Dum spiro, spero. Вступ

Зміни це завжди страшно, навіть ті  про які ти мріяла здається все життя.

Вступивши до першого ВУЗа який був у переліку рекомендованих у шкільному бюлетені, я здала екзамени, та складала речі. Бабуся мовчки готує, як їй здається найнеобхіднішу їжу, та інколи порушує тишу тяжким диханням.

— Я ж не помираю, чого ти? — обійшовши її я сіла за стіл, з купою лоточків в яких були сирі котлети та голубці.

— Юль, а як по іншому? Ти приїдеш аж взимку, — губи старої затряслись.

— Але ж я не бозна де буду, а з батьком.

Хотілося підтримати її в цей час, вона важко переживала мою відсутність. Згадка про батька не надто тішила, навіть мене. Після того як батьки розлучилися, і мама померла, ми з ним майже не спілкувалися. Тому пропозиція жити з ним в період навчання дуже здивувала, м’яко кажучи.

Ми не продовжили цю тему, а далі просто робили кожен свою роботу. Як би я не любила цей дім Я відчувала що не моє місто, одна школа, місцева ЖД станція та два магазина на дві тисячі жителів як вказувалося в реєстрі. Прожити все життя в своєму смт, не те про що я мріяла, і не раз казала про це близьким.

Я оглянула стареньку кухню, її квітчасті шпалери, які були обірвані в деяких кутках. Дерев’яні шухляди, які зробив дід, та купу ковриків на підлозі, що плела бабуся по вечорам. Жовтий настінний годинник з котикові на циферблаті, та сіра тюль, яка пропускала промені літнього сонця. Кухня була моєю улюбленою частиною дому, через теплі спогади, розмови в кінці дня та відчуття спокою в кожному предметі.

Так пролетіли ще пару днів перед від’їздом. Я намагалася більше часу проводити з рідними, аби вони не почувалися такими пригніченими. Але день “Х” настав, і діватися було нікуди. Домашні весь ранок поводились занадто енергійно, та неприродно радими. Зробивши свій прощальний обхід, заглянула до улюблених гусей, які швиденько збіглися до мене очікуючи вечері. До пса який бігав на городі та ловив метеликів, що літали над чорнобривцями. Кудлате чудо потоптало всю рослинність, тому коли бабуся підійшла, Каштанчик швидко побіг, світі за очі. Кіт як завжди сидів на дровах під яблунею і з насмішкою спостерігав за всім. Провівши рукою по рижій голівці, я направилася до фіртки, де вже чекав дід з сумками на велосипеді.

Дійшовши до залізничного вокзалу, який був у трьох хвилинах ходьби, ми купили білети, та чекали на пероні.

Не передати словами, як заболіло в грудях коли я сиділа у вагоні та махала рукою, а мої старенькі змахували сльози та просили телефонувати.

Це був мій другий раз подорожі в потягі, тому після пари хвилин прощання, я просто слухала музику та дивилася у вікно. Дорога зайняла дві з половиною години, тому прибули ми коли стемніло.

Завчасно написавши батьку номер мого вагону та назву потяга, я побачила його відразу. Він підійшов і з помітною ніяковістю посміхнувся.

— Радий бачити, — він відразу взяв одну сумку, і прогнувся під тяжкістю. — Що тут?

— Бабусі здалося що ми помремо від голоду, тому там їжі на рік вперед, — слова викликали легку усмішку в обох.

Мовчки ми дійшли до виходу, мене декілька разів ледь не збили з ніг, і не понесло за натовпом. Я трішки злякалася ритму нового міста, але коли ми підходили до машини, стало легше.

Навіть не знала що у батька є машина. Якщо говорити відвертіше, я нічого про нього не знала. Ця раптова пропозиція досі мене дивувала. Коли батьки розлучилися мені було чотири, тому я не пам’ятаю нашого спільного життя. Він не надто цікавився мною, а я у відповідь не цікавилася ним. Але за ці чотирнадцять років в нього не з’явилося нової жінки з дитиною. Також я не знаю його батьків. Єдине що мені відомо, він працює на якусь фірму з продажів чогось там. За роздумами про нашу далекість ми доїхали до звичайної багатоповерхівки. Було темно, тому я не роздивилась подвір’я, ніч, як на зло, була без місяця.

В обмальованому ліфті з дзеркалом в, майже, повний ріст, ми поїхали на п’ятий поверх. Всю дорогу ніхто не проронив ні слова, і тільки перед дверима він заговорив:

— До речі, в мене з’явився новий друг, тому не лякайся.

«Супер, якраз до мого приїзду він когось приволочив. Пиздець» — саме з такими думками я входила до квартири.

Із темноти на мене почало щось гавкати, точніше, були дуже старанні спроби це зробити. Батько увімкнув світло і на нас побігло маленьке чудо. Це був цуцик, весь в коричнево-білих плямах і чорною лапкою, якого через паркет заносило в різні сторони.

— Подумав, що непогано тобі бути не одною, коли я на роботі, — він поставив сумки у залі, яка була розташована зліва від вхідних дверей.

Скинувши кросівки, я підняла нового друга на ручки і почала оглядати квартиру. Меблів було не дуже багато, всього по мінімуму, але виглядали воно дорого. Велика плазма, скляний стіл та пухнасті світлі коври. Здається в ній майже не жили, ніяких особистих речей крім блокнота на підвіконику, та пари книг на стелажу біля телевізора.

Батько провів мене до моєї нової кімнати, виглядала вона пусто як і все в цій квартирі.

— Можеш перероби як тобі подобається там постери якісь, чи ще щось, — здавалося він більше не знав що сказати, тому просто пішов.

Я впала на постіль, яка пахла якимсь порошком із карпатською свіжості, і просто свердлила поглядом стелю. Дивне відчуття що тепер це твій дім, і твоє нове життя. Більше ніяких перекурів за пусткою з компанією, і походів в місцевий магазин з списком від бабусі, сидіння на стадіоні і роздумів про майбутнє. Воно вже настало. Передчуття нового, неодмінно цікавого життя здавлювало груди.

Від рефлексії зупинив цуцик, який пригнув на живіт, і я невимушено зігнулась.

— Потрібно тебе якось назвати, — я роздивлялась і в голову йшло тільки одне ім’я. — Якщо я назву тебе Носок, ти дуже образишся?

Але він тільки кусав мої пальці, і виляв хвостиком. Отже рішення прийнято.