни мені на совість.

Відверто кажучи, Марлена, не зраджуючи своїм тривогам, по-справжньому злякалася, коли Даміано пропав на два тижні та не відповів на жоден із трьох телефонних дзвінків, більше яких, за зрозумілих причин, здійснювати було не можна. Цілком логічна ситуація, що називалась весільною подорожжю, сталася так раптово для Марлени, та взагалі не неочікувано для Даміано. Вирішивши, що про такі речі краще не попереджати, він поїхав в улюблений усіма Рим, відпочиваючи, відчуваючи та, здавалося, взагалі не думаючи про Верону та про той самий книжковий магазин, наповнений переживаннями та страхами.

Повернувся він пʼяний, та на це усі закрили очі.

Однак цей печальний дзвіночок зіграв злий жарт – віднині будь-яка поява Даміано змушувала дівчину хвилюватись та в глибині душі сподіватись на те, що конкретна зустріч не є останньою. Колишнього спокою не було та бути не могло.

Тому і цей візит крупно перевернув усе на пару градусів всередині, змушуючи відчути щось на кшталт колючих метеликів, що попереджали про можливу небезпеку. Небезпеку у вигляді людини, почуття до якого прирівнювались до болючої закоханості.

Зараз же Даміано проводить кінчиком язика по верхньому ряду зубів, усміхаючись та встаючи зі стільця.

– Заїкнулась за совість, розумниця, – говорить він, граючи із голосними та розтягуючи їх так, як йому завгодно.

Наступні дії були прирівняні до дотиків, але тільки до ніжних. Притягуючи до себе та конкретно плануючи, чоловік посміхається, а потім запускає руки під її бежеву блузу, та і цьому жесті воістину нема нічого, що вловимо натякало б на будь-якого роду пошлість – тільки торкання, тільки обережні та, поки що, ледве помітно. Так само, як і раніше: повторюючи усі із вигини, усі точності. Обійми були потрібним електричним розрядом, тільки й усього.

– Так, розумниця, – відповідає Марлена та легенько упирається долонями йому в груди, обережно усуваючись від чоловіка і від намічених контурів поцілунку. Не неприязно – грайливо. – А ти – ні зовсім. Самозакоханий, непохитний, впертий…

– Ти граєш із полумʼям, Марлено. В мені є і інша сторона, і ти про це знаєш, чи не так? – бархатистий тембр із ледве вловимою охриплістю мимоволі уводила свідомість кудись за грані реального кожен раз, коли Даміано ставав лукаво-серйозним.

Його руки перемістились на лопатки дівчини, лоскітливо та легенько щіпаючи мʼяку шкіру, та слідом за приємними дотиками пішли поцілунки. Даміано цілує її лице так ніжно, практично невагомо, а після, не в силах терпіти неймовірне бажання торкнутися, обережно бере її за шию та відмічає, що його пальці дуже вдало відчувають щось пульсуюче. Одночасно з цим він ловив її тремтіння від будь-яких дотиків із присмаком влади.

А далі – як за сценарієм: чогось зараз катастрофічно бракує.

І тоді вже терпіння конкретно вичерпалося, не залишаючи вибору і взагалі.

— Терпіти тебе не можу, Даміано Давід.

Шумно видихаючи, Даміано усувається та знову хапає її за шию, відразу ж нахиляючи її голову вбік та припадаючи до її губ своїми. Разючий порив пристрасті змушує Марлену зробити необережний крок назад – точно до стійки із лежачою на ній книгою, яку буквально пару хвилин тому вона читала більш ніж захоплено. І зараз, одночасно хапаючись за контури рівноваги, чоловік міцно бере її за талію та втискає в себе, ніби відпускати категорично забороняється.

Відчуваючи злегка підняті куточки його губ в ірреальній усмішці, Марлена усміхається й сама, щільно припадаючи до його шиї. Спритно вислизуючи із лакових туфель, ніжкою вона торкається спочатку області його голені, а після ніжно починає підійматися вище і вище.

– Ти обрала найкрутіший варіант того, як зізнатись мені у коханні, – видихає в поцілунок Даміано. – Запамʼятай, будь ласка, одну річ, лише одну: якщо хтось колись питав, хто ти для мене – я відповідав, що ніхто. Але насправді, якщо спитаєш ти, я відповім інакше. Ти для мене все.

Ці цінні слова були чимось на кшталт життєвої необхідності: буквально ковтком свіжого повітря.

– Але зараз не важливо і зовсім. Сьогодні мені є, що сказати, і ця новина пиздецьки тобі сподобається, – шепоче він їй в губи, роблячи акцент на останньому слові, а далі на пару секунд замовкає, розтягуючи колючу інтригу.

Слова, слова, слова. Уявні та фальшиві, – у стилі Даміано, який до біса любив щось на зразок червоного вина, любив брехати, та не дуже й то любив свою Джорджію, сперечаючись із нею щоденно за причин та без. Природою всіляких конфліктів були різноманітні речі, але найголовнішим фактом, який руйнував усе, була неприхована ненависть.

Його дружина насправді ненавиділа усе, що було повʼязано із Даміано, і це особливо не ховалось.

І це також доволі сумно торкнулося його мрій.

Даміано мріяв співати.

Маючи приємний голос, можливість тягнути неймовірні ноти та граючи із інтонацією як завгодно, Даміано Давід мріяв співати та відкривати душу для когось окрім свого відображення у дзеркалі, однак проблем із цим моментом було досить. Наспівувати щось поверхово без права висловити власні емоції – насправді катування.

Та із Джорджією вони познайомились ще давненько.

Даміано тоді стукнуло двадцять два роки; в його кишені залишалась двадцятка євро, а власник квартири, маючи не найприємніший характер, погрожував вигнати його до чортів у випадку несплати. У Вероні це було звичайною справою: помешкання здавалось задорого та конче безкомпромісно, на поступки не йшов майже ніхто, та Даміано опинився саме в такому жалібному становищі.

Робота баристою, абияк поєднана із напруженим навчанням, не покривала й половини необхідних витрат – десь потрібно було урізати, ві чогось відмовлятись, а на момент неочікуваного скорочення усе й взагалі зайшло у глухий кут. На улюблене вино не вистачало вже давно.

Справи йшли незадовільно.

Але дуже задовільно в момент чергового перекуру Даміано на горизонті замаячила симпатична брюнетка в картатій спідниці та з червоною помадою на губах: в одній руці вона тримала стаканчик із логотипом іншої, конкуруючої кавʼярні, а в іншій якусь масивну папку, очевидячки, із купою важливих документів.

Логотип не збентежив, а всередині щось затремтіло, щось неймовірно притягнуло, і Даміано не став гаяти час, вирішивши підійти.

Перша бесіда намацала свій початок завдяки тому, що незнайомка заблукала вузькими вуличками Верони, цілковито збившись із потрібного їй маршруту, і Даміано, як справжній джентльмен, запропонував свою допомогу. Говорили вони про все: він трошки поверхово згадував про свої життєві труднощі, зрідка перескакував на обговорення галасливої «Плакси»* та чогось не дуже важливого. Теми переплітались одна із однією, та це здавалось чимось правильним.

Слова, слова, слова. Ніжні та солодкі, які так щиро казав зачарований Даміано, приємним бонусом й врятували його.

Джорджія закохалась, а далі усі сірі моменти в житті Даміано заграли фарбами відтінку яскравіше.

Солідна, відповідальна, – взагалі невідповідна посада для Даміано, – посада в компанії її батька була чітким синонімом до чогось, що Даміано не любив. Робота із папірцями, цифрами, кров із носу важливі звіти та цілковите усунення від того, що для його душі було воістину важливо.

Від музики та від вокалу.

Напочатку Джорджія лише зрідка натякала на свою байдужість до цієї теми, однак після двох років сумісного життя вона почала стверджувати більш ніж чітко, що усі улюблені заняття її хлопця – у повній мірі нісенітниця. Основним аргументом була колюча заява про те, що в житті треба робити не те, що хочеться, а те, що приносить гроші.

Бо мислити треба так, щоб завжди залишатись у плюсі.

Це трохи перекреслювало кохання Даміано – але він просто звик та не знав, що може кохати по-іншому: без вічної упевненості в тому, що перевага поганого, вічні непорозуміння та цілковито різні думки є абсолютною нормою.

Марлена слухала та чула, а головне – хотіла цього. Їй до божевілля подобались пісні, які складав Даміано ще давним-давно, коли він, будучи підлітком, підганяв під бажану риму усе, що хотів: емоції після шкільної бійки, абсолютну романтизацію вживання алкоголю та, як вишеньку на торті, розбите однією дівчиною серденько, після якого пісень додалось на добротну кількість більше.

Тому що романтична невзаємність – головне джерело натхнення усюди, де потрібна рима.

Напочатку було дуже цікаво спостерігати таке незвичне для Даміано збентеження, коли він уперше вирішив заспівати при ній. Відмовлявся та зупинявся багато разів, сміючись та лаючись, ніби готувався розповісти вірша у школі. Всередині нього бушував океан побоювань та переживань, який утворився через шість років навʼязування преболючої думки та знецінення.

Але співав він дійсно блискуче.

Доводилось робити це тихо: книжковий магазин мав доволі тонкі стіни та, до того ж, гарантії того, що якийсь допитливий громадянин, – яких у цих краях було доволі багато, – не вирішить зазирнути та підслухати, не було.

Марлена знала напамʼять багато пісень, а Даміано безмежно це цінив, продовжуючи співати для неї та для її душі.

І зараз, коли усвідомлення разом із передчуттям ніжно лоскотали свідомість, Даміано був готовий клястися усіма святими: усе, що відбулось, відбувається та буде відбуватись – квінтесенція ейфорії, справжнього щастя та невимовної радості.

– Два квитки бізнес-класу в солодкий до біса Рим, кохана, прямо туди. В один кінець, без усіляких думок: ти і я, усі наші секрети та ніжності, усе це віднині буде у нас, у нас вдвох, саме там, – плутано шепоче занурений у мрії Даміано, поглядом чіпляючись за її очі та намагаючись вловити там хоч якусь реакцію, – Усі дороги дійсно ведуть до Риму і наша із тобою – не вийняток.

Усі слова були вимовлені, доторки призупинені, а дихати із цими думками стало у три рази важче. Даміано дивився, дивися чіпко та уважно, не випускаючи її обличчя із своїх рук.

Тоді, коли та сама взаємність відчувалась більш ніж конкретно.

І кохати захотілося сильніше.

– А Джорджія в курсі? – нервова посмішка на лиці Марлени та болюче питання.

Десь всередині Даміано вилаявся, женучи невчасно виниклі контури коханої у своїй голові, але зовнішня незворушність залишилась при ньому.

– Мила, – каже він, цілуючи Марлену у скроню, – Верона буде терпіти нас усього три дні, а потім, – замовкаючи, Даміано обережно усувається, щоб показати їй свою руку: рухає підмізинним пальцем, на який спрямований погляд дівчини, та продовжує: – Я подарую цю каблучку Адідже*, ми викличемо таксі, я побурчу на тебе через вагу твого чемодана, – чоловік тихенько засміявся, опустив голову донизу, закусивши губу, а потім подивися на Марлену спідлоба, одночасно проходячись кінчиками пальців по її шиї. – Марлена, усі наші мрії стануть реальністю.

Низка спогадів крутиться в голові дівчини, чітко чіпаючи усе: неочікуване знайомство, що дуже скоро спричинило регулярні візити, поцілунки та усе в цьому контексті. Усі картинки, усі фрази, усі відчуття та усе, що приніс до її життя цей Даміано Давід разом із своєю появою.

Почуття до нього були чимось суперечливим: паралельно із коханням, Даміано змушував боліти ті рани, які, здавалося, намагався залікувати і сам. Іноді жартуючи у своїй улюбленій манері, випадково кажучи те, що не повинен був, чи навпаки – перебільшуючи із відвертостями та роблячи гучні заяви.

І саме ці моменти змушували Марлену зважити усі «за» та «проти», подумки перетравлюючи сказане своїм коханим.

– Ти хочеш цього, любов моя?

я випʼю за тебе вино,

так, я випʼю за тебе

тому що знаю, хоч ти мене і ненавиділа,

ти будеш оспівувати моє імя

Мовчання у той момент здалося йому гучним.

Даміано бере Марлену за запʼястя – і відчуття від цього дотику були чимось подібним до електрики.

Бере та дивиться, дивиться глибоко, в очі кольору міцної кави, молотої кориці та шоколаду: зазирає у саму душу, намагаючись зрозуміти, чому його кохана мовчить.

– Ти хочеш мене назавжди? – перефразуючи, повторно ставить питання Даміано, віднині турбуючись не тільки всередині, а й назовні.

І зараз, спитавши заново, тільки більш відверто, чоловік обережно переміщує руку до її обличчя: він торкається нижньої губи Марлени великим пальцем, відтягуючи її донизу, і дівчина рефлекторно закочує очі від задоволення в думках.

Так, як було багато-багато разів.

– Мені душу гріє усвідомлення того, що цього хочеш ти, Даміано, – ніби виходячи із пʼянкого астралу та ковтаючи, нарешті, починає казати Марлена. – Напевно ми знімемо дешевеньку квартирку, на диво, із неймовірним видом, та будемо жити довго та щасливо. Перший час ти будеш співати десь у переходах чи просто на вулицях, збираючи гарні гроші, а потім значно виростеш: знайдеш парочку людей, створиш групу та справи підуть угору, – трошки усміхаючись, фантазує дівчина, кусаючи губу та відводячи погляд кудись вдаль. – Будемо пити вино, спати в обіймах та не встигати засумувати одне за одним.

Тон дівчини, набуваюий неспокійних ноток на цих фантазіях, здається Даміано наскрізь фальшивим. Його хватка стає незначно слабшою, вогники в очках помітно гаснуть, а серце починає битися частіше від нерозуміння.

– Щасливі, у Римі, ти і я, – Марлена обережно проводить нігтями по шиї чоловіка, грайливо дивлячись у очі. – Ходити по недорогим кафешкам і тільки іноді відвідувати щось високе, наприклад, оперу, а потім шуміти ночами, змушуючи сусідів нас зненавидіти. Ти напишеш ще багато пісень, оспівуючи моє імя, і про нашу втечу дізнаються тільки тоді, коли ти станеш відомим усій Італії.

Електрика від дотиків тепер відчувалась інакше.

– Марлена, – стривожено починає Даміано, заздалегідь побоюючись відповіді на ще не поставлене питання, – Спектаклів у моєму серці нема, отож припиняй, прошу. Якщо ти втечеш зі мною, я забуду, блядь, цю Верону назавжди, викинувши усі згадки про неї як непотрібну чернетку! – крізь зуби шипить він. – Зрозумій, – від жадібно облизує губи та бере її за підборіддя, – В моїх венах тече любов до тебе.

Ці фрази значили набагато більше саме зараз – в момент граничної напруги, яке втихомирити могла тільки позитивна відповідь. Трепет та ніжність – усе це грало злий жарт із свідомістю кожного разу, коли розмова заходила про почуттяпочуттяпочуття, про те, що це все значить.

Марлені хотілося не менше: гуляти вуличками Риму, сміючись та дивлячись в очі Даміано, радіти його досягненням та планувати солодке майбутнє. Усе це було так близько, так бажано, але так боляче та печально. Мрії затьмарювалися поганими спогадами та всіма витівками Даміано, які забути було воістину неможливо. Це зачепило щось більше, аніж просто душу. Пробралося до кожної клітинки та витіснило усе гарне, змушуючи не вірити у справжнє щастя.

Сказати про те, що думаєш насправді, важко завжди.

Марлена обрала легший шлях.

– Мій хороший, це взаємно, – усміхається вона, стримуючи сльози, що нахабно підступити саме зараз. Від усвідомлення того, що бреше, що так, як вони хочуть, не буде. – Я з тобою, я завжди з тобою.

Даміано видихає з полегшенням та починає вдячно цілувати її лице, однак від цього Марлена відчуває щось, що походить на лезо ножа в області серця просто тому, що розуміє: це брехня.

– Я прийду за три дні, мила, через три дні ми вперше зустрінемося під вікнами твого будинку. Буду чекати із нетерпінням, збирай чемодани, будь ласка, займись цим прямо сьогодні.

Цілуючи на прощання, він, радісний, усувається, і в очах його плескається океан ейфорії. Він безмежно радий, ніби маленький хлопчина, яку подарували рідкісну колекційну машинку.

Наостанок обіймаючи, Даміано усміхається та покидає книжковий, та для Марлени в цей момент час плине неймовірно швидко.

Двері магазину зачиняються, дівчина дивиться на настінний годинник та розуміє, що магазин повинен був припинити роботу рівно пʼятнадцять хвилин тому.

Завтрашній день буде останнім, проведеним на цьому робочому місці. Марлена продасть парочку книг, розставить нові, благополучно випʼє каву та в кінці зачинить двері магазину, покидаючи його назавжди.

І спираючись на машину таксі, Даміано так і не дочекається її, і тоді, коли час буде до біса підтискати, подзвонить у квартиру номер тридцять чотири. Незнайомий голос, замовчуючи подробиці, розповість про те, що дівчина на імя Марлена виїхала з квартири вчора, у неділю, прямуючи кудись далеко-далеко, але невідомо, куди.

Історія, що почалася у червні девʼяносто шостого, закінчиться саме так.

Усі дороги дійсно ведуть до Риму.

І наша із тобою – не вийняток.